Рішення від 03.09.2025 по справі 8/471-23/1

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.09.2025 р. Справа № 8/471-23/1(554/9193/19)

Суддя Господарського суду Полтавської області Білоусов С.М., після виходу з відпустки, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, матеріали справи

за позовною заявою ОСОБА_1 , АДРЕСА_1

до відповідача керуючого санацією Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", м. Полтава, пров. Шкільний, 4, код ЄДРПОУ 01275609

третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача Управління майном обласної ради, вул. Пушкіна, 115, м. Полтава, 36014, код ЄДРПОУ 24386961

про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності

в межах справи про банкрутство № 8/471-23/1

за заявою Полтавського обласного виробничого підприємства теплового господарства "Полтаватеплоенерго", м. Полтава

до Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", м. Полтава, пров. Шкільний, 4, код ЄДРПОУ 01275609

про визнання банкрутом

ВСТАНОВИВ:

У провадженні господарського суду Полтавської області перебуває справа № 8/471-23/1 про банкрутство Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", м. Полтава.

Постановою господарського суду Полтавської області від 08.12.2011 року Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до керуючого санацією Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно.

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року стягнуто з керуючого санацією ДК ЖЕП "Будівельник" на користь держави 1 816,00 грн судового збору.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року апеляційну скаргу Полтавської обласної прокуратури задоволено частково, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року і додаткове рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року скасовано.

Постановою Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного сулу від 22 грудня 2021 року скасовано, а справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2023 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 31 травня 2023 року касаційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури задоволено, ухвалу Полтавського апеляційного суду від 07 лютого 2022 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року апеляційну скаргу заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради задоволено частково, рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року та додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року скасовано, матеріали справи передано до Господарського суду Полтавської області, у провадженні якого перебуває справа № 8/471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП "Будівельник".

За протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 09.10.2023 року даний позов був переданий на розгляд судді Білоусову С.М.

Листом від 13.08.2024 року, на виконання вимог ухвали Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 19.04.2024 року, цивільну справу № 554/9193/19 направлено до Верховного Суду для розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 20.09.2023 року.

Постановою Верховного Суду від 27.03.2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Полтавського апеляційного суду від 20 вересня 2023 року залишено без змін, матеріали справи № 554/9193/19 повернуто до Господарського суду Полтавської області.

Однак, справа № 8/471-23/1 про банкрутство Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", м. Полтава була відсутня у господарському суді Полтавської області.

15.04.2025 року матеріали справи № 8/471-23/1 повернулися до господарського суду Полтавської області.

Згідно п. 2 статті 7 Кодексу України з питань банкрутства господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Заяви (позовні заяви) учасників провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність) або інших осіб у спорах, стороною в яких є боржник, розглядаються в межах справи про банкрутство (неплатоспроможність) за правилами спрощеного позовного провадження.

Враховуючи зазначене, суд ухвалою від 02.05.2025 року прийняв справу № 8/471-23/1(554/9193/19) до свого провадження та розгляд її назначив здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою від 09.07.2025 року суд залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - заступника керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради (36000, м. Полтава, вул. 1100-річчя Полтави, 7)

28.07.2022 року від заступника керівника Полтавської обласної прокуратури надійшли пояснення по суті спору (вх. № 9855 від 28.07.2025 року) у яких прокуратура проти задоволення позову заперечує.

Відповідач у визначений судом строк, без поважних причин, відзив на позов не надав.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі наявні у справі докази, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" (далі - ДКЖЕП "Будівельник") про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на нерухоме майно.

Позов мотивовано тим, що 30 липня 2009 року на підставі біржового контракту ОСОБА_1 придбав у Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Позивачем було сплачено 24 500 грн. за вищевказане майно, а Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" майно передало покупцю на підставі чого був складений акт прийому-передачі, однак Комунальне підприємство «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» відмовило позивачу у реєстрації права власності на це майно, оскільки укладений договір не був нотаріально посвідчений.

Позивач заявляє, що відповідач (продавець), не зважаючи на його звернення, ухилився від нотаріального посвідчення угоди.

Посилаючись на викладені обставини ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом у якому просить:

- визнати дійсним договір купівлі-продажу майна Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", відповідно до якого позивач придбав у власність нерухоме майно за адресою АДРЕСА_2 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення в АДРЕСА_2 загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення, (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2.

При прийнятті рішення судом враховано наступне.

За змістом ст. 220 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Крім того, положення ст. 657 ЦК України, в редакції станом на час укладання угоди, визначали, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно з ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Натомість, позивачем позовні вимоги обґрунтовано на підставі положень ст. 47 ЦК УРСР, 1963 року, не дивлячись на те, що сам правочин був укладений між сторонами в 2009 році.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року № 5-р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Суд незалежно від наявності посилання сторін вирішує, які норми права повинні застосовуватися для вирішення спору, при цьому сторони не зобов`язані доказувати в суді наявність та необхідність застосування певної норми до спірних правовідносин. У зв`язку з цим господарський суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 (пункти 84, 86), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08.06.2021 у справі № 662/397/15-ц, від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (пункти 6.566.58), від 07.09.2022 (пункт 10.76), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт 103)).

Таким чином, саме наведені вище норми ЦК України 2004 року підлягають застосуванню при вирішенні даного спору.

У постанові Верховного Суду від 28.09.2022 року у справі № 389/482/19 з посиланням на постанову Верховного Суду України від 06.09.2017 року зроблено правовий висновок про те, що однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

При розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.

За змістом постанови Верховного Суду від 22.10.2019 року у справі № 909/68/18 при вирішенні спорів, пов`язаних з визнанням правочинів, які піддягали нотаріальному посвідченню, дійсними (зокрема, в порядку ст. 220 ЦК України), суду слід з`ясувати:

- чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню;

- з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення;

- чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.

Однак із змісту позовних вимог вбачається, що ОСОБА_1 не надав суду належних та допустимих доказів та не навів відповідних обґрунтувань щодо втрати можливості нотаріального посвідчення укладеного договору купівлі-продажу від 30.07.2009.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

У пункті 13 постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що при вирішенні спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін.

Крім того, Верховний Суд України в постанові від 30.01.2013 року у справі за № 6-162цс12 зробив висновок про те, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації. Момент вчинення таких правочинів згідно зі статтею 210, частиною третьою статті 640 ЦК України пов`язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними й не створюють прав та обов`язків для сторін. Також такі висновки підтримано Верховним Судом у постанові від 17.04.2019 року у справі за № 2-4783/07.

При цьому, згідно наявних у матеріалах справи доказів, ОСОБА_1 прохає визнати право власності на нерухоме майно, яке не підлягає продажу у процедурі ліквідації, а повинно бути передано до комунальної власності міста Полтави, що встановлено у постанові Верховного Суду від 27.03.2025 року у справі № 554/9193/19.

Крім того, відповідно до наявної у матеріалах справи відповіді ПП Полтавське бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор" та ліквідатора ДК ЖЕП "Будівельник", інвентаризація спірного нерухомого майна приміщення підвалу не проводилась, право за будь-якою особою не реєструвалося.

Відтак, посилання у технічному паспорті, виготовленому 22.07.2019 року, що в ньому відображено відомості про стан об`єкта на 25.05.2009 року не відповідає дійсності, адже первинна інвентаризація даного об`єкта у 2009 році не проводилась, технічний паспорт не виготовлявся, інше суду не надавалось.

За заявою ОСОБА_1 , у 2019 році на спірне приміщення виготовлено інший технічний паспорт від 22.08.2019 року з якого вбачається, що підвал має іншу схему приміщень та площу. Дана обставина встановлена у постанові Полтавського апеляційного суду від 21.10.2019 року у справі за № 554/882/19.

Також із долучених прокурором матеріалів, які отримано у справі про банкрутство ДК ЖЕП "Будівельник" № 8/471-23/1, вбачається, що спірне нерухоме майно у ході процедури санації позивачу - ОСОБА_1 не продавалося.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено відсутність можливості нотаріальної реєстрації спірного договору, як і не до доведено правомірність передачі спірного майна у його власність.

Згідно п. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно ст. 13 ГПК України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

За приписами ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

На підставі ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 року у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суд справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача є безпідставними та необґрунтованими, а тому у їх задоволенні слід відмовити.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позовні вимоги не підлягають до задоволення, витрати, які понесені позивачем у зв`язку із розглядом даної справи покладається на позивача та йому не відшкодовуються.

Керуючись нормами Кодексу України з процедур банкрутства, статтями 129, 232-233, 237-238, 240 ГПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

2. Копію рішення направити учасникам (сторонам) справи та третій особі в порядку, встановленому статтею 242 ГПК України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст.256 ГПК України). Згідно ст.256 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Відповідно до п.17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Рішення складено та підписано 03.09.2025 року.

Суддя Білоусов С. М.