Рішення від 29.09.2025 по справі 440/1964/20

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 вересня 2025 року м. ПолтаваСправа № 440/1964/20

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бойка С.С., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації, третя особа: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації, третя особа: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- скасувати наказ Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 25 березня 2020 року № 30-о "Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій";

- скасувати персональне попередження Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 25 березня 2020 року про наступне звільнення ОСОБА_1 ;

- скасувати наказ Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 23 квітня 2020 року № 46 "Про звільнення ОСОБА_1 ";

- зобов`язати Департамент економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації зберегти за ОСОБА_1 його робоче місце на час всього терміну його лікування;

- стягнути з Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 70000,00 грн за дискримінацію та тиск, який на нього здійснювався та здійснюється протягом 2019-2020 років як на хворого на туберкульоз.

Позов обґрунтований тим, що у період з 26 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року він проходив основний курс лікування від туберкульозу, а по вересень 2020 року повне лікування, а тому має право на збереження свого робочого місця відповідно до статті 21 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз". В порушення наведеної норми відповідачем видано наказ від 23 квітня 2020 року № 46, яким звільнено позивача із займаної ним посади. Вважаючи оскаржуваний наказ про звільнення позивача у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту протиправним, позивач звернувся до суду з вимогою про його скасування.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 03.09.2021 у справі №440/1965/20 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації, третя особа: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди прийняти до провадження.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22.11.2021 рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03.09.2021 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 07 листопада 2024 року рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року у справі № 440/1964/20 скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2024 року адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації, третя особа: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди прийнято до провадження. Призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).

10 грудня від третьої особи: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради надійшли письмові пояснення в яких третя особа підтримує вимоги позивача які викладені в позовній заяві.

У відзиві на позовну заяву /т. 1 а.с. 103-109 /, у письмових поясненнях відповідач зазначив, що 25 березня 2020 року позивачу вручено персональне попередження про наступне звільнення, з яким ОСОБА_1 ознайомився під підпис. Зауважень в усному та письмовому порядку від позивача при ознайомленні з персональним попередженням не надходило. Звільнення позивача відбулося правомірно, оскільки відповідно до частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" пропозиція державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб`єкта призначення або керівника державної служби, а не обов`язком. 17 квітня 2020 року позивачем було надіслано до відповідача незавірену належним чином фотокопію довідки від 15 квітня 2020 року, виданої лікарем ОСОБА_2 , в якій зазначено, що позивач знаходився на лікуванні в КП "ПОКПТД ПОР" з 26 березня 2019 року з приводу активного туберкульозу. Відповідно до пункту 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13 листопада 2001 року № 455, тимчасова непрацездатність працівників засвідчується виключно листком непрацездатності. Зазначає, що за висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особами може бути продовжено , але не більш як на10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого за ним зберігається місце роботи. Основний курс лікування Позивача, відповідно до листків непрацездатності (копії знаходяться в матеріалах справи), розпочався 26.03.2019 та завершився 27.12.2019 (9 місяців та 2 дні). Під час проведення основного курсу лікування у 2019 році, перебуваючи на лікарняному протягом 10 місяців, за Позивачем зберігалось місце роботи, він не був звільнений у зв`язку з наявністю у нього захворювання на туберкульоз.

Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника управління - начальника відділу міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації.

У періоди з 05 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року (9 місяців 1 день) ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні, оскільки рішенням ЦЛКК від 23 квітня 2019 року позивачу встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень - МРТБ обох легень (інфільтративний) Дестр-, МБТ+, М+, МГ+, Риф+, К+, резист+1 (HRE), гіст. 0, кат. 4 (ВДТБ), ког. 1 (2019).

Указані обставини підтверджуються листками непрацездатності: серії АДЦ № 057049 від 05 березня 2019 року, серії АДЦ № 267486 від 12 березня 2019 року, серії АДЦ № 594929 від 05 квітня 2019 року, серії АДЦ № 295004 від 24 квітня 2019 року, серії АДЦ № 295014 від 23 червня 2019 року, серії АДЦ № 295019 від 08 липня 2019 року, серії АДЦ № 295054 від 09 липня 2019 року, серії АДЦ № 295058 від 29 липня 2019 року, серії АДЦ № 295065 від 16 серпня 2019 року, серії АДЦ № 163142 від 24 вересня 2019 року, серії АДЦ № 295134 від 25 вересня 2019 року, серії АДЦ № 295144 від 29 жовтня 2019 року, серії АДЦ № 295172 від 27 листопада 2019 року. При цьому, листок непрацездатності № 295172 був закритий 27 грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року».

Також, 01 грудня 2019 року ОСОБА_1 безстроково встановлена друга група інвалідності, що підтверджується випискою з акта огляду МСЕК до довідки від 27 грудня 2019 року серії АВ № 0076849.

Поряд з цим, згідно зі штатним розписом Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 01 січня 2020 року), в структурі Департаменту 4 управління (у тому числі Управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва), загальна численність штатних одиниць складала 58 одиниць. При цьому в структурі Управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва перебувало два відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій (керівником якого був позивач) та відділ зовнішньоекономічної діяльності, європейської інтеграції та координації міжнародної технічної допомоги.

Розпорядженням голови Полтавської обласної державної адміністрації від 17 січня 2020 року № 36 «Про упорядкування структури облдержадміністрації» зі змінами, внесеними розпорядженням від 04 лютого 2020 року № 69, затверджено перелік структурних підрозділів облдержадміністрації та їх граничну чисельність, зокрема, штатну чисельність Департаменту скорочено з 58 до 44 штатних одиниць.

23 січня 2020 року та 31 січня 2020 року керівником Департаменту видано накази № 4-о «Про зміну істотних умов праці та можливе вивільнення у зв`язку із скороченням граничної чисельності Департаменту» та № 8-о «Про упорядкування структури департаменту за затвердження штатного розпису».

03 лютого 2020 року ОСОБА_1 , як заступник начальника управління -начальник відділу міжнародного співробітництва та залучення інвестицій управління інвестиційної політики, зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва, отримав персональне попередження про можливе наступне вивільнення. Разом з цим, позивачу запропоновано переведення на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту з окладом 7050,00 грн на місяць.

Відповідно до штатного розпису Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 03 лютого 2020 року), в структурі Департаменту 3 управління, загальна численність штатних одиниць складала 44 одиниць. При цьому, в структурі управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків (1 одиниця) два відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій (5 одиниць) та відділ зовнішньоекономічної діяльності (4 одиниці, у тому числі посада начальника відділу, яку обіймав позивач).

Розпорядженням Полтавської обласної державної адміністрації від 04 лютого 2020 року № 69 повноваження Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА у сфері паливно-енергетичного комплексу передані до Департаменту екології та природних ресурсів Полтавської ОДА (п. 9), повноваження Департаменту соціального захисту населення Полтавської ОДА з питань праці, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції та соціального діалогу передані до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА (п. 10).

Наказом Департаменту від 07 лютого 2020 року № 14-а затверджено Положення про Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту та його відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій, відділ зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до штатного розпису Департаменту на 2020 рік (введений в дію з 25 березня 2020 року) в структурі Департаменту 3 управління, загальна численність штатних одиниць складала 44 одиниць. Так, в структурі Департаменту перебували: Управління стратегічного планування та регіонального розвитку, до якого входили: відділ з питань регіонального розвитку, відділ економічного аналізу та стратегічного планування; Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків, до якого входили: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій, відділ зовнішньоекономічної діяльності; Управління економічного розвитку підприємництва та промисловості, до якого входили: відділ економічного розвитку підприємництва, відділ економічного розвитку промисловості, державної та спільної власності громадян; відділ бухгалтерського обліку та фінансової звітності; відділ управління персоналом та правового забезпечення.

Згідно з наказом Департаменту від 25 березня 2020 року № 30-о «Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій»: Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків перейменовано на Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин; відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків перейменовано на відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин.; відділ зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків ліквідований (посади начальника цього відділу та 3 одиниці головного спеціаліста цього відділу скорочено). Утворений відділ соціально-трудових відносин Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин. Введені: 1 одиниця - начальник цього відділу та 3 одиниці головного спеціаліста.

Додатком № 1 до наказу Департаменту № 30-о визначено список працівників Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій облдержадміністрації, які у зв`язку із зміною структури Департаменту попереджаються про можливе наступне звільнення та про зміну істотних умов державної служби.

25 березня 2020 року ОСОБА_1 був персонально попереджений про наступне звільнення та про зміну істотних умов державної служби.

Наказом Департаменту від 01 квітня 2020 року № 37-а затверджено Положення про управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин Департаменту та його відділи: відділ міжнародного співробітництва та залучення інвестицій та відділ соціально-трудових відносин.

15 квітня 2020 року лікарем Краєвською О. О. видана ОСОБА_1 довідка про те, що з 26 березня 2019 року по 15 квітня 2020 року він перебуває на лікуванні в умовах КППОКПТД ПОР з приводу активного туберкульозу, яку останній надав за місцем роботи. Однак, відповідачем ця довідка не була прийнята до уваги, оскільки не відповідала пункту 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 13 листопада 2001 року № 455.

Також, відповідно до виписки з амбулаторної карти № 002183 ОСОБА_1 , виданої КП «Полтавський обласний клінічний протитуберкульозний диспансер Полтавської обласної ради» від 22 травня 2020 року № 01-07/1123, засвідченою завідувачем лікувально-діагностичного відділення № 1 ОСОБА_3 та лікарем-фтизіатром ОСОБА_2 , на основі даних отриманих аналізів, рішенням ЦЛКК № 135 від 23 квітня 2019 року ОСОБА_1 встановлений остаточний клінічний діагноз активного туберкульозу легень - МРТБ (25 березня 2019 року) обох легень (інфільтративний). Знаходився на стаціонарному лікуванні з 26 березня 2019 року до 08 липня 2019 року з видачею листів непрацездатності: № 594929 з 26 березня 2019 року по 24 квітня 2019 року, № 295004 з 25 квітня 2019 року по 16 травня 2019 року, № 295014 з 17 травня 2019 року по 23 червня 2019 року, № 295019 з 24 червня 2019 року по 08 липня 2019 року. 04 липня 2019 року за вимогою хворого оглянутий на ЦЛКК для переведення на амбулаторний етап лікування. Рішенням ЦЛКК було рекомендовано перевод на амбулаторне лікування та по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року - дату видачі такої виписки) знаходиться на амбулаторному лікуванні. В амбулаторних умовах видані листки непрацездатності № 295054, № 295058, № 295065, № 163142, № 295134, № 295144, № 295172. Лист непрацездатності № 295172 закритий 27 грудня 2019 року з відміткою «стати до роботи з 28 грудня 2019 року». З 28 грудня 2019 року по теперішній час (тобто 22 травня 2020 року - дату видачі такої виписки) листів непрацездатності з приводу туберкульозу не отримував. Основний курс лікування туберкульозу планово триватиме 18-20 місяців (з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року, або до 25 листопада 2020 року - в залежності від клініко-лабораторно-рентгенологічної динаміки туберкульозного процесу).

Наказом Департаменту від 23 квітня 2020 року № 46-о відповідно до пункту 1 частини першої, частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту. Через тимчасову непрацездатність, датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, що буде зазначений у документі про тимчасову непрацездатність державного службовця.

Указаний наказ на виконання вимог статті 9-1 Закону України «Про державну службу» направлено Департаментом на адресу позивача супровідним листом від 23 квітня 2020 року за вих. № 06-24/1364, який був повернутий із відміткою відділення поштового зв`язку «за закінченням встановленого строку зберігання».

У подальшому, згідно з наказом Департаменту від 11 серпня 2020 року № 80-о начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту 11 серпня 2020 року.

Указані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2021 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що пропозиція державному службовцю будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі (за наявності) відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу» є правом, а не обов`язком відповідача. При цьому, суди попередніх інстанцій зазначили, що під час прийняття оскаржуваного наказу від 23 квітня 2020 року № 46, гарантії, визначені положеннями статті 21 Закону України «Про протидію захворювання на туберкульоз» відповідачем не порушені, а підставою для прийняття вказаного наказу є зміна структури Департаменту, а не факт того, що позивач хворіє на туберкульоз чи є особою з інвалідністю, яка, як наслідок, спростовує припущення позивача про обмеження його прав, яке можна пов`язувати з дискримінацією.

Постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 07 липня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 26 березня 2021 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

Верховний Суд дійшов висновку, що приписи Закону України «Про протидію захворювання на туберкульоз» чітко встановлює гарантію обмеження звільнення хворого на туберкульоз. Ураховуючи, що держава закріпила у виді соціальної гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, збереження за ними місця роботи на весь період лікування, то керуючись принципом верховенства права пріоритетним у правозастосуванні до спірних правовідносин є саме Закон України «Про протидію захворювання на туберкульоз», а не Закон України «Про державну службу».

Водночас, колегія суддів касаційної інстанції зауважила, що із виписки з амбулаторної карти ОСОБА_1 вбачається, що основний курс лікування туберкульозу планово триватиме 18-20 місяців (з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року, або до 25 листопада 2020 року - в залежності від клініко-лабораторно-рентгенологічної динаміки туберкульозного процесу). Верховний Суд уважає, що викладене в сукупності дає підстави для висновку про недотримання судами принципу офіційного з`ясування всіх обставин справи під час дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За результатами нового розгляду цієї справи, Полтавський окружний адміністративний суд ухвалив рішення від 03 вересня 2021 року про відмову у задоволенні позову, яке в подальшому було залишене без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року.

Суди першої та апеляційної інстанцій зазначили, що відповідно до частин першої, другої статті 21 Закону України «Про протидію захворювання на туберкульоз» уперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хворим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, листок непрацездатності видається на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжено, але не більш як на 10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

Ураховуючи вказані норми Закону України «Про протидію захворювання на туберкульоз», суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність у відповідача підстав для збереження за позивачем його робочого місця відповідно до статті 21 згаданого Закону (після закриття 27 грудня 2019 року листка непрацездатності серії АДЦ №295172 від 27 листопада 2019 року), оскільки з 28 грудня 2019 року по 22 травня 2020 року (дату видачі виписки № 01-07/1123 від 22 травня 2020 року) листів непрацездатності з приводу туберкульозу ОСОБА_1 не отримував та у матеріалах справи відсутній висновок МСЕК щодо продовження листка непрацездатності на термін, що не перевищує 10 місяців з дня початку основного курсу лікування, тобто до 26 січня 2020 року.

Постановою Верховного Суду від 06 листопада 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2021 року року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2021 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.

Верховний Суд у постанові зазначив, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, Верховною Радою України було прийнято Закон № 2586-ІІІ згідно з частиною першою статті 21 якого передбачено, що уперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хворим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, листок непрацездатності видається на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжено, але не більш як на 10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

За приписами частини 2 цієї статті власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв`язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли захворювання на туберкульоз є протипоказанням для роботи за професією, визначеною в переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, а переведення за його згодою на іншу роботу є неможливим. Перелік таких протипоказань встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Отже, зазначена норма Закону (яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) чітко встановлює гарантію обмеження звільнення хворого на туберкульоз. Крім того, держава закріпила у виді соціальної гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, збереження за ними місця роботи на весь період лікування.

Також, Верховний Суд зауважив, що словосполучення «весь період лікування» має досить широке значення і може включати в себе різні етапи та методи лікування туберкульозу (діагностика, ізоляція, госпіталізація, основний курс лікування, профілактика та ін.), що, в свою чергу, тягне за собою необхідність чіткого визначення, який саме період має бути збережений роботодавцем у разі захворювання працівника на туберкульоз та встановлення меж такого періоду, у наслідок чого - належне виконання приписів статті 21 Закону № 2586-ІІІ, як одних з основних гарантій хворого.

Колегія Суддів Верховного Суду зазначила, що судами попередніх інстанцій не досліджено належним чином тривалість усього періоду лікування позивача, що суттєво впливає на можливість наявності обов`язку відповідача на збереження за ОСОБА_1 місця роботи після 28 грудня 2019 року. Суди першої та апеляційної інстанцій зосередилися виключно на існуванні листків непрацездатності ОСОБА_1 , а тому вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову є передчасними, оскільки судами не встановлено усіх фактичних обставин справи й не досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення справи. Розглянувши матеріали справи, враховуючи у тому числі висновки Верховного Суду у постановах від 16 червня 2021 року та від 07 листопада 2024 року у цій справі, суд зазначає наступне.

Стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини третьої статті 2 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; 5) обов`язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Відповідно до статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Як передбачено частинами першою та четвертою статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Відповідно до частини другої статті 73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Поряд з цим, статтею 43 Основного Закону України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальним законом, що регулює відносини, які виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, є Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VIII).

Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, Закон України від 05 липня 2001 року № 2586-ІІІ «Про протидію захворюванню на туберкульоз» (далі - Закон № 2586-ІІІ, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин) встановлював правові, організаційні та фінансові засади діяльності, спрямованої на протидію виникненню і поширенню захворювання на туберкульоз, забезпечення медичної допомоги хворим на туберкульоз, визначав права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, а також соціальні гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз.

Так, пункт 8 частини першої статті 1 Закону № 2586-ІІІ визначав, що протитуберкульозні заходи це комплекс соціально-економічних, організаційних, лікувально-профілактичних, санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів щодо захисту населення від туберкульозу, спрямованих на профілактику, виявлення, діагностику, лікування та реабілітацію хворих на туберкульоз.

Згідно зі статтею 2 Закону № 2586-ІІІ законодавство України у сфері протидії захворюванню на туберкульоз складається з Основ законодавства України про охорону здоров`я, законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «;Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», «;Про захист населення від інфекційних хвороб», цього Закону, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, застосовуються правила міжнародного договору.

Частини перша, друга статті 21 Закону № 2586-ІІІ передбачають, що вперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хворим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, листок непрацездатності видається на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжено, але не більш як на 10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

Власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв`язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли захворювання на туберкульоз є протипоказанням для роботи за професією, визначеною в переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, а переведення за його згодою на іншу роботу є неможливим. Перелік таких протипоказань встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Згідно з пунктом 1.1 Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом МОЗ України від 13 листопада 2001 року № 455 (далі - Інструкція № 455), тимчасова непрацездатність працівників засвідчується листком непрацездатності.

Предметом позову у цій справі є протиправність дій Департаменту щодо прийняття наказу від 23 квітня 2020 року № 46-о, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (за ініціативою суб`єкта призначення, у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту).

Водночас, Верховний Суд у постановах від 16 червня 2021 року та від 07 листопада 2024 року, у цій справі наголошував, що держава закріпила у виді соціальної гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, збереження за ними місця роботи на період лікування, то керуючись принципом верховенства права пріоритетним у правозастосуванні до спірних правовідносин є саме Закон № 2586-ІІІ, а не Закон № 889-VIII.

Тобто, першочергово слід дослідити обставини справи відповідно до приписів Закону № 2586-ІІІ і лише у разі встановлення судом факту дотримання відповідачем норм цього Закону (у частині забезпечення роботодавцем гарантії працівнику щодо збереження місця роботи на період лікування), спірні правовідносини підлягають оцінці відповідно до положень Закону № 889-VIII (дотримання роботодавцем порядку звільнення працівника у разі скорочення посади державної служби).

Спірними є правовідносини щодо обов`язку роботодавця у збереженні за працівником, який хворіє на туберкульоз, місця роботи на весь період лікування, а не лише на період його непрацездатності.

Як убачається з матеріалів справи, та встановлено судами у попередніх судових рішеннях, ОСОБА_1 у період з 05 березня 2019 року по 27 грудня 2019 року (9 місяців 1 день) був відсутній на роботі, оскільки перебував на стаціонарному лікуванні активного туберкульозу легень (мультирезистентний туберкульоз), що підтверджується листками непрацездатності.

Поряд з цим, у виписці з амбулаторної карти № 002183 ОСОБА_1 , зазначено, що основний курс лікування туберкульозу планово триватиме 18-20 місяців (з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року, або до 25 листопада 2020 року - в залежності від клініко-лабораторно-рентгенологічної динаміки туберкульозного процесу).

Згідно з довідкою, виданою лікарем ОСОБА_2 15 квітня 2020 року, убачається, що з 26 березня 2019 року по 15 квітня 2020 року ОСОБА_1 перебував на лікуванні в умовах КП «Полтавський обласний клінічний протитуберкульозний диспансер Полтавської обласної ради» з приводу активного туберкульозу. Зазначено, що позивач лікується амбулаторно, в підтримуючій фазі з залученням психолога у зв`язку з пригніченим емоційним станом.

Окрім цього, наданою медичною документацією Комунальним підприємством «Полтавський обласний клінічний протитуберкульозний диспансер Полтавської обласної ради» на виконання вимог ухвали суду від 21.01.2025 року, а саме медичної картки хворого на туберкульоз №002183 пацієнта ОСОБА_1 , судом встановлено що 22.09.2020 ОСОБА_4 був направлений на ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ, відповідно до протоколу засідання ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ №5 від 22.09.2020, початок лікування 26.03.2019, станом на 25.09.2020 ОСОБА_1 отримав 18 місяців ОКХТ. Висновок з діагнозом захворювання ЦЛКК/ЦЛКК ХР ТБ: завершений ОКХТ. Випадок закрити в реєстрі як «вилікуваний». Спостерігати по 33ТБ, нагляд онколога.

Відповідно до копії витягу із Журналу реєстрації амбулаторних хворих (прийом лікаря ОСОБА_2 ) пацієнт ОСОБА_1 перебував на прийомі у лікаря 03.06.2020 року, окрім того інша медична документація, що стосується лікування пацієнта ОСОБА_1 щодо отримання ліків, протоколи засідань ЦЛКК доводять що період лікування ОСОБА_1 від мультирезистентного туберкульозу тривав з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року.

Стаття 5-1 Кодексу законів про працю України серед основних гарантій забезпечення права громадян на працю передбачає: правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року у справі № 6-р(II)/2019 Суд, зокрема, наголосив: «Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. У статті 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, зокрема у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, тому для забезпечення конституційного права кожного на працю, встановленого статтею 43 Основного Закону України, повинні бути закріплені певні гарантії, а саме заборона на звільнення працівника з ініціативи власника в період тимчасової непрацездатності такого працівника. Закріплення в Основному Законі України права громадян на соціальний захист сприяє виконанню обов`язку держави зі створення умов для реалізації громадянами права на працю, що корелюється з вимогами приписів Основного Закону України (частина друга статті 43) та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (статті 16, 17), а заборона звільнення працівника з ініціативи власника у період перебування такого працівника у відпустці є такою, що забезпечує реалізацію його конституційного права на відпочинок, закріпленого статтею 45 Конституції України».

Крім того, за приписами статті 24 Європейської соціальної хартії (прийнятою в Страсбурзі 03 травня 1996 року і ратифікованої Законом від 14 вересня 2006 року № 137-V) поважними причинами для звільнення не вважаються, зокрема: тимчасова відсутність на роботі у зв`язку з захворюванням або травмою.

Тобто, гарантії, встановлені державою для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків (збереження місця роботи (посади) та заробітної плати), є спеціальними охоронними засобами, що підтримують і захищають працівника у випадках, коли він з причин, визнаних законодавством поважними, не працював.

Так, згідно з пунктами 13 - 15 частини першої статті 1 Закону № 2586-ІІІ хворим на заразну форму туберкульозу є хворий на туберкульоз, у мокротинні якого виявляються мікобактерії туберкульозу, який є джерелом інфекції для осіб, які з ним контактують; хворий на туберкульоз у стані ремісії - хворий на туберкульоз із неактивними залишковими проявами хвороби, який не несе загрози інфікування для контактних осіб, але потребує медичного (диспансерного) спостереження. Хіміопрофілактика туберкульозу - застосування протитуберкульозних лікарських засобів з метою профілактики захворювання на туберкульоз та його рецидивів.

Стаття 2 Закону № 2586-ІІІ установлює, що законодавство України у сфері протидії захворюванню на туберкульоз складається з Основ законодавства України про охорону здоров`я, законів України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «;Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», «;Про захист населення від інфекційних хвороб», цього Закону, інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.

З урахуванням закріпленого в Конституції України положення про те, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави, Верховною Радою України було прийнято Закон № 2586-ІІІ згідно з частиною першою статті 21 якого передбачено, що уперше виявленим хворим на заразні форми туберкульозу та хворим з рецидивом туберкульозу, які є застрахованими особами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням, листок непрацездатності видається на весь визначений лікарем період проведення основного курсу лікування. За висновком медико-соціальної експертної комісії листок непрацездатності зазначеним особам може бути продовжено, але не більш як на 10 місяців з дня початку основного курсу лікування. На весь період лікування хворого на туберкульоз за ним зберігається місце роботи.

За приписами частини 2 цієї статті власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації усіх форм власності не має права звільнити працівника у зв`язку з його захворюванням на туберкульоз, крім випадків, коли захворювання на туберкульоз є протипоказанням для роботи за професією, визначеною в переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним медичним оглядам, а переведення за його згодою на іншу роботу є неможливим. Перелік таких протипоказань встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Отже, зазначена норма Закону (яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) чітко встановлює гарантію обмеження звільнення хворого на туберкульоз. Крім того, держава закріпила у виді соціальної гарантії для осіб, які хворіють на туберкульоз, збереження за ними місця роботи на весь період лікування.

Таким, чином досліджуючи питання тривалості усього періоду лікування ОСОБА_1 , судом встановлено, що він тривав з 26.03.2019 по 25.09.2020, а тому відповідач був зобов`язаний зберігати за ОСОБА_1 місце роботи аж до 25 вересня 2020 року.

Як убачається з матеріалів справи, наказом Департаменту від 23 квітня 2020 року № 46-о відповідно до пункту 1 частини першої, частини п`ятої статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту. Через тимчасову непрацездатність, датою звільнення наказано вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, що буде зазначений у документі про тимчасову непрацездатність державного службовця.

У подальшому, згідно з наказом Департаменту від 11 серпня 2020 року № 80-о начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту 11 серпня 2020 року.

Проте, як встановлено судом раніше ОСОБА_1 у період з 26.03.2019 по 25.09.2020 проходив курс лікування туберкульозу, а тому у Департаменту був обов`язок зберігати за ним місце роботи до 25.09.2020.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Питання правових наслідків звільнення працівника в день коли він перебував на лікарняному вже було предметом розгляду Верховного Суду.

Зокрема, у постанові від 25 жовтня 2023 року у справі №460/2829/22 Верховний Суд зазначив, що Велика Палата Верховного Суду у пункті 38 постанови від 15 вересня 2020 року у справі №205/4196/18 акцентувала увагу на тому, що 04 вересня 2019 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення №6-р(ІІ)/2019 у справі №3-425/2018(6960/18) щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому Рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення).

У пункті 39 постанови від 15 вересня 2020 року в справі №205/4196/18 Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, який полягає в тому, що у разі порушення гарантії, передбаченої частиною третьою статті 40 КЗпП України, наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).

Відповідного підходу дотримувався Верховний Суд, з-поміж інших постанов, у постанові від 16 лютого 2022 року в справі №591/4938/18, згідно з висновками якого у випадку законності звільнення працівника за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, проте під час перебування його на лікуванні, - наслідки порушення гарантії, визначеної у частині третій статті 40 КЗпП України, слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності. У випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця. Зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100.

Резюмуючи вказані висновки і підходи, суд погоджується з доводами позивача про те, що гарантія, встановлена частиною третьою статті 40 КЗпП України, поширюється на усі випадки звільнення.

Водночас саме по собі порушення вказаної гарантії не є підставою для поновлення державного службовця на роботі. У випадку, якщо під час розгляду справи не буде встановлено недотримання вимог закону при звільненні, порушення гарантії, установленої частиною третьою статті 40 КЗпП України, потрібно усувати шляхом коригування дати звільнення з урахуванням тривалості періоду тимчасової непрацездатності.

У цій справі суд не встановив обставин, які б свідчили, що звільнення позивача суперечило вимогам Закону №889-VIII або було здійснено з істотними порушеннями процедури.

Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено раніше судами першої та апеляційної інстанції спірні правовідносини, які склались у цій справі, врегульовано Конституцією України, Законом України «Про державну службу» № 889-VIII від 10 грудня 2015 року /в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, далі Закон № 889-VIII/, норми якого є спеціальними, а також Кодексом законів України про працю у випадках якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це не йдеться у спеціальному законі.

Так, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом № 889-VIII.

Пункт 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII серед підстав для припинення державної служби виділяє її припинення за ініціативою суб`єкта призначення.

Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу.

Згідно з положеннями частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

За приписами частини п`ятої статті 22 Закону № 889-VІІ у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб`єкта призначення може здійснюватися без обов`язкового проведення конкурсу.

Відповідно до частин першої та другої статті 41 Закону № 889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов`язкового проведення конкурсу:

1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб`єкта призначення;

2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.

Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.

Як свідчать матеріали справи, 03 лютого 2020 року позивач отримав персональне попередження про можливе наступне вивільнення. Разом з цим, позивачу запропоновано переведення на посаду начальника відділу зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту з окладом 7050,00 грн. на місяць.

Наведене персональне попередження про можливе наступне звільнення відповідачем сформовано у відповідності до вимог статті 49-2 КЗпП України, якою врегульовано, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, установі, організації.

Водночас 13 лютого 2020 року набрала чинності редакція Закону України Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи від 14 січня 2020 року № 440-IX, відповідно до якої внесено зміни у частину третю статті 87 Закону № 889-VIII.

Як вже зазначалося вище, згідно з частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу.

У відповідності до частини третьої цієї ж статті суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Враховуючи наведені приписи, 25 березня 2020 року відповідачем попереджено ОСОБА_1 про наступне звільнення та про зміну істотних умов державної служби позивача у зв`язку зі зміною структури Департаменту та функціональних повноважень Департаменту.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме: нормами Закону № 889-VIII на час видання оскаржуваного наказу від 23 квітня 2020 року № 46 «Про звільнення ОСОБА_1 » було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку зі скороченням чисельності або штату працівників, то в даному випадку підлягають застосуванню норми спеціального законодавства.

При цьому аналіз наведеної правової норми дає підстави для висновку, що саме за наявності будь-якої вакантної посади державної служби у тому самому державному органі суб`єкт призначення ініціює відповідну пропозицію державному службовцю.

Водночас, розглядаючи трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII, суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

В обґрунтування позову позивач посилається на неврахування висновків щодо застосування положення пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII та статті 40 Кодексу законів про працю України, викладених у постановах Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі № 816/654/17 та від 29 квітня 2020 року у справі № 812/1303/17.

Слід зауважити, що у постанові від 24 липня 2020 року у справі № 816/654/17 Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої сама лише трансформація одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не є підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження.

Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив, що вирішуючи спори про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України № 889-VIII, суди повинні з`ясувати чи мала місце ліквідація державного органу або його реорганізація, якщо так, то чи мало це наслідком скорочення чисельності та/або штату державних службовців.

У справі, що розглядається, судом встановлено, що розпорядженням голови Полтавської обласної державної адміністрації від 17 січня 2020 року № 36 Про упорядкування структури облдержадміністрації зі змінами, внесеними розпорядженням від 04 лютого 2020 року № 69, затверджено перелік структурних підрозділів облдержадміністрації та їх граничну чисельність, зокрема, штатну чисельність Департаменту скорочено з 58 до 44 штатних одиниць. 23 січня 2020 року та 31 січня 2020 року керівником Департаменту видано накази № 4-о Про зміну істотних умов праці та можливе вивільнення у зв`язку із скороченням граничної чисельності Департаменту та № 8-о Про упорядкування структури департаменту за затвердження штатного розпису.

Розпорядженням Полтавської ОДА від 04 лютого 2020 року № 69 повноваження Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА у сфері паливно-енергетичного комплексу передані до Департаменту екології та природних ресурсів Полтавської ОДА, а повноваження Департаменту соціального захисту населення Полтавської ОДА з питань праці, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції та соціального діалогу - до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської ОДА.

Враховуючи вищезазначені зміни та у зв`язку з введенням з 25 березня 2020 року у дію нового штатного розпису Департаменту, ліквідувався відділ зовнішньоекономічної діяльності Управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків, посаду керівника якого займав позивач, та утворився відділ соціально-трудових відносин Управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин.

Крім того, після оптимізації структури управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин Департаменту скорочення штату новоутвореного управління не відбулось, повноваження ліквідованого відділу зовнішньоекономічної діяльності (надання адміністративних послуг суб`єктам зовнішньоекономічної діяльності) з 01 квітня 2020 року виконувались головним спеціалістом відділу міжнародного співробітництва та залучення інвестицій управління інвестиційної політики та зовнішньоекономічних зв`язків Департаменту.

Наведене свідчить, що оптимізація структури управління інвестиційної політики та соціально-трудових відносин Департаменту потягла за собою скорочення займаної позивачем посади.

Як вбачається з оскаржуваного наказу Департаменту від 23 квітня 2020 року № 46-о у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю ОСОБА_1 датою звільнення вважати перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, що буде зазначений у документі про тимчасову непрацездатність державного службовця.

Враховуючи, що ОСОБА_1 , як встановлено раніше проходив курс лікування з 26 березня 2019 року по 25 листопада 2020 року, першим робочим днем мав стати 26 листопада 2020 року, отже саме з 26 листопада 2020 року мав бути звільнений ОСОБА_1 із займаної посади за ініціативою суб`єкта призначення у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Департаменту.

З урахуванням викладеного вимоги позивача про визнання протиправним та скасування наказу Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 25 березня 2020 року № 30-о "Про зміну структури Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій", визнання протиправним та скасування персонального попередження Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 25 березня 2020 року про наступне звільнення ОСОБА_1 ; визнання протиправним та скасування наказу Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 23 квітня 2020 року № 46 "Про звільнення ОСОБА_1 " та зобов`язання Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації зберегти за ОСОБА_1 його робоче місце на час всього терміну його лікування задоволенню не підлягає.

Разом із цим, беручи до уваги, що в період з 26 березня 2019 року до 25 вересня 2020 року позивач проходив курс лікування туберкульозу, дата звільнення зазначена у наказі Департаменту від 11 серпня 2020 року № 80-о, підлягає зміні на перший робочий день після завершення лікування з 11 серпня 2020 року на 26 листопада 2020 року.

Вирішуючи позовні вимоги позивача в частині стягнення з Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 70000,00 грн за дискримінацію та тиск, який на нього здійснювався протягом 2019-2020 років як на хворого на туберкульоз, то суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частинами першою, другою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також, ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до частин третьої-п`ятої статті 23 Цивільного кодексу України якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1167 Цивільного кодексу України передбачено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Як зазначено Верховним Судом у постанові 04.07.2018 у справі № 638/14260/16-ц: деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Шкода - це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Причинний зв`язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв`язок протиправної поведінки та шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком.

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Отже, позивач повинен довести не тільки протиправність поведінки відповідача, а й наявність самої моральної шкоди та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 Цивільного кодексу України.

Відповідно до цієї норми обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.

Як наведено у постанові Верховного Суду від 07.02.2023 у справі № 823/2108/18: відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Водночас, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставинами справи, а також зваживши на згадані вище роз`яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, то насамперед треба звернути увагу на те, що сам факт визнання протиправними дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Крім того, статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Так, згідно зі статтею статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до статей 73, 74 Кодексу адміністративного судочинства України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

У справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

При цьому сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Однак, позивачем у даній справі не обґрунтовано наявності страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнала позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, причинного зв`язку між шкодою та протиправними діями відповідача, відповідно до яких заподіяно шкоду, яку саме заподіяно шкоду та в чому вона полягає. Тобто, позивач повинен довести факт завдання йому моральної шкоди, надати належні докази того, що саме дії та бездіяльність відповідача призвела до матеріальних втрат і душевних страждань, що вимагає від позивача додаткових зусиль для організації її життя.

Суд зазначає, що позивачем не надано жодних доказів заподіяння йому моральних страждань поведінкою відповідача у справі, зокрема, доказів погіршення здоров`я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок саме моральних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок незаконних дій або бездіяльності відповідача.

Крім того, позивач жодним чином не обґрунтовує розмір моральної шкоди в сумі 70000,00 грн.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога щодо стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 70000,00 грн є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Позивач звільнений від сплати судового збору. Докази понесення позивачем інших витрат, пов`язаних із розглядом справи, у матеріалах справи відсутні.

Беручи до уваги результат розгляду справи, підстави для вирішення судом питання про розподіл між сторонами судових витрат відповідно до статті 139 КАС України відсутні.

Керуючись статтями 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації (вул. Соборності,45, м. Полтава, 36014, код ЄРДПОУ 02741539), третя особа: Комунальне підприємство "Полтавський обласний центр медико-соціальної експертизи" Полтавської обласної ради (вул. М. Дмитрієва,7, м. Полтава, 36000, код ЄРДПОУ 41467163) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити частково.

Змінити дату звільнення ОСОБА_1 зазначену у наказі Департаменту економічного розвитку, торгівлі та залучення інвестицій Полтавської обласної державної адміністрації від 11 серпня 2020 року № 80-о з 11 серпня 2020 року на 26 листопада 2020 року.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.С. Бойко