Рішення від 25.06.2025 по справі 910/3590/25

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.06.2025Справа № 910/3590/25

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого - судді Лиськова М.О.,

при секретарі судового засідання Осьмаку Ю.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

За позовом Кооперативу по експлуатації автостоянки "ВОСТОЧНИЙ"

(02094, м. Київ, вул. Мурманська, буд. 6;

ідентифікаційний код: 21563954)

до Київської міської ради

(01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36;

ідентифікаційний код: 22883141)

про стягнення зобов`язання вчинити дії

за участю Деснянської окружної прокуратури

За участі представників учасників справи згідно протоколу судового засідання

ВСТАНОВИВ:

Кооператив по експлуатації автостоянки "ВОСТОЧНИЙ" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання недійсним Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21098870 від 05.05.2015 державного реєстратора прав на нерухоме майно Сипчу Крістіни Миколаївни з одночасним скасуванням державної реєстрації земельної ділянки за територіальною громадою м. Києва (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:036:0055).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.03.2025 позовну заяву залишено без руху, позивачу встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви.

02.04.2025 до суду від представника позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, якою зазначені в ухвалі суду від 27.03.2025 недоліки були усунуті.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.04.2025.

22.04.2025 Відповідачем через підсистему «Електронний суд» подано відзив на позовну заяву, в котрому проти позову заперечує повністю, вказує, що у Позивача відсутній документ, що засвідчує право користування спірною земельною ділянкою відповідно до норм ЗК УРСР 1970, з огляду на що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.

29.04.2025 Позивачем подано відповідь на відзив.

29.04.2025 від Київської міської ради надійшло клопотання про зупинення провадження у справі № 910/3590/25 до набрання законної сили судовим рішенням по справі № 910/3153/24.

30.04.2025 Кооперативом по експлуатації автостоянки "ВОСТОЧНИЙ" до суду подано клопотання про залучення до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору.

14.05.2025 Деснянською окружною прокуратурою міста Києва подано до суду повідомлення про вступ у справу в порядку ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру».

Протокольною ухвалою суду від 14.05.2025 судом відмовлено в задоволенні клопотання Київської міської ради про зупинення провадження у справі та у задоволенні клопотань Позивача про залучення до участі у справі третіх осіб, оскільки рішення суду у даній справі жодним чином не вплине на права та обов`язки таких осіб;

10.06.2025 Позивачем подано заперечення щодо вступу прокуратуру у справу.

Протокольною ухвалою Господарського суду м. Києва від 11.06.2025 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 25.06.2025.

Під час розгляду справи по суті в судовому засіданні 25.06.2025 представник позивача заявлені вимоги підтримав, просив їх задовольнити. Прокурор, представник відповідача (Київради) проти задоволення позову заперечили.

У судовому засіданні 25.06.2025 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Земельна ділянка площею 3,0514 га (кадастровий номер 8000000000:62:036:0055) перебуває у власності територіальної громади м. Києва (комунальна власність), з цільовим призначенням: для будівництва, експлуатації та обслуговування торгово-офісно- розважального комплексу з багатоповерховим паркінгом, категорія: землі житлової та громадської забудови, адреса: м. Київ, Деснянський р-н, вул. Попудренка, 50 (вул. Мурманська, 6, 6-а, 6-б, 6-г).

Право власності було зареєстроване 05 травня 2015 року рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21098870 державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Головного управління юстиції у м. Києві Сипчу Крістіною Миколаївною, за заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийняту 27.04.2015. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 630155780000. Підстава реєстрації: Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", серія та номер: 5245-VI, виданий 06.09.2012, видавник: Верховна Рада України.

Обґрунтовуючи необхідність звернення до суду Позивач зазначає, що при реєстрації даного речового права не було враховано вже наявне інше речове право - право користування на сформованій земельній ділянці.

06 лютого 1984 року Рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів № 102/8 «Про відведення земельних ділянок Київській міській раді Республіканського добровільного товариства «Автомотолюбитель УРСР» було відведено земельні ділянки для влаштування тимчасових відкритих платних автостоянок в межах, визначених Головою виконкому міськради, після попереднього погодження генеральних планів цих ділянок згідно з додатком. Зокрема, в Дніпровському районі була виділена земельна ділянка в межах вул. Попудренка - Біломорська, біля території Дарницького шовкового комбінату (Додаток 1 до вказаного Рішення). 27 травня 1985 року Рішенням Дніпровської райради № 373 було відведено районному товариству «Автомотолюбитель УРСР» земельну ділянку, на якій вирішено обладнати тимчасові відкриті автостоянки по Попудренко 1,5 га біля метро «Піонерська». На підставі цього рішення районна рада зобов`язала районну раду «Автолюбитель УРСР» в 1985 р. замовити проектну документацію та виконати роботи по будівництву автостоянок.

30 грудня 1987 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР №5120-XI «Про утворення у місті Києві Ватутінського і Харківського районів» за рахунок розукрупнення Дніпровського району створено Ватутінський район міста Києва. При поділі території Дніпровського р-ну м. Києва до Ватутінського р-ну відійшло 9 автостоянок, що входили до складу автостоянок Республіканського добровільного товариства «Автомотолюбитель УРСР», створених на підставі вищевказаного рішення від 06.02.1984.

22 січня 1990 року конференція районної ради спілки автомобілістів м. Києва ухвалила рішення створити на базі кожної автостоянки окремий кооператив.

15 березня 1990 року Протоколом № 1 про створення самостійного кооперативу «Восточний» визначено, що при поділі території Дніпровського р-ну м. Києва до Ватутінського р-ну відійшло 9 автостоянок і виконавчим комітетом Ватутінської ради було створено об`єднаний кооператив автостоянок «Ватутінський».

Метою діяльності кооперативу визначено: збереження транспортних засобів, що знаходяться у особистій власності громадян. Кількість членів кооперативу не може перевищувати кількість місць на відкритій стоянці. Кооператив здійснює будівництво стоянки підрядним або господарським способами у встановленому порядку після одержання дозволу на будівництво. Кооператив має право одержувати в користування земельну ділянку під будівництво стоянки з дозволу районної державної адміністрації. Місцезнаходження кооперативу згідно Статуту: 02094 м. Київ, вул. Мурманська, 6.

У 1995 році Позивач виготовив паспорт земельної ділянки, де було зазначено, що підставою для землекористування є рішення виконкому від 27.05.1985 № 373, цільове призначення визначене як тимчасове, що відповідало функціональному зонуванню території за генеральним планом та схемі розміщення в м. Києві гаражів та відкритих автостоянок для транспортних засобів, яка була затверджена рішенням виконкому Київської міської ради народних депутатів від 18.02.1991 № 56. При виготовленні вказаного паспорта було погоджено межі землекористування, про що свідчить Акт встановлення та узгодження існуючих меж земельної ділянки в натурі від 23.01.1995 з суміжним землекористувачем кооперативом «Дарниця».

У 1995 році було виготовлено технічний звіт по встановленню зовнішніх меж землекористування (6203609) кооперативної автостоянки «Восточний», вул. Мурманська, 6, Ватутінський район.

У вказаному звіті зазначалося, що у період березень-квітень 1995 року виконано польові роботи і за їх результатами складено план меж землекористування з зазначенням суміжних землекористувань, довжин ліній та дирекційних кутів, площі землекористування і периметру меж. 4 березня 1999 року III сесія XXIII скликання Київської міської ради прийняла рішення N 148/249 «Про затвердження Порядку надання земельних ділянок та оформлення права користування землею юридичним особам в м. Києві».

Розділом 2 цього рішення було встановлено, що оформленню підлягають земельні ділянки, які знаходяться в користуванні юридичних осіб та право користування якими посвідчується державним актом на право користування землею встановленого зразка, а при відсутності державного акта - розпорядчим документом органів влади про відведення земельної ділянки та планом земельної ділянки, виданим в установленому порядку, що діяв на час видачі документа. При цьому строків для оформлення землекористування встановлено не було.

Відповідно до п. 2.2 вказаного рішення юридичні особи, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Земельного кодексу Української РСР (15.03.1991) і які використовуються за цільовим призначенням, повинні звернутися до Київської міської Ради з клопотанням про оформлення права користування земельною ділянкою. На виконання вищевказаного рішення від 04.03.1999 Кооператив по експлуатації автостоянки «Восточний» звернувся до Київської міської ради народних депутатів з проханням оформити право користування земельною ділянкою кооператив по експлуатації автостоянки «Восточний», розташованої за адресою вул. Мурманська, 6, у Ватутінському районі м. Києва. 14 грудня 1999 року Кооператив отримав довідку Київського міського управління земельних ресурсів № 789 про грошову оцінку земельної ділянки вже з зазначенням кадастрового номера 6203609, що належала до земель транспорту. У подальшому була отримана аналогічні довідка від 08.12.2000.

Для з`ясування питань щодо відведення земельної ділянки Позивач звертався до ГУ містобудування та архітектури з проханням надати план земельної ділянки та рішення Київської міської ради народних депутатів. На даний запит отримав інформацію про те, що виконавчим комітетом Київської міської ради народних депутатів було прийнято рішення №1718/21 від 15.12.1980 про відведення земельної ділянки Дніпровській райраді народних депутатів.

Згідно висновку ГУ містобудування та архітектури від 17.08.2000 №18-6399 вказане управління вважало можливим оформити кооперативу експлуатації автостоянки «Восточний» право тимчасового користування земельною ділянкою для обслуговування існуючої автостоянки.

Висновком №79-1 від 26.04.2002 державним управлінням екології та природних ресурсів в м. Києві погоджено матеріали щодо закріплення земельної ділянки за кооперативом по експлуатації автостоянки «Восточний». Згідно висновку заступника головного санітарного лікаря м. Києва від 16.01.2002 №217 були відсутні заперечення проти закріплення земельної ділянки.

Як вказує Позивач, Кооператив сплачує земельний податок з 2003 року. Таким чином, на переконання Позивача, Кооператив є користувачем земельної ділянки, яка була відведена йому у встановленому на час видачі відповідного розпорядчого документа порядку, інформував та просив Відповідача оформити його користування земельною ділянкою на підставі законодавства, що набрало чинності, розробляв технічну документацію по встановленню зовнішніх меж землекористування.

Таким чином, спір у справі виник у зв`язку із тим, що, на переконання Кооперативу рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 21098870 від 05.05.2015 державного реєстратора прав на нерухоме майно Сипчу Крістіни Миколаївни порушено законне право Кооперативу на користування спірною земельною ділянкою.

Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 06.02.1984 № 102/8 було відведено Київській міській раді Республіканського добровільного товариства «Автолюбитель УРСР» земельні ділянки для влаштування відкритих платних автостоянок в межах, визначених ГоловАПУ виконкому міськради, після попереднього погодження генеральних планів цих ділянок, згідно з додатком. Київській міській раді Республіканського добровільного товариства «Автолюбитель УРСР» згідно з рішенням виконкому міськради від 17.02.83 № 215 замовити Коловкиївпроекту проекти відкритих платних автостоянок.

Рішенням Дніпровської районної ради народних депутатів від 27.05.1985 № 373 «Про відведення земельних ділянок в тимчасове користування для будівництва відкритих автостоянок та влаштування індивідуальних транспортних засобів» відведено районному товариству «Автолюбитель УРСР» земельні ділянки та обладнати тимчасові відкриті автостоянки: - по вул. Курнатовського, 2 площею 0,5 га (для расширення автостоянки «Восресенська»; - по вул. Попудренко площею 1,5 га біля метро «Пионерська». Зобов`язано району раду «Автолюбитель УРСР» в 1985 році замовити проекту документацію та виконати роботи по будівництву автостоянок.

При першій вимозі міськвиконкому районе товариство «Автолюбитель УРСР» зобов`язане звільнити територію автостоянок без відшкодування збитків і привести її в належний стан.

З 01.01.1971 набув чинності Земельний кодекс Української РСР від 08.07.1970.

Земельний кодекс Української РСР (далі - ЗК УРСР 1970) затверджений законом Української РСР від 08.07.1970 № 2874-VII, предбачає, що земля в Українській РСР надається в користування: - колгоспам, радгоспам, іншим сільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам; - промисловим, транспортним, іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським підприємствам, організаціям і установам. Земельні ділянки для житлового, промислового та іншого капітального будівництва надаються державним підприємствам, організаціям і установам, а також житлово-будівельним кооперативам та окремим громадянам для індивідуального житлового будівництва у безстрокове користування за рішенням виконавчого комітету міської Ради депутатів трудящих у відповідності з генеральним планом розвитку і забудови міста (частина друга статті 87 ЗК УРСР 1970).

Отже, ЗК УРСР 1970 чітко передбачено, що земельні ділянки підприємствам, організаціям і установам надавалися виключно у користування на підставі відповідного рішення органу влади.

Статтею 20 ЗК УРСР 1970 визначено, що відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР. Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування. Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР. Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі.

Водночас, з матеріалів справи судом встановлено, що у Позивача відсутній документ, що засвідчує право користування спірною земельною ділянкою відповідно до норм ЗК УРСР 1970.

Відповідно до статті 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), встановлено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства.

Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частин першої та другої статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Статтею 140 Конституції України передбачено, шо місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Згідно зі статтею 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Частина друга статті 78 ЗК України передбачає, що право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Відповідно до статті 79-1 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Статтею 79-1 ЗК України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формувaння земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування територій для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі.

Згідно з частиною першою та другою статті 83 ЗК України та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю.

З наявних в матеріалах справи доказів та пояснень сторін, судом встановлено, що спірна земельна ділянка по вулиці Попудренка, 50 в місті Києві не була сформована відповідно до вимог законодавства України, у зв`язку з чим вважається такою, що належить до земель комунальної власності. Вказане належними та допустимими доказами Позивачем спростовано не було.

Таким чином, право землекористування має бути підтверджено правовстановлюючими документами незалежно від періоду його виникнення. Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №910/21468/17.

Отже, Рішенням Дніпровської райради № 373 від 27 травня 1985 року, Рішення виконавчого комітету Ватутінської ради народних депутатів від 06.04.1989 №302 «Про перенесення відкритої автостоянки «Дарниця», статут кооперативу по експлуатації автостоянки «Восточний» та Рішення виконавчого комітету Ватутінської ради народних депутатів від 27.05.1985 № 373 «Про відведення земельних ділянок в тимчасове користування для будівництва відкритих автостоянок та влаштування індивідуальних транспортних засобів» не є належним доказом на підтвердження будь-яких майнових прав Кооперативу на земельну ділянку.

Жодних інших доказів, що свідчать про наявність у Кооперативу відповідного юридичного титулу на спірну земельну ділянку суду не надано.

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

За висновками суду, на момент прийняття державним реєстратором від 05.05.2015 № 21098870 у Державному реєстрі речових прав були відсутні відомості щодо зареєстрованого права користування земельною ділянкою за будь-якою юридичною особою, в т.ч. за Позивачем.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Статтею 9 ЗК України встановлено, що повноважень Київської міської ради у галузі земельних відносин на її території належить, зокрема розпорядження землями територіальної громади міста; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних Ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до змісту даних норм законодавства право власності або право користування земельною ділянкою із земель державної або комунальної власності виникає лише за наявності рішення зазначених органів і тільки в межах, вказаних в цих рішеннях. Разом з тим, згідно з пунктом 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснювались відповідними сільськими, селищними, міськими радами, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади. Відповідно до положень статті 5 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно із статтею 7 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» скасовано Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», внаслідок чого лише з 1 січня 2013 року вважаються розмежованими землі відповідно до положень статей 83 і 84 ЗК України.

Тобто до 1 січня 2013 року повноваження щодо розпорядження усіма землями у місті Києві належало Київській міській раді.

Після завершення процедури розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями комунальної власності на території міста Києва є виключною компетенцією Київської міської ради відповідно до статті 9 ЗК України.

Так, державним реєстратором Сипчу К.М. на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» прийнято рішення 05.05.2015 № 21098870, яким зареєстровано право власності за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради на земельну ділянку площею 3,0514 га з кадастровим номером 8000000000:62:036:0055.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 28 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності на земельні ділянки державної чи комунальної власності проводиться з обов`язковим урахуванням пунктів 3 та 4 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

Пунктом 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються: а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій; б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Також, пунктом 5, цього ж розділу ІІ визначено, що державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування.

Враховуючи вищевикладене, вказане рішення державного реєстратора Сипчу К.М. від 05.05.2015 № 21098870 є обґрунтованим, правомірним та прийнятим відповідно до вимог Закону.

Правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації, визначає Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі -Закон).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація) -офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Крім того, згідно пункту 2 частини першої статті 2 Закону державний реєстратор речових прав на нерухоме майно - єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єктів цих прав.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 Закону загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяжень.

Повноваження державного .реєстратора встановлені частиною другою статті 10 Закону, до яких, зокрема, належать прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та про відмову в державній реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 18 Закону державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку. Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельні ділянки, що здійснюється з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості з Державного земельного кадастру про наявність/відсутність зареєстрованих речових прав щодо відповідної земельної ділянки до 1 січня 2013 року.

Суд погоджується із твердженнями Київської міської ради, що на момент прийняття рішення від 05.05.2015 № 21098870 у Державному земельному кадастрі Позивачем не були підтверджені відомості щодо наявності зареєстрованих речових прав щодо спірної земельної ділянки до 1 січня 2013 року.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону підстави для відмови в державній реєстрації прав є: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) об`єкт нерухомого майна, розміщений на території іншого органу державної реєстрації прав; 3) із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа; 4) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують; 5) заяву про державну реєстрацію прав, пов`язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев`ятою статті 15 цього Закону; 5-1) заяву про державну реєстрацію обтяжень речових прав на нерухоме майно щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 5-2) заяву про державну реєстрацію речових прав, похідних від права власності, подано за відсутності державної реєстрації права власності, крім випадків, установлених статтею 4-2 та частиною дев`ятою статті 15 цього Закону; 5-3) під час подання заяви про державну реєстрацію права власності на підприємство як єдиний майновий комплекс, житловий будинок, будівлю, споруду (їх окремі частини), що виникло на підставі документа, за яким правонабувач набуває також право власності на земельну ділянку, не подано заяву про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку; 5-4) після завершення п`ятиденного строку з дня отримання заявником письмового повідомлення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав не усунено обставин, що були підставою для прийняття такого рішення; 5-5) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 5-6) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка не є державним кадастровим реєстратором або державним виконавцем; 6) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене право та обтяження такого права вже зареєстровано у Державному реєстрі прав.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що на момент прийняття державним реєстратором Сипчу К.М. оскаржуваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.05.2015 № 21098870 були відсутні будь-які підстави для відмови у проведенні відповідної державної реєстрації прав власності на земельну ділянку за територіальною громадою міста Києва в особі Київської міської ради.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Одночасно, слід зазначити, що згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.

Водночас статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. "Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України".

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства юстиції України «Про задоволення скарги» повинно бути доведено суду обставини порушення прав та законних інтересів позивача вказаним наказом, невідповідність вказаного наказу вимогам чинного на момент його видання законодавства, а також ефективність обраного способу захисту, а саме обставини того, що у разі задоволення позовних вимог порушені права та законні інтереси заявників буде відновлено.

Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту як визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21098870 від 05.05.2015 державного реєстратора прав на нерухоме майно Сипчу Крістіни Миколаївни з одночасним скасуванням державної реєстрації земельної ділянки за територіальною громадою м. Києва (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:036:0055) є не ефективним, оскільки не є гарантією повернення Кооперативу по експлуатації автостоянки "ВОСТОЧНИЙ" спірної земельної ділянки враховуючи відсутність обов`язкових відомостей у Державному земельному кадастрі щодо користувача земельної ділянки.

Загалом, суд наголошує, що власник порушеного права може скористатися не будь - яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Тобто саме ефективність способу захисту є основоположним принципом, який має враховуватись судом при ухваленні рішення.

З поданого позову вбачається, що обраний позивачем спосіб захисту є не ефективним та не призведе до відновлення його права як власника нерухомого майна, яке він вважає порушеним. Крім того, як уже було зазначено судом вище, позивачем не було належним чином оформлено право користування земельною ділянкою, в тому числі в обсязі необхідному для обслуговування нерухомого майна, в зв`язку з чим не доведеним є порушення прав позивача.

В розрізі наведеного суд також вважає за доцільне погодитись із Київської міської ради, що зміст спірних правовідносин вказує на відсутність порушень прав позивача саме з боку відповідача, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

Крім того, суд вважає за необхідне акцентувати, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Водночас, за висновками суду, Кооператив не обґрунтував яким чином буде захищене чи відновлене право позивача внаслідок визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 21098870 від 05.05.2015 державного реєстратора прав на нерухоме майно Сипчу Крістіни Миколаївни з одночасним скасуванням державної реєстрації земельної ділянки за територіальною громадою м. Києва (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:036:0055).

Таким чином, судом встановлено, що рішення державного реєстратора Сипчу К.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.05.2015 № 21098870 прийнято із дотримання вимог земельного законодавства та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:036:0055 належить до земель комунальної форми власності та право розпорядження належить саме Київській міській раді; земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:62:036:0055 незаконним шляхом може вибути із власності територіальної громади міста Києва, через скасування рішення державного реєстратора, яким було зареєстровано право комунальної власності за Київською міською радою.

Позивач, у порушення наведених приписів процесуального законодавства, не надав суду належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів на підтвердження того, що при прийнятті державним реєстратором рішення від 05.05.2015 № 21098870 були наявні обставини, з якими закон пов`язує визнання його недійсним та скасування, з огляду на що, підстави для визнання незаконним та скасування рішення від 05.05.2015 № 21098870, у суду відсутні.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позову Кооперативу по експлуатації автостоянки "ВОСТОЧНИЙ" до Київської міської ради про визнання недійсним Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №21098870 від 05.05.2015 державного реєстратора прав на нерухоме майно Сипчу Крістіни Миколаївни з одночасним скасуванням державної реєстрації земельної ділянки за територіальною громадою м. Києва (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:036:0055).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див.рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Позивач не довів належними та допустимими доказами свою правову позицію.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду щодо відсутності достатніх підстав для задоволення позовних вимог.

Враховуючи приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.

Керуючись ст. ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог - відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 17.07.2025.

Суддя М.О. Лиськов