Постанова від 23.07.2025 по справі 757/13185/17-ц

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2025 року

м. Київ

справа № 757/13185/17-ц

провадження № 61-9327св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого- Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 6 в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідачі: Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія Трест Промтехмонтаж-2», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва Вадима Миколайовича та представника ОСОБА_1 - адвоката Бури Олени Вікторівни на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 травня 2021 року, ухвалене у складі суддіНовака Р. В., та постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Приходька К.П., Писаної Т. О., Журби С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У березні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 6 в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - УДР ГТУЮ у місті Києві), Товариства з обмеженою відповідальністю «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» (далі - ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2»), ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування свідоцтв про право власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що прокуратура, здійснюючи процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42016101060000150 від 02 серпня 2016 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 358 КК України, встановила порушення майнових прав територіальної громади міста Києва, а саме вибуття поза волею власника нежитлових приміщень, розташованих по АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі м. Києва , які належали територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради.

Будинок № 10 по АДРЕСА_1 у м. Києві був збудований у 1956 році, перебував у державній власності та обліковувався на балансі тресту «Промтехмонтаж-2».

Наказом Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву від 17 червня 1993 року № 139 «Про перетворення спеціалізованого тресту «Промтехмонтаж-2» у відкрите акціонерне товариство в процесі його приватизації трест Промтехмонтаж був перетворений у ВАТ «Промтехмонтаж 2», а вказаний будинок по АДРЕСА_1 підлягав передачі на баланс місцевій раді (додаток 2 Плану приватизації майна тресту «Промтехмонтаж-2»).

Порядок передачі відомчого житлового фонду до комунальної власності встановлювався такими нормативно-правовими актами: постановою Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року № 891 «Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ і організацій», розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17 травня 1996 року № 729 «Про затвердження обсягів відомчого житлового фонду разом з об`єктами комунального призначення, що підлягає передачі до комунальної власності в 1996-1998 роках», рішенням Київської міської ради від НОМЕР_1 березня 1999 року № 185/286 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва відомчих житлових будинків».

У зазначених нормативно-правових актах вказувалося, що передачі підлягає житловий фонд з вбудованими, прибудованими та вбудовано-прибудованими приміщеннями.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 22 травня 1999 року № 775 «Про прийняття до комунальної власності відомчого житлового фонду ВАТ «Промтехмонтаж-2» будинок за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передано до сфери управління Московської районної державної адміністрації.

Розпорядженням Московської районної державної адміністрації міста Києва від 17 липня 2000 року № 83 «Про затвердження актів прийняття у комунальну власність району житлових будинків АДРЕСА_1 та виробничої бази по вул. Степана Разіна, 13 ВАТ «Промтехмонтаж-2» затверджено акти прийому-передачі житлового будинку № АДРЕСА_1 у комунальну власність.

На підставі рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 (зі змінами та доповненнями) житловий будинок по АДРЕСА_1 передано у комунальну власність територіальної громади Печерського району міста Києва.

У зв`язку з припиненням районних рад та районних у місті Києві державних адміністрацій зазначений будинок відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» переданий до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації.

Згідно з технічним паспортом за січень 1986 року (інвентаризаційна справа № 5460) у житловому будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва нежитлові приміщення складалися з двох частин: літ. «А» площею 206, 9 кв. м і літ. «Б» площею 354,3 кв. м.

При цьому нежитлові приміщення в житловому будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1, літ. «Б» у Печерському районі міста Києва відповідно до планів за поверхами при проведенні поточної інвентаризації станом на 27 вересня 2004 року складалися з цокольного поверху площею 171,2 кв. м та 1-го поверху площею 183,1 кв. м, загальною площею 354,3 кв. м.

Згідно з планом за поверхами на будівлю літ. «Б» на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва та експлікацією внутрішніх площ при проведенні поточної інвентаризації станом на 16 жовтня 2009 року нежитлові приміщення цокольного поверху позначені під номером 29 площею 170,8 кв. м та 1-го поверху під номером НОМЕР_1 площею 182,3 кв. м, а загальна площа приміщень становила 353,1 кв. м.

Рішенням Київської міської ради від 22 травня 2013 року № 359/9416 «Про внесення змін у додаток 6 до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» нежитлові приміщення площею 354,3 кв. м на АДРЕСА_1 (літ. «Б», корпус № 1) включено до переліку об`єктів, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Відповідно до планів за поверхами на будівлю літ. «Б» на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва та експлікації приміщень при проведенні поточної інвентаризації станом на 20 жовтня 2015 року нежитлові приміщення складалися із цокольного поверху (номер 29), при цьому площа становила 170,4 кв. м, та 1-го поверху (номер НОМЕР_1) площею 168,6 кв. м, а загальна площа приміщень становила 339,00 кв. м.

Згідно з даними КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна» по нежитловому фонду нежилі приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва , на праві власності не реєструвалися (лист від 21 жовтня 2016 року № 13397).

Відповідно до інформації Департаменту комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), наданої листом від 18 жовтня 2016 року № 062/11/10-10533, приватизація нежитлових приміщень за вказаною адресою не здійснювалася.

За інформацією Київського міського бюро технічної інвентаризації від 23 лютого 2017 року № 062/14-2171 приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1, загальною площею 339 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва та нежитлові приміщення площею 354,3 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1, літ. «Б» - це одні і ті самі приміщення.

Отже, нежитлові приміщення НОМЕР_2 та НОМЕР_1, загальною площею 339,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , є комунальною власністю, оскільки вони Київською міською радою не відчужувалися та право власності територіальної громади міста Києва на вказане майно не припинялося.

Разом із тим, у ході досудового розслідування наведеного вище кримінального провадження встановлено, що вказане майно вибуло з власності територіальної громади міста Києва на підставі свідоцтв про право власності від 03 грудня 2015 року, виданих ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» УДР ГТУЮ у місті Києві, на групу приміщень НОМЕР_2, НОМЕР_1, загальною площею 339 кв. м, у будинку по АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва (інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 71341841 від 25 жовтня 2016 року).

Надалі генеральним директором ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» ОСОБА_3. спірні приміщення відчужені ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09 листопада 2016 року, зареєстрованих у реєстрі за № 2765, № 2768 та посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.

На момент пред`явлення позову право власності на спірні приміщення зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу від 09 листопада 2016 року № 2772, № 2775, посвідчених приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» відчуження майна, шо є у комунальній власності, можливе лише в рамках приватизаційної процедури, що Київською міською радою не вчинялося, а тому свідоцтва про право власності та вказані договори купівлі-продажу є недійсними, так як майно вибуло з володіння власника поза його волею.

З урахуванням зазначеного прокурор просив суд:

-визнати нечинним та скасувати свідоцтво про право власності від 03 грудня 2015 року, видане РС ГУЮ у місті Києві, на групу приміщень НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у місті Києві (індексний номер 49025433);

- визнати нечинним та скасувати свідоцтво про право власності від 03 грудня 2015 року, видане РС ГУЮ у місті Києві на групу приміщень НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у місті Києві (індексний номер 49028788);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» в особі генерального директора ОСОБА_3. та ОСОБА_1 , нежитлових приміщень групи НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , зареєстрований у реєстрі за номером 2765, посвідчений 09 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» в особі генерального директора ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , нежитлових приміщень групи НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві , зареєстрований у реєстрі за номером 2768, посвідчений 09 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.;

- витребувати від ОСОБА_2 нежитлові приміщення: групи приміщень НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві та групи приміщень НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Короткий зміст судових рішень

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 рокупозов прокурора Київської місцевої прокуратури № 6 в інтересах Київської міської ради задоволено.

Визнано нечинним і скасовано свідоцтво про право власності від 03 грудня 2015 року, видане РС ГУЮ у місті Києві, на групу приміщень НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві (індексний номер 49025433).

Визнано нечинним і скасовано свідоцтво про право власності від 03 грудня 2015 року, видане РС ГУЮ у місті Києві на групу приміщень НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у місті Києві (індексний номер 49028788).

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» в особі генерального директора ОСОБА_3. та ОСОБА_1 , нежитлових приміщень групи НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , зареєстрований у реєстрі за номером 2765, посвідчений 09 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» в особі генерального директора ОСОБА_3. та ОСОБА_1 , нежитлових приміщень групи НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві , зареєстрований у реєстрі за номером 2768, посвідчений 09 листопада 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Жердевою Н. О.

Витребувано від ОСОБА_2 нежитлові приміщення: групи приміщень НОМЕР_2 площею 170,4 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві та групи приміщень НОМЕР_1 площею 168,6 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради.

Стягнуто з ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» на користь прокуратури міста Києва судовий збір у розмірі 3 200,00 грн.

Стягнуто солідарно з ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» та ОСОБА_1 на користь прокуратури міста Києва судовий збір у розмірі 3 200,00 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь прокуратури міста Києва судовий збір у розмірі 3 540,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що свідоцтва на ім`я ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» на право власності на спірні приміщення були видані державним реєстратором у порушення вимог статей 10, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також пунктів 7, 12 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 112, положень Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868, яка була чинна на момент видання оскаржуваних свідоцтв про право власності, оскільки до заяви товариством не долучено правовстановлюючих документів щодо права власності на них, а лише долучено акти передачі основних фондів від 20 лютого 1993 року та приймання-передачі нерухомого майна від 15 серпня 2007 року, що свідчать лише про передачу спірного майна на баланс товариства та не підтверджують наявність у товариства майнових права на них.

Оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації), то державним реєстратором усупереч вказаним нормам законодавства без належних правових підстав видано ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» свідоцтва про право власності на спірні приміщення.

Відповідно до вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.

Згідно з листом Департаменту комунальної власності міста Києва від 18 жовтня 2016 року № 062/11/10-10533 Департамент не здійснював приватизацію нежитлових приміщень у будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 (корпус № 1, літ. «Б») у Печерському районі міста Києва ;

Зважаючи на те, що Київською міською радою рішення про відчуження (приватизацію) спірного майна не приймалося, не було волевиявлення власника на його відчуження, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що право власності територіальної громади на спірне майно не припинялося.

Виходячи із положень статей 203, 215, 216, 321 ЦК України, враховуючи, що ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» набуло та розпорядилося спірним майном незаконно, без правових підстав, поза волею власника майна - територіальної громади міста Києва, суд першої інстанції дійшов висновку, що свідоцтва про право власності підлягають скасуванню, а договори купівлі-продажу від 09 листопада 2015 року, укладені між товариством і ОСОБА_1 , підлягають визнанню недійсними.

Також районний суд визнав обґрунтованими позовні вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки спірне майно, яке вибуло поза волею власника за відплатним договором, а тому має бути витребувано у останнього набувача - ОСОБА_2 на користь дійсного власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на підставі статті 388 ЦК України.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 року скасовано в частині задоволення позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 6 в інтересах Київської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 09 листопада 2016 року, укладених між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» та ОСОБА_1 , нежитлових приміщень груп НОМЕР_2, НОМЕР_1 на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві та прийнято у цій частині постанову про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог Київської місцевої прокуратури № 6 в інтересах Київської міської ради.

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що Київська міська рада рішення про відчуження (приватизацію) спірного майна не приймала, що свідчить про те, що не було волевиявлення власника на його відчуження, а тому право власності територіальної громади на спірне майно не припинялося. За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що нежитлові приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1 загальною площею 339 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , є комунальною власністю, оскільки вони Київською міською радою не відчужувалися та право власності територіальної громади міста Києва на вказане майно не припинялося.

Оскільки судом встановлено, що спірне нерухоме майно без законних підстав вибуло з володіння територіальної громади міста Києва на підставі свідоцтв про право власності від 03 грудня 2015 року, виданих ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» УДР ГТУЮ у місті Києві, на групи приміщень НОМЕР_2, НОМЕР_1 загальною площею 339 кв. м у будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва (інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 71341841 від 25 жовтня 2016 року), суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання вказаних свідоцтв про право власності нечинними та їх скасування.

Установивши, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади міста Києва поза волею власника за відплатним договором, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірні нежилі приміщення підлягають витребуванню у останнього набувача - ОСОБА_2 на користь дійсного власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на підставі статті 388 ЦК України.

Разом із тим, вирішуючи позовні вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу від 09 листопада 2016 року, укладених між ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» і ОСОБА_1 , щодо нежитлових приміщень груп НОМЕР_2, НОМЕР_1 на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві , суд першої інстанції не врахував, що

частина перша статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем іншій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, яким у цьому випадку є ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2», не прокурор чи рада.

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 має імунітет добросовісного набувача і на неї не може покладатися тягар самостійно шукати способи компенсації своїх втрат та не повинна була передбачати наявність ризику вилучення у неї майна, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2 не позбавлена можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до ОСОБА_1 , в якого вона придбала нежитлові приміщення, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2022 року у частині позовних вимог про визнання нечинними та скасування свідоцтв про право власності скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення.

У задоволенні позовних вимог про визнання нечинними та скасування свідоцтв про право власності відмовлено.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 січня 2022 року у частині позовних вимог про витребування майна скасовано та передано справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-4991св22).

Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що вимоги прокурора про визнання нечинними та скасування свідоцтв про право власності не є ефективним способом захисту порушеного права, оскільки задоволення такої вимоги не відновить відповідні права та інтереси позивача (ради), а тому суди помилково задовольнили вказані позовні вимоги.

Скасовуючи постанову апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про витребування від ОСОБА_2 спірних нежитлових приміщень на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційній суд не звернув уваги на те, що добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За вказаних обставин прокурор не обґрунтував підстав для витребування нерухомого майна, а суд не врахував, що при відчуженні майна ОСОБА_2 існувало три рівні гарантій перед тим, як майно перейшло в її власність й вона не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на майно може бути припинене у зв`язку з бездіяльністю влади.

Апеляційний суд не врахував, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Поза увагою апеляційного суду залишилось і те, що, вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, необхідно оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна.

Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд не оцінював добросовісність поведінки ОСОБА_2 щодо набуття права власності на спірні нежитлові приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1 загальною площею 339,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , а тому висновок апеляційного суду про витребування у ОСОБА_2 спірних нежитлових приміщень на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради є передчасним.

Останньою постановою Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 рокуапеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 12 травня 2021 року у частині позовних вимог про витребування майна залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що у спірних правовідносинах дійсним власником спірного майна є територіальна громада міста в особі Київської міської ради, яка набула його у власність відповідно до статті 7 Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», постанови Кабінету Міністрів України від 06 листопада 1995 року №891 «Про затвердження Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ і організацій», розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 1996 року №729 «Про затвердження обсягів відомчого житлового фонду разом з об`єктами комунального призначення, що підлягає передачі до комунальної власності в 1996-1998 роках», рішення Київської міської ради від НОМЕР_1 березня 1999 року №185/286 «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва відомчих житлових будинків» та не приймала рішення про його відчуження, а тому наявні підстави для витребування майна на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Апеляційний суд дійшов висновку, що задоволення судом позову про витребування спірного майна у ОСОБА_2 на користь територіальної громади не становить надмірний тягар та є сумісним заходом втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_3 , будучи тривалий час директором ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2», не міг не знати про незаконність набуття товариством права власності на спірне майно.

Апеляційний суд зазначив, що не може бути сумнівів, що відчуження 09 листопада 2016 року спірного нерухомого майна генеральним директором ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» ОСОБА_3. своєму сину ОСОБА_1 , який того самого дня (09 листопада 2016 року) уклав договори купівлі-продажу спірних приміщень з ОСОБА_2 , було спрямовано на створення видимості добросовісного набуття права власності на спірне майно для унеможливлення його витребування у комунальну власність. Обставини перепродажу майна в один день між родичами, які мають однакове прізвище, не могли не викликати у останнього набувача - ОСОБА_2 обґрунтованих та розумних сумнівів щодо законності відчуження вказаного майна.

Крім того, ОСОБА_2 придбала нежитлові приміщення, загальною площею 339 кв. м, що розташовані у Печерському районі м. Києва (комерційну нерухомість, як зазначено самою відповідачкою - під розміщення ресторану) за 433 538,00 грн, що було еквівалентно 16 959,00 дол. США, у той час як згідно зі статистичними даними, розміщеними на сайтах з продажу нерухомості (https://parklane.ua/uk/realtystat/2016-11, https://blagovist.ua/uk/realtystat/2016-11), які долучені до матеріалів справи разом із відзивом прокурора на касаційну скаргу відповідача, мінімальна вартість квадратного метру квартир, розташованих у Печерському районі у листопаді 2016 року складала 2,34 тис. дол. США за квадратний метр, що за 339 кв. м становило 793 000,00 дол. США. Вказана інформація є загальнодоступною, а отже, відповідач, проявивши розумну обачність, повинна була та могла перевірити законність набуття та відчуження продавцем майна, вартість якого занижена як мінімум у 46 разів.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважав, що наявні підстави для витребування спірного майна у ОСОБА_2 , яка, зважаючи на обставини його перепродажу та очевидно занижену ціну, мала реальну можливість проявити розумну обачність та повинна була поставити під сумнів законність первинного набуття (та відчуження) права власності на це майно товариством.

Крім того, цивільне законодавство передбачає як право витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України), так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і відповідач, пред`явивши відповідний позов (правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 02 серпня 2023 року у справі № 308/8629/19).

Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів

У червні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Матвіїв В. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просивскасувати вказані судові рішення в частини вирішення позовних вимог про витребування майна із чужого незаконного володіння й ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову прокурору у задоволенні цих позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 придбала спірне нерухоме майно з метою відкриття закладу громадського харчування - ресторану/піцерії «Фелічіта» з італійською кухнею. Її сім`я володіє такими ресторанами у м. Луцьку та ТК «Буковель». З моменту придбання нерухомого майна (09 листопада 2016 року) до цього часу приміщення стоїть не задіяне, його стан погіршується. На нього накладений арешт, навіть попри те, що ОСОБА_2 має імунітет добросовісного набувача.

Прокурор та суди попередніх інстанцій не обґрунтували тотожності інтересів держави і територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, а тому прокурор не мав повноважень на пред`явлення позову в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування.

Апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, а саме частини третьої статті 367 ЦПК України, прийняв надані прокурором роздруківки з веб-ресурсів (з мережі Інтернет), обґрунтував рішення відомостями з цих роздруківок і відомостями, розміщеними на сайтах з продажу нерухомості. Водночас апеляційний суд не звернув уваги на те, що прокурор не обґрунтував причини неподання таких доказів до суду першої інстанції (неможливості їх неподання прокурором до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від прокурора), винятковості випадку. При цьому суд помилково вважав, що ОСОБА_2 , не маючи спеціальних знань у сфері будівництва та продажу нерухомого майна, повинна була врахувати мінімальну вартість квадратного метра квартир, розташованих у Печерському районі м. Києва у листопаді 2016 року. Судом не враховано, що зазначена в договорі покупна ціна обумовлена ветхим, аварійним станом будівлі 1956 року побудови, перед купівлею була проведена оцінка технічного стану будівлі на предмет аварійності.

Крім того, апеляційний суд вдався до дослідження добросовісності/ недобросовісності ОСОБА_2 , чим порушив положення частини шостої статті 367 ЦПК України. Питання недобросовісності у суді першої інстанції не порушувалось, позивач жодним чином у позові вказане не мотивував, що є обов`язковим при витребуванні майна по статті 388 ЦК України, а тому суди зобов`язані були презюмувати, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем.

Задовольняючи позовні вимоги про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України, суди попередніх інстанцій не врахували, що ОСОБА_2 володіє імунітетом добросовісного набувача.

Дійшовши висновку про те, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем, апеляційний суд виходив з припущення та надав оцінку діям третіх осіб, які не пов`язані з ОСОБА_2 , й не зазначив, яким чином дії/мотиви продавця нерухомого майна можуть свідчити про недобросовісність ОСОБА_2 .

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18), від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) та у постановах Верховного суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 902/1706/13 (902/958/20), від 20 липня 2022 року у справі № 442/2640/20 (провадження № 61-16128св21), від 02 серпня 2023 року у справі № 308/8629/19 (провадження № 61-6019св22).

У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бура О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення в частини вирішення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння й ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову прокурору у задоволенні цих позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що, вказуючи на те, що ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» безпідставно зареєструвало за собою спірне нерухоме майно, апеляційний суд не врахував, що у цій справі немає жодного документу, який би свідчив про те, що на спірні нежитлові приміщення існують законні права територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Розпорядження Київської міської державної адміністрації та рішення Київської міської ради не є нормативно-правовими актами, оскільки не встановлюють нових правових норм, а є правовими актами індивідуальної дії, яка вичерпується фактом застосування.ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» зареєструвало право власності відповідно до вимог законодавства, чинного на час видачі оспорених свідоцтв (19 листопада 2015 року), а отже, мало право розпорядитись спірними приміщеннями на власний розсуд. Зокрема, відповідно до статей 15, 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції Закону від 06 жовтня 2015 року, рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень були вчинені реєстраторами відповідно до вимог порядку, а саме на підставі договорів, укладених у порядку, встановленому законом, та актів прийому-передачі активів (пункт 1 частини першої статті 19 вказаного Закону). При цьому суди взагалі не встановлювали та не оцінювали підстави для видачі оспорених свідоцтв.

Жодним чинним нормативно-правовим документом не передбачено заборону укладення договору відчуження чи обмежень щодо дати укладення договорів, сторони вільні у своїх правах щодо дати укладення договору та ціни з урахуванням стану приміщень. Апеляційний суд взяв до відома публічну інформацію, яка розміщена на сайтах з продажу нерухомості, однак не врахував, що спірні приміщення розташовані у будинку 1956 року побудови та перебувають у жахливому стані.

Суди неналежним чином надали оцінку добросовісності останнього набувача при придбанні спірного майна, порушивши гарантії, передбачені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) та у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19, від 27 травня 2020 року у справі № 442/2771/17 (провадження № 61-38011св18), від 09 березня 2021 року у справі № 756/4120/16-ц (провадження № 61-7721св20)

У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бура О. В. подав до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, зроблених у постановах від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19), від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19 (провадження № 12-37гс21), від 05 жовтня 2022 року у справі № 923/199/21 (провадження № 12-1гс22) від 21 червня 2023 року у справі № 905/1907/21 (провадження № 12-1гс23). Мотивував клопотання тим, що прокурор не мав повноважень на пред`явлення позову в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування.

Доводи інших учасників справи

У липні 2024 року Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) подало пояснення щодо касаційної скарги, зазначивши про питання регулювання державної реєстрації та відсутність протиправних дій державного реєстратора при реєстрації спірних у цій справі свідоцтв про право власності.

У серпні 2024 року прокурор Київської міської прокуратури подав відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва В. М., в якому просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що спірні нежитлові приміщення не ввійшли до статутного капіталу ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» при його приватизації та були прийняті до комунальної власності територіальної громади міста Києва. Право власності уТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» не виникло, а тому товариство не мало право відчужувати спірне нерухоме майно. Оскільки власником спірного майна є територіальна громада міста в особі Київської міської ради, яка не приймала рішення про його відчуження, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для витребування майна на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

При новому розгляді апеляційний суд виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові від 13 вересня 2023 року у цій справі.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд був зобов`язаний презюмувати добросовісність ОСОБА_2 , оскільки у суді першої інстанції не порушувалось питання її недобросовісності, суперечать положенням статей 263, 367, 417 ЦПК України.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва В. М. залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 02 липня 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бури О. В. залишено без руху.

Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва В. М. та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Бури О. В. та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У вересні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Спірним нерухомим майном є двоповерхова нежитлова прибудова (літ. «Б») до багатоквартирного житлового будинку, 1956 року забудови, на АДРЕСА_1, корпус № 1 у місті Києві , що перебував у державній власності та обліковувався на балансі тресту «Промтехмонтаж-2».

Згідно з повідомленням КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 23 лютого 2017 року, за даними матеріалів технічної інвентаризації, проведеної БТІ 27 серпня 1964 року, загальна площа всіх приміщень вказаної будівлі становила 354,3 кв. м.

За даними матеріалів технічної інвентаризації, яку бюро провело 27 вересня 2004 року, загальна площа всіх приміщень двоповерхової нежитлової будівлі літ. «Б», яка складалась із двох груп нежитлових приміщень НОМЕР_2 та НОМЕР_1 на АДРЕСА_1, корпус № 1 , становила 353,10 кв. м.

Відповідно до даних матеріалів технічної інвентаризації, яку бюро провело 16 жовтня 2009 року та 20 жовтня 2015 року, загальна площа всіх приміщень двоповерхової нежитлової будівлі літ. «Б», яка складалась з двох груп нежитлових приміщень НОМЕР_2 та НОМЕР_1 на АДРЕСА_1, корпус № 1 , становила 339,0 кв. м.

У листі від 23 лютого 2017 року бюро вказує, що зазначені вище приміщення площею 354,3 кв. м, приміщення площею 353,1 кв. м, приміщення площею 339,0 кв. м - це одні і ті ж нежитлові приміщення, розташовані в нежитловій двоповерховій будівлі літ. «Б» за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , площа яких змінювалась за рахунок перепланувань (а. с. 22, т. 1).

Відповідно до копії технічного паспорту на будинок на АДРЕСА_1, корпус № 1 у місті Києві та матеріалів технічної інвентаризації БТІ площа приміщень коригувалась при проведенні інвентаризації внаслідок здійснення перепланувань і в залежності від врахування чи неврахування площі приміщень вхідної групи до загальної площі будівлі (а. с. 57-62, 63-67, т. 1).

Згідно з технічним паспортом від січня 1986 року (інвентаризаційна справа № 5460) у житловому будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва нежитлові приміщення складалися з двох частин: літ. «А» площею 206,9 кв. м і літ. «Б» площею 354,3 кв. м.

При цьому, нежитлові приміщення в житловому будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1, літ. «Б» у Печерському районі міста Києва відповідно до планів за поверхами при проведенні поточної інвентаризації станом на 27 вересня 2004 року складалися з цокольного поверху площею 171,2 кв. м та 1-го поверху площею 183,1 кв. м, загальною площею 354,3 кв. м.

Згідно з планом за поверхами на будівлю літ. «Б» на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва та експлікації внутрішніх площ при проведенні поточної інвентаризації станом на 16 жовтня 2009 року нежитлові приміщення цокольного поверху позначені під номером 29 площею 170,8 кв. м та 1-го поверху під номером НОМЕР_1 площею 182,3 кв. м, а загальна площа приміщень становила 353,1 кв. м.

Відповідно до планів за поверхами на будівлю літ. «Б» на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва та експлікації приміщень при проведенні поточної інвентаризації станом на 20 жовтня 2015 року нежитлові приміщення складалися із цокольного поверху (номер 29), при цьому площа становила 170,4 кв. м, та 1-го поверху (номер НОМЕР_1) площею 168,6 кв. м, а загальна площа приміщень становила 339,00 кв. м.

При зверненні до державного реєстратора ГТУЮ у місті Києві з заявою про державну реєстрацію права власності на спірні нежилі приміщення директор ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» посилався на те, що документи, отримані з Державного архіву міста Києва, Голосіївської районної в міста Києві державної адміністрації та надані державному реєстратору, підтверджують факти приймання-передачі відомчого житлового фонду ВАТ «Промтехмонтаж-2» у комунальну власність районних в місті Києві державних адміністрацій, водночас нежитлові приміщення (групи приміщень НОМЕР_2 та НОМЕР_1 загальною площею 339 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 ), до 20 січня 1993 року перебували на балансі ЖКК-2 тресту «Промтехмонтаж-2», а 20 січня 1993 року згідно з актом передачі основних фондів були передані з балансу ЖКК-2 тресту «Промтехмонтаж-2» на баланс КСУ «Котломонтаж-23» тресту «Промтехмонтаж-2»;

Згідно з актом прийому-передачі нежитлових приміщень відповідно до рішення Наглядової ради ВАТ «Промтехмонтаж-2» від 20 липня 2007 року, наказом № 140-6 Голови Правління ВАТ «Промтехмонтаж-2» та Угодою про погашення заборгованості від 15 серпня 2007 року, укладеною між ВАТ «Промтехмонтаж-2» та ТОВ «Проектний інститут «Південдіпробудм», ВАТ «Промтехмонтаж-2» передав, а ТОВ «Проектний інститут «Південдіпробудм» прийняв нежитлові приміщення (групи приміщень НОМЕР_2 та НОМЕР_1 у літ. «Б», загальною площею 339,00 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 );

28 січня 2011 року між ТОВ «Проектний інститут «Південдіпробудм» та ТОВ «Компанія трест «Промтехмонтаж-2» укладений договір № 28/01-МП купівлі-продажу майнових прав на нежитлові приміщення від 28 січня 2011 року і на підставі цього договору ТОВ «Проектний інститут «Південдіпробудм» передав, а ТОВ «Компанія Трест «Промтехмонтаж-2» прийняв нежитлові приміщення (групи приміщень НОМЕР_2 та НОМЕР_1 у літ. «Б», загальною площею 339 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 ).

Згідно з довідкою Київського міського БТІ № 2518 від 17 листопада 2015 року право власності на нежитлове приміщення (групи приміщень НОМЕР_2, НОМЕР_1 в літ. «Б», за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 ) починаючи з 1956 року за будь-якими фізичними чи юридичними особами не реєструвалося.

На підставі наданих представником ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» документів державним реєстратором УДР ГТУЮ у місті Києві Бондаренко А. В. 03 грудня 2015 року прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення за відповідачем ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2» і видано свідоцтва про право власності - індексний номер 49025433 на групу приміщень НОМЕР_2, площею 170,4 кв. м, на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві (а. с. 132, т. 2) та індексний номер 49028788 на групу приміщень НОМЕР_1 площею 168,6 на АДРЕСА_1, корпус № 1 у м. Києві (а. с. 246-б, т. 2).

Наказом Регіонального відділення фонду державного майна України по місту Києву від 17 червня 1993 року № 139 «Про перетворення спеціалізованого тресту «Промтехмонтаж-2» у відкрите акціонерне товариство в процесі його приватизації трест Промтехмонтаж був перетворений у ВАТ «Промтехмонтаж 2», а будинок за адресою: АДРЕСА_1 , підлягав передачі на баланс місцевій Раді (додаток 2 Плану приватизації майна тресту «Промтехмонтаж-2») (а. с. 26 - 32, т. 1).

Згідно з пунктом 1.3 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 1996 року № 729 «Про затвердження обсягів відомчого житлового фонду разом з об`єктами комунального призначення, що підлягає передачі до комунальної власності в 1996-1998 роках» затверджено завдання для приймання районними у місті Києві державними адміністраціями відомчого житлового фонду (разом з об`єктами комунального призначення) до районної комунальної власності на 1996-1998 рр. згідно з додатком 3.

Відповідно до пункту 9 додатку 3 до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 травня 1996 року № 729, до комунальної власності підлягали передачі будинки відомчого житлового фонду ВАТ «Промтехмонтаж-2», що знаходились за адресою: місто Київ, вулиця Патріса Лумумби, 10, корпус № 1, корпус № 2, корпус № 3 .

Згідно з пунктом 1 рішення Київської міської ради № 185/286 від НОМЕР_1 березня 1999 року «Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва відомчих житлових будинків» до комунальної власності територіальної громади міста Києва підлягає прийняттю відомчий житловий фонд разом із вбудованими, прибудованими та вбудовано-прибудованими приміщеннями згідно з додатком.

Відповідно до пунктів 78-80 додатку до вказаного рішення «Перелік житлового фонду разом з вбудованими, прибудованими та вбудовано-прибудованими приміщеннями, який приймається до комунальної власності територіальної громади м. Києва та передається до сфери управління Дарницької, Жовтневої, Залізничної, Ленінградської, Мінської, Московської, Печерської, Подільської, Радянської, Шевченківської, Харківської районних державних адміністрацій» до комунальної власності територіальної громади міста Києва прийнято: житловий будинок АДРЕСА_1 , у тому числі вбудовані нежитлові приміщення площею 170 кв. м, житловий будинок № 10 корпус № 3 на АДРЕСА_1 , у тому числі вбудовані нежитлові приміщення площею 192,0 кв. м.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 22 травня 1999 року № 775 «Про прийняття до комунальної власності відомчого житлового фонду ВАТ «Промтехмонтаж-2» будинок за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 , прийнято до комунальної власності територіальної громади міста Києва та передано до сфери управління Московської районної державної адміністрації.

Розпорядженням Московської районної державної адміністрації міста Києва від 17 липня 2000 року № 83 «Про затвердження актів прийняття у комунальну власність району житлових будинків АДРЕСА_1 та виробничої бази по вул. Степана Разіна, 13 ВАТ «Промтехмонтаж-2»» затверджено акти прийому-передачі житлового будинку № АДРЕСА_1 у комунальну власність.

У вказаних актах про передачу прибудованого нежилого приміщення літ. «Б» до будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 не зазначено.

На підставі рішення Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 208/1642 (зі змінами та доповненнями) житловий будинок на АДРЕСА_1 передано у комунальну власність територіальної громади Печерського району міста Києва.

Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві», житловий будинок на АДРЕСА_1 переданий до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації.

Рішенням Київської міської ради від 22 травня 2013 року № 359/9416 «Про внесення змін у додаток 6 до рішення Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» нежитлові приміщення площею 354,3 кв. м на АДРЕСА_1 (літ. «Б», корпус № 1) включено до переліку об`єктів, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

Згідно з даними КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна» по нежитловому фонду нежилі приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва , на праві власності не реєструвалися (лист від 21 жовтня 2016 року № 13397 (И-2016).

За інформацією Київського міського бюро технічної інвентаризації від 23 лютого 2017 року № 062/14-2171 (И-2017) приміщення НОМЕР_2, НОМЕР_1, загальною площею 339,00 кв. м, розташовані на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва , та нежитлові приміщення площею 354,3 кв. м на АДРЕСА_1, корпус № 1, літ. «Б» - це одні і ті ж приміщення.

Згідно з листом Департаменту комунальної власності міста Києва від 18 жовтня 2016 року № 062/11/10-10533 Департамент не здійснював приватизацію нежитлових приміщень у будинку на АДРЕСА_1, корпус № 1 (корпус № 1, літ. «Б») у Печерському районі міста Києва .

На момент подання позову власником приміщень № НОМЕР_2, НОМЕР_1 на АДРЕСА_1, корпус № 1 у Печерському районі міста Києва є ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень від 09 листопада 2016 року, зареєстрованих у реєстрі за № № 2765, 2768.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням висновків постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року при попередньому скасуванні судового рішення у цій справі, останньої постанови апеляційного суду та доводів касаційних скарг предметом касаційного перегляду є позовні вимоги прокурора лише в частині витребування майна із чужого незаконного володіння останнього набувача майна - ОСОБА_2 .

Судове рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині вищезазначеним вимогам закону не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Щодо повноважень прокурора на пред`явлення позову в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування

У судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18,).

У пункті 3 частини першої статті 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду. Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» закріплено що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду у розумний строк.

Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу відповідно до положення частини четвертої статті 56 ЦПК України.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21).

У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 260/1815/21 (провадження № К/9901/48346/21) указано про те, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.

«Інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У силу положень пункту 3 частини шостої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження, зокрема, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі і у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.

У справі, яка переглядається, прокурор у позові посилався на бездіяльність Київської міської ради щодо повернення спірного майна територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у судовому порядку.

Листом від 10 січня 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 6 повідомив Київському міську раду про те, що в ході досудового розслідування кримінального провадження № 42016101060000150 від 02 серпня 2016 року місцевою прокуратурою встановлено неправомірне вибуття комунального майна на АДРЕСА_1, корп. 1 у Печерському районі м. Києва . У цьому листі прокурор звернув увагу Київської міської ради на те, що міська рада не вживає заходи представницького характеру, спрямовані на захист інтересів держави та наявність підстав для представництва інтересів держави у цій справі саме прокурором.

Оскільки Київська міська рада не вживала заходівпредставницького характеру, спрямованих на захист інтересів держави, що свідчить про бездіяльність Київської міської ради, то наявні виключні підстави для представництва інтересів держави органами прокуратури шляхом звернення до суду із цим позовом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово досліджувала питання наявності процесуальних повноважень прокурора на пред`явлення позову в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування і така судова практика є сталою й незмінною.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) зазначено, що необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

До подібного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19).

З урахуванням наведеного, колегія вважає безпідставними доводи касаційних скарг про те, що прокурор не мав повноважень звертатися з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради.

Підстави та умови віндикаційного позову

Позовні вимоги прокурора стосуються витребування майна із чужого незаконного володіння останнього набувача майна - ОСОБА_2 .

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 13 вересня 2023 року у цій справі задовольнив касаційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 частково, попередню постанову апеляційного суду скасував і в частині витребування майна направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши, що суд не врахував особливості віндикаційного позову органу держави до фізичної особи.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Апеляційний суд у порушення наведеної імперативної норми процесуального права вказані висновки суду касаційної інстанції належним чином не виконав, підстави та умови віндикаційного позову органу держави до фізичної особи не врахував, взагалі не дослідив зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання, який охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

При новому розгляді справи апеляційний суд має звернути увагу на таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: 1) факт відчуження майна; 2) майно відчужене особою, яка не мала на це права; 3) відчужене майно придбав добросовісний набувач; 4) відповідно до статті 388 ЦК України майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див., зокрема: постанову Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18); постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року в справі № 754/446/22 (провадження № 61-7349сво23)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов- це вимога про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див.: постанову Верховного Суду від НОМЕР_1 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Указані висновки зазначені у пунктах 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)) та інших і у зв`язку з цим Верховний Суд відхиляє доводи прокурора, зазначені у відзиві на касаційну скаргу, про те, що відносно ОСОБА_2 презумпція добросовісності набувача не повинна застосовуватися.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача, про що у постанові вже зазначалося. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див.: пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, провадження № 12-127гс19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що, вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема: постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема: постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть (пункт 5.57).

У пункті 5.58 цієї постанови вказано, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

У пункті 5.60 наведеної постанови Велика Палата Верховного Суду вказала, якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У пункті 5.61 цієї постанови вказано, що за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.

Верховний Суд звертає увагу на те, що у справі, яка переглядається, прокурор, пред`являючи позов про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України в особи, яка придбала майно за відплатним договором, жодним чином не мотивував добросовісність / недобросовісність останнього набувача майна - ОСОБА_2 , обмежившись лише посиланням на незаконне первинне вибуття майна з володіння Київської міської ради (т. 1, а. с. 4-14). З огляду на вказане і суди при первинному розгляді справи зазначені обставини не досліджували і лише після скасування Верховним Судом постанови апеляційного суду, надалі зазначені обставини викладені в останній постанові апеляційного суду.

Як уже зазначалося, перевірка добросовісності / недобросовісності набувача у контексті застосування положень статті 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції є обов`язковою, тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва В. М. про те, що суди порушили принцип диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), спростовуючи, замість позивача (прокурора), який у позові вказане не зазначав, передбачений статтею 12 ЦК України презумпцію добросовісності набувача майна.

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, провадження № 14-235 цс 18), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див:. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Щодо розгляду справи по суті

Ключовим питанням в цій справі було те, чи можливе застосування віндикаційного позову й витребування спірного майна від останнього набувача та чи є він добросовісним.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову в цій справі, суд виходив із того, що спірні нежитлові приміщення є власністю територіальної громади міста Києва та за відсутності у матеріалах справи доказів правомірного вибуття такого майна з комунальної власності, суд дійшов висновку про наявність підстав для його витребування від останнього набувача - ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на підставі пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

На виконання вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України про те, що висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковим для суду першої чи апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи, перевіряючи добросовісність / недобросовісність ОСОБА_2 , апеляційний суд звернув увагу лише на 2 обставини: 1) обставини перепродажу спірного нерухомого майна в один день між родичами, які мають однакове прізвище, не могли не викликати у останнього набувача - ОСОБА_2 обґрунтованих та розумних сумнівів щодо законності відчуження цього майна; 2) ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність, повинна була та могла перевірити законність набуття та відчуження продавцем майна, вартість якого суттєво (як мінімум у 46 разів) занижена. Інших обставин добросовісності / недобросовісності ОСОБА_2 апеляційний суд не навів.

Верховний Суд вважає такі висновки апеляційного суду для оцінки добросовісності / недобросовісності останнього набувача спірного майна недостатньо мотивованими, такими, що містять ознаки припущення, на підставі якого суду заборонено ухвалювати судове рішення (частина шоста статті 81 ЦПК України) й при цьому апеляційний суд не виконав висновки суду касаційної інстанції при попередньому скасуванні його судового рішення.

Так, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Наслідки виправлення «помилки» не повинні непропорційно порушувати нове право, яке було набуте особою, яка сумлінно покликалася на законність дій державного органу (див.: рішення Європейського суду з прав людини від 24 жовтня 2024 року у справі «Дроздик та Мікула проти України» та від 12 грудня 2024 року у справі «ТОВ «Одеська бутербродна компанія» проти України»).

З урахуванням наведеного, апеляційний суд не мотивував в контексті обставин даної справи, що за відсутності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Так, відомості про речові права та відсутність обтяжень на спірне майно перевірялося державними органами при набутті прав на таке майно спершу на ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2», у подальшому на ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 є останнім власником майна. Жодних зауважень і перешкод для придбання майна державні органи не навели.

Апеляційний суд не надав жодної правової оцінки доводам ОСОБА_2 про те, що вона не має будь-якого зв`язку із сім`єю ОСОБА_1 чи ТОВ «Компанія Трест Промтехмонтаж-2», а купувала спірне нежитлове приміщення в аварійному стані як пересічний покупець саме для ремонту/реконструкції приміщення і влаштування ресторану, а цей бізнес є її видом діяльності в Україні і вказане приміщення є не першим, яке вона придбала.

З урахуванням наведеного висновки апеляційного суду про те, що обставини перепродажу спірного нерухомого майна в один день між родичами, які мають однакове прізвище, не могли не викликати у останнього набувача - ОСОБА_2 обґрунтованих та розумних сумнівів щодо законності відчуження цього майна є не більше, ніж власним припущенням суду, на яке прокурор не посилався у позові, воно не має належного обґрунтування і, на думку колегії суддів, є передчасним для такого крайнього заходу як витребування майна в особи, яка придала його за відплатним договором, надаючи висновок про недобросовісність набувача.

Посилання апеляційного суду на те, що ОСОБА_2 , проявивши розумну обачність, повинна була та могла перевірити законність набуття та відчуження продавцем майна, вартість якого суттєво (як мінімум у 46 разів) занижена, також є припущенням суду, на яке прокурор в позові не посилався.

У постанові апеляційного суду зазначено, що статистичні дані про оцінку майна на листопад 2016 року прокурор надав лише разом із відзивом на касаційну скаргу відповідача при попередньому перегляді справи Верховним Судом, у січні 2023 року (т. 5, а. с. 155-160). У своїй постанові апеляційний суд жодним чином не мотивував дотримання положень статті 367 ЦПК України при прийнятті, дослідженні та оцінці нових доказів на стадії апеляційного перегляду. На зазначене посилаються заявники касаційних скарг.

Так, відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання.

Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.

Учасники справи зобов`язані подавати всі наявні в них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що об`єктивно мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.

Зазначене підтверджується сталою й незмінною практикою Верховного Суду щодо процесуальних повноважень апеляційного суду (див., зокрема: постанова Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 (провадження № 61-5330св24).

Крім того, беручи за основу роздруківку певної Інтернет-сторінки зі статистичними даними про оцінку майна на листопад 2016 року, апеляційний суд не дослідив відповідний Інтернет-ресурс, не зафіксував зміст веб-сторінки. Суд не звернув уваги на те, що паперові відображення електронних документів самі по собі не можуть бути доказом у справі без їх огляду та дослідження таких документів на відповідному Інтернет-ресурсі (див.: постанова Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 587/2051/18, провадження № 61-2826св20).

Подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу у випадку, якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (див.: постанова Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 922/51/20).

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що надані прокурором статистичні дані з Інтернет-ресурсу про оцінку майна на листопад 2016 року самі по собі не вказують на заниження оцінки майна при придбанні спірного майна ОСОБА_2 як мінімум у 46 разів, крім того, апеляційний суд не врахував, що зазначена в договорі покупна ціна обумовлена ветхим, аварійним станом будівлі 1956 року побудови, а перед купівлею була проведена оцінка технічного стану будівлі на предмет аварійності. Цьому апеляційний суд оцінки взагалі не надав.

Інших обставин недобросовісності ОСОБА_2 апеляційний суд не навів.

Також апеляційний суд вказав на право ОСОБА_2 на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що вона має право, пред`явивши у подальшому відповідний позов. Але практика ЄСПЛ є іншою.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності.

Так, у рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що: «….така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (див. рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов`язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями).

У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв`язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади…

Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого.

Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».

Приписи законодавства для ефективності їхнього застосування слід тлумачити з урахуванням вимоги розумності (розсудливості) (див.: пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, провадження № 14-75цс22). Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів (див.: пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 170/129/21, провадження № 14-97цс22).

У цьому контексті Верховний Суд зазначає, що законодавець надалі удосконалив законодавчу базу захисту саме добросовісного набувача. Урахування подальшої волі законодавця є практикою Верховного Суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 283/1199/23, провадження № 61-12851св23). Критерієм виправданості в цьому випадку є практика ЄСПЛ у вказаній категорії справ і яка наведена у цій постанові.

Так, Верховний Суд звертає увагу, що 09 квітня 2025 року набув чинності Закон України від 12 березня 2025 року № 4292-IX «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача».

З урахуванням імперативної вимоги норми статті 400 ЦПК України про те, що, суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, колегія суддів вважає за необхідне постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати на новий апеляційний розгляд.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Представник ОСОБА_1 - адвокат Бура О. В. у своєму клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків, викладених у ряді постанов Великої Палати Верховного Суду, мотивував його тим, що прокурор не мав повноважень на пред`явлення позову в інтересах держави в особі органу місцевого самоврядування.

Підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду передбачені статтею 403 ЦПК України.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Клопотання учасника справи про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду повинно бути мотивованим, містити достатні та обґрунтовані підстави для передачі, визначені статтею 403 ЦПК України.

Зазначене клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки заявник не навів належного правового обґрунтування такого клопотання. Крім того, зазначена судова практика є сталою, незмінною з відповідним правовим обґрунтуванням.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції

за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється

на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання

їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400

ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню

із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно звернути увагу на вищевказане, звернути увагу на зазначені норми права та правові висновки Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий апеляційний розгляд.

Керуючись статтями 400, 401, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Бури Олени Вікторівни про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Касаційні скарги представника ОСОБА_2 - адвоката Матвіїва Вадима Миколайовича та представника ОСОБА_1 - адвоката Бури Олени Вікторівни задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 травня 2024 року в частині вирішення позовних вимог прокурора про витребування майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець