Ухвала від 22.07.2025 по справі 380/8371/24

УХВАЛА

про відмову у відкритті касаційного провадження

22 липня 2025 року

м. Київ

справа №380/8371/24

адміністративне провадження № К/990/28322/25

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Чиркіна С.М. та Шарапи В.М., перевіривши касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях

на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2025 року

у справі №380/8371/24

за позовом Пустомитівської окружної прокуратури

до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Приватне підприємство «Оліяр», Товариство з додатковою відповідальністю «Пустомитівське заводоуправління вапнових заводів»,

про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

У квітні 2024 року Пустомитівська окружна прокуратура звернулася до адміністративного суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, треті особи - Приватне підприємство «Оліяр», Товариство з додатковою відповідальністю «Пустомитівське заводоуправління вапнових заводів», в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, яка полягає у незабезпеченні оформлення та державної реєстрації права державної власності на об`єкт нерухомого майна - захисну споруду цивільного захисту (протирадіаційне укриття) №51433 за адресою: вул. Привокзальна, 25, м. Пустомити Львівського району Львівської області;

- зобов`язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях вчинити дії щодо державної реєстрації права державної власності на об`єкт нерухомого майна - захисну споруду цивільного захисту (протирадіаційне укриття) №51433 за адресою: вул. Привокзальна, 25, м. Пустомити Львівського району Львівської області.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2025 року, позов задоволено.

Не погодившись з рішеннями судів першої і апеляційної інстанцій, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, Закарпатській та Волинській областях 02 липня 2025 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду.

Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного.

Статтею 129 Конституції України як одну з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 12 КАС України виключно за правилами загального позовного провадження розглядаються справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 5) щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».

Механізм реалізації права на касаційне оскарження судового рішення в адміністративному судочинстві врегульовано Главою 2 Розділу ІІІ КАС України.

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Згідно з пунктом 10 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

За предметом спору дана справа не належить до тих, які повинні розглядатися виключно за правилами загального позовного провадження, тому з урахуванням предмету позову, характеру правовідносин, складності справи, колегія суддів вважає, що вищезгадану касаційну скаргу подано на судове рішення у справі незначної складності.

Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Тлумачення положень вказаних норм у їхньому взаємозв`язку дає змогу дійти висновку, що процесуальний закон пов`язує можливість касаційного перегляду у справах незначної складності тільки з тими юридичними фактами, вичерпний перелік яких викладений у підпунктах «а», «б», «в» та «г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України. Водночас обов`язок доведення наявності таких виняткових обставин покладається на особу, яка звертається до суду з касаційною скаргою.

Вказані критерії прийнятності касаційної скарги встановлені задля можливості забезпечення Верховним Судом ключової мети касаційного перегляду - виправлення судових помилок та усунення недоліків судочинства, що призвели до порушення прав учасників справи. Касаційний перегляд за своєю сутністю має екстраординарний характер і спрямований на забезпечення основоположних гарантій справедливого судового розгляду, які становлять зміст конституційного принципу верховенства права.

Тобто, зважаючи на приписи пункту 10 частини шостої статті 12 КАС України, з урахуванням характеру спірних правовідносин, предмета позову та суб`єктного складу учасників справи, її складності, ухвалені у цій справі судові рішення постановлені у справі незначної складності.

За правилами пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження) не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Скаржником наведено наступні підстави для касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі незначної складності №380/8371/24, які передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18, від 08 квітня 2020 року у справі №463/6961/18, від 03 квітня 2024 року у справі №917/1212/21, та постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі №916/675/15; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання правомірності зобов`язання державного органу приватизації зареєструвати право власності на нерухоме майно, яке не увійшло до статутного капіталу корпоратизованого підприємства на яке державний орган не має жодних правовстановлюючих документів та не є органом уповноваженим управляти відповідним майном у подібних правовідносинах.

Колегією суддів не приймає до уваги посилання відповідача на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 12 березня 2019 року у справі №911/3594/17, від 24 січня 2020 року у справі №910/10987/18, від 08 квітня 2020 року у справі №463/6961/18, від 03 квітня 2024 року у справі №917/1212/21, та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27 лютого 2018 року у справі №925/1121/17, від 17 квітня 2019 року у справі №916/675/15, оскільки обставини у цій справі та у справах, зазначених скаржником з метою обґрунтування підстави касаційного оскарження, виникли за різних фактичних обставин, у різні періоди часу та з урахуванням різного законодавчого регулювання та його застосування.

Основна відмінність правовідносин у справі №380/8371/24 від усіх перелічених справ полягає в тому, що цей спір є публічно-правовим спором, спрямованим на усунення бездіяльності державного органу (Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях) щодо виконання ним своїх прямих функцій з управління та державної реєстрації державного майна, яке має особливий статус і не підлягає приватизації (протирадіаційне укриття).

Натомість, інші справи, висновки у яких зазначені з метою доведення наявності підстав касаційного оскарження, стосуються переважно приватноправових відносин, таких як:

- спір щодо освітніх послуг (№463/6961/18);

- спір щодо державної реєстрації права власності, що виник з договірних відносин з банком (іпотека, кредит) (№925/1121/17);

- спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки за договірними зобов`язаннями (№910/10987/18);

- спір щодо правомірності рішень органів місцевого самоврядування, які стосуються приватного права власності, але не створюють юридичних наслідків (№911/3594/17).

- спір щодо законності оренди земельних ділянок (№916/675/15);

- спір щодо незаконного відчуження державного майна, переданого до статутного капіталу, та його витребування (№917/1212/21).

Суд наголошує, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, їхніх повноважень, об`єкта, предмета правового регулювання відносин, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

Разом з тим, обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).

З огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а також враховуючи те, що наведені скаржником висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду сформовані за відмінних із даною справою фактичних обставин, у різні періоди часу та з урахуванням різного законодавчого регулювання та його застосування, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Водночас, перевіркою змісту підстави касаційного оскарження встановлено, що скарга відповідача не містить посилання на норму права щодо якої, на його думку, відсутній висновок Верховного Суду, а також скаржником не зазначено, в чому полягає неправильне застосування судами зазначених норм права та який саме висновок необхідно сформулювати, а Верховним Судом самостійно не встановлено, що у судовій практиці, яка склалася у подібних правовідносинах, існують підстави, які б вказували на наявність проблеми, вирішення якої, шляхом формулювання позиції Верховним Судом, може мати фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та становити значний суспільний інтерес.

Разом з тим, обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є: зазначення норми права, яка була неправильно застосована судами першої та (або) апеляційної інстанцій щодо якої відсутній висновок Верховного Суту, а також обґрунтування у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на його думку, відповідна норма повинна застосовуватися.

Таким чином, з огляду на недостатнє обґрунтування скаржником у касаційній скарзі посилання на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, колегія суддів вважає недоведеною наявність підстав касаційного оскарження.

Касаційна скарга також мотивована порушенням предметної юрисдикції, оскільки спір у справі №380/8371/24 не належить розглядати за правилами адміністративної юрисдикції.

З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.

За правилами частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до пунктів 1, 2, 7 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 29 травня 2019 року у справі №826/9341/17, висловила правову позицію щодо правил віднесення спорів до адміністративної юрисдикції, які полягають в наступному.

Так до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень».

Натомість до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник між двома (кількома) суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній, відповідно, зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №914/2006/17).

Надаючи правову оцінку характеру спірних правовідносин у справі, що розглядається, Суд враховує їх відповідність таким критеріям публічно-правового спору:

Суб`єктний склад: Позивачем є Пустомитівська окружна прокуратура, яка діє в інтересах держави, а відповідачем - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, що є органом державної влади, що здійснює публічно-владні управлінські функції у сфері управління державним майном.

Предмет спору: Предметом позову є визнання протиправною бездіяльності Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, яка полягає у незабезпеченні оформлення та державної реєстрації права державної власності на захисну споруду цивільного захисту (протирадіаційне укриття). Це стосується обов`язків державного органу щодо управління державним майном та забезпечення його обліку та реєстрації.

Характер спірних правовідносин: Спір виник у зв`язку з невиконанням відповідачем своїх обов`язків, делегованих державою, а саме - щодо належного управління державним майном, яке не увійшло до статутного капіталу господарського товариства при приватизації (корпоратизації) і за законом не підлягало приватизації. Ці відносини є владно-управлінськими, оскільки стосуються реалізації публічних функцій держави. Прокурор обґрунтовує необхідність захисту інтересів держави саме в частині неухильного та ефективного виконання державним органом своїх обов`язків щодо користування та розпорядження державним майном.

Водночас, на думку колегії суддів, прокурор, звертаючись до суду із даним позовом, мав на меті захистити інтереси держави щодо володіння та розпорядження нерухомим майном шляхом спонукання уповноваженого органу управління вчинити дії з державної реєстрації права власності держави на це майно та попередити/мінімізувати ризики його незаконного вибуття із державної власності. У свою чергу, інтерес держави полягає у суворому дотриманні встановлених законом правил набуття та реєстрації права власності на нерухоме майно. Зважаючи на те, що повноваження щодо забезпечення реєстрації права власності на державне майно відповідно до Законів України «Про управління об`єктами державної власності» та «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» належать саме Регіональному відділенню Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, як уповноваженому органу державної влади, у сфері управління якого це майно перебуває, яким допущено неправомірну бездіяльність, а тому Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях є відповідачем у справі, а такий спір повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що спір у цій справі не має приватно-правового характеру, не обумовлений порушенням приватного права, що підлягає захисту, а отже обґрунтованими є висновки судів першої і апеляційної інстанцій, що справу №380/8371/24 слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Також, аналізом змісту касаційної скарги Судом з`ясовано, що скаржник взагалі не наводить виключних підстав касаційного оскарження відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 328 КАС України для справ незначної складності та які розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.

Вказане виключає можливість здійснення касаційного перегляду у справі №380/8371/24.

На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що передбачені частинами четвертою і п`ятою статті 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником належним чином не обґрунтовані у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Аналогічного висновку стосовно віднесення даної категорії справ до справ незначної складності дійшов Верховний Суд в ухвалах від 10 березня 2025 року у справі №420/17633/23, від 01 липня 2025 року у справі №160/9214/24.

Керуючись статтями 248, 328, 334, 335, 355, 359 КАС України, Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 04 березня 2025 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 червня 2025 року у справі №380/8371/24 за позовом Пустомитівської окружної прокуратури до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Приватне підприємство «Оліяр», Товариство з додатковою відповідальністю «Пустомитівське заводоуправління вапнових заводів», про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії.

2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді С.М. Чиркін

В.М. Шарапа