Рішення

від 02.02.2011 по справі 14/104-1979

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

14/104-1979

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"02" лютого 2011 р.Справа № 14/104-1979

Господарський суд Тернопільської області

у складі   судді Руденка О.В.             

Розглянув справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Дошкільний навчальний заклад (дитячий ясла-садок) "Затишок", вул. Качали, 1, м. Тернопіль, 46000.       

до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю "СтарСофт", вул. Шашкевича, 3/71, м. Тернопіль, 46006.

відповідача 2 Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк", вул. Грабовського, 11, м. Львів, 79000.         

За участю представників сторін:

          позивача: Кудінова Т.І.,  довіреність   № 60  від 01.02.11 р.;

            відповідача 2: Солтис Б. М., довіреність №12-1/23459 від 09.11.2010р.

Суть справи:

          Товариство з обмеженою відповідальністю "Дошкільний навчальний заклад (дитячий ясла-садок) "Затишок" звернулося в господарський суд Тернопільської області із позовом до відповідача 1 Товариства з обмеженою відповідальністю "СтарСофт" та відповідача 2 Публічного акціонерного товариства "Фольксбанк" про визнання недійсним кредитного договору  та договору іпотеки.   

          В обґрунтування позовних вимог, підтриманих у судовому засіданні повноважним представником, позивач посилається на те, що зміст кредитного договору, зокрема видача кредиту в іноземній валюті, суперечить ЦК України та іншим актами цивільного законодавства, у зв'язку із чим просить визнати спірні договори  недійсними в судовому порядку.

Відповідач 1 відзиву на позовну заяву не подав, участь повноваженого представника в судовому засіданні не забезпечив, хоча про час і місце слухання справи був повідомлений належним чином, в порядку ст.ст. 64, 77 ГПК України та п.19 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008р. №01-8/482 (повідомлення про вручення поштового відправлення в матеріалах справи).

Відповідач 2, згідно письмового відзиву на позов, а також усних пояснень повноважного представника у судових засіданнях, проти позовних вимог заперечив у повному обсязі, вважає їх безпідставними, необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

В судовому засіданні представникам позивача та відповідача 2 процесуальні права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22, 81-1 ГПК України, роз'яснено.

Технічна фіксація (звукозапис) судового процесу у відповідності до ст. 81-1 ГПК України не здійснювалась за відсутності відповідного клопотання.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача,  господарським судом встановлено наступне:

          28 серпня 2007 року між TOB "Стар Софт" (далі Позичальник) та ПАТ "Фольксбанк" (далі Кредитор), був укладений Кредитний договір №КР23568 (надалі - Кредитний Договір), згідно з яким Кредитор мав надати грошові кошти в сумі 990 000 тисяч доларів США з кінцевим строком погашення не пізніше 28 серпня 2013 року із відсотковою ставкою за користування кредитом у розмірі 12 % річних.

          6 червня 2008 року було укладено Додаток № 3 до Кредитного договору, відповідно до якого сума кредиту була збільшена до 1200000 доларів США та встановлена процента ставка в розмірі 12,1% річних. У період з 6 вересня 2007 року по 2 жовтня 2008 року Кредитор видав частинами, а Позичальник отримав кредитні кошти в сумі 1200000 доларів США на розвиток підприємства.

          Згідно з Кредитним договором Позичальник зобов'язався використати кошти за призначенням, сплатити основну суму кредиту до 28.08.2013 року, а також щомісяця сплачувати відсотки за користування кредитними коштами.

          В забезпечення вимог, що випливають з Кредитного договору, 31 серпня 2007 року між TOB "Дошкільний навчальний заклад (дитячий ясла-садок) "Затишок" (надалі - Позивач) та Відповідачем 2 було укладено договір іпотеки реєстровий номер 3966 від 31 серпня 2007 р. та договір про внесення змін до іпотечного договору реєстровий номер 1956 від 09 червня 2008 року (надалі - Договір іпотеки), а також похідні від договору іпотеки - договір про задоволення вимог іпотекодержателя реєстровий номер 3969 від 31 серпня 2007 року та договір про внесення змін до договору про задоволення вимог іпотекодержателя реєстровий номер 1957 від 09 червня 2008 року (надалі - Договір про забезпечення вимог іпотекодержателя), в забезпечення виконання зобов'язань Позичальника по Кредитному договору.

          Причиною виникнення спору у даній справі є те, що на думку позивача видача банком кредиту та сплата процентів за їх користування у валюті відмінній від української гривні без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства, що у свою чергу є підставою для визнання недійсним кредитного договору у якому зобов'язання між сторонами виражене в іноземній валюті.

          Розглянувши матеріали справи, заслухавши доводи представника позивача та заперечення відповідача 2, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що у позові слід відмовити з огляду на таке.

          В силу статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

          В розумінні ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність”  кошти –це гроші у національній, іноземній валюті чи їх еквівалент.

          Частиною 1 ст. 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позичкодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

          Згідно ст.49 Закону України "Про банки і банківську діяльність"  розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (в.т.ч. надання кредитів)  є однією з основних банківських операцій.

          Стаття 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” встановлює ряд обмежень і заборон, що стосується умов здійснення окремих банківських операцій. При цьому суд констатує, що приписи  вказаної статті Закону не містять заборони на видачу кредитів у іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті).

          Згідно ч. 3 ст. 533 ЦК України, використання іноземної валюти, також платіжних документів в іноземній валюті при здійснені розрахунків на території України за зобов'язаннями допускаються у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

          Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (надалі –Декрет) передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв‘язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

          Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до  ч. 4   ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

          При цьому суд приймає до уваги, що ні  на день укладення спірного кредитного договору ні на час вирішення даного спору  чинним законодавством України не встановлені  обмеження на терміни та суми отриманих кредитів в іноземній валюті, перевищення яких потребує отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України.

          Відповідно до ст. 11 Декрету Кабінету міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" Національний банк України у сфері валютного регулювання: видає у межах, передбачених цим Декретом, обов'язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування.

          Згідно п. 1.10. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого Постановою Національного банку України  від 14 жовтня 2004 року за № 483, одержання ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами ліцензії. Тобто, наявність генеральної ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій у банку означає відсутність необхідності отримання індивідуальної ліцензії НБУ позичальником кредиту.

          Водночас, відповідно до п. 1.5. Постанови Національного банку України “Про затвердження Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу” від 14 жовтня 2004 року за № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).

          Так, на час укладення кредитного договору банк здійснював свою діяльність на підставі банківської ліцензії № 31 від 10.10.1991 року, виданої Національним банком України на право здійснювати банківські операції, визначених ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Дозволу на здійснення банківських операцій №31-3 від 10.10.1991 року та додатку до Дозволу на  № 31-3  від 24.09.2009 року.

          З огляду на викладене, суд зазначає, що для здійснення залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України банки повинні мати банківську ліцензію та дозвіл Національного баку України на здійснення таких операцій.

          Наявність у банку такої ліцензії (дозволу) означає, що його клієнту, який отримав кредит в іноземній валюті, не потрібні окремі ліцензії на отримання такого кредиту, повернення його, оплату процентів та штрафних санкцій за неналежне виконання своїх зобов'язань за таким кредитним договором.

          За наведених обставин, посилання позивача на те, що кредитний договір слід визнати недійсним,  оскільки його зміст суперечить ЦК  України та іншим актам цивільного законодавства   є хибними.

Відповідно до ч. 1 ст. 576 Цивільного кодексу України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Згідно ст. 575 Цивільного кодексу України іпотека є окремим видом застав. Так, згідно з частиною першою зазначеної статті іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

За змістом ч. 2 ст. 548 Цивільного кодексу України недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим кодексом.

Між тим, як зазначено раніше, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог щодо  визнання недійсним Кредитного договору, на забезпечення якого укладався спірний  іпотечний договір.

       Таким чином , мотиви які наведені позивачем не можуть слугувати підставою для визнання недійсними  договору   іпотеки реєстровий номер 3966 від 31 серпня 2007 р. послідуючих змін до нього,  а також похідних  від нього правочинів.

          При цьому суд констатує що доведення  законності  і обґрунтованості своїх вимог з метою захисту власних інтересів є обов'язком кожного із учасників судового процесу (ст.ст. 32-34 ГПК України).

          Всупереч вказаних норм,  належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення цивільного права, або інші протиправні дії з боку учасників договірних відносин товариством з обмеженою відповідальністю суду не представлено, обставини, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними і настання певних юридичних наслідків для їхніх сторін, у встановленому порядку позивачем не доведено, а відтак в позові слід відмовити.

Державне мито і витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, згідно ст. 49  ГПК України, покладаються  на позивача.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст 1,2.12,32-34,44-49, 82-85 ГПК України, господарський суд

                                                            В И Р І Ш И В :

1. В позові відмовити.

На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, а прокурор апеляційне подання протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення  25.02.2011 року через місцевий господарський суд.

Суддя                                                                                          О.В. Руденко