Постанова від 23.07.2025 по справі 333/3747/24

Дата документу 23.07.2025 Справа № 333/3747/24

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 333/3747/24 Головуючий у 1-й інстанції: Ковальова Ю.В.

Провадження № 22-ц/807/884/25 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2025 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів Кухаря С.В.,

Онищенка Е.А.

при секретарі: Бєловій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2025 року у справі за позовом Акціонерного товариства «Таскомбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова Олеся Степанівна, про визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2024 року представник АТ «Таскомбанк» звернувся до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що 15.05.2013 року між ПАТ «Таскомбанк» (правонаступником якого є АТ «Таскомбанк») та ТОВ «БУДІНЖИНІРІНГ КОМПАНІ» було укладено Кредитний договір №Т23.08.2011 К 430. Відповідно до умов вказаного договору Банк надав позичальнику грошові кошти у вигляді відкличної кредитної лінії, у розмірі 840 000,00 доларів США. Строк користування кредитної лінією: з 15 травня 2013 року по 30 вересня 2016 року включно з урахуванням Графіку (п. 1.3. Кредитного договору).

В забезпечення виконання зобов`язань позичальника перед AT «Таскомбанк» за вищевказаним Кредитним договором, між Банком, позичальником та ОСОБА_3 , 15 травня 2013 року було укладено Договір поруки №Т04.03.2008 І 1093.

Станом на момент укладення Кредитного договору, ОСОБА_3 був засновником (єдиним учасником ТОВ «БУДІНЖИНІРІНГ КОМПАНІ»).

У зв`язку із невиконанням умов Кредитного договору та договору поруки у 2015 році ПАТ «Таскомбанк» звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

20.08.2015 року рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі №333/604/15-ц, було задоволено позов ПАТ «Таскомбанк» повністю. Вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «Таскомбанк» заборгованість за кредитом у розмірі 951 242 долари США 13 центів, що по офіційному курсу НБУ станом на 30.03.2015 року становить 22 299 612 гривень. На виконання судового рішення 08.10.2015 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя видано виконавчий лист №333/604/15-ц.

26.01.2024 року приватним виконавцем Коциняном М.О. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №73986399, з примусового виконання виконавчого листа №333/604/15-ц.

Зазначає, що приватним виконавцем були проведені всі можливі виконавчі дії, передбачені законодавством, та інші вичерпні заходи з примусового виконання вищезазначеного виконавчого документа, проте, до позитивного результату не призвели, оскільки боржник умисно ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням, та боржником вчиняються дії, які перешкоджають погашенню боргу перед позивачем за даним позовом.

Посилається також на те, що 19.03.2024 під час ознайомлення представником АТ «Таскомбанк» з матеріалами виконавчого провадження, стало відомо, що ОСОБА_3 , перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 (актовий запис про шлюб № 369, дата складання 15.03.1991 року Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції), з метою уникнення від виконання грошових зобов`язань, визначених Кредитним договором та рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя, та подальшого звернення стягнення на майно боржника, вчинили дії на шкоду кредитору - АТ «Таскомбанк». Так, 12 грудня 2017 року при наявності арешту на все нерухоме майно ОСОБА_3 , відчужили квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 69,09 кв.м, житлова площа 34,8 кв.м. (реєстраційний номер об`єкту нерухомості: 1435422123101), що належала на праві спільної сумісної власності, уклавши договір дарування з донькою - ОСОБА_2 . При цьому, укладення договору дарування квартири ОСОБА_1 проводилось за згодою її чоловіка ОСОБА_3 , справжність підпису якого на заяві засвідчено Вартановою О.С., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 12 грудня 2017 року за р. № 5714.

Отже, на думку представника позивача, оспорюваний правочин було укладено між близькими особами першої лінії спорідненості у проміжок часу коли існувала заборгованість за Кредитним договором та відбувалось примусове стягнення заборгованості, яка станом на момент подання позовної заяви відповідачем не погашена, а зазначені дії були вчинені фінансовим поручителем ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_1 на шкоду кредитору - АТ «Таскомбанк», так як були направлені для уникнення звернення стягнення на зазначене майно, а отже підпадають під ознаку фіктивного правочину (фраудаторного), а тому такий правочин підлягає визнанню недійсним як фіктивний.

Посилаючись на зазначені обставини, представник АТ «Таскомбанк» просив суд визнати недійсним з моменту укладення договір дарування квартири, укладений 12 грудня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С., за реєстровим №5716, та скасувати рішення приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Вартанової О.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 38680394 від 12.12.2017 про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 .

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04.02.2025 року позовна заява АТ «Таскомбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вартанова О.С., про визнання договору дарування недійсним задоволена.

Визнано недійсним з моменту укладення договір дарування квартири, що укладений 12.12.2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С., за реєстровим №5716.

Скасовано рішення приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Вартанової О.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 38680394 від 12.12.2017 про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 , здійснений щодо квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 69,09 кв.м, житлова площа: 34,8 кв.м. (реєстраційний номер об`єкту нерухомості: 1435422123101).

Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь АТ «Таскомбанк» по 2 018,66 грн. сплаченого судового збору з кожного.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просять рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що спірне майно, а саме, квартира за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 69,09 кв.м, житлова площа 34,8 кв.м., була придбана ОСОБА_1 21.04.2011 за її особисті кошти, які вона самостійно накопичувала з різних джерел доходу. За весь час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 сумніву, що квартира не є особистою власністю ОСОБА_1 , не виникало, питання щодо розпорядження та користування цією власністю ОСОБА_1 вирішувала особисто, з чим погоджувався її чоловік, та ніколи не претендував на частку від цієї квартири.

З часів придбання вказаного нерухомого майна минуло дуже багато часу, конкретне походження коштів ОСОБА_1 вказати не може. Підстав для того, щоб збирати докази наявності джерел походження коштів в неї не було, з чоловіком ОСОБА_3 на момент придбання нерухомості було обговорено питання, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , є її особистою власністю, та він не буде заявляти на її частку своїх вимог. Зазначене може підтвердити ОСОБА_2 , а також деякі друзі, які були обізнані про укладання правочину.

Про те, що наявні арешти на майно чоловіка, ОСОБА_1 відомо не було.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Частиною 1 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 15.03.1991 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстрували шлюб, про що складено актовий запис № 369 Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Запорізького міського управління юстиції.

Згідно Повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян № 00044324479 від 01.04.2024, у ДРАЦС інформація щодо актового запису про розірвання вищевказаного шлюбу відсутня.

15.05.2013 року між ПАТ «ТАСКОМБАНК» (правонаступником якого є - АТ «ТАСКОМБАНК») та Товариством з обмеженою відповідальністю «БУДІНЖИНІРІНГ КОМПАНІ» (надалі - позичальник) було укладено Кредитний договір №Т23.08.2011 К 430, відповідно до умов якого Банк надав позичальнику грошові кошти у вигляді відкличної кредитної лінії, у розмірі 840 000,00 доларів США. Строк користування кредитної лінією: з 15 травня 2013 року по 30 вересня 2016 року включно з урахуванням Графіку (п. 1.3. Кредитного договору).

В забезпечення виконання зобов`язань позичальника перед AT «ТАСКОМБАНК» за вищевказаним Кредитним договором, між Банком, позичальником та ОСОБА_3 , 15 травня 2013 року було укладено Договір поруки №Т04.03.2008 І 1093.

Станом на момент укладення Кредитного договору, ОСОБА_3 був засновником (єдиним учасником ТОВ «БУДІНЖИНІРІНГ КОМПАНІ»).

20.08.2015 року рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі №333/604/15-ц, було задоволено позов ПАТ «ТАСКОМБАНК» повністю. Вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ТАСКОМБАНК» заборгованість за кредитом у розмірі 951 242 долари США 13 центів, що по офіційному курсу НБУ станом на 30.03.2015 року становить 22 299 612 гривень. На виконання судового рішення 08.10.2015 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя видано виконавчий лист №333/604/15-ц.

З 19.04.2016 року по 28.03.2019 року у Відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, перебував виконавчий лист №333/604/15-ц, виданий 08.10.2015 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ТАСКОМБАНК» заборгованості за кредитом у розмірі 951 242 долари США 13 центів, ВП №50874480.

Згідно відомостей із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, вбачається, що 21.04.2016 року зареєстровано арешт на все нерухоме майно, що належить ОСОБА_3 , підстава - постанова головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нідченко Д.Є. про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, ВП №50874480 від 19.04.2016 року.

28.03.2019 року виконавчий лист було повернуто стягувачу в зв`язку із відсутністю майна, на яке можливо звернути стягнення.

22.05.2019 року приватним виконавцем Сколибогом Олександром Сергійовичем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №59178830 з примусового виконання виконавчого листа №333/604/15-ц, що виданий 08.10.2015 року Комунарським районним судом м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_3 на користь ПАТ «ТАСКОМБАНК» заборгованості за кредитом у розмірі 951 242 долари США 13 центів.

26.10.2021 року приватним виконавцем Сколибогом Олександром Сергійовичем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п. 7 ч. 1 ст. 37 ЗУ «Про виконавче провадження» із зазначенням, що виконавчий документ може бути повторно пред`явлений для виконання в строк до 26.10.2024 року.

26.01.2024 року приватним виконавцем Коциняном Мєружаном Оганесовичем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №73986399, з примусового виконання виконавчого листа №333/604/15-ц, що виданий Комунарським районним судом міста Запоріжжя від 08.10.2015 року, про стягнення боргу з ОСОБА_3 на користь АТ «ТАСКОМБАНК» в сумі заборгованості за кредитом 951 242,13 доларів США.

Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна (що підтверджується інформаційною довідкою №365830944 від 14.02.2024р.), за ОСОБА_1 21.04.2011 року було зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме, квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 69,09 кв.м, житлова площа: 34,8 кв.м. (реєстраційний номер майна: 27575861), підстава - договір купівлі-продажу, 1473, 13.04.2011, Задачина Н.В., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу.

З відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 12.12.2017 року ОСОБА_1 відчужила квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею: 69,09 кв.м, житлова площа: 34,8 кв.м. (реєстраційний номер об`єкту нерухомості: 1435422123101), уклавши з ОСОБА_2 договір дарування квартири, що посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С., реєстраційний №5716.

Відповідно до пункту 11 вказаного договору, вбачається, що дарування цієї квартири ОСОБА_1 проводиться за згодою її чоловіка ОСОБА_3 , справжність підпису якого на заяві засвідчено Вартановою О.С., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу 12 грудня 2017 року за р. №5714.

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників приватних правовідносин мають бути добросовісними.

Добра совість - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18)).

З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Норми закону полягають в наступному: жити чесно, не ображати інших, кожному віддавати по заслугах. Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), постанова Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори (пункт 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19).

Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав взагалі).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що:

«цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23)).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).

Верховний Суд зауважував, що:

зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;

для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб`єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов`язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника.

У частині першій, шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що спірне нерухоме майно набуто ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за час перебування у зареєстрованому шлюбі, є спільним сумісним майном подружжя. Презумпцію спільності майна подружжя у встановленому законом порядку спростовано не було.

Судом правильно встановлено, що ОСОБА_1 , відчужуючи спірне нерухоме майно, була обізнана про наявність відкритого виконавчого провадження щодо стягнення значної кредитної заборгованості з її чоловіка - ОСОБА_3 , який є співвласником спірної квартири, а отже, вона могла на майбутнє передбачити негативні наслідки для себе та чоловіка у випадку примусового виконання виконавчого листа від 08.10.2015 року № 333/604/15-ц.

Суд першої інстанції вірно виснував, що учасники цивільних відносин (сторони оспорюваного договору дарування) «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій (оспорюваний договір дарування) використовувався учасниками для недопущення звернення стягнення на майно боржника. На підтвердження зазначеного свідчить: момент вчинення правочину (12 грудня 2017), тобто після відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з боржника кредитної заборгованості; контрагент з яким дружина боржника уклала оспорюваний договір дарування (їх дочка); безоплатність оспорюваного договору дарування. Дружина боржника, яка відчужує належне їй та боржнику нерухоме майно на підставі договору дарування на користь своєї дочки, за наявності у ОСОБА_3 грошового зобов`язання на значну суму, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами, оскільки вчинено оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.

Встановивши вищевказані обставини, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

Колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що зібрані у справі докази у їх сукупності свідчать про те, що при укладенні оспорюваного правочину його сторони діяли недобросовісно з метою приховування майна від примусової реалізації в рахунок виконання судового рішення у справі № №333/604/15-ц про стягнення з боржника ОСОБА_3 значної суми грошових коштів.

Доводи апеляційної скарги про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , була придбана ОСОБА_1 21.04.2011 за її особисті кошти, які вона самостійно накопичувала з різних джерел доходу; за час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 , не виникало сумніву, що вказана квартира не є особистою власність ОСОБА_1 ; що ОСОБА_1 не було відомо про те, що наявні арешти на майно чоловіка, - зводяться до повторень заперечень проти позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Докази та обставини, на які посилаються заявники в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 лютого 2025 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 04 серпня 2025 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: С.В. Кухар

Е.А. Онищенко