Постанова від 11.09.2025 по справі 911/2290/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" вересня 2025 р. Справа№ 911/2290/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яценко О.В.

суддів: Коробенка Г.П.

Хрипуна О.О.

за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.

за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 11.09.2025

розглянувши у відкритому судовому засіданні

матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім»

на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 (повний текст складено і підписано 31.01.2025)

у справі№ 911/2290/22 (суддя Т.П. Карпечкін)

за позовомзаступника керівника Київської обласної прокуратури в інтересах держави в особі

Української міської ради

доТовариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Валова Олексія Ігоровича

проскасування рішень та повернення земельних ділянок

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2022 року заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Української міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім», про усунення перешкод у користуванні земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію та повернення земельних ділянок.

Під час розгляду справи прокурором було подано заяву про зміну предмету позову, яку судом першої інстанції було прийнято до розгляду та з урахуванням якої позов заявлено про:

1. усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069;

2. усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом повернення на користь Української міської територіальної громади в особі Української міської ради з незаконного володіння ТОВ «Траст Ексім» земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067 площею 2 га, 3223151000:05:007:0068 площею 2 га, 3223151000:05:007:0069 площею 2 га.

В обґрунтування позовних вимог прокурор постався на те, що рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29.06.2016 y справі № 372/660/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.02.2017 та постановою Верховного Суду від 04.12.2019, визнано доведеними протиправне вибуття спірних земельних ділянок із державної власності, проте, незважаючи на наявність вказаних рішень, а також необхідність їх виконання шляхом витребування у державну власність спірних земельних ділянок, такі ділянки і на даний час перебувають у приватній власності чим порушуються державні інтереси.

Відповідач в суді першої інстанції правом на подання позову не скористався, однак за клопотанням відповідача судом було призначено експертизу, яка (експертиза) не була проведена через ненадання відповідачем витребуваних експертом документів та матеріалів.

Рішенням Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 позовні вимоги задоволено повністю.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що:

- матеріалами справи підтверджується вибуття земельних ділянок з власності держави протиправно внаслідок незаконних дій як органу, уповноваженого державою на розпорядження земельними ділянками державної власності, так і громадян (попередніх набувачів), які мали усвідомлювати незаконний характер своїх дій, що призвело до безпідставного та незаконного набуття ними земельних ділянок водного фонду, відповідно і протиправного вибуття таких земельних ділянок з власності держави. Відповідні обставини встановлені рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29.06.2016 y справі № 372/660/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.02.2017 та постановою Верховного суду від 04.12.2019;

- спірні земельні ділянки вибули з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника - Українського народу, при цьому, розпорядчі дії органу, уповноваженого державою на розпорядження земельними ділянками державної власності, не свідчать про наявність у держави, яка діє від імені Українського народу, волі на вибуття вказаних земельних ділянок з державної власності.

- враховуючи встановлений судом факт вибуття спірних земельних ділянок з власності держави поза її волею в незаконний спосіб, такі земельні ділянки можуть бути витребувані у добросовісного набувача і для цього не вимагається наявності порушень в діях останнього, тому згідно ст. 388 ЦК України, спірні земельні ділянки підлягають витребуванню у відповідача на користь держави в особі відповідного органу місцевого самоврядування;

- законно набути прав приватної власності на спірні земельні ділянки водного фонду на час їх відведення із земель державної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі відповідач. Натомість, останній набув таке право власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідачем на землю стало можливим в результаті її купівлі. Водночас, відповідач в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для водного об`єкту (стаття 1 ВК України) природних ознак (елемент довкілля, в якому зосереджуються води) спірних земельних ділянок знав або, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що водний об`єкт і земельна ділянка під ним вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Також суд першої інстанції встановив, що прокурором вірно визначено позивача, а також доведено наявність підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У апеляційній сказі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим. При цьому необґрунтованість рішення полягає у неправильності встановлення обставин, які мають значення для справи, а незаконність рішення, що оскаржується в тому, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права та порушенні норм процесуального права.

У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на те, що:

- прокурором пред`явлено негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні права користування і розпорядження майном, у той час як належним способом захисту у даному випадку мав би бути віндикаційний позов про витребування майна;

- 09.04.2025 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» яким

1) статтю 261 ЦК України після частини сьомої доповнено новою частиною такого змісту:

« 8. Перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності»;

2) ч. 3 ст. 388 ЦК України викладено в такій редакції

« 3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:

1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;

2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:

а) до об`єктів критичної інфраструктури;

б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

в) до об`єктів та земель оборони;

г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння;

ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння;

д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.»;

- при цьому ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом;

- з огляду на вказане, також враховуючи, що з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на спірне нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, минуло більше десяти років, а також те, що в частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом, положення Закону мають зворотну дію в часі, то в даному випадку підлягають застосуванню зазначені положення Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» № 4292-IX від 12.03.2025, що також є підставою для відмови в позові з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Також в тексті апеляційної скарги апелянтом заявлено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22.

30.04.2025 до суду від Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» надійшла апеляційна скарга на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22, аналогічна за змістом раніше поданій.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 30.04.2025 справа № 911/2290/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Кравчук Г.А.

З урахуванням того, що апеляційна скарга надійшла безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду без матеріалів справи, що унеможливлює розгляд поданої апеляційної скарги, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.05.2025 у справі № 920/1047/24 витребувано у Господарського суду Київської області матеріали справи № 911/2290/22, а розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху відкладено до надходження матеріалів справи до Північного апеляційного господарського суду.

23.05.2025 від заступника керівника Київської обласної прокуратури надійшли заперечення проти відкриття апеляційного провадження, в яких заявник послався на відсутність підстав для відкриття апеляційного провадження у справі № 911/2290/22 у зв`язку з пропуском без поважних причин строку на апеляційне оскарження.

28.05.2025 матеріали справи № 911/2290/22 надійшли до Північного апеляційного господарського суду.

У період з 23.05.2025 по 06.06.2025 та з 09.06.2025 по 13.06.2025 головуючий суддя Яценко О.В. перебувала у відпустці.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 № 09.1-08/1457/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2290/22 у зв`язку з перебуванням судді Кравчука Г.А., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці в період з 09.06.2025 по 22.06.2025.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 16.06.2025 справа № 911/2290/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Мальченко А.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Мальченко А.О.), задоволено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 та поновлено апелянту вказаний строк, зупинено дію рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 до закінчення апеляційного розгляду, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22, постановлено розгляд справи здійснювати у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, справу 911/2290/22 призначено до розгляду на 16.07.2025 о 10:20 год.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 16.07.2025 розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 відкладено на 31.07.2025 о 10 год. 40 хв.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 № 09.1-08/1758/25, у зв`язку з перебуванням судді Мальченко А.О., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці у період з 21.07.2025 по 08.08.2025 включно, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2290/22.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 28.07.2025 справа № 911/2290/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Іоннікова І.А., Хрипун О.О.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 № 09.1-08/1797/25, у зв`язку з участю судді Іоннікової І.А., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у навчанні з 29.07.2025 по 31.07.2025, призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2290/22.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 справа № 911/2290/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Кравчук Г.А., Хрипун О.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.07.2025 справу № 911/2290/22 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Кравчук Г.А., Хрипун О.О.), учасників справи повідомлено, що розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 відбудеться у раніше визначені дату та час, а саме 31.07.2025 о 10:40 год.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 31.06.2025 № 09.1-08/1827/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2290/22 у зв`язку з перебуванням судді Кравчука Г.А., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, на лікарняному з 31.07.2025.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2025 справа № 911/2290/22 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Коробенко Г.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 31.07.2025 справу № 911/2290/22 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Коробенко Г.П., Хрипун О.О.), апеляційну скаргу призначено до розгляду на 11.09.2025 об 11:40 год.

Станом на 11.09.2025 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.

Третя особа відповідачів представників в судове засідання не направила.

Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов`язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представника третьої особи, за наявними матеріалами апеляційного провадження.

Під час розгляду справи представник відповідача апеляційну скаргу підтримав у повному обсязі та просив її задовольнити, прокурор, представники позивача проти задоволення апеляційної скарги заперечили, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів інших письмових пояснень, заслухавши пояснення представника учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині, з наступних підстав.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29.06.2016 y справі № 372/660/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.02.2017 та постановою Верховного Суду від 04.12.2019, частково задоволено позов першого заступника прокурора Київської області:

- визнано протиправними та скасовано розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 16.01.2009 № 34 та від 10.08.2009 № 999;

- визнано незаконними та скасовано рішення про державну реєстрацію права власності на земельні ділянки;

- витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки загальною площею 6,0000 га з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067, 3223151000:05:007:0068, 3223151000:05:007:0069.

В ході розгляду справи Обухівського районного суду Київської області № 372/660/16 визнано доведеними наступні обставини, за яких відбулось протиправне вибуття із державної власності вищевказаних земельних ділянок.

Розпорядженнями голови Обухівської районної державної адміністрації від 14.11.2008 №№ 1750, 1752, 1753 надано дозвіл на розроблення проектів землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Української міської ради Обухівського району Київської області площею 2,0000 га кожна, загальною площею 6,0000 га.

Розпорядженням голови Обухівської районної державної адміністрації від 16.01.2009 № 34 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність вказаним вище громадянам зазначених земельних ділянок.

На підставі цього розпорядження ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки загальною площею 6,0000 га.

У подальшому незаконно виділені земельні ділянки були відчужені на користь інших осіб.

Так, на підставі договорів купівлі-продажу (під одним й тим самим номером) від 18.06.2009 № 2712 вказані громадяни відчужили земельні ділянки на користь ОСОБА_5 .

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 10.08.2009 № 999 змінено цільове призначення земельних ділянок, належних на праві власності ОСОБА_5 з «для ведення особистого селянського господарства» на землі «для ведення індивідуального садівництва».

На підставі вказаних цивільно-правових угод ОСОБА_5 18.08.2009 видано державні акти: ЯЖ № 691957, ЯЖ №2891958, ЯЖ № 691959.

Згодом, ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу від 02.09.2010 за №№ 3427, 3420, 3474 відчужила спірні земельні ділянки на користь ОСОБА_6 , який відчужив їх на користь ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 10.09.2013 № 1071, від 22.08.2013 № 1387, від 22.08.2013 № 1386.

Суди усіх інстанцій у справі № 372/660/16 встановили, що оформлення права приватної власності на спірні земельні ділянки відбулось з порушенням вимог ст. ст. 88, 89 ВК України, ст. ст. 60, 61 ЗК України через законодавчо визначену неможливість перебування земель водного фонду, у т.ч прибережних захисних смуг, в приватній власності для ведення індивідуального садівництва, що, окрім іншого, підтверджується висновком судової земельно-технічної експертизи від 29.01.2015 № 16413/14-41, яка проведена згідно постанови слідчого від 25.11.2014 у кримінальному провадженні № 42012000000000007.

Правова позиція щодо неможливості відведення у приватну власність земель водного фонду викладена у постанові Верховного Суду України від 12.11.2014 у справі № 6-179цс14.

Крім цього, в судових рішеннях зазначено, що всупереч вимогам ст. 17, 20, 35 ЗК України, Закону України «Про місцеві державні адміністрації», постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб» від 11.04.2002 № 502 розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації змінено цільове призначення земельних ділянок на підставі технічної документації, а не проекту відведення земельної ділянки.

Відповідно до ст. 20 ЗК України надання (передача) земельної ділянки громадянам та юридичним особам відбувається згідно з їх цільовим призначенням.

У випадку передачі громадянам у приватну власність земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності, межі якої не встановлені в натурі або цільове призначення якої змінюється, обов`язковим є розроблення проекту землеустрою про відведення земельної ділянки.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, відмови у реєстрації земельної ділянки або визнання реєстрації недійсною (стаття 21 ЗК України).

Аналогічної позиції дотримується і Верховний Суд України у постанові від 14.05.2014 у справі 6-35цс14.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 29.06.2016 у справі № 372/660/16 виконано 24.01.2021 шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів №№: 2435639, 2218968, 2220082 про скасування права власності ОСОБА_1 на земельні ділянки з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067, 3223151000:05:007:0068, 3223151000:05:007:0069 відповідно.

Водночас, незважаючи на наявність судових рішень, які набрали законної сили, а також їх фактичне виконання шляхом витребування у державну власність спірних земельних ділянок, на підставі договору купівлі-продажу від 03.10.2013 № 2658 ОСОБА_1 здійснив продаж земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067, 3223151000:05:007:0068, 3223151000:05:007:0069 ОСОБА_7 .

При цьому, усупереч положень ст. ст. 125, 126 ЗК України, в порядку, визначеному відповідно Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відповідні записи про право власності ОСОБА_7 на спірні земельні ділянки були відсутні.

У подальшому, 01.11.2021 складено акт приймання передачі майна до статутного капіталу №№ 1621,1622 та прийнято рішення одноособового учасника товариства № 2, відповідно до яких, спірні земельні ділянки ОСОБА_7 передано ТОВ «Траст Ексім» у якості негрошового вкладу до статутного капіталу.

Відомості про право власності відповідача до Державного реєстру речових прав внесено на підставі рішень державних реєстраторів з індексними номерами:

- № 63235032 від 03.02.2022 щодо земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 щодо земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 щодо земельної ділянки площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0069.

З огляду на вказані обставини у листопаді 2022 року заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до суду з цим позовом у якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просив:

1. усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069;

2. усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом повернення на користь Української міської територіальної громади в особі Української міської ради з незаконного володіння ТОВ «Траст Ексім» земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067 площею 2 га, 3223151000:05:007:0068 площею 2 га, 3223151000:05:007:0069 площею 2 га.

Прокурор зазначає, що:

- враховуючи встановлений в ході розгляду спору у справі Обухівського районного суду Київської області (рішення від 29.06.2016 у справі № 372/660/16, яке залишено в силі за наслідками апеляційного та касаційного переглядів) факт протиправного вибуття земельних ділянок з власності держави внаслідок порушення вимог земельного законодавства, право власності на такі земельні ділянки у громадянина ОСОБА_7 набуто незаконо, безпідставно у спосіб, який порушує законодавчі обмеження, тому подальше відчуження такої земельної ділянки (передача до статутного капіталу відповідача) було незаконним і не створює підстав виникнення у відповідача права власності;

- оформлення за відповідачем права приватної власності на земельні ділянки водного фонду, у т.ч. в межах прибережних захисних смуг, відбулося без волевиявлення держави за відсутності рішення органу, уповноваженого на розпорядження землями відповідної категорії, що суперечить вимогам Конституції та Земельного кодексу України і є підставою для скасування рішень про державну реєстрацію такого права та повернення земельних ділянок у державну власність.

Відповідач в ході розгляду спору відзиву на позов не подав, в заперечення позовних вимог заявляв про необхідність призначення у справі судової експертизи.

За клопотанням відповідача судом було призначено експертизу, однак така експертиза не була проведена через ненадання відповідачем витребуваних експертом документів та матеріалів.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на таке.

Щодо представництва інтересів держави прокурором колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:

- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);

- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

При зверненні із вказаним позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради, прокурор посилався на незаконне позбавлення територіальної громади міста Києва права власності на земельну ділянку комунальної форми власності на якій здійснено реєстрацію права власності на спірні об`єкти нерухомого майна.

Так, відповідно до статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

За приписами ст. 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є, зокрема територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Частиною 4 ст. 83 ЗК України визначено, що до земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (ч. 5 ст. Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Українська міська рада, а відтак остання є належним органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

За таких обставин колегія суддів вважає, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).

За приписами ст. 53 ГПК України:

- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);

- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).

Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв`язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:

- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;

- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;

- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;

- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;

- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;

- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;

- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

З матеріалів справи слідує, що прокурором при поданні позовної заяви вказаного порядку було дотримано, оскільки Обласною прокуратурою листом від 12.08.2022 № 15/1-543 вих-22 повідомлено Українську міську раду про виявлені порушення та ініційовано питання щодо вжиття відповідних заходів, однак останнім вказану інформацію залишено без реагування, а у відповіді на нього від 23.08.2022 № 2521/1-22 рада сама просить обласну прокуратуру звернутися до суду із позовом про повернення земельних ділянок. Отже, будучи обізнаним про вищезазначене порушення законодавства позивач самостійно не вжив жодних заходів для повернення територіальній громаді спірних земельних ділянок.

За таких обсатвин, як вірно встановлено судом першої інстанції, сам факт незвернення Української міської ради до суду з позовом в інтересах територіальної громади, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно дав би змогу захистити інтереси територіальної громади, свідчить про те, що вказаний уповноважений державою орган неналежно виконує свої повноваження щодо захисту права власності на землю, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та для звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

За приписами ст.ст. 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, зокрема на землі сільськогосподарського призначення та землі водного фонду, а віднесення їх до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється за рішеннями органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Згідно із положеннями ст. 3 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, серед іншого, належать поверхневі води водотоки (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, інші водні об`єкти.

У ч. 1 ст. 58 ЗК України та у ст. 4 ВК України визначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.

Статтею 59 ЗК України встановлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, відповідно до положень ч. 1 ст. 59 ЗК України такі землі можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності, водночас ця стаття у частинах з другої по четверту закріплює обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість їх використання для визначених цілей на умовах оренди.

Відповідно до п. «ґ» ч. 4 ст. 83 ЗК України та п. «д» ч. 4 ст. 83 ЗК України землі водного фонду, які перебувають у державній або комунальній власності взагалі не можуть передаватися у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями ч. 2 ст. 59 ЗК України, згідно з якою громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо ( ч. 4 ст. 59 ЗК України).

За змістом положень Земельного кодексу України землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не можуть передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Правовий режим прибережних смуг визначається ст. 60-62 ЗК України та ст.ст. 1, 88-90 ВК України.

Так, за змістом ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Згідно зі ст. 61 ЗК України та ст. 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 ЗК України, ч. 2 ст. 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з урахуванням містобудівної документації (ч. 3 ст. 60 ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Крім того, за положеннями ч. 4 ст. 88 ВК України (у редакції, чинний на момент виникнення спірних правовідносин) у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які належать до водного фонду, без урахування обмежень, зазначених у ст. 59 ЗК України, суперечить нормам ст.ст. 83, 84 ЗК України.

Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється окремий порядок надання та використання, й виділення земель водного фонду у власність громадян для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд та для ведення особистого селянського господарства, не передбачено.

Факт належності спірних земельних ділянок до земель водного фонду установлено судовими рішеннями у справі № 372/660/16.

Також вказаними рішеннями встановлено факт протиправного вибуття земельних ділянок з власності держави внаслідок порушення вимог земельного законодавства, право власності на такі земельні ділянки у громадянина ОСОБА_7 набуто незаконно, безпідставно у спосіб, який порушує законодавчі обмеження.

За приписами ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені ч. 4 ст.75 ГПК України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.05.2018 по справі №910/9823/17.

Отже зміст положень ч.ч. 4, 7 ст. 75 ГПК України свідчить про те, що преюдиціальними є обставини (явища, дії, події, факти), які відповідають таким умовам: 1) вони безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом; 2) вони відображені у мотивувальній частині

Преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.10.1999 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України», №24465/04, від 19.02.2009, «Пономарьов проти України», №3236/03, від 03.04.2008).

Згідно з ч. 2 ст. 3 ГПК України, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права

Таким чином, вищезгадані судові рішення Європейського суду з прав людини та сама Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є пріоритетним джерелом права для національного суду, тому судові рішення в справі № 372/660/16 не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і в цій справі № 911/2290/22, не можуть їм суперечити, обставини, встановлені при розгляді справи № 372/660/16 зокрема щодо того, що спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду, щодо того, що такі земельні ділянки протиправно вибули з власності держави внаслідок порушення вимог земельного законодавства, та щодо того, що право власності на такі земельні ділянки у громадянина ОСОБА_7 набуто незаконно, безпідставно у спосіб, який порушує законодавчі обмеження, є преюдиційними і не потребують доведення в цій справі.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зауважити на наступному:

- відповідно до ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;гідротехнічними,іншими водогосподарськими спорудами та каналами,а також землі,виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів;

- з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для великих річок, водосховищ на них та озер 100 метрів (ст. 88 ВК України);

- пунктами 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон і режимів ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 № 486, передбачено, що У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88-91 Водного кодексу України. Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад;

- аналіз наведених вище норм законодавства свідчить про те, що фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проект землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством;

- водночас відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не означає відсутність самої прибережної захисної смуги. Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, а також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 30.05.2018 у справі № 469/1393/16-ц, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (пункт 44), від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 63.2), від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (пункт 41).

Також колегія суддів зазначає про наступне.

Згідно зі ст. 228 ЦК України правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, вважається таким, що порушує публічний порядок, та є нікчемним.

Згідно зі ст. 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Згідно зі ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Таким чином, сукупний аналіз указаних норм законодавства свідчить про те, що право на укладання договору відчуження майна виникає лише у особи, яка набула це майно на законних підставах.

Водночас, спірні земельні ділянки є землями водного фонду в межах прибережних захисних смуг, які наділені надважливими функціями і завданнями, мають особливий статус та перебувають під особливою державною охороною, тобто згідно зі ст. 178 ЦК України належать до обмежено оборотоздатних об`єктів.

Про неможливість відведення у приватну власність громадян земельних ділянок водного фонду констатовано Великою Палатою Верховного суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-11.

Зокрема зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 58 ЗК України та ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.06.1996 № 173, і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та відведення.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц), у пункті 80 постанови від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц та у пункті 96 постанови від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного та Водного кодексів України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункт 97 постанови від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц).

Матеріалами справи підтверджується вибуття земельних ділянок з власності держави протиправно внаслідок незаконних дій як органу, уповноваженого державою на розпорядження земельними ділянками державної власності, так і громадян (попередніх набувачів), які мали усвідомлювати незаконний характер своїх дій, що призвело до безпідставного та незаконного набуття ними земельних ділянок водного фонду, відповідно і протиправного вибуття таких земельних ділянок з власності держави.

Відповідні обставини встановлені рішенням Обухівського районного суду Київської області від 29.06.2016 y справі № 372/660/16, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 22.02.2017 та постановою Верховного Суду від 04.12.2019.

Отже, спірні земельні ділянки вибули з державної власності без достатньої правової підстави, поза волею власника - Українського народу, при цьому, розпорядчі дії органу, уповноваженого державою на розпорядження земельними ділянками державної власності, не свідчать про наявність у держави, яка діє від імені Українського народу, волі на вибуття вказаних земельних ділянок з державної власності.

Щодо належного способу захисту права власності на земельні ділянки водного фонду слід зазначити наступне.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

За приписами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема відновлення становища, яке існувало до порушення.

Положеннями ст. 152 ЗК України передбачено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Разом з цим, негаторний позов це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Відповідно до 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з правовими висновками, викладеними у пункті 73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, заволодіння громадянами та юридичними особами землями з обмеженим оборотом всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовані у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, у постанові від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц (п. 70), у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (п. 80), у постанові від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (п. 96), у постанові від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц (п. 45).

У пункті 74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 зроблено висновок, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункт 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного суду від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного суду від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 372/1684/15).

Статтею 178 ЦК України визначено, що об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав,перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.

Цивільний оборот земельних ділянок водного фонду є і був обмежений законодавчо.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що у цьому випадку правильним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду негаторного позову в порядку, визначеному ст. 391 ЦК України, до нинішнього власника спірних земельних ділянок Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» з метою усунення перешкод, які він створює власнику (територіальній громаді) у користуванні та розпорядженні землями водного фонду.

Вказаним спростовуються твердження апелянта про те, що належним способом захисту у даному випадку мав би бути віндикаційний позов про витребування майна.

Метою негаторного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, яким він позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись спірними земельними ділянками водного фонду.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірними земельними ділянками, слід зазначити наступне.

Так, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція)).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Так, Конституція України (ст.ст. 13, 14) визначає, що земля, водні та інші природні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст.ст. 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на положення ч. 1 ст. 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Статтею 122 ЗК України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Також, згідно із ст.ст. 3, 4 ВК України усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об`єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.

До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Наведені норми свідчать про те, що водні об`єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в водних ресурсах.

Усі водні об`єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об`єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Установлено, що спірні земельні ділянки належать до земель водного фонду, які в силу положень законодавства не можуть перебувати у приватній власності.

За таких обставин «суспільним», «публічним» інтересом звернення Київської обласної прокуратури до суду з вимогою повернути державі спірні земельні ділянки є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, земель водного фонду, як національного багатства України та як джерела задоволення потреб суспільства в водних ресурсах. «Суспільний», «публічний» інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та водні ресурси, захист такого права шляхом повернення таких земель.

Крім того, згідно із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельних ділянок водного фонду, розташованих поблизу урізу води, відповідач не міг не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності отримавши правову допомогу перед набуттям цієї ділянки, міг і повинен був знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду.

Отже, відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для земель водного фонду (ст.ст. 1, 3, 4 ВК України) природних ознак (наявності річки Дніпро, її берегових ліній, прибережно-захисних смуг) спірних земельних ділянок, знав або, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що спірні земельні ділянки перебувають у межах прибережної захисної суги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Крім того повернення спірних земельних ділянок на користь держави відповідає критерію законності: воно здійснюється на підставі норм ст. 152 ЗК України, ст. 391 ЦК України в зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог Водного кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Так, у справі «Hamer проти Бельгії» Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 27.11.2007 вперше зазначив, що навколишнє середовище, не будучи безпосередньо зазначеним у Конвенції, тим не менш являє собою цінність, в збереженні якої зацікавлені як суспільство, так і публічна влада і економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава прийняла законодавство з цього питання.

З огляду на викладене, звернення прокурора до суду у цих спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданих у власність земельних ділянок водного фонду, які на даний час вільні від забудови об`єктами нерухомості, і таким чином не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини.

Колегія суддів зазначає про те, що обставин, що склались, результат звернення до суду з указаним позовом по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

З огляду на обставини, які викладені вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом повернення на користь Української міської територіальної громади в особі Української міської ради з незаконного володіння ТОВ «Траст Ексім» земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067 площею 2 га, 3223151000:05:007:0068 площею 2 га, 3223151000:05:007:0069 площею 2 га.

Щодо позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069,

колегія суддів зазначає про таке.

Вирішуючи спір в частині позовної вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, суд першої інстанції не врахував того, що Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18.

Вказана правова позиція також підтримана у постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі № 911/1730/22, предметом розгляду у якій були правовідносини схожі правовідносинам у цій справі № 911/2290/22.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15, визначено, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

На необхідності дослідження судами ефективності способу захисту наголошено також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі № 381/622/17, від 20.07.2022 у справі № 806/5244/15, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 підкреслено, що саме на суд покладено обов`язок здійснити правову кваліфікацію правовідносин сторін, виходячи з установлених під час розгляду справи обставин, та визначити, яка норма права підлягає застосуванню для вирішення спору.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 та від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц звернуто увагу, що у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 ГК України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення ч. 1 ст. 5 ГПК України вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

В свою чергу обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

За таких обставин рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069,

підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у позові.

Щодо посилань апелянта на необхідність застосування до спірних правовідносин положень ЦК України, з врахуванням змін, які внесені Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача», який набув чинності 09.04.2025, колегія суддів зазначає про таке.

09.04.2025 набув чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» яким:

1) статтю 261 ЦК України після частини сьомої доповнено новою частиною такого змісту:

« 8. Перебіг позовної давності за вимогами щодо витребування чи визнання права щодо нерухомого майна, переданого з державної або комунальної власності у приватну власність, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, починається від дня державної реєстрації права власності першого набувача або дати передачі першому набувачеві нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності»;

2) ч. 3 ст. 388 ЦК України викладено в такій редакції

« 3. Держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо:

1) з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років;

2) з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Дія положень цієї частини не поширюється на випадки, якщо майно на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належало:

а) до об`єктів критичної інфраструктури;

б) до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави;

в) до об`єктів та земель оборони;

г) до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння;

ґ) до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння;

д) до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.»;

- при цьому ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону передбачено, що положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом.

Судове рішення у цій справі ухвалено 06.11.2024, що, в силу приписів п. 2 Прикінцевих та перехідних положень вказаного закону, виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень такого закону.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що при прийнятті оспореного рішення судом першої інстанції мало місце неправильне застосування норм матеріального права, тому рішенням Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069,

з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог, в решті рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 залишається без змін.

Враховуючи вимоги, викладені в апеляційній скарзі, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» задовольняється частково.

Відповідно до ч 9 ст. 129 ГПК України, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Оскільки спір зумовлений неправильними діями апелянта, судовий збір за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України підлягає покладенню на нього.

Схожа за змістом правова позиція щодо розподілу судових витрат у аналогічних правовідносинах викладені у постанові Верховного Суду від 05.03.2024 у справі № 904/4076/23.

Водночас, відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з позовом покладаються сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» на рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 скасувати в частині задоволення позовних вимог про усунення перешкод у здійсненні Українською міською радою права користування та розпоряджання земельними ділянками шляхом скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

- № 63235032 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 га з кадастровим номером 3223151000:05:007:0067;

- № 63235728 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0068;

- № 63236023 від 03.02.2022 стосовно права приватної власності ТОВ «Траст Ексім» на земельну ділянку площею 2 газ кадастровим номером 3223151000:05:007:0069,

та прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вказаних позовних вимог відмовити.

В решті рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 залишити без змін.

3. Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 в такій редакції:

« 1. Позов задовольнити частково.

2. Усунути перешкоди у здійсненні Українською міською радою права користування та розпорядження земельними ділянками шляхом повернення на користь Української міської територіальної громади в особі Української міської ради (08720, Київська область, м. Українка, пл. Шевченка, 1, код ЄДРПОУ 35161650) з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» (01004, м. Київ, вул. Антоновича, 22, оф. 8, код ЄДРПОУ 44487423) земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223151000:05:007:0067 площею 2 га, 3223151000:05:007:0068 площею 2 га, 3223151000:05:007:0069 площею 2 га.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Траст Ексім» (01004, м. Київ, вул. Антоновича, 22, оф. 8, код ЄДРПОУ 44487423) на користь Київської обласної прокуратури (м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2) 29 115 (двадцять дев`ять тисяч сто п`ятнадцять) грн.. 00 коп. витрат по сплаті судового збору за наступними реквізитами: отримувач - Київська обласна прокуратура; код ЄДРПОУ - 02909996; банк отримувача - Держказначейська служба України м. Київ; МФО - 820172; рахунок отримувача - UA028201720343190001000015641.

4. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

5. Видати накази видати після набрання рішенням законної сили.».

4. Поновити дію рішення Господарського суду Київської області від 06.11.2024 у справі № 911/2290/22 в частині, яка не була скасована цією постановою.

5. Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст судового рішення складено 11.09.2025.

Головуючий суддяО.В. Яценко

СуддіГ.П. Коробенко

О.О. Хрипун