Постанова від 12.08.2025 по справі 335/584/25

Дата документу 12.08.2025 Справа № 335/584/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 335/584/25

Провадження №22-ц/807/1162/25

Головуючий в 1-й інстанції Геєць Ю.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2025 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.суддів:Полякова О.З., Трофимової Д.А. секретарОстащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника адвоката Череп Марії Олександрівни на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2025 року, ухвалене у м. Запоріжжі (повний текст рішення складено 31 березня 2025 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до Пологівської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області про визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Пологівської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області про визнання права власності на будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 23,3 кв.м, житлова площа 8,8 кв.м та складається з: 1-а кімната - 8,8 кв.м; кухня - 8,1 кв.м; коридор - 3,3 кв.м; комора - 3,1 кв.м. Позов обґрунтовано наявністю підстав для застосування положень ст. 392 Цивільного кодексу України (щодо визнання права власності в судовому порядку), а саме посиланням на не визнання такого права іншими особами, та неможливістю у зв`язку із цим підтвердити право власності позивача на нерухоме майно у будь-який інший спосіб, аніж за відповідним рішенням суду про визнання права власності. Зокрема у позові зазначила, що позивач має на праві приватної власності будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 23,3 кв.м (далі - будинок), який належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом № 3094 від 03.12.1988 року. Будинок зареєстрований у Пологівському міжміському бюро технічної інвентаризації за позивачем на праві приватної власності 26 квітня 1989 року, про що внесено відповідний запис № 3447 в реєстрову книгу №15-а. Згідно з технічним паспортом від 05.09.1988 року, будинок АДРЕСА_1 має загальну площу 23,3 кв.м, житлова площа 8,8 кв.м та складається з: 1-а кімната - 8,8 кв.м; кухня - 8,1 кв.м; коридор - 3,3 кв.м; комора - 3,1 кв.м. У зв`язку з тим, що право власності на будинок виникло до 01.01.2013 року, виникла необхідність в реєстрації прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, оскільки відповідної інформації в реєстрі щодо її будинку не міститься. 20.08.2024 року позивач звернулася із заявою № 62547744 про державну реєстрацію права власності на будинок до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради Андросенко А.О. 03.10.2024 року державним реєстратором було прийнято рішення № 75358266 про відмову у проведенні реєстраційних дій. Вказане рішення вмотивоване тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «КП ІМПУЛЬС» не надало відповідь на запит реєстратора (оскільки знаходиться на тимчасово окупованій території України), у зв`язку з чим немає змоги отримати інформацію щодо реєстрації об`єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Місто Пологи є центром Пологівської міської територіальної громади Пологівського району Запорізької області та відповідно до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України 22.12.2022 року №309 - є окупованим російською федерацією містом з 03.03.2022 року по теперішній час. Будинок був місцем постійного проживання позивача до бойових дій, а також місцем реєстрації проживання позивача, про що свідчить запис в паспорті громадянина України. Станом на 1988 рік, коли позивач в результаті спадкування отримала вищенаведене свідоцтво про право на спадщину за заповітом, законодавством передбачалася реєстрація права власності в бюро технічної інвентаризації, що і було здійснено. Однак, на сьогоднішній день, позивач не має можливості зареєструвати право власності у зв`язку з відсутністю можливості отримання державним органом з реєстрації відомостей про зареєстровані права від суб`єкта, який провів державну реєстрацію прав, що виникли та були зареєстровані на паперових носіях до 2013 року. Враховуючи вищенаведене, склалася ситуація, коли позивач відповідно до законодавства України набула право приватної власності на будинок, однак не може реалізувати свої права власника (здійснити його реєстрацію, розпорядитися ним та подати заяву щодо компенсації через його пошкодження) через протиправні дії пов`язані із збройною агресією російської федерації, які спричинили втрату можливості отримання державним органом з реєстрації відомостей від ТОВ «КП ІМПУЛЬС». На сьогоднішній день законодавством України не передбачено механізму вирішення цієї проблеми, отже позивач вважає, що захистити її право власності можливо лише у судовому порядку шляхом визнання за нею право власності на будинок за правилами передбаченими ч. 1 ст. 392 ЦК України.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2025 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Пологівської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області про визнання права власності відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 вособі представника адвокатаЧереп МаріїОлександрівни подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що через відсутність реєстрації об`єкта нерухомості у відповідному реєстрі власник не може в повній мірі реалізувати своє право власності на такий об`єкт. При цьому відсутність заперечень з боку відповідача не є перешкодою захисту порушеного права.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню з наступних підстав.

За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 має загальну площу 23,3 кв.м, житлова площа 8,8 кв.м та складається з: 1-а кімната - 8,8 кв.м; кухня - 8,1 кв.м; коридор - 3,3 кв.м; комора - 3,1 кв.м.

Право власності позивача ОСОБА_1 на вказаний будинок підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом № 3094 від 03.12.1988 року. Будинок зареєстрований у Пологівському міжміському бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_1 на праві приватної власності 26.04.1989 року, про що внесено відповідний запис № 3447 в реєстрову книгу №15-а.

Засвідчена копія вказаного свідоцтва долучена позивачем до матеріалів справи, а оригінал свідоцтва про право на спадщину за заповітом № 3094 від 03.12.1988 року перебуває у позивача ОСОБА_1 та було оглянуто судом у судовому засіданні.

Крім того, судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 20.08.2024 року звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради із заявою № 62547744 про державну реєстрацію права власності на будинок. Однак, 03.10.2024 року отримала рішення про відмову в проведенні реєстраційних дій № 75358266 на підставі п. 8 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», мотивоване тим, що Товариство з обмеженою відповідальністю «КП ІМПУЛЬС» не надало відповідь на запит реєстратора.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено того, що відповідач ставить під сумнів наявність права власності позивача на спірне нерухоме майно. Навпаки, як слідує з письмової заяви уповноваженого представника відповідача, останній не заперечує проти позовних вимог позивача. Позивачем належним чином не доведено, чому право власності на належний їй будинок не може бути підтверджене на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, яке підтверджує право власності позивача на зазначений об`єкт нерухомості. В даному випадку зміст позовних вимог не відповідає змісту порушених прав, оскільки необхідність захисту своїх прав у цій справі позивач обґрунтовує відмовою державного реєстратора у проведені реєстраційних дій за заявою позивача, проте це рішення позивачем не оскаржувалося. Водночас позивач звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на квартиру до відповідача, який не оспорює таке право.

Колегія судді погоджується з висновками суду першої інстанції, зважуючи на наступне.

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Право на застосування певного способу захисту порушеного права існує у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Захист порушених цивільних прав та інтересів є елементом механізму правового регулювання цивільних відносин, саме тих, у яких й відбулося порушення зазначених прав або інтересів особи. Такий захист цивільних прав та інтересів їх учасників є необов`язковим (факультативним) у структурі такого механізму, оскільки він з`являється лише за необхідності вирівнювання викривленого розвитку правового регулювання цивільних відносин з метою приведення їх у певний стан - відповідно до умов договору або положень законодавства.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, регулюються, зокрема, Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV (далі - Закон № 1952-IV).

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону № 1952-IV - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов:

1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення;

2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними згідно з частиною 3 цієї статті у випадках, визначених статтею 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом (ч. 4 ст. 3 Закону № 1952-IV).

За правилом абз. 4 ч. 5 ст. 3 Закону № 1952-IV державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав.

Так, ч. 3 ст. 10 Закону № 1952-IV врегульовано, що державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, а також під час проведення державної реєстрації прав, які набуваються з прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником, крім випадків, коли державна реєстрація прав здійснюється у зв`язку із вчиненням нотаріальної дії та такі документи були надані у зв`язку з вчиненням такої дії.

Відповідно до частини 1 статті 27 Закону № 1952-IV державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема: свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості; інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Статтею 24 Закону № 1952-IV передбачено умови для відмови в державній реєстрації прав, зокрема після завершення строку встановленого ч.3 ст. 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про залишення заяви про державну реєстрацію без руху (п.8 ч. 1 ст. 24 Закону).

Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що законодавцем чітко встановлено процедуру розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, яка включає в себе перевірку документів на предмет відповідності таким вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявності підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 висловлено правову позицію, що реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави.

У постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 зроблено висновок, що державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав.

Таким чином, відсутність у Державному реєстрі речових прав записів про реєстрацію права власності особи на майно не свідчить про відсутність у неї такого права.

Суд звертає увагу на те, що система державної реєстрації прав, яка проводиться відповідно до Закону № 1952-IV, запроваджена в Україні з 01 січня 2013 року, до цього часу державна реєстрація права власності та інших речових прав на об`єкти нерухомого майна, які розташовані на земельних ділянках, проводилася реєстраторами БТІ в Реєстрі права власності на нерухоме майно та на паперових носіях (реєстрових книгах та реєстраційних справах), які зберігаються в БТІ. При цьому Закон про державну реєстрацію не розмежовує, чи була проведена реєстрація у Державному реєстрі прав, інших електронних реєстрах або на паперових носіях.

Тобто, до 2013 року державна реєстрація таких об`єктів нерухомого майна вже проводилася, але реєстр був паперовий і зберігався в архіві відповідного БТІ.

Право власності позивача ОСОБА_1 на вказаний будинок підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом № 3094 від 03.12.1988 року. Будинок зареєстрований у Пологівському міжміському бюро технічної інвентаризації за ОСОБА_1 на праві приватної власності 26.04.1989 року, про що внесено відповідний запис № 3447 в реєстрову книгу №15-а.

Отже, будинок, що розташований за вказаною адресою, належить на праві власності позивачці згідно вищевказаного правовстановлюючого документу, який є підставою виникнення права власності у позивачки, що не потребує подальшої перевірки, оскільки такий документ належним чином підтверджують її право власності на будинок.

Згідно з положеннями статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини 1 та 2 статті 319 Цивільного кодексу України).

Згідно із частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 цього Кодексу, слід враховувати, що за змістом вказаної норми права судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

Така правова позиція відповідає висновкам Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у його постановах від 02 травня 2018 року у справі № 914/904/17, від 27 червня 2018 року у справі № 904/8186/17 та від 11 квітня 2019 року у справі № 910/8880/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку із наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб чи необхідністю одержати правовстановлюючі документи.

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (пункт 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98).

Водночас такий спосіб захисту не може бути застосований, якщо право на об`єкт нерухомості ні за ким не зареєстроване, а позивач не може зареєструвати своє право на об`єкт нерухомості, бо не здатний беззаперечно підтвердити своє право власності на об`єкт нерухомості належними правовстановлюючими документами.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19) зазначено, що відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19).

Позивачка у цій справі прагне здійснення державної реєстрації права власності на своє майно. Саме в цьому полягає її інтерес, за захистом якого вона звернулася до суду. Таким чином, належним способом захисту права в даному випадку є оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій.

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку та дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника адвоката Череп Марії Олександрівни залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 31 березня 2025 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 14 серпня 2025 року.

Головуючий, суддя-доповідач С. В. Кухар

судді: О. З. Поляков

Д. А. Трофимова