Рішення від 21.08.2025 по справі 910/10333/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

21.08.2025Справа № 910/10333/24

Господарський суд міста Києва в складі судді Привалова А.І., за участю секретаря судового засідання Ягельської А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження

справу № 910/10333/24

за позовом Центральне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками

податків, як відокремлений підрозділ ДПС

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння";

2) Приватного акціонерного товариства "Зернопродукт МХП";

про визнання недійсним договору

За участю представників сторін:

від позивача: Норець В.М., Рада В.К.;

від відповідача-1: Харченко К.І., Оніщенко О.В.;

від відповідача-2: Шепіль О.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Центральне міжрегіональне управління ДПС по роботі з великими платниками податків, як відокремлений підрозділ ДПС звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" та Приватного акціонерного товариства "Зернопродукт МХП" про визнання договору недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між відповідачами Договір на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023 є нікчемним в силу положень ст. 228 ЦК України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.08.2024 позовну заяву залишено без руху та встановлено строк на усунення недоліків.

11.09.2024 на адресу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2024 відкрито провадження у справі № 910/10333/24, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 17.10.2024.

30.09.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву.

03.10.2024 через систему «Електронний суд» від відповідачів надійшли клопотання про залишення позову без розгляду, оскільки, на думку відповідачів, позивач не має право звертатися з позовною заявою, так як не має статусу юридичної особи.

Також, 03.10.2024 через систему «Електронний суд» від представників відповідачів надійшли відзиви на позовну заяву.

08.10.2024 через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзиви.

14.10.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача-1 надійшли заперечення на відповідь на відзив.

15.10.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача-2 надійшли заперечення по справі (на відповідь на відзив).

16.10.2024 через систему «Електронний суд» від позивача надійшли додаткові пояснення по справі щодо поданих відповідачами клопотань про залишення позову бе розгляду.

Присутній у судовому засіданні 17.10.2024 представник позивача позов підтримав та заперечив щодо поданих відповідачами клопотань про залишення позову без розгляду.

Представники відповідачів підтримали раніше подані клопотання про залишення позову без розгляду.

Розглянувши клопотання відповідачів про залишення позову без розгляду, суд відмовив у їх задоволенні, оскільки чинним законодавством наділено контролюючий орган, до яких відноситься і позивач, повноваженнями на звернення з позовом до суду про визнання оспорюваних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням таких правочинів недійсними.

Серед іншого, господарським судом було установлено, що ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17.07.2024 у справі № 420/12471/22 прийнято до розгляду справу за позовом Головного управління ДПС в Одеській області до Акціонерного товариства «Державна продовольчо-зернова корпорація України», Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОРАЙС» про визнання договорів недійсними з підстав необхідності вирішення питання про наявність підстав для відступу від її висновку щодо застосування норм права, які стосуються юрисдикції адміністративного суду у подібних спорах.

26.05.2025 через систему «Електринний суд» від представника відповідача-1 надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, оскільки 08.05.2025 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 420/12471/22 про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення рішення першої інстанції без змін. Повний текст постанови оприлюднено 20.05.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.05.2025 поновлено провадження у справі № 910/10333/24, оскільки обставини, що зумовили зупинення провадження усунуті, та призначено підготовче засідання у справі на 03.07.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.06.2025 підготовче засідання у справі призначено на 17.07.2025, у зв`язку перебуванням судді на дату проведення судового засідання у відрядженні.

30.06.2025 через систему «Електронний суд» від представника відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з неможливістю представника з`явитися у судове засідання.

Присутні у підготовчому засіданні 17.07.2025 представники позивача та відповідача-1 не заперечували щодо призначення справи до судового розгляду.

Водночас, дослідивши матеріали справи та клопотання представника відповідача-2 про відкладення розгляду справи, суд відмовив у його задоволенні, оскільки у клопотанні про відкладення розгляду справи не зазначено щодо наявності якихось заяв, клопотань або доказів, які потребують вирішення у підготовчому провадженні за участю представника відповідача-2.

У підготовчому засіданні 17.07.2025, ураховуючи відсутність будь-яких інших заяв і клопотань, суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 21.08.2025, яка занесена до протоколу судового засідання від 17.07.2025.

Присутні у судовому засіданні 21.08.2025 представники позивача позовні вимоги підтримали повністю з посиланням на обставини, наведені у позовній заяві.

Представники відповідачів проти позову заперечили, посилаючись на відсутності доказів порушення прав позивача та на неефективний спосіб захисту порушених прав.

У судовому засіданні 21.08.2025, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

УСТАНОВИВ:

18.07.2024 Центральним міжрегіональним управлінням ДПС по роботі з великими платниками податків складено Акт про результати документальної позапланової перевірки ТОВ "Монсанто Насіння" з питання законності декларування заявленого до відшкодування з бюджету податку на додану вартість та від`ємного значення податку на додану вартість, яке становить більше 100 тис. грн по декларації з податку на додану вартість за квітень 2024 року з урахуванням періодів декларування від`ємного значення та поданих уточнюючих розрахунків.

Як зазначає позивач, під час перевірки в якості первинних документів були надані Договір на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023, укладений між ТОВ "Монсанто Насіння" (надалі - відповідач-1) та Приватним акціонерним товариством "Зернопродукт МХП" (надалі - відповідач-2), та Акт виконання робіт за договором від 01.11.2023 стосовно отримання послуг по виробництву насіння.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що укладений між відповідачами договір не є договором про надання послуг, а є змішаним договором, який містить елементи різних видів договорів, зокрема, договору суборенди земельної ділянки, договору контрактації сільськогосподарської продукції, договору купівлі-продажу, договору про спільну діяльність. При цьому, оспорюваний правочин не містить усіх істотних умов, які визначені для договору суборенди земельної ділянки, договору контрактації сільськогосподарської продукції, договору купівлі-продажу, договору про спільну діяльність.

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Отже, на думку позивача, укладений між відповідачами правочин суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки оспорюваний Договір на виробництво насіння №DIR S3 від 21.03.2023 укладено з метою ухилення від оподаткування та отримання незаконної податкової вигоди (відшкодування з бюджету сум податку на додану вартість, заниження податкового зобов`язання та завищення податкового кредиту).

Відтак, позивач просить суд визнати недійсним Договір на виробництво насіння №DIR S3 від 21.03.2023 відповідно до приписів ст. 203, 215, 228 Цивільного кодексу України.

Відповідачі проти позову заперечили та зазначили про те, що позивачем неправильно здійснено тлумачення умов оспорюваного договору, який за своєю правовою природою є договором про надання послуг з елементами підряду.

Серед іншого, відповідачі зазначили, що без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсного правочину (повернення коштів) не призведе до ефективного захисту прав позивача або держави.

Крім того, позивачем не доведено вину відповідачів у намірі порушити публічний порядок, як обов`язкового елементу визнання недійсності договору відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК України, а також не зазначено у чому полягає порушення інтересів держави, у зв`язку з укладанням оспорюваного правочину.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб`єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі №905/1227/17).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Як установлено судом, 21.03.2023 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" та Приватним акціонерним товариством "Зернопродукт МХП" було укладено Договір на виробництво насіння № DIR S3 (надалі - Договір).

Відповідно до п. 2 Договору Монсанто залучає Виробника, а Виробник погоджується виробляти, в якості Послуг для Монсанто на невиключній основі, насіння на Території, на виробничій площі, зазначеній у Додатку 1, використовуючи Батьківське насіння, що постачається Монсанто, та зберігати Батьківське насіння і повернути невикористане Батьківське насіння повному обсязі Монсанто у строки, вказані у Додатку 1.

Монсанто бере на себе зобов`язання прийняти загальний обсяг Насіння, яке відповідає Стандартам якості, викладеним в Додатку 4, і виробляється Виробником відповідно до Договору, включно з усіма його Додатками, і сплатити Виробникові Вартість Виробничих послуг, що вказана в Додатку 3.

Відповідно до п. 1 Договору, виробництво - це всі етапи виробництва Насіння, які детально описані у цьому Договорі та Додатку 2.

Додатком 2 встановлені наступні етапи виробництва: 1) орання; 2) підготовка ґрунту; 3) сівба; 4) міжрядна культивація; 5) вогнева культивація; 6) застосування пестицидів; внесення добрив; 7) зрошення; 8) сортова та видова прополка; 9) видалення волотей; 10) видалення чоловічої форми; 11) збирання врожаю; 12) транспортування врожаю.

Відповідно до п. 4.1 Договору, Монсанто є єдиним і ексклюзивним власником Батьківського насіння, Насіння, рослин або їх частин, отриманих з Батьківського насіння на кожному етапі Виробництва, а також усіх відповідних прав інтелектуальної власності. Монсанто має намір і бажає, щоб його Батьківське насіння було використане для звичайного процесу Виробництва Насіння у спосіб, передбачений цим Договором. Виробник визнає, що він не має жодного права чи права власності на таке Батьківське насіння, Насіння або рослини чи їх частини, отримані з Батьківського насіння, за винятком права використовувати Батьківське насіння для Виробництва Насіння відповідно до цього Договру. Той факт, що Монсанто надає Виробникові Батьківське насіння, не повинен трактуватися як продаж такого Батьківського насіння Виробникові і не означає передачу будь-яких прав щодо Батьківського насіння Виробникові.

Відповідно до п. 8.1 Договору, Монсанто повинно сплатити Виробнику вартість Виробничих послуг, обчислену згідно Додатка 3, за Насіння, що відповідає Стандартам якості, вироблене у відповідності до цього Договору та прийняте Монсанто. Фактичні площі виробництва та вироблені сорти будуть зазначені в Додатку 7. Лише Насіння, яке відповідає Стандартам якості і яке було прийняте Монсанто, має братися до уваги при підрахунку та виплаті Вартості виробництва.

Таким чином, виходячи з умов укладеного сторонами Договору убачається, що Відповідач-1 передав відповідачу-2 батьківське насіння, з якого останній повинен виготовити насіння та передати його відповідачеві-1. Під послугами за Договором мається на увазі процес виробництва насіння, який включає повний цикл робіт: від оранки земельної ділянки до збирання врожаю та транспортування готової продукції.

В процесі виконання Договору відповідачем-2 були надані відповідачу-1 послуги на загальну суму 41 506 305 грн, що підтверджується Актом виконаних робіт № 1532 від 01 листопада 2023 року, та оплачені відповідачем-1, що не заперечується учасниками справи.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши договір, а тому всі умови спірного Договору з моменту його укладення стають однаково обов`язковими для виконання сторонами.

За приписами частини 1 статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до частини 1 статті 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Крім того, положеннями ч. 1, 2 ст. 837 Цивільного кодексу України визначено, що за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

Підрядник зобов`язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 839 ЦК України).

Отже, виходячи з системного аналізу цивільного законодавства та умов укладеного між сторонами договору, суд погоджується з доводами відповідачів, що Договір на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023 є змішаним договором, який містить елементи договору підряду та надання послуг.

А відтак, суд відхиляє посилання позивача на порушення норм цивільного законодавства, що регулюють положення про договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір купівлі-продажу, договір про спільну діяльність, та на норм земельного законодавства в частині оренди та суборенди земельних ділянок.

Крім того, правові наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок і вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави та суспільства, визначені положеннями ст. 228 ЦК України.

Відповідно до вказаної норми, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення або пошкодження майна фізичної чи юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади або на незаконне заволодіння ним.

У разі недотримання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави, суспільства та його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо суд визнає такий правочин недійсним, і він був вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, то за наявності умислу у обох сторін, все одержане ними за угодою підлягає стягненню на користь держави за рішенням суду. У разі виконання правочину однією стороною, з іншої сторони стягується все одержане нею в дохід держави, а також все належне першій стороні як відшкодування. При наявності умислу лише у однієї зі сторін, все одержане нею підлягає поверненню іншій стороні, а все, що було одержано останньою, стягується на користь держави (ч. 3 ст. 228 ЦК України).

Отже, зміст наведених норм свідчить, що законодавець виокремив порушення публічного порядку від інших підстав нікчемності правочинів і передбачив наявність умислу сторін на досягнення незаконного результату, а також суперечність такого правочину публічно-правовим актам держави.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок (зокрема щодо знищення, пошкодження майна або незаконного заволодіння ним) однією зі сторін або обома сторонами правочину, і вона повинна бути підтверджена певними засобами доказування.

У той же час, при зверненні до суду з вказаним позовом позивачем не обґрунтовано жодними належними та допустимими доказами, у розумінні вимог ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України, на підтвердження наявності обставин недійсності договору на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023 відповідно до положень ч. 3 ст. 228 ЦК України.

За таких підстав, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним Договір на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023 суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили цей правочин, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Серед іншого, суд також звертає увагу, щодо неефективного способу захисту порушеного права.

Як установлено судом відповідач-2 надав Відповідачу-1 визначені Договором послуги, а відповідач-1 прийняв надані послуги та оплатив їх. Тобто, сторони Договору виконали взяті на себе зобов`язання, що свідчить про фактичне виконання Договору.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 зазначено : «Об`єднана палата наголошує, що, фактично уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України)».

Крім того, як зазначено у вказані постанові, статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 зазначеного Кодексу, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Як вже зазначалося, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).

Ураховуючи наведене та правові висновки Верховного Суду суд вважає, що у даному випадку, задоволення позовних вимог позивача про визнання недійсним оспорюваного договору, який виконано, без одночасного заявлення позовної вимоги про застосування наслідків недійсного правочину (повернення коштів) не призведе до ефективного захисту прав позивача або держави.

Що стосується порушеного права позивача при зверненні до суду з вказаним позов, суд зазначає наступне.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі - ПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до пункту 191.1 статті 191 ПК України, контролюючі органи виконують такі функції: здійснюють адміністрування податків, зборів, платежів, у тому числі проводять відповідно до законодавства перевірки та звірки платників податків; звертаються до суду у випадках, передбачених законодавством.

Пунктом 20.1 статті 20 ПК України контролюючому органу, серед іншого, надається право: для здійснення функцій, визначених законом, проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків; у разі виявлення порушення вимог податкового чи іншого законодавства України, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, надсилати платникам податків письмові запити щодо надання засвідчених належним чином копій документів; визначати у порядку, встановленому цим Кодексом, суми податкових та грошових зобов`язань платників податків; застосовувати до платників податків передбачені законом фінансові (штрафні) санкції (штрафи) за порушення податкового чи іншого законодавства, контроль за додержанням якого покладено на контролюючі органи; стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми грошових зобов`язань та/або податкового боргу у випадках, порядку та розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

Згідно з підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, контролюючі органи мають право звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Отже, ураховуючи положення чинного законодавства, позивач на виконання покладених на контролюючий орган повноважень задля забезпечення публічно-правового інтересу у сфері оподаткування наділений повноваженнями на звернення до суду з позовами про визнання правочинів недійсними.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Центрального міжрегіонального управління ДПС по роботі з великими платниками податків до Товариства з обмеженою відповідальністю "Монсанто Насіння" та Приватного акціонерного товариства "Зернопродукт МХП" про визнання договору на виробництво насіння № DIR S3 від 21.03.2023 недійсним є необґрунтованими, недоведеними та задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано: 22.09.2025.

Суддя А.І. Привалов