Окрема думка від 24.07.2025 по справі 990/241/23

ОКРЕМА ДУМКА

24 липня 2025 року

м. Київ

справа №990/241/23

адміністративне провадження №П/990/241/23

Окрема думка судді Верховного Суду Смоковича М. І. на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2025 року у справі №990/241/23 за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання протиправними дій та стягнення коштів.

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) з вимогами: (1) визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати ОСОБА_1 винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням статті 29 Закону України [від 14 листопада 2019 року № 294-IX] «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 294-IX), у редакції Закону України від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ [«Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»] (далі - Закон № № 553-ІХ); (2) стягнути з ВРП на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 563 511,35 грн з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів під час її виплати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року ВРП незаконно обмежувала ОСОБА_1 винагороду (як члену ВРП) розміром, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року (зважаючи на норми Закону № 553-IX, яким Закон № 294-ІХ доповнений статтею 29).

Водночас, Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) положення частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ зі змінами визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).

Позивач наголосив на тому, що розмір його винагороди як члена ВРП складав розмір посадового окладу судді Верховного Суду, який має визначатися Законом України від 02 червня 2026 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII); з цих міркувань, зміна розміру винагороди члена ВРП у спосіб, відмінний від внесення змін до Закону № 1402-VIII, з погляду позивача, є протиправною, а застосування для нарахування і виплати ОСОБА_1 (протягом спірного періоду) винагороди члена ВРП приписів частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-ІХ, у редакції Закону № 553-ІХ, - порушує гарантій незалежності судді.

ВРП подала відзив на позов ОСОБА_1 , у якому висловила свою позицію по суті спору, переконуючи у безпідставності позовних вимог, а також заявила клопотання про залишення цього позову без розгляду з мотивів пропуску строку на звернення до суду.

Щодо останнього, то у своєму клопотанні ВРП навела обґрунтування пропуску позивачем як місячного строку, встановленого частиною п`ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, так і тримісячного строку, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), для звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

За наслідками розгляду цієї справи Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалив рішення від 24 липня 2025 року, яким: відмовив у задоволенні клопотання ВРП про залишення позову без розгляду; відмовив у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправними дій та стягнення коштів.

Отож рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2025 року містить висновки не тільки щодо сутнісних питань спору, але охоплює також процедурні питання, які пов`язані зі строком звернення до суду з цим позовом, які відповідач порушив у своєму клопотанні, прохаючи залишити позов без розгляду.

Я погоджуюся з мотивувальною і резолютивною частинами рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 липня 2025 року щодо (суті) позовних вимог ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій ВРП і стягнення недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року. Водночас, я не сповна поділяю мотиви цього рішення в аспекті відмови у залишенні позову без розгляду, у зв`язку з чим, на підставі частини третьої статті статті 34 КАС України, висловлюю окрему думку.

Отже, у мотивувальній частині рішенні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду стосовно клопотання ВРП про залишення позову без розгляду від 24 липня 2025 року зазначено, зокрема, про те, що приписи частин першої-третьої і п`ятої статті 122 КАС України треба розуміти так, що вони є бланкетними, тому строки звернення до суду можуть бути встановлені іншими законами.

Позаяк у цій справі предметом спору є право ОСОБА_1 на недоотриману суму винагороди члена ВРП, то такою бланкетною нормою, за текстом згадуваного рішення суду, є приписи статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення до суду щодо стягнення таких сум.

З цих міркувань Суд відхилив доводи ВРП про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів частини п`ятої статті 122 КАС України і виснував, що у вирішенні питання про дотримання позивачем строків звернення до суду треба керувався приписами статті 233 КЗпП України.

У цьому зв`язку Суд, для правильного застосування приписів частин першої, другої статті 233 КЗпП України у редакції, чинній до 19 липня 2022 року, у зіставленні зі змінами, внесеними до статей 233, 234 КЗпП України відповідно до Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності з 19 липня 2022 року), надав значення висновкам, які висловила судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду (далі - Судова палата) у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23.

У цій постанові Судова палата дійшла висновку про те, що коли існують тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року - підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).

Спираючись на висновки постанови Верховного Суду (у складі Судової палати) від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, Суд у рішенні від 24 липня 2025 року зазначив про те, що позаяк спірний період виник до 19 липня 2022 року (адже позовні вимоги стосуються (не)виплати ОСОБА_1 винагороди на посаді члена ВРП за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року), то до спірних правовідносин треба застосовувати приписи статті 233 КЗпП України у редакції, яка була чинна до 19 липня 2022 року, відповідно до яких право особи на звернення до суду із позовом про стягнення належної їй заробітної плати [грошового забезпечення] не було обмежене будь-яким строком.

На основі цих міркувань Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у рішенні від 24 липня 2025 року виснував, що звернення позивача з цим позовом до суду не обмежено будь-яким строком, тому клопотання ВРП про залишення позову без розгляду не підлягає задоволенню.

Вважаю, що цей висновок Суду, хоч і правильний по суті, але оснований на неправильному застосуванні закону, у зв`язку з чим зазначаю таке.

19 липня 2022 року набрав чинність Закон № 2352-IX, яким, зокрема, частини першу, другу статті 233 КЗпП України викладено в новій редакції, згідно з якою працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Відповідно до статті 234 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX) в разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Відомо, що право на судовий захист не є абсолютним і може обмежуватися часовими рамками.

З цього приводу Конституційний Суд України у Рішенні від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 у справі № 1-9/2011 (п. 6.1) роз`яснив, що скорочення процесуальних строків звернень громадян до суду, зокрема строків подання позовних заяв, зустрічних позовів, апеляційних та касаційних скарг на судові рішення, письмових зауважень щодо неповноти або неправильності технічного запису тощо, забезпечують оперативність розгляду судових справ і жодною мірою не обмежують суб`єктів щодо права на судовий захист.

Таке роз`яснення надав Конституційний Суд України щодо нових приписів у процесуальних кодексах, якими було зменшено строки звернення до суду.

Конституційний Суд України в згаданому Рішенні констатував, що в процесуальних кодексах, зокрема й у КАС України, лише скорочено строки здійснення окремих процесуальних дій, а змісту й обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя не звужено. Наведені зміни не унеможливлюють ефективного розгляду судових справ, тому не суперечать Конституції України. Такі зміни щодо скорочення строку звернення до суду в адміністративному судочинстві визнані конституційними.

Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що для звернення до суду в справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку, що вони є бланкетними, а тому строки звернення до суду можуть бути встановлені іншими законами. У розглядуваній справі, оскільки предметом спору є право на суми, які належать виплаті при звільненні, такою бланкетною нормою є приписи статті 233 КЗпП України, якою встановлено строки звернення до суду щодо стягнення зазначених сум.

Отже, зміна строків звернення до суду, які передбачені статтею 233 КЗпП України, є зміною строку звернення за захистом права на судовий захист, і така зміна не є порушенням права на судовий захист в адміністративному судочинстві.

За приписами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду й вирішення справи.

Аналіз викладеного дає підстави для висновку, що на час звернення до суду позивача за захистом права, яке є окремою процесуальною дією, потрібно застосовувати норми статті 233 КЗпП України, якими визначено строки звернення до суду, у їх чинній редакції.

ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом 11 вересня 2023 року, коли стаття статті 233 КЗпП України уже діяла (з 19 липня 2022 року) в «новій» редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX, яку Суд, на мою думку, якраз і мав би застосовувати під час вирішення питання про дотримання строку звернення до суду.

Якщо дотримуватися цієї позиції, то варто зважити на те, що позивач не отримував письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, як це передбачено у статті 116 КЗпП України.

Водночас, відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у розумінні статті 233 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-IX), пов`язується саме з днем одержання ним [працівником] письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені при звільненні відповідно до статті 116 КЗпП України.

Відомо також, що стаття 116 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-IX, теж покладала на «роботодавця» обов`язок у письмовій формі повідомити про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, перед виплатою зазначених сум.

З уваги на наведене, позаяк позивач не отримав (при звільненні) письмового повідомлення ВРП про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні відповідно до приписів статті 116 КЗпП України, то для позивача відлік строку для звернення до суду з позовом про виплату всіх сум, що належать при звільненні, по суті, не починався, відповідно не може бути пропущений.

На мою думку, саме з таких мотивів висновок Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, який висловлений у резолютивній частині рішення від 24 липня 2025 року, про відмову у задоволенні клопотання ВРП про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 ґрунтувався б на правильному застосуванні закону.

Суддя М. І. Смокович