Рішення

від 31.03.2011 по справі 5/27пн/2011

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

5/27пн/2011

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31.03.11                                                                                 Справа № 5/27пн/2011.

За позовом Приватного підприємства фірми «МГТ», м. Павлоград Дніпропетровської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Спорт-Індустрія 2010», м. Луганськ

про  визнання права власності та зобов'язання вчинити певні дії

Суддя Васильченко Т.В.

в присутності представників сторін:

від позивача –Щербина О.М. дов. б/н від 28.03.2011;

від відповідача –не прибув;

Суть спору: Приватне підприємство фірма «МГТ»звернулось до господарського суду Луганської області з позовом про визнання права власності за позивачем на дизельне паливо в кількості 28175 літрів, придбане за договором № 93 від 11.08.2010; зобов'язання відповідача надати позивачу оригінали документів: видаткової і податкової накладної на дизельне паливо в кількості 28175 літрів, на суму 167 641,25 грн. та визнання позивача добросовісним набувачем дизельного палива придбаного за договором № 93 від 11.08.2010.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Відповідач у справі в судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив.

Згідно ст. 93 Цивільного кодексу України місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. У відповідності до ч. 4 ст. 89 Цивільного кодексу України, дані про місцезнаходження юридичної особи вносяться до єдиного державного реєстру. Отже, виходячи з наведеного, місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації.

Відтак, оскільки, відповідачу була направлена кореспонденція про час та місце розгляду справи на юридичну адресу, то суд дійшов висновку, що він був повідомлений належним чином про час та місце судового розгляду справи.

Відзив на позовну заяву та інші витребувані судом матеріали відповідачем не надані, тому на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними матеріалами.

Розглянувши матеріали справи, вислухавши представника позивача  та оцінивши подані докази в їх сукупності, суд

в с т а н о в и в:

Звертаючись з даним позовом позивач зазначає, що, 11 серпня 2010 року між сторонами у справі було укладеного договір № 93, за умовами якого постачальник (відповідач у справі) зобов'язався передати у власність покупцю (позивач у справі), а покупець прийняти та оплатити товар: дизельне пальне (товар).

Як зазначає позивач, на виконання даного договору, позивачем здійснено оплату товару у сумі 167 641,25 грн., а відповідачем поставлено товар у повному обсязі, проте не надані відповідні бухгалтерські документи на проведення господарської операції, а саме: видаткову накладну та податкову накладну.

Відтак, посилаючись на те, що відсутність даних документів дає підстави вважати, він не є власником придбаного  за договором товару, позивач звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на дизельне паливо в кількості 28175 літрів; зобов'язання відповідача надати позивачу оригінали документів: видаткової і податкової накладної на дизельне паливо в кількості 28175 літрів, на суму 167 641,25 грн. та визнання позивача добросовісним набувачем цього дизельного палива.

Встановивши фактичні обставини справи, оцінивши доводи позивача та надані ним докази, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до приписів ст.ст. 317, 328 Цивільного кодексу України право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном; право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема,  визнання права.

Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, визнання права власності здійснюється господарським судом за наявності існуючого (згідно приписів законодавства) права власності на майно в межах спору власника з іншою особою про право на це майно.

При цьому, момент виникнення права не залежить від набрання рішенням суду законної сили, оскільки підставою для прийняття останнього є наявність у позивача до звернення до суду тих матеріально-правових фактів, з якими закон пов‘язує виникнення права власності. Тобто підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно вимог ст. 392 ЦК України є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду і до обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги входять, зокрема, факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення наявного у позивача права, на захист якого подано позов або утверджує за собою право, яке належить позивачу, тобто ті, які свідчать про порушення або оспорення існуючого права.

Позаяк, позивач звертаючись з позовом про визнання за ним права власності на дизельне паливо не надав жодних доказів порушення або оспорення його права власності на це майно відповідачем, як і не довів наявність самого суб‘єктивного матеріального права, на захист якого подано позов.

Під час розгляду справи позивача було неодноразово зобов‘язано надати докази наявності права власності на дизельне паливо та докази оспорення чи порушення цього права відповідачем, однак, відповідні докази суду надані не були.

Тоді як, в силу вимог ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За таких обставин, суд прийшов до висновку про необґрунтованість та недоведеність позивачем свої вимог в частині визнання права власності на дизельне паливо в кількості 28175 літрів.

Необґрунтованими суд визнає і вимоги позивача в частині визнання позивача добросовісним набувачем дизельного палива придбаного за договором № 93 від 11.08.2010 та  зобов'язання відповідача надати позивачу оригінали документів: видаткової і податкової накладної на дизельне паливо в кількості 28175 літрів, на суму 167 641,25 грн., оскільки відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст.2 ГПК України, господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором. Зокрема, положеннями ст.20 Господарського кодексу України та ст. 16 Цивільного кодексу України  визначені способи захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Так, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою –посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

У поданій позовній заяві позивач просить суд, зокрема, здійснити захист шляхом визнання його добросовісним набувачем дизельного палива в кількості 28175 літрів на суму 167 641,25 грн.

Отже, позивач фактично звертається до суду з вимогою про встановлення певного факту, що виходить за межі повноважень господарських судів, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин. Тому обраний позивачем спосіб захисту своїх прав не відповідає способам, встановленим чинним законодавством, і, як наслідок, не призводить до поновлення його порушеного права.

Не відповідає визначеним нормами ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України способам захисту і вимога позивача про зобов‘язання відповідача надати видаткову та податкову накладну на товар, оскільки предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, так як такі накладні підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову.

Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про зобов'язання відповідача надати видаткову та податкову накладу (які за своєю природою є обов‘язковими товарно-супровідними документами товару, без яких не повинна відбуватись передача товару) не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконана у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

З огляду на вищевикладене, оцінивши подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, з покладенням судових витрат на позивача в порядку ст. 49 Господарського процесуального кодексу України.

У судовому засіданні відповідно до ст. 85 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 75, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

                                              в и р і ш и в :

1. В задоволенні позову відмовити.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено та підписано 01.04.2011р.

           Суддя                                                                                           Т.В.Васильченко