Постанова від 13.11.2025 по справі 761/22509/24

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 листопада 2025 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/14821/2025

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Левенця Б. Б., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.,

за участі представника відповідача та третьої особи - адвоката Клименка М. С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Даниліва Мирослава Михайловича, в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Шевченківського районного суд міста Києва у складі судді Притули Н. Г.

від 23 червня 2025 року

у цивільній справі № 761/22509/24 Шевченківського районного суд міста Києва

за позовом ОСОБА_1

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейтарське»,

третя особа: Товариство з обмеженою відповідальність «Нест Офіс Ессет Р37»

про зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

В червні 2024 року позивач звернулась із вказаним позовом, у якому, з врахуванням заяви про зміну предмету позову від 11.12.2024, просила зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Рейтарське» (код ЄДРПОУ 35575000) відновити будинок А, А', який є частиною майнового комплексу загальною площею 3 690,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2361551780000, відповідно до технічних характеристик (у тому числі площі, поверховості) та до стану, який існував на дату набуття майнового комплексу, загальною площею 3 690,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2361551780000, у власність Товариством з обмеженою відповідальністю «Рейтарське» (код ЄДРПОУ 35575000).

Вимоги позову обґрунтовані тим, що відповідач, ТОВ «Рейтарське», вчинило протиправні дії, які призвели до пошкодження та знищення об`єкта культурної спадщини за адресою АДРЕСА_1 . Згідно з Рішенням Київського міськвиконкому від 04.08.1980 № 1102, уся адреса (Будинок Київського повітового земства та Флігель) була взята під державну охорону як пам`ятка історії. Таким чином, з 1980 року під охороною перебували всі будівлі за цією адресою. У 2007 році ТОВ «Рейтарське» набуло право власності, при цьому договір купівлі-продажу та подальше укладення у 2008 році охоронних договорів (№ 1910 та № 1911) окремо щодо Будинку та Флігелю підтверджували обізнаність відповідача про охоронний статус комплексу. Крім того, земельна ділянка, придбана відповідачем у 2010 році, мала цільове призначення «для реставрації» існуючих будівель. Проте, Наказом Мінкультури від 06.06.2011 № 416/0/16-11 до Реєстру було занесено лише частину (Будинок літ. 37А), а Флігель виведено з-під охорони, що позивач вважає нікчемним і таким, що прийнятий з перевищенням повноважень. Незважаючи на охоронний статус, ТОВ «Рейтарське» у 2015 році повністю демонтувало Флігель, а у травні 2023 року розпочало демонтаж частини Будинку земства (літ. А?). Ці дії, що полягають у проведенні будівельних робіт, призвели до пошкодження об`єкта культурної спадщини місцевого значення і є протиправними.

Рішенням Шевченківського районного суд міста Києва від 25 червня 2025 року у позові відмовлено.

В апеляційній скарзі адвокат Данилів М. М., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити в повному обсязі позовну заяву.

Апелянт зазначає, що обставиною, яку суд першої інстанції не з`ясував, є факт того, що з 04.08.1980 на підставі Рішення Київського міськвиконкому № 1102 під державною охороною як пам`ятка історії перебувала вся адреса, тобто Будинок Київського повітового земства (літ. А, А') та Флігель (літ. Б).

Скаржник стверджує, що в силу імперативних приписів пункту 3 Розділу 10 «Прикінцеві положення» Закону України «Про охорону культурної спадщини» (у редакції від 01.04.2011), об`єкти, включені до списків УРСР, автоматично визнаються пам`ятками, і цей статус зберігся за всіма спірними будівлями.

Апелянт звертає увагу, що будівля літ. А' є складовою частиною Будинку Київського повітового земства разом із літ. А, а не Флігелем, що підтверджується посвідченнями та договорами купівлі-продажу, які суд першої інстанції не оцінив. Зазначає, що Наказ Міністерства культури України від 06.06.2011 № 416/0/16-11, яким лише літ. А занесено до Реєстру, а літ. А' та Флігель визнано такими, що не підлягають занесенню, ґрунтується на помилковому віднесенні літ. А' до складу Флігеля. Цей Наказ створив формальну передумову для розробки Проєкту 2011 року, який передбачає знесення літ. А', і уможливив подальше знищення Флігеля у 2015 році та пошкодження літ. А' у 2023 році.

Апелянт наполягає, що Наказ № 416/0/16-11 є нікчемним (ultra vires), оскільки станом на 06.06.2011 Міністерство культури було відсутнє повноваження приймати рішення про «незанесення» об`єктів, які вже були автоматично визнані пам`ятками за законодавством УРСР, а норми, що містили терміни «невключення»/«незанесення», з`явилися в Законі лише у 2017 році. Скаржник посилається на практику Верховного Суду (зокрема, постанови КАС від 24.04.2018 та 26.06.2023), стверджуючи, що нікчемність акта, ухваленого з фундаментальними порушеннями, встановлюється судом у спорі, що виник у зв`язку із застосуванням такого акта, і не потребує окремого оскарження. Таким чином, вважає, що Наказ № 416/0/16-11 не створив жодних правових наслідків, а отже, Будинок і Флігель не втрачали статусу пам`ятки, а дії ТОВ «Рейтарське» були незаконними.

Вважає, що суд першої інстанції дійшов неправильного висновку, що факт порушення ТОВ «Рейтарське» вимог Закону не доведено, оскільки не з`ясував обставин нікчемності Наказу та правового статусу об`єкта. Крім того, Апелянт звертає увагу на те, що земельна ділянка знаходиться в буферній зоні ЮНЕСКО, і відповідач не отримував висновку щодо впливу робіт, як того вимагає закон. Насамкінець, скаржник зазначає, що суд помилково використав висновки Постанови Верховного Суду від 19.03.2025 у справі № 320/37554/23 (щодо скасування похідного Наказу № 530), оскільки вони не мають преюдиційного значення для даного спору і не спростовують нікчемності первинного Наказу № 416/0/16-11.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Клименко М. С., в інтересах ТОВ «Рейтарське», просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним.

Відповідач стверджує, що всі його дії щодо об`єктів по АДРЕСА_1 проводилися у відповідності до вимог чинного законодавства на підставі належним чином погодженої проєктної документації та чинних дозволів, при цьому судові рішення про скасування цих дозволів чи акти органів охорони культурної спадщини щодо відповідача відсутні. Згідно з Наказом Мінкультури від 06.06.2011 № 416/0/16-11 об`єкти по АДРЕСА_1 ' та 37Б втратили свій пам`яткоохоронний статус, а на момент демонтажу на них не поширювався правовий режим культурної спадщини. Це підтверджується і тим, що Наказ Мінкультури від 28.09.2023 № 530, яким робилася спроба повернути об`єкту 37А' статус пам`ятки, був визнаний протиправним та скасований Верховним Судом 19.03.2025 у справі № 320/37554/23. Таким чином, об`єкт по АДРЕСА_1 ' як втратив у 2011 році свій статус, так його і не отримував станом на сьогодні.

Відповідач критично ставиться до тверджень апелянта про нікчемність Наказу № 416/0/16-11, вказуючи на неможливість застосування Закону України «Про адміністративну процедуру» від 2023 року до правовідносин 2011 року, а також на відсутність у Наказі ознак нікчемного акта. Відповідач наполягає, що у випадку колізії норм підлягає застосуванню Закон України № 2245-IV від 16.12.2004 (пізніше прийнятий), який передбачав повноваження Мінкультури вирішувати питання про включення (невключення) об`єктів зі списків УРСР до Реєстру. Це означає, що Мінкультури діяло у межах своїх повноважень, керуючись висновками наукових рад (зокрема, Протоколом № 1/10 від 17.03.2010), які встановили, що літ. А' та Флігель не відповідають критеріям автентичності за Порядком № 1760. Таким чином, Наказ прийнятий правомірно, а доводи про його нікчемність є безпідставними.

Крім того, відповідач звертає увагу, що вирішення питання про нікчемність Наказів Мінкультури як індивідуальних адміністративних актів належить до компетенції суду адміністративної юрисдикції, а не загального суду, а жодного судового рішення про незаконність чи нікчемність Наказу № 416/0/16-11, прийнятого «судом, встановленим законом», не існує. Відповідач також посилається на практику ЄСПЛ (справа «Рисовський проти України»), стверджуючи, що ризик помилки державного органу (Мінкультури) має покладатися на Державу Україна, а не на добросовісного власника - ТОВ «Рейтарське», яке справедливо розраховувало на легітимність офіційного акта. Насамкінець, Відповідач зазначає, що аналогічні позовні вимоги до ТОВ «Рейтарське» були вже відхилені у справі № 761/4132/24 рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій.

Інші учасники правом подачі відзиву не скористались.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції, адвокат Клименко М. С., що представляє інтереси відповідача та третьої особи, заперечив проти задоволення апеляційної скарги з підстав викладених у відзиві.

Представник позивача - адвокат Тутта І. В., що здійснює представництво на стадій апеляційного перегляду від 17.10.2025, надіслала засобами Електронного суду 12.11.2025 о 17:50 клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на зайнятість в іншій справі, розгляд якої здійснює Миргородський міськрайонний суд Полтавської області, на підтвердження чого надіслала судову повістку від 21.10.2025, про виклик як представника на 13.11.2025 на 14:00.

Вирішуючи клопотання колегія суддів виходила з наступного.

Відповідно до частини першої статті 372 Цивільного процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи, якщо повідомлені учасником справи причини неявки буде визнано судом поважними. Обставина участі адвоката в іншому судовому засіданні, призначеному на той самий час, за загальним правилом, є об`єктивною підставою, що унеможливлює його фізичну присутність та може бути визнана поважною. Однак, оцінка поважності причини має нерозривно пов`язуватися з добросовісною поведінкою представника, що випливає як із засад процесуального законодавства, так і з принципів Правил адвокатської етики (ПАЕ). Встановлено, що адвокат вступила справу на стадії апеляційного перегляду 14.10.2025 та 17.10.2025 отримала доступ по електронної справи, відповідно інформацію про призначення засідання в апеляційному суді на 13.11.2025. Також, 21.10.2025 адвокат отримала інформацію про призначення іншого засідання в Миргородському міськрайонному суді на ту ж дату. Згідно зі Статтею 17 ПАЕ, приймаючи доручення, адвокат повинен зважити на свої можливості щодо його виконання, а Стаття 8 ПАЕ встановлює пріоритет інтересів клієнта. У даній ситуації, прийняте раніше доручення на представництво в апеляційному суді мало пріоритет, а конфлікт, що виник 21 жовтня, вимагав від адвоката негайної ініціативи щодо його врегулювання. Натомість, клопотання про неможливість участі було подано через систему Електронний суд лише 12.11.2025, й за 10 хвилин до закінчення робочого часу, відповідно надійшло та зареєстрованого в Київському апеляційному суді 13.11.2025 о 9:12, тобто в день судового засідання. Таке зволікання протягом трьох тижнів, коли адвокату було відомо про непереборну перешкоду, свідчить про недбале ставлення до доручення і порушує принципи компетентності та добросовісності (статті 11, 27 ПАЕ), а такожсСтаттю 44 ПАЕ, яка забороняє вчинення дій, спрямованих на невиправдане затягування судового розгляду справи. Таким чином причини неявки адвоката Тутти І. В. не є поважними.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позивача у справі представляє два адвокати - адвокат Данилів М. М., який також не прибув у засідання та про причини неявки і припинення повноважень не повідомив, та адвокат Тутта І. В. Чинне процесуальне законодавство (зокрема, частина друга статті 372 ЦПК України) встановлює, що неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її розгляду.

Оскільки позивач належним чином повідомлений про час і місце засідання через своїх представників, які не забезпечили явку і не надали поважних підстав для відкладення, а наявність двох представників дає суду підстави вважати, що інтереси позивача є захищеними, колегія суддів, керуючись частиною другою статті 372 ЦПК України, дійшла висновку про можливість розгляду справи без участі представників позивача.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення представника відповідача та третьої особи - адвоката Клименка М. С., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.

Як встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 4 серпня 1980 року № 1102 «Про взяття на облік і під охорону пам`ятників історії та культури міста Києва» взято на облік і під державну охорону пам`ятник історії та культури будинок де вчився секретар підпільного райкому ОСОБА_2 по АДРЕСА_1.

ТОВ «Рейтарське» є власником майнового комплексу загальною площею 3690,5 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу приміщення від 27.12.2007, укладеного між ЗАТ «СК «Кредо-Класик» та ТОВ «Рейтарське», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Круковес Н. В. Майновий комплекс складається з: 1) будинку літ. А (фасадний будинок пам`ятка архітектури); 2) будинку літ. А?; 3) флігель літ. Б.

Згідно з рішенням Київської міської ради від 24 грудня 2009 року №943/3012 земельну ділянку площею 0,1430 га, яка перебувала в оренді у ТОВ «Рейтарське» згідно договору оренди земельної ділянки, зареєстрованим у книзі державної реєстрації договорів від 27.07.2009 № 91-6-00861, продано йому за 8 532 804 грн для реставрації і пристосування до сучасних умов існуючих будівель з подальшими експлуатацією та обслуговуванням на АДРЕСА_1.

На виконання вказаного рішення, 27.01.2010 між Київською міськрадою та ТОВ «Рейтарське» укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки несільськогосподарського призначення, а 25.02.2010 ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) ТОВ «Рейтарське» видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 039308.

Відповідно до бази даних автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру вказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 8000000000:88:175:0007.

Згідно з витягом з Протоколу № 1 від 01.03.2010 засідання Вченої ради Науково-дослідного інституту пам`яткоохоронних досліджень, будинок, розташований по АДРЕСА_1, відповідає вимогам пункту 11 Порядку, затвердженого постановою КМУ від 27.12.2001 № 1760, тому має бути внесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, як пам`ятка історії місцевого значення.

Водночас, прибудова з боку двору та флігель садиби, які розташовані по АДРЕСА_3 , визначено такими, що не відповідають вимогам п. п. 10, 11 Порядку № 1760, у зв`язку із чим такі об`єкти культурної спадщини м. Києва не підлягають внесенню до відповідного Реєстру.

Згідно додатку 4 таблиці 4 (рядок 10) Протоколу від 17.03.2010 № 1/10 засідання експертної комісії з розгляду питань занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, до об`єктів культурної спадщини комісія віднесла будинок, розташований по АДРЕСА_1 .

Згідно додатку 4 таблиці 6 (рядок 1) Протоколу від 17.03.2010 № 1/10 засідання експертної комісії з розгляду питань занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, до об`єктів культурної спадщини комісія не віднесла об`єкти, розташовані по АДРЕСА_3 .

06.06.2011 наказом Міністерства культури України № 416/0/16-11 будинок Київського повітового земства по АДРЕСА_1 занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, як пам`ятку історії місцевого значення (охоронний номер 644-Кв).

Пунктом 2 вказаного Наказу, об`єкти нерухомості, розташовані по АДРЕСА_3 , визнано такими, що не підлягають занесенню до відповідного Реєстру.

Цей наказ є дійсним, у встановленому законом порядку протиправним не визнаний та не скасований.

У 2011 році ТОВ «Рейтарське» розробило проєкт «Реставрація головного фасаду з пристосуванням існуючої будівлі до сучасних умов, із знесенням дворових будівель та будівництвом нового об`єму у дворовому просторі будинку по АДРЕСА_1 », який отримав позитивний експертний висновок та був погоджений Міністерством культури України і Головним управлінням охорони культурної спадщини ВО КМР (КМДА).

11.12.2012 Інспекція ДАБК видала ТОВ «Рейтарське» дозвіл на виконання будівельних робіт № КВ11412243239. Згідно з вказаним проєктом, у 2015 році ТОВ «Рейтарське» демонтовано дворовий флігель по АДРЕСА_3.

16.01.2023 Міністерство культури та інформаційної політики України видало ТОВ «Рейтарське» дозвіл на проведення земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць № 1/23.3.

21.01.2023 Департаментом охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видано дозвіл № 066-154 на виконання робіт згідно з проєктом «Реставрація головного фасаду з пристосуванням існуючої будівлі до сучасних умов, із знесенням дворових будівель та будівництвом нового об`єму у дворовому просторі будинку по АДРЕСА_1 » (в частині реставрації пам`ятки місцевого значення (фасадного будинку по АДРЕСА_1 ).

З травня 2023 року ТОВ «Рейтарське» розпочало роботи з демонтажу другого дворового флігелю по АДРЕСА_1 ?.

28.09.2023 на офіційному веб-сайті Міністерства культури та інформаційної політики України опубліковано його наказ від 28.09.2023 № 530 «Про внесення змін до відомостей Державного реєстру нерухомих пам`яток України», яким відповідно до статей 5 та 14 Закону України «Про охорону культурної спадщини», враховуючи рішення Експертної комісії з питань обліку об`єктів культурно спадщини МКІП (протокол від 26.09.2023 № 13), розділу V Порядку обліку об`єктів культурної спадщини, затвердженого наказом Міністерства культури України від 11.03.2013 № 158 (у редакції наказу Міністерства культури України від 27.06.2019 № 501), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 01.04.2013 за № 528/23060, на підставі подання ГО «Музей сучасного мистецтва» від 22.09.2023, внесено до відомостей Державного реєстру нерухомих пам`яток України, внесених наказом Міністерства культури України від 06.06.2011 № 416/0/16-11 «Про занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України», такі зміни: 1) у пункті 1 слова і цифри «по АДРЕСА_1» замінити словами, цифрами і знаком «по АДРЕСА_1»; 2) у пункті 2 букву і знак «А'» виключити.

В результаті видання такого наказу фактично відбулось занесення флігелю, розташованого за адресою по АДРЕСА_1' до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 10.01.2024 у справі № 320/37554/23 у задоволенні позову ТОВ «Рейтарське» до Міністерства культури та інформаційної політики України, за участю третьої особи без самостійних вимог на предмет спору: Департаменту охорони культурної спадщини Виконавчого органу Київської міської ради, про визнання протиправним та скасування наказу від 28.09.2023 № 530, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.05.2024, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 19.03.2025, скасовано рішення Київського окружного адміністративного суду від 10.01.2024. Адміністративний позов ТОВ «Рейтарське» задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства культури та інформаційної політики України «Про внесення змін до відомостей Державного реєстру нерухомих пам`яток України» від 28.09.2023 № 530. Зобов`язано Міністерство культури та інформаційної політики України внести зміни до відомостей Державного реєстру нерухомих пам`яток шляхом вилучення інформації про адресу місцезнаходження пам`ятки Будинку Київського повітового земства АДРЕСА_1.

Підставою для задоволення позову стало те, що внесення змін до відомостей Реєстру можливе лише у випадку, коли зміни стосуються об`єкта, який уже має правовий статус пам`ятки. Відповідно до встановлених судами обставин, будівлі по АДРЕСА_1 були виключені з Реєстру наказом Міністерства культури України № 416/0/16-11 від 06.06.2011, отже, на момент прийняття наказу № 530 від 28.09.2023 вони не мали статусу пам`ятки. Таким чином, внесення цих об`єктів до Реєстру шляхом зміни вже існуючого запису суперечить законодавчо визначеному порядку та є способом уникнення передбаченої законом процедури занесення об`єкта до Реєстру.

Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 , вважаючи, що Наказ Міністерства культури України від 06.06.2011 № 416/0/16-11 був нікчемним, оскільки вся адреса АДРЕСА_1 перебувала під державною охороною з 1980 року згідно з Рішенням № 1102, стверджувала про те, що дії Відповідача з демонтажу та пошкодження об`єкта культурної спадщини порушили її немайновий інтерес як носійки національної пам`яті та мешканки громади, і вимагала зобов`язати ТОВ «Рейтарське» відновити зруйновану частину будинку літ. А, А' до його попереднього стану.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що належними та допустимими доказами не доведено факт порушення ТОВ «Рейтарське» вимог Закону «Про охорону культурної спадщини» під час виконання робіт. Встановивши, що Наказ Міністерства культури України від 06.06.2011 № 416/0/16-11 залишається чинним, суд дійшов висновку про його обов`язковість, оскільки він не був оскаржений та не визнаний протиправним у встановленому порядку. Згідно з цим Наказом, об`єкти по АДРЕСА_1' та 37 Б були визнані такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України через невідповідність критеріям, встановленим Постановою КМУ № 1760. Суд не мав правових підстав оцінювати правомірність Наказу № 416/0/16-11 чи його нікчемність у межах даного цивільного спору. Встановлено, що проєктні роботи розпочалися після набрання чинності Наказом 2011 року, а отже, ТОВ «Рейтарське» мало законні підстави діяти відповідно до чинного правового режиму об`єкта. Додатково суд звернув увагу на Постанову Шостого ААС від 21.05.2024 (залишену без змін Верховним Судом), якою було скасовано Наказ Мінкульту № 530 від 28.09.2023 про включення літ. А' до Реєстру, що підтвердило відсутність охоронного статусу у будівлі літ. А' станом на момент демонтажу.

Погоджуюсь із висновками суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, відтак, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті. Вказані норми визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.

Верховний Суд наголошував, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні (постанова Верховного Суду від 10.09.2020 у справі №904/3368/18).

Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Надаючи вимогам позивачки належної інтерпретації, колегія суддів виходить із того, що незважаючи на буквальне формулювання вимоги як «зобов`язання вчинити дії» (відновити будинок), дійсний зміст спірних правовідносин та мету, яку позивачка прагне досягнути внаслідок вирішення спору становить вимога про відшкодування шкоди в натурі (або відновлення становища, що існувало до порушення), що регулюється статтею 22 ЦК України та, з огляду на обґрунтування позивачки щодо руйнування історичного об`єкта та вимогу відновлення його до первісного стану - частиною третьою статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Закон України «Про охорону культурної спадщини» регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою збереження та використання об`єктів культурної спадщини.

Відповідно до частин першої, шостої статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належить також виконавчий орган міської ради. Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами.

У частинах першій, другій статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов`язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам`ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, охоронюваною археологічною територією. Шкода, завдана власникові пам`ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до закону.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам`яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов`язані відновити пам`ятки та їхній території, а якщо відновлення неможливе - відшкодувати шкоду відповідно до закону (частина третя статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

Тлумачення частини третьої статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» свідчить, що передбачений нею обов`язок осіб, які завдали шкоди пам`яткам, їх відновити, є складовою процесу відшкодування шкоди.

Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Таким чином, за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.

Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.

Належними позивачами у разі виникнення такого спору щодо відшкодування шкоди, яка завдана пам`яткам, є визначені у частинах першій та другій статті 47 цього Закону суб`єкти права на таке відшкодування: власник пам`ятки або уповноважений ним орган; особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою.

Колегія суддів вважає, що позивачка не довела порушення саме її суб`єктивного права чи індивідуалізованого охоронюваного законом інтересу, за захистом якого подано позов, з огляду на наступне.

Так, реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду із суб`єктивним уявленням про порушений особистий немайновий інтерес як носійки національної пам`яті та мешканки громади, вимагаючи відновлення майна відповідача (літ. А, А' по АДРЕСА_1).

Між тим, позивачка не надала суду жодних доказів особистого чи майнового зв`язку з об`єктом, обмежуючись лише посиланням на свій статус «носійки української національної пам`яті» та «мешканки громади», що не створює для фізичної особи особистого, процесуального права вимагати відбудови приватної власності іншої особи (ТОВ «Рейтарське»).

Твердження позивачки про її статус є виключно загальносуспільними та неіндивідуалізованими. Вона не надала суду доказів, які б, відповідно до статті 78 ЦПК України, підтверджували індивідуальну шкоду чи особистий зв`язок із об`єктом.

Інтерес, що охороняється законом, повинен бути суб`єктивним і відмінним від інтересу суспільства в цілому. Отже, сама по собі належність до громади чи нації, без доведення конкретного порушення особистого права (права доступу до інформації, права на формування ідентичності тощо), яке сталося внаслідок протиправної дії відповідача, не є достатньою правовою підставою для задоволення позову в цивільному процесі.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 , не будучи власником, уповноваженим органом чи особою, що набула прав володіння/користування об`єктом, не є належним суб`єктом для вимоги про відшкодування шкоди, у тому числі у спосіб зобов`язання відповідача відновити пам`ятку на підставі статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини». Об`єкт літ. А' по АДРЕСА_1 не мав чинного охоронного статусу на момент демонтажу. Це підтверджується Наказом Міністерства культури України від 06.06.2011 № 416/0/16-11, яким будівлю літ. А' було визнано такою, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оскільки доказів належності до суб`єктів права на відшкодування шкоди, які визначені у частинах першій та другій статті 47 цього Закону, позивач не надала, колегія суддів вважає, що у позивача відсутнє право вимоги про відшкодування шкоди, в тому числі у спосіб зобов`язання відновити пам`ятку. Оскільки ТОВ «Рейтарське» виконувало роботи на підставі погодженої проєктної документації та чинного дозволу, а спірний об`єкт не мав охоронного статусу на момент демонтажу (травень 2023 року), відповідач не є особою, яка порушила право (інтерес) позивачки щодо вказаного об`єкта.

У зв`язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги позивачки щодо порушення конституційного права та охоронюваного інтересу як громадянина, що вимагає відновлення об`єкта, адже встановлено, що позивачка не є належним суб`єктом права вимоги про відшкодування шкоди (якою є відновлення), а захист конституційного права громадян на культурну спадщину не означає надання фізичній особі права вимагати відновлення (відбудови) приватної власності на підставі статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги позивачки щодо нікчемності Наказу Мінкультури від 06.06.2011 № 416/0/16-11, адже, хоча суд, керуючись принципом верховенства права та статтею 10 ЦПК України, застосовує норми Конституції та акти вищої юридичної сили, вирішення питання про нікчемність чи скасування індивідуального адміністративного акта не належить до предметної юрисдикції цивільного суду. Здійснення такого контролю є виключною компетенцією адміністративного суду. Наказ Мінкультури від 2011 року, який став підставою для дій відповідача, є чинним, у встановленому законом порядку не скасований, а відтак - породжує правові наслідки, легітимізуючи відсутність охоронного статусу об`єкта на момент демонтажу.

Доводи скарги про протиправність дій відповідача (ТОВ «Рейтарське») щодо знесення, що спричинило порушення права позивачки, також не знайшли підтвердження, оскільки на момент здійснення демонтажних робіт об`єкт літ. А' по АДРЕСА_1 не мав чинного охоронного статусу відповідно до законодавства, оскільки був виключений Наказом Мінкультури від 06.06.2011. Як встановлено Верховним Судом у подібних правовідносинах (справа № 759/20550/18), якщо на момент знесення на об`єкт не поширювався правовий режим культурної спадщини, дії відповідача, вчинені на його власній території та на підставі дозволу, не можуть бути визнані протиправними. Отже, протиправність поведінки відповідача, як умова для застосування цивільно-правової відповідальності - відсутня.

Таким чином, позивачка не довела ні наявності права, на захист якого нею подано позов, ні протиправності дій відповідача, що є необхідною передумовою для задоволення її цивільного позову.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.

Вирішуючи питання розподілу витрат на правничу допомогу, що заявлені відповідачем у заяві від 07.11.2025, що надійшла до суду 10.11.2025, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до положень частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу (частини 1, 3 ст. 133 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята-шоста статті 137 ЦПК України).

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено. Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, зокрема, постановами Верховного Суду від 23 грудня 2021 року у справі №923/560/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 329/766/18, від 01 вересня 2021 року у справі №178/1522/18.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України).

З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 357/380/20 (провадження № 14-20цс22)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі висновки сформульовані у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2024 року (справа №686/5757/23).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З матеріалів справи слідує, що заява про відшкодування витрат на правничу допомогу подана Адвокатським бюро «Микити Клименка» в інтересах ТОВ «Рейтарське» у розмірі 10 000 грн. Наявність договірних відносин між ТОВ «Рейтарське» та Адвокатським бюро підтверджується Договором № 062 від 30.06.2023, Додатком №005 від 29.09.2025, ордером №15911423 на надання правничої допомоги адвокатом Клименком М. С., Рахунком №007 від 04.11.2025 та Платіжною інструкцією №803 від 04.11.2025 про оплату гонорару в розмірі 10 000,00 грн.

Відтак, надання послуг професійної правничої допомоги Адвокатським бюро «Микити Клименка» відповідачу ТОВ «Рейтарське» й витрати на таку допомогу підлягають відшкодуванню позивачем.

В заяві адвокат Клименко М. С. просить стягнути із позивача понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000 грн.

Визначаючи розмір відшкодування, колегія суддів апеляційного суду, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також ключового критерію розумності їхнього розміру (частина четверта статті 137 та частина третя статті 141 ЦПК України), вважає, що за обставин справи, заявлені витрати у розмірі 10 000 грн є нерозумними та неспівмірними обсягу наданих послуг, що узгоджується з позицією Верховного Суду щодо тлумачення цього критерію.

Нерозумність розміру встановлюється тим, що обсяг роботи, заявлений адвокатом (орієнтовно 2 години на вивчення та аналіз апеляційної скарги, 6 годин на складання відзиву на апеляційну скаргу та заяви про розподіл витрат), є завищеним та нерозумним. Доводи відзиву на апеляційну скаргу, хоча й є ґрунтовними, проте в більшій частині повторюють доводи відзиву на позовну заяву. Отже, не йдеться про підготовку первинної правової позиції у складній справі, а про адаптацію вже наявної. Так само витрачання часу на підготовку заяви про компенсацію витрат на правничу допомогу є технічним, а не змістовним процесуальним актом, і витрата на нього часу не відповідає принципу розумності.

З огляду на встановлену нерозумність розміру заявлених витрат, колегія суддів вважає за обґрунтоване не присуджувати відповідачу заявлені витрати у повному розмірі, а компенсувати їх частково - у розмірі 70% від заявленої суми, що забезпечить справедливий баланс інтересів сторін та відповідатиме вимогам ЦПК України.

Виходячи із викладеного вище, колегія суддів вважає за обґрунтоване задовольнити заяву Адвокатського бюро «Микити Клименка» в інтересах ТОВ «Рейтарське» частково, стягнувши з позивача ОСОБА_1 на користь відповідача ТОВ «Рейтарське» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 7 000 грн 00 коп.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу адвоката Даниліва Мирослава Михайловича, в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 23 червня 2025 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Рейтерське» (ЄДРПОУ 35575000) судові витрати на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції у розмірі 7 000 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 18 листопада 2025 року.

Судді Є. П. Євграфова

Б. Б. Левенець

В. В. Саліхов