Рішення від 24.07.2025 по справі 990/241/23

РІШЕННЯ

Іменем України

24 липня 2025 року

м. Київ

справа №990/241/23

адміністративне провадження № П/990/241/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

судді-доповідача - Радишевської О.Р.,

суддів - Кашпур О.В., Смоковича М.І., Мельник-Томенко Ж.М., Уханенка С.А.,

розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження як суд першої інстанції адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій та стягнення коштів,

УСТАНОВИВ:

І. Зміст позовних вимог

1. ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП) з вимогами:

1.1. визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у редакції Закону України від 13.04.2020 №553-ІХ;

1.2. стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 563 511,35 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів під час її виплати.

ІІ. Заяви, клопотання учасників справи та інші процесуальні дії у справі

2. У позовній заяві позивач просив розглядати справу без його участі.

3. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд колегії суддів у складі: судді-доповідача: Радишевської О.Р., суддів Кашпур О.В., Смоковича М.І., Мельник-Томенко Ж.М., Уханенка С.А.

4. Суд ухвалою від 06.10.2023 відкрив провадження у справі за цим позовом і призначив розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

5. 19.10.2023 до Суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

6. У строк для подання відзиву ВРП подано клопотання про розгляд цієї справи у судовому засіданні з викликом сторін. Обґрунтовуючи це клопотання, відповідач, зокрема, звернув увагу на значну суму стягнення за цим позовом.

7. Також відповідач подав клопотання про об`єднання в одне провадження справ і клопотання про залишення позову без розгляду. Обґрунтовуючи подане клопотання про об`єднання справ в одне провадження, з посиланням на статтю 172 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), відповідач указав, що у справах №990/233/23, №990/234/23, №990/242/23, №990/244/23 відповідачем є ВРП, позивачами - особи, які були членами ВРП. Позовні вимоги у цих справах є однорідними, адже у всіх випадках звернення до суду пов`язане з обмеженням суми винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у редакції Закону України від 13.04.2020 №553-ІХ. Із цієї причини зміст позовних вимог у перелічених справах, за твердженнями відповідача, подібний, а тому для досягнення процесуальної економії та недопущення ухвалення судом різних рішень у подібних судових справах указані справи доцільно об`єднати в одне провадження.

8. Ухвалою Суду від 31.10.2023 розгляд справи за позовом ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправними дій та стягнення коштів вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

9. 26.10.2023 до Суду від позивача надійшли заперечення на відзив на позовну заяву.

10. 08.11.2023 до Суду від позивача надійшли заперечення на клопотання про залишення позову без розгляду.

11. 04.12.2023 до Суду від позивача надійшли додаткові пояснення щодо дотримання строку звернення до суду.

12. Розпорядженням керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 12.03.2024 №325/0/78-24, у зв`язку з тривалою тимчасовою непрацездатністю судді Кашпур О.В., яка входить до складу постійної колегії суддів, з метою дотримання строків розгляду справи, призначений повторний автоматизований розподіл справи.

13. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд колегії суддів у складі: судді-доповідача: Радишевської О.Р. , суддів ОСОБА_3, Смоковича М.І., Мельник-Томенко Ж.М., Уханенка С.А.

14. Ухвалою Суду від 14.03.2024 відмовлено у задоволенні клопотання ВРП про об`єднання справи за позовом ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправними дій та стягнення коштів в одне провадження зі справами №990/233/23, №990/234/23, №990/242/23, №990/244/23.

15. 07.05.2024, 12.06.2024 та 03.06.2025 до Суду від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі.

16. 04.07.2024 до Суду від позивача надійшли додаткові пояснення у справі.

17. 11.10.2024 від відповідача до Суду через підсистему «Електронний суд» надійшла заява про участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

18. Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду - від 15.10.2024, у зв`язку з звільненням судді ОСОБА_3 , призначений повторний автоматизований розподіл справи №990/241/23.

19. За наслідками повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Радишевської О.Р., суддів Кашпур О.В., Смоковича М.І., Мельник-Томенко Ж.М., Уханенка С.А.

20. Ухвалою Суду від 15.10.2024 задоволено заяву ВРП про участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Забезпечено участь представника ВРП у судових засіданнях у справі №990/241/23 в режимі відеоконференції за допомогою підсистеми відеоконференцзв`язку, відповідно до Положення про порядок функціонування окремих підсистем (модулів) Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, затвердженого рішенням Вищої ради правосуддя від 17.08.2021 №1845/0/15-21.

ІІІ. Аргументи сторін

21. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 ВРП незаконно обмежувала ОСОБА_1 винагороду (як члену ВРП) розміром, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 (зважаючи на норми Закону України від 13.04.2020 №553-IX «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»» (далі - Закон №553-IX), яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № 294-ІХ (далі - Закон № 294-ІХ) доповнений статтею 29). Водночас Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ зі змінами визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

22. Позивач пояснює, що згідно зі статтею 21 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 № 1798-VIIІ (далі - Закон № 1798-VIIІ) розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу Верховного Суду. Верховний Суд, переглядаючи рішення судів нижчих інстанцій у справах, предметом яких була правомірність обмеження розміру суддівської винагороди на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ, неодноразово звертав увагу на те, що порядок визначення розміру суддівської винагороди регулюється статтею 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VІІІ (далі - Закон № 1402-VІІІ) як закону про судоустрій, який є спеціальним; норми інших законодавчих актів в силу положень статті 130 Конституції України до цих правовідносин застосовуватися не можуть. Так, у постанові від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20 Верховний Суд зауважив, що Закон № 294-ІХ, як і Закон № 553-ІХ, не є законами про судоустрій, не є складовою спеціального законодавства про судоустрій та статус суддів. Ці Закони жодним чином не можуть регулювати та визначати розмір суддівської винагороди, умови її виплати, оскільки це є порушенням прямих норм Конституції України та прийнятих на їх розвиток приписів статті 135 Закону № 1402-VІІІ. У вказаній справі Верховний Суд, вирішуючи питання щодо правомірності обмеження розміру суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 десятьма мінімальними заробітними платами, на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ, виходив з того, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій. Верховний Суд також зауважив, що Закон № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ, має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в частині другій статті 95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про Державний бюджет України) не повинен містити іншого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає Закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів. Верховний Суд зазначив, що на такий аспект законодавчого регулювання також звертав увагу і Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 № 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян), від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту Закону про Державний бюджет України), а також від 28.08.2020 № 10-р/2020 (справа щодо предмета та змісту постанови Кабінету Міністрів України про встановлення карантину, Закону про Державний бюджет України).

23. Позивач указує, що зазначені позиції неодноразово були підтримані Верховним Судом під час розгляду інших справ, що виникли у подібних правовідносинах, та на момент подання позовної заяви є сталими (постанови Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 580/4201/20, від 05.05.2022 у справі № 160/16362/20, від 27.02.2023 у справі № 340/6875/21 тощо). Так, у наведених постановах Верховний Суд констатував протиправність обмеження розміру суддівської винагороди на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ як такого, що вчинене всупереч положенням статті 130 Конституції України.

24. Позивач констатує, що, зважаючи на те, що розмір його винагороди члена ВРП складав розмір посадового окладу судді Верховного Суду, який має визначатися виключно Законом № 1402-VIII, то зміна її розміру у спосіб, відмінний від внесення змін до Закону № 1402-VIII, є протиправною, а застосування відповідачем під час нарахування та виплати ОСОБА_1 у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ, є порушенням гарантій незалежності судді. Оскільки, відповідно до положень статті 3 Закону № 1798-VIIІ, статті 148 Закону № 1402-VIII, ВРП є головним розпорядником бюджетних коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності, у тому числі, і виплати винагороди членів ВРП, позивач уважає, що належним та ефективним способом захисту його порушених прав є прийняття судом рішення про стягнення 563 511,35 грн недоотриманих коштів саме з ВРП.

25. Відповідач позов не визнав. Так, відповідач у відзиві на позовну заяву вказує, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 членам ВРП винагорода виплачувалася з обмеженням, відповідно до вимог Закону № 553-ІХ, а ВРП діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

26. Відповідач просив відхилити доводи позивача, викладені в позовної заяви, про необхідність врахування висновків Верховного Суду щодо незаконності обмеження, зокрема, суддівської винагороди, викладених у постанові від 03.03.2021 у справі № 340/1916/20, у постанові 20.10.2021 у справі № 580/4201/20, у постанові від 05.05.2022 у справі № 160/16362/20, у постанові від 27.02.2023 у справі № 340/6875/21, за їх безпідставністю, адже суб`єктний склад учасників спору, характер спірних правовідносин та їх нормативно-правове регулювання є різними. У вказаних справах предметом спору було обмеження нарахування та виплати суддівської винагороди у порушення частин другої та третьої статті 135 Закону № 1402-VІІІ, статті 130 Конституції України, з урахуванням відповідного рішення Конституційного Суду України. Відповідач указує, що згідно із Законом № 1798-VIIІ член ВРП отримує винагороду члена ВРП, а не суддівську винагороду у розумінні Закону № 1402-VІІІ. Стаття 21 Закону № 1798-VIIІ визначає лише встановлення розміру винагороди, яку ВРП має виплачувати посадовій особі ВРП (члену ВРП). Таким чином, не можна зазначати про тотожність таких понять як «винагорода члена ВРП» (є однією з гарантій члена ВРП, відповідно до Закону № 1798-VIIІ) та «суддівська винагорода» (є однією з гарантії незалежності суддів, відповідно до Закону № 1402-VІІІ та статті 130 Конституції України).

27. Відповідач також звертає увагу на те, що:

27.1. Рішення Конституційного Суду України не мають зворотної дії (ретроактивності) та змінюють законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення цим судом відповідного рішення. З огляду на це, ВРП скасувала обмеження під час нарахування винагороди членам ВРП з 28.08.2020;

27.2. частина дванадцята статті 23 Бюджетного кодексу України передбачає, що усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду (31 грудня відповідного календарного року). Кошти, які не були використані внаслідок застосування статті 29 Закону № 553-ІХ, наприкінці 2020 року повернені до Державного бюджету України. Водночас пропозиції ВРП щодо збільшення обсягу поточних видатків на 2024 рік при формуванні бюджету на 2024 рік Міністерством фінансів України не враховані. Таким чином, у випадку подання стягувачами до Державної казначейської служби України документів про безспірне списання коштів і відсутність на рахунку боржника необхідної суми рахунки ВРП будуть заблоковані, що ставить під загрозу забезпечення діяльності ВРП у період складної фінансово-економічної ситуації та запровадженого в країні воєнного стану;

27.3. позовна вимога про стягнення з ВРП на користь позивача недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 є похідною від позовної вимоги про визнання протиправними дій цього органу, а отже, не може бути задоволена.

28. Від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якій останній уважає помилковою позицію ВРП щодо нетотожності понять «винагорода члена ВРП» та «суддівська винагорода». Позивач повторно наголошує, що розмір його винагороди члена ВРП пов`язаний із посадовим окладом судді Верховного Суду, що визначається Законом № 1402-VІІІ, а тому зміна цього розміру інакше, ніж шляхом внесення змін до зазначеного Закону, є протиправною.

29. Сторонами у справі були надіслані також додаткові письмові пояснення щодо спірних правовідносин.

30. Так, позивач у письмових поясненнях звертає увагу на те, що члени ВРП колегіально здійснюють функцію судового контролю в питаннях професійної відповідальності суддів та прокурорів, зокрема, щодо притягнення суддів до кримінальної відповідальності. З огляду на їхній особливий статус законодавець установив гарантії діяльності членів ВРП на рівні гарантій незалежності суддів. Позивач указує, що виплата винагороди члена ВРП у розмірі меншому, ніж це передбачено статтею 21 Закону № 1798-VIIІ, у взаємозв`язку зі статтею 135 Закону № 1402-VІІІ, невілює суть правової визначеності і передбачуваності конституційних принципів незалежності судових органів і суддів, а також гарантій діяльності ВРП. Законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, так само як і розмір винагороди члена ВРП, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу, звужуючи гарантії їхньої незалежності.

31. Відповідач у письмових поясненнях підкреслює, що бездіяльності ВРП допущено не було, жодним законом або іншим нормативно-правовим актом не було зобов`язано ВРП здійснити перерахунок та виплату винагороди позивачу за спірний період. Водночас відповідач не заперечує, що позивачу могла бути завдана шкода виданням Закону № 553-ІХ, який надалі Конституційний Суд України визнав неконституційним, а тому останній може мати сподівання на відшкодування з моменту винесення рішення судом конституційної юрисдикції. Відповідач констатує, що позивач з відповідною заявою щодо відшкодування шкоди, завданої органом державної влади шляхом винесення нормативно-правного акта, що був визнаний незаконним і скасований, не звертався.

32. Щодо поданого клопотання про залишення позовної заяви без розгляду, то в ньому відповідач наводить обґрунтування пропуску позивачем як місячного строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, так і тримісячного строку, встановленого статтею 233 КЗпП України, для звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

33. Зі змісту вказаного клопотання випливає, що ВРП дотримується позиції, згідно з якою строк для звернення до суду з таким позовом визначений у частині п`ятій статті 122 КАС України і становить один місяць. Така позиція відповідача ґрунтується на тому, що предметом розгляду в цій справі є спір, який виник між позивачем як особою, яка перебувала на публічній службі (був членом ВРП), і ВРП (суб`єктом владних повноважень) з приводу проходження позивачем публічної служби, з якою і пов`язана виплата щомісячної винагороди члена ВРП, про стягнення якої заявлений цей позов. На підтвердження цієї думки, ВРП посилається на постанову Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 11.02.2021 у справі № 240/532/20.

34. Щодо відліку місячного строку, то його, за твердженнями відповідача, викладеними у поданому клопотанні про залишення позовної заяви без розгляду, необхідно починати з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 28.08.2020 №10-р/2020, яким головним чином і обґрунтовує позивач свої вимоги. У цьому зв`язку відповідач зауважує, що від дати ухвалення Конституційним Судом України зазначеного Рішення до дати звернення позивача до суду з цим позовом (29.09.2023) минуло більше трьох років, і упродовж цього часу позивач не міг не знати про порушення свого права (щодо дій ВРП, які полягали в обмеженні виплати винагороди члена ВРП), й за таких умов немає обґрунтованих підстав для того, щоб визнати причини пропуску строку для звернення до суду поважними.

35. Відповідач у поданому клопотанні про залишення позовної заяви без розгляду додає, що 02.06.2021 ВРП видала позивачу довідку про нарахування винагороди члена ВРП за 2020 рік; 23.12.2021 позивач звернувся із заявою щодо виплати винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020; листом від 19.01.2022 №357/0/9-22 ВРП повідомила позивача про неможливість виплатити винагороди члена ВРП в іншому розмірі, ніж уже виплачено. Згідно із наказом в.о. Голови ВРП від 23.02.2022 №77-к «Про відрахування зі штату Вищої ради правосуддя ОСОБА_1 » з позивачем провели остаточний фінансовий розрахунок.

36. Також у поданому клопотанні відповідач зазначає, що, якщо Суд урахує положення статті 233 КЗпП України, то ВРП уважає, що і такі строки позивачем пропущені, а його доводи про те, що останнім днем подання позовної заяви є 30.09.2023, є помилковими, оскільки останнім днем для звернення до суду, у розумінні статті 233 КЗпП України, з урахуванням положень пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві положення» цього Кодексу, є останній день карантину, а саме 30.06.2023.

37. Зважаючи на наведені обставини, ВРП, з посиланням на приписи частини третьої статті 123 КАС України, вимагає залишити позовну заяву ОСОБА_1 без розгляду.

38. У відповідь на клопотання ВРП про залишення позову без розгляду позивач подав письмові заперечення, у яких, зокрема, зазначає, що КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу. Позивач послався на Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013, №9-рп/2013 та наголосив, що поняття «винагорода члена ВРП», у контексті спірних правовідносин, є рівнозначним поняттю «оплата праці», а враховуючи, що положення КАС України не містять норми, яка регулює (встановлює) строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення усіх невиплачених працівнику при звільненні сум, то спеціальною нормою, яка встановлює строк звернення до суду із таким позовом, є норма статті 233 КЗпП України у відповідній редакції.

39. Позивач наголошує, що до 19.07.2022 звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати не обмежувалося будь-яким строком. З 19.07.2022 діє Закон України від 01.07.2020 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-ІХ), який не передбачає будь-якого механізму для забезпечення належної реалізації права на судовий захист тих осіб, трудові відносини яких на момент набрання чинності цим Законом вже були припинені, й з дати цього припинення минуло більше трьох місяців. Законодавець, коли приймав Закон №2352-ІХ, на думку позивача, вважав достатнім наявність у Главі XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України положень, відповідно до яких під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністром України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжуються на строк дії такого карантину.

40. Позивач наголошує, що положення Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України діяли ще з 02.04.2020 (дата набрання чинності Законом України від 30.03.2020 №540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон №540-ІХ) і стосувалися строків звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору (частина перша статті 233 КЗпП України) та строків звернення роботодавця до суду з позовом про стягнення з працівника матеріальної шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України). Звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати як на момент набрання чинності Законом №540-ІХ, так і після (до 18.07.2022), будь-яким строком не обмежувалося.

41. Водночас позивач зауважує, що дата припинення дії карантину не була заздалегідь обумовленою. Якщо тлумачити пункт 1 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України так, як пропонує відповідач, то склалася б ситуація, за якої на дату набрання чинності Законом №2352-ІХ (19.07.2022) особи, трудові відносини яких припинилися задовго до набрання ним чинності, та звернення до суду яких до 18.07.2022 не обмежувалися строком, перебували б у стані правової невизначеності щодо строку, протягом якого вони можуть звернутися за захистом своїх прав, адже такий строк міг закінчитися у будь-який момент у зв`язку з виданням Кабінетом Міністрів України постанови щодо припинення дії карантину.

42. За твердженням позивача, така правова невизначеність щодо строків звернення до суду позбавляє громадян права на судовий захист у разі порушення їх законних прав та свобод.

43. Із посиланням, зокрема, на принцип правової визначеності, позивач указує, що положення пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України підлягають застосуванню у спосіб, згідно з яким тримісячний строк, установлений статтею 233 КЗпП України для звернення до суду з позовом про виплату усіх належних працівнику при звільненні сум, продовжується на строк дії карантину (є таким, що додається до строку дії карантину) та, відповідно, закінчується 30.09.2023, а тому строк звернення до суду з цим позовом ним не пропущений.

44. У додаткових письмових поясненнях стосовно дотримання строку звернення до суду, позивач додатково посилається на висновки Верховного Суду, зроблені у постановах від 19.01.2023 в справі №460/17052/21, від 27.04.2023 в справах №420/14777/22, №300/4201/22, від 28.09.2023 в справі №140/2168/23, від 18.10.2023 в справі №380/14605/22, і зазначає, що, зважаючи на те, що його звільнено з посади члена ВРП за власним бажанням рішенням ВРП від 22.02.2022 №156/0/15-22, при вирішенні питання дотримання ним строку звернення до суду належить керуватися положеннями частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022.

IV. Установлені судом фактичні обставини справи

45. Наказом Генерального прокурора України від 03.04.2015 №275к ОСОБА_1 призначений прокурором Дніпропетровської області строком на п`ять років.

46. 20.12.2018 рішенням всеукраїнської конференції прокурорів ОСОБА_1 обрано на посаду члена ВРП.

47. З 02.05.2019 ОСОБА_1 відряджений до ВРП для участі в її роботі на постійній основі строком на чотири роки, відповідно до статей 9, 18, 64 Закону України «Про прокуратуру», статей 5, 21 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».

48. 23.02.2022 ВРП ухвалила рішення № 77-К про відрахування ОСОБА_1 , члена ВРП, зі штату ВРП у зв`язку з його звільненням із займаної посади за власним бажанням з 23.02.2022.

49. 12.03.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», якою з 12.03.2020 на всій території України установлений карантин.

50. 18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-IX, яким Закон № 294-ІХ доповнений статтею 29 такого змісту: «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки. Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті)».

51. Конституційний Суд України 28.08.2020 ухвалив Рішення № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20), яким положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX (зі змінами) визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

52. З 18.04.2020 розмір винагороди позивача як члена ВРП був обмежений десятьма мінімальними заробітними платами станом на 01.01.2020 (виплату винагороди у повному обсязі було відновлено з 28.08.2020).

53. Розмір винагороди, розрахований без застосування обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ, що мав бути виплачений за 2020 рік - 2 441 704 грн 75 коп. Загальний розмір недоплати за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 склав 563 511 грн 35 коп.

54. 23.12.2021 позивач подав заяву щодо виплати винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020. 19.01.2022 ВРП листом № 357/0/9-22 повідомила позивачу про неможливість виплати іншого розміру винагороди члена ВРП, крім уже виплаченої.

55. 02.10.2023 ОСОБА_1 звернувся до суду із цим позовом.

V. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду справи з посиланням на норми права, якими він керувався, та їхні мотиви

56. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 64 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII повноваження прокурора зупиняються в разі відрядження його до Вищої ради правосуддя, відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, Тренінгового центру прокурорів України, іншого органу для участі в його роботі на постійній основі - до повернення з відрядження.

57. За обставинами цієї справи прокурор ОСОБА_1 рішенням всеукраїнської конференції прокурорів від 20.12.2018 обраний членом ВРП строком на 4 роки, у зв`язку з чим відряджений до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП.

58. Судом установлено, що законодавець ухвалив Закон № 553-ІХ (чинний з 18.04.2020), яким були внесені зміни до Закону № 294-IX. У період з 18.04.2020 по 27.08.2020 на підставі Закону № 553-ІХ розмір винагороди позивача як члена ВРП був обмежений десятьма мінімальними заробітними платами станом на 01.01.2020 (виплату винагороди у повному обсязі було відновлено з 28.08.2020), що не заперечується та не спростовується сторонами.

59. Предметом спору в цій справі є правомірність / протиправність нарахування та виплати позивачу у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ.

60. З урахуванням особливостей обставин цієї справи, Суд уважає за можливе вирішити питання дотримання позивачем строку звернення до Суду одночасно з розглядом справи по суті позовних вимог.

61. Вирішуючи заявлене відповідачем клопотання про залишення позову без розгляду, Суд виходить із такого.

62. За правилами частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

63. Відповідно до частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (абзац перший).

64. Приписами частини третьої статті 122 КАС України визначено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

65. У силу норм частини п`ятої статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

66. Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку, що вони є бланкетними, а тому строки звернення до суду можуть бути встановлені іншими законами.

67. У розглядуваній справі, оскільки предметом спору є право на недоотриману суми винагороду члена ВРП, то такою бланкетною нормою є приписи статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення до суду щодо стягнення таких сум.

68. Правові висновки Верховного Суду у постанові від 11.02.2021 у справі №240/532/20, на необхідності застосування яких наполягає ВРП на обґрунтування клопотання про залишення цієї позовної заяви без розгляду, не є релевантними до обставин цієї справи, адже у цій справі предметом спору було стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника на підставі статей 116 та 117 КЗпП України, що за правовою природою є окремим видом відповідальності роботодавця та не входить до структури заробітної плати та, відповідно, не регулюється положеннями статті 233 КЗпП України.

69. За таких обставин, Суд відхиляє доводи ВРП про необхідність застосування до спірних правовідносин положень частини п`ятої статті 122 КАС України.

70. Вирішуючи питання дотримання позивачем строків звернення до суду за приписами статті 233 КЗпП України, Суд виходить із такого.

71. Приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, у редакції, чинній до 19.07.2022, передбачалося, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

72. Законом №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України, і, відповідно, до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законом №2352-IX) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

73. За змістом статті 234 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом №2352-IX) у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

74. З метою забезпечення єдності практики вирішення спорів у правовідносинах щодо застосування приписів статті 233 КЗпП України, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду здійснила перегляд судового рішення у справі № 460/21394/23 (постанова від 21.03.2025).

75. У зазначеній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону №2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ).

76. Як уже зазначалося, спір у цій справі виник у зв`язку з виплатою ОСОБА_1 винагороди на посаді члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020.

77. Оскільки спірний період виник до 19.07.2022, то спірні правовідносини в цій справі регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, у редакції до внесення змін Законом №2352-IX, яка визначає право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати [грошового забезпечення] без обмеження будь-яким строком.

78. Наведене дає Суду підстави для висновку, що строк звернення позивача з цим позовом до суду не обмежений будь-яким строком, а тому клопотання ВРП про залишення позову без розгляду не підлягає задоволенню.

79. Вирішуючи заявлені у позовній заяві вимоги, Суд виходить з такого.

80. Статтею 131 Конституції України встановлено, що в Україні діє ВРП.

81. Статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП визначені Законом № 1798-VІІІ, відповідно до статті 1 якого ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

82. ВРП є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремим рядком у Державному бюджеті України.

83. Згідно з пунктом 16 статті 3 Закону № 1798-VІІІ ВРП здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя відповідно до Бюджетного кодексу України.

84. Статтею 6 Закону № 1798-VІІІ ВРП визначені вимоги та обмеження щодо членів ВРП, зокрема: члени ВРП, крім Голови Верховного Суду, здійснюють свої повноваження на постійній основі; на членів ВРП поширюються вимоги та обмеження, встановлені законодавством у сфері запобігання корупції; члени ВРП у своїй діяльності та поза її межами повинні дотримуватися встановлених для судді етичних стандартів; член ВРП не має права суміщати свою посаду з будь-якою посадою в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, органі суддівського, адвокатського чи прокурорського самоврядування, зі статусом народного депутата України, депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради, з підприємницькою діяльністю, обіймати будь-яку іншу оплачувану посаду (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу або отримувати іншу винагороду, крім винагороди члена ВРП (за винятком здійснення викладацької, наукової чи творчої діяльності та отримання винагороди за неї), а також входити до складу керівного органу чи наглядової ради юридичної особи, що має на меті одержання прибутку; член ВРП не може належати до політичних партій, професійних спілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності; член ВРП, який є суддею, не може здійснювати правосуддя (крім Голови Верховного Суду); на час здійснення суддею, прокурором, адвокатом повноважень члена ВРП він не може брати участі в органах суддівського, адвокатського чи прокурорського самоврядування.

85. Гарантії діяльності членів ВРП визначені статтею 21 Закону № 1798-VІІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а саме: на час виконання повноважень члени Вищої ради правосуддя з числа суддів та прокурорів відряджаються до ВРП із збереженням за ними посад, які вони обіймали на момент обрання (призначення) членами ВРП; розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду; розмір винагороди члена ВРП, який є суддею, дорівнює сумі його суддівської винагороди, якщо така сума перевищує розмір посадового окладу судді Верховного Суду; виплата винагороди членам ВРП провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України; члену ВРП, який не є суддею, надається відпустка та допомога на оздоровлення відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; член ВРП у своїй діяльності є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання.

86. Суд зазначає, що аналіз наведених положень, зокрема Закону № 1798-VIII, свідчить про те, що законодавець установив обсяг гарантій членів ВРП та визначив, що на членів ВРП розповсюджуються гарантії суддів, які передбачені Законом №1402-VIII. Однією із цих гарантій незалежності членів ВРП є розмір їх винагороди на рівні посадового окладу судді Верховного Суду.

87. У цій справі ОСОБА_1 на обґрунтування незгоди з діями ВРП щодо обмеження нарахування та виплати йому у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП посилається на сталу практику Верховного Суду стосовно виплат суддівської винагороди у спірний період, якою було визнано протиправність обмеження розміру суддівської винагороди на підставі статті 29 Закону № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ, як такого, що вчинене всупереч положенням статті 130 Конституції України.

88. ОСОБА_1 фактично ототожнює поняття «суддівська винагорода» та «винагорода члена ВРП», наполягаючи на ідентичності рівня їх конституційної захищеності та однаковості гарантій матеріального забезпечення.

89. Вирішуючи спір у подібних правовідносинах у справі № 990/234/23, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.05.2025 не погодилася з інтерпретацією позивачки про фактично тотожність, практичну «однаковість» гарантій для суддів, установлених Конституцією України та Законом № 1402-VІІI, та членів ВРП, виходячи з такого.

90. Відповідно до частини першої статті 135 Закону № 1402-VІІI суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативними актами.

91. Водночас у статті 21 Закону № 1798-VIII йдеться про інший вид винагороди, а саме винагороду члена ВРП, яка йому встановлюється на час виконання його повноважень.

92. ВРП є колегіальним органом, більшість складу якого компонується з числа суддів, що покликаний - якщо стисло окреслити статус ВРП (стаття 1 Закону №1798-VIII) - сприяти правосуддю. Цей державний орган хоча інституційно дотичний до судової влади, та все ж не є тим органом, який реалізує основну функцію суду (суддів), яка якраз і робить їх окремою «гілкою» влади, тобто судочинства.

93. Велика Палата Верховного Суду у справі №990/234/23 підкреслила, що винагорода судді, розмір якої визначений Законом № 1402-VІІI, має не тільки інше призначення, а радше іншу правову природу, аніж винагорода члена ВРП: винагорода судді є гарантією незалежності суду (суддів) як гілки державної влади, яка виявляється у правосудді, яке «здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства» (частина перша статті 5 Закону № 1402-VIII). ВРП, статус якої теж визначений в Конституції України, не наділена тими самими функціями, що й суд (судді), що дозволяє констатувати також і відмінність правового статусу судді як носія судової влади від правового статусу члена ВРП.

94. У цій справі Велика Палата Верховного Суду підкреслила, що гарантії незалежності судді пов`язані передовсім із посадою судді, яка передбачає здійснення правосуддя, тоді як гарантії діяльності членів ВРП обумовлюються іншими повноваженнями, які витікають з правового статусу самої ВРП. Іншими словами, інституційні «ролі» названих суб`єктів обумовлюють різний зміст гарантій діяльності цих органів держави, яке засноване на неоднаковому (різному) їх нормативно-правовому регулюванні.

95. Норми Конституції України прямо закріплюють, що розмір винагороди судді має бути визначений у законі про судоустрій, що, таким чином, може надавати Закону №1402-VIII прерогативу в застосуванні як такому, який виданий на підставі й на реалізацію конституційних положень. Проте подібний підхід не може бути апробований у ситуації з винагородою члена ВРП, розмір якої визначений в іншому законі [№ 1798-VIII]. Не може навіть у тому випадку, коли йдеться про члена ВРП, обраного з числа суддів, адже винагорода такого члена ВРП (крім Голови Верховного Суду) пов`язується вже з іншим видом діяльності, ніж здійснення правосуддя, і, що важливо, регламентується іншим законом, ніж про судоустрій. Нормативно-правова «пов`язаність» винагороди члена ВРП з розміром матеріального забезпечення судді Верховного Суду (частина друга статті 21 Закону № 1798-VIII) не змінює правового статусу ВРП, а з ним і гарантій діяльності членів ВРП, які на своїй посаді наділені іншими повноваженнями, що спрямовані на «забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції України і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів» (з тексту присяги члена ВРП, частина перша статті 21 Закону № 1798-VIII).

96. Велика Палата Верховного Суду у справі №990/234/23 констатувала, що ВРП не виплачує винагороди судді, тому не може спиратися на приписи статті 130 Конституції України і застосовувати норми Закону №1402-VІІI в частині визначення розміру і виплати винагороди члену ВРП. Отже, у випадку із згадуваним Законом № 553-ІХ (яким були внесені зміни до Закону № 294-IX, зокрема доповнено статтею 29) у зв`язку з наведеними приписами частини другої статті 19 Конституції України ВРП як державний орган не могла не виконувати норми цього Закону у питанні виплати винагороди члена ВРП, адже це вимагало вийти за межі (діяти всупереч) установленого чинним (протягом спірного періоду) законом порядку (умов) використання бюджетних коштів.

97. Резюмуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду підсумувала, що повноваження судді визначено Законом № 1402-VІІI, а повноваження члена ВРП, якими він наділений відповідно до Закону № 1798-VIII, прописані саме цим Законом. Ці повноваження є різними. Так само є відмінними за своєю правною природою суддівська винагорода і винагорода члена ВРП.

98. Висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у справі №990/234/23, є релевантними до обставин цієї справи, адже правовідносини у цих справах є подібними.

99. Застосовуючи до обставин цієї [№ 990/241/23] справи викладені правові висновки, сформовані Великою Палатою Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, необхідно і у цій справі дійти висновку, що ВРП як орган державної влади, коли виконувала вимоги чинного на той час закону, діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

100. Водночас посилання позивача на сталу практику Верховного Суду, сформовану ним як судом касаційної інстанції за результатами розгляду справ, предметом яких була виплата недоплаченої суддівської винагороди чинним суддям, до цієї справи є нерелевантною, адже вона прийнята за інших обставин у справі та іншого змісту правовідносин.

101. За таких обставин Суд не знаходить підстав для задоволення позову.

VI. Судові витрати

102. З огляду на ухвалення судом рішення про відмову у задоволенні позову, за відсутності доказів понесення судових витрат відповідачем, підстав для розподілу судових витрат немає.

103. Керуючись статтями 22, 241-246, 250, 255, 266, 295 КАС України, Суд

ВИРІШИВ:

104. У задоволенні клопотання Вищої ради правосуддя про залишення позову без розгляду відмовити.

105. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій та стягнення коштів відмовити.

106. Судові витрати не розподіляються.

107. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення Верховного Суду, якщо його не скасовано, набирає законної сили після набрання законної сили рішенням Великої Палати Верховного Суду за наслідками апеляційного перегляду.

108. Рішення може бути оскаржено до Великої Палати Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

109. Рішення ухвалено з окремою думкою.

Суддя-доповідач О.Р. Радишевська

Судді О.В. Кашпур

М.І. Смокович

Ж.М. Мельник-Томенко

С.А. Уханенко