Постанова

від 21.02.2008 по справі 13/221-07-6921

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

13/221-07-6921

 ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В АІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" лютого 2008 р. Справа № 13/221-07-6921

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Л.В. Поліщук

Суддів: Л.І. Бандури, Л.І. Бойко.

Згідно розпорядження голови Одеського апеляційного господарського суду                 № 27 від 28.01.2008р. проведено заміну у складі колегії: замінено суддю            В.Б. Туренко на суддю Л.І. Бойко.

При секретарі судового засідання –С.Б. Іоффе,

за участю представників сторін:

від позивача –П.В. Романенко

3-я особа: О.А. Шлюков, Л.П. Загорська

від відповідача –Ю.В. Шинкаренко,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ТОВ „ДОО ПРОМІСТ виробниче підприємство Новий Сад, Хайдук Велькова 11”

на рішення господарського суду Одеської області від 18.10.2007р.

у справі № 13/221-07-6921

за позовом ТОВ „ДОО ПРОМІСТ виробниче підприємство Новий Сад,

Хайдук Велькова 11”

до Одеської залізниці

3-я особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ренійський морський торговельний порт

про стягнення 472980,12грн.,

встановив:

ТОВ „ДОО ПРОМІСТ виробниче підприємство Новий Сад, Хайдук Велькова 11” звернулося з позовом та уточненням до нього про стягнення з Одеської залізниці 472980,12грн., які складають фактичну вартість недостачі продукції, що перевозилась відповідачем.

Рішенням господарського суду Одеської області від 18.10.2007р. (суддя О.Л. Панченко) у задоволенні позову відмовлено. Рішення мотивовано тим, що ст.ст. 29, 30 СМГС, ст. 130 Статуту залізниць України регулюють питання про те, кому (вантажовідправнику чи вантажоодержувачу) належить право звернення з позовом до залізниці. Стаття 133 Статуту залізниць України допускає передачу такого права вантажоодержувачем вантажовідправнику і навпаки, а також вищій у порядку підпорядкованості організації. Крім того, ст.ст. 29, 30 СМГС, ст. 133 Статуту залізниць України передбачають передачу права подання позовів вантажовідправником або вантажоодержувачем уповноваженій особі, яка виступає від їх імені. Така передача оформлюється довіреністю на право виконувати певні дії в інтересах вантажовідправника чи вантажоодержувача. У цьому разі позивачем у справі виступає вантажовідправник або вантажоодержувач, що передав право подання позову. Враховуючи наведене, а також те, що ТОВ „ДОО ПРОМІСТ ВП Новий сад, Хайдук Велькова 11” не є вантажовідправником чи вантажоодержувачем за наданими до суду накладними, воно є неналежним позивачем по справі. Крім того, судом зазначено, що відповідно до ст. 18 СМГС, ст. 129 Статуту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційним актом. Однак, комерційні акти, що підтверджують недостачу вантажу, позивачем до суду не надані, а надані акти про невідповідність товарів відомостям, зазначеним у потрібних для здійснення митного контролю документах, про пошкодження товарів чи їх упаковки або маркування, акти загальної форми, які свідчать про доставку прийнятого залізницею до перевезення вантажу у цілості.

ТОВ „ДОО ПРОМІСТ виробниче підприємство Новий Сад, Хайдук Велькова 11”, не погоджуючись з прийнятим судом рішенням, звернулося із апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати, залучити до участі у справі в якості третьої особи на стороні позивача Ренійський морський торговельний порт та задовольнити позов. Апеляційна скарга мотивована тим, що: висновок суду першої інстанції про те, що ТОВ „ДОО ПРОМІСТ виробниче підприємство Новий Сад, Хайдук Велькова 11” є неналежним позивачем суперечить діючому законодавству та ґрунтується на неправильному застосуванні матеріального права; судом порушені вимоги ст.ст. 4, 43 ГПК України; суд, відмовивши позивачу у залученні Ренійського морського торговельного порту як третьої особи у справі, вирішив питання про його обов'язок відшкодувати позивачу спричинену шкоду, чим порушив ст. 27 ГПК України. Скаржник вважає, що звернувся із позовом на підставі передбаченого законодавством права власності, а тому має право обґрунтовувати свої вимоги не лише тими документами, які складаються у межах виконання договорів перевезення, але й будь-якими доказами, що свідчать про порушення права власності.

В доповненнях до апеляційної скарги представник позивача обґрунтовує свої вимоги положеннями статті 636 ЦК України, відповідно до частини 2 якої виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору. Юридичні особи, які відправляли вантажі, щодо недостачі в яких є спір, здійснювали такі відправлення на виконання договорів поставки, укладених між ними та позивачем. Тобто вони відправляли ці вантажі саме для позивача. Ренійський морський торговельний порт ніякого права на ці вантажі не мав, він зазначався як вантажоодержувач тому, що це був пункт перевантаження товарів на засоби водного транспорту. Таким чином, Ренійський морський торговельний порт є номінальним вантажоодержувачем, а фактичним одержувачем вантажу є саме позивач. Приймаючи вантажі, Ренійський морський торговельний порт (уповноважений вантажоотримувач) діяв за дорученням та в інтересах позивача (фактичний вантажоотримувач). Отже, з урахуванням ст. 636 ЦК України та інших норм цього кодексу, позивач також має право звертатись до відповідача з претензіями стосовно недостачі вантажу. Порт самостійно не вжив передбачених законодавством претензійно-позовних заходів для притягнення відповідача до відповідальності за збитки, спричинені нестачею вантажів. В той же час позивач поніс збитки і тому, відповідно до законодавства України, має право на їх відшкодування, а фактичні підстави для відшкодування стосуються безпосередньо залізниці.

Апеляційна інстанція задовольнила клопотання скаржника і залучила Ренійський морський торговельний порт в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, апеляційна інстанція не вбачає підстав для скасування рішення, виходячи із наступного.

Позивач звернувся в серпні 2007р. до суду з позовом про відшкодування збитків, які, виникли внаслідок недостачі вантажу (міндобрива), що перевозився в період з липня 2006р. по січень 2007р. у міжнародному залізничному сполученні із Росії до Ренійського морського торговельного порту (Україна) із послідуючим перевантаженням на судна для відправки у Сербію за залізничними накладними №№ АА 476750, АА 476757, АА 476753, Х 806281, Д 270698, Д 270700, Д 270702, Д 270704, Д 270709, Э 924237,                   Д 270857, Д 270932, Д 270955, АБ 067834, АБ 067838, АБ 067953, АБ 067954, АБ 067957, АБ 068065, АБ 068060, АБ 068857, оформленими за правилами Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС). Свої вимоги позивач обґрунтував тим, що він є власником вантажу на підставі контрактів купівлі-продажу, укладених з російськими підприємствами, а тому встановлена в Ренійському морському торговельному порту недостача міндобрива при вивантаженні із вагонів є його збитками, на відшкодування яких він має право за рахунок Одеської залізниці. В підтвердження факту недостачі позивач надав копії актів загальної форми, актів приймання-передачі, складених Ренійським морським торговельним портом без участі залізниці, з яких вбачається що вагони надійшли в порт в технічно справному стані за ненарушеними пломбами відправників (російських підприємств), що свідчить про справність перевезення.

Однак, незважаючи на ці обставини скаржник зазначив, що в даному випадку право власника на захист свого майна випливає не з договірних, а з абсолютних правовідносин (право власності –абсолютне право) тобто власник має право вимагати дотримувати його право власності від будь-якої особи і вимагати відшкодування спричинених збитків від будь-якого порушника. Згідно діючого законодавства України право вантажовідправника або вантажоодержувача заявляти перевізнику претензії і позови на підставі договору перевезення не перешкоджає власнику товару, що перевозиться, звернутися до перевізника із позовом, що ґрунтується не на договірних відносинах, а на абсолютному праві власності. Крім того, Статут залізниць України та СМГС не мають статусу закону України і не можуть спростовувати положення Цивільного та Господарського кодексів України, які передбачають право власника вживати передбачених законом заходів для захисту його майна та відшкодування спричинених збитків, при цьому позивач вправі обґрунтовувати свої вимоги не лише тими документами, які складаються у межах виконання договорів перевезення, але й будь-якими іншими доказами, що свідчать про порушення права власності позивача на належні йому товарні цінності.

Апеляційна інстанція вважає доводи скаржника помилковими з огляду на слідуюче.

Цивільний кодекс України передбачає можливість відшкодування збитків внаслідок неналежного виконання договорів або відшкодування шкоди, завданої внаслідок не договірних зобов'язань. В перелік останніх не входить порушення права власності через недостачу вантажу при перевезенні. Отже, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що даний спір виник із договору перевезення.

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України „Про господарські суди”, цього кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; також частиною третьої цієї ж статті передбачено, що, якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України „Про правонаступництво України”                від 12.09.1991р. Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС) підписана Союзом РСР і стала чинною для нього з 01.11.1951р.

На підставі Постанови Верховної Ради України від 17.09.1992р. „Про приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів” (далі - Віденська конвенція) Україна приєдналася до цієї Конвенції.

Відповідно до статті 34 Віденської конвенції, коли частина або частини території держави відокремлюються і утворюють одну або декілька держав, незалежно від того, чи продовжує існувати держава-попередниця, будь-який договір, що був у силі на момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує бути в силі стосовно до кожної утвореної таким чином держави-наступниці.

Окрім того, додатково у постанові Кабінету Міністрів України                         від 03.04.1993р. № 246 „Про угоди щодо міжнародного залізничного вантажного та пасажирського сполучення” зазначено про приєднання Державної адміністрації залізничного транспорту України до цих угод і про необхідність залізницям, морським пароплавствам, вантажовідправникам та вантажоодержувачам України забезпечити виконання цих угод.

Пунктом 6 статті 315 Господарського кодексу України передбачено, що у спорах, пов'язаних з міжнародними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Нормою статті 5 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що порядок досудового врегулювання спорів визначається цим Кодексом, якщо інший порядок не встановлено діючим на території України законодавством, яке регулює конкретний вид господарських відносин, якими, зокрема, є Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС) та Конвенція про міжнародні залізничні перевезення (КОТІФ).

За положенням параграфу 1 статті 30 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення право пред'явлення позову, який ґрунтується на договорі перевезення, належить тій особі, яка має право заявити претензію залізниці. Позов може бути пред'явлений тільки після заявлення претензії у відповідності до вимог статті 29 цієї Угоди.

У статті 3 цієї Угоди під словами „залізниця” маються на увазі всі залізниці однієї країни. Окрім того, додаток № 19 до Угоди встановлює перелік назв та адрес органів залізниць, компетентних для розгляду претензій - таким єдиним органом в Україні є Головне комерційне управління "Укрзалізниці", тому претензію та позов необхідно заявляти до "Укрзалізниці".

Загальні та скорочені строки позовної давності встановлені у статтях 257 та 258 ЦК України. Однак, частиною другою статті 9 ЦК України встановлено, що законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Угода про міжнародне залізничне вантажне сполучення (СМГС) у               статті 31 встановлює дев'ятимісячний строк позовної давності, який переривається на час розгляду компетентним органом перевізника заявленої йому претензії, але не більше ніж на 180 днів.

На відміну від права суду визнати поважною причину пропуску строку позовної давності та поновити строк, яке передбачено у частині п'ятій                         статті 267 ЦК України, стаття 31 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення не надає такого права суду навіть за наявності поважних причин.

Принцип належності та допустимості доказів, встановлений у статті 34 ГПК України, полягає у тому, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Пункт 7 ст. 29, ст. 30 СМГС встановлює право вантажовідправника або вантажоодержувача заявляти претензію і позов до залізниці у разі втрати, недостачі, псування або пошкодження вантажу лише за умови подання оригіналу накладної, і листа повідомлення про прибуття вантажу (1 і 5 листи накладної) та комерційного акту. Оскільки оригінали цих документів є правовстановлюючими, розглядати такі позови по їх копіях, навіть належним чином завірених, є порушенням вимог статті 34 Господарського процесуального кодексу України.

Позивач не виконав вищевказані положення СМГС, а тому місцевий господарський суд правомірно відмовив в позові. З урахуванням викладеного підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів –

постановила:

Рішення господарського суду Одеської області від 18.10.2007р. у справі                  № 13/221-07-6921 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом одного місяця з дня набрання постанови законної сили.

Головуючий суддя                                                            Л.В.Поліщук

Суддя                                                                                Л.І. Бандура

          Суддя                                                                                Л.І. Бойко