Постанова

від 12.11.2007 по справі 14/19-14/503

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

14/19-14/503

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 12.11.2007                                                                                           № 14/19-14/503

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Корсака В.А.

 суддів:             

 За участю представників:

 від прокуратури Подільського району м. Києва: представник не з'явився,  

 від позивача 1: представник не з'явився,  

 від позивача 2 :  представник не з'явився ,

 від відповідача 1:  представник не з'явився ,

 від відповідача  2: Міщенко Л.І. –представник за довіреністю,

 від третьої особи : представник не з'явився,  

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго"

 на рішення Господарського суду м.Києва від 01.06.2007

 у справі № 14/19-14/503  

 за позовом                               Заступника прокурора Подільського району м. Києва в інтересах державив особі Міністерства палива та енергетики, Київської міської ради

 до                                                   Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго"

                                                  Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатогалузева науково-виробнича фірма "Славутич"

 третя особа           Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробнича фірма "Київпромсервіс"

 про                                                  визнання недійсним договору купівлі – продажу від 15.05.1992 року та передачу приміщення

 та за позовом третьої особи   із самостійними вимогами  ТОВ „Науково-виробнича фірма „Київпромсервіс”

до В.1: Міністерства палива та енергетики

    В.2.: Київської міської ради

     В.3: АЕК „Київенерго”

про визнання права власності на приміщення

ВСТАНОВИВ:

 Позивач звернувся з позовом до Господарського суду м. Києва про визнання недійсним укладеного між відповідачами 15.05.1992 року договору купівлі –продажу приміщення, розташованого за адресою: м. Київ, пров. Електриків, 3, з підстав невідповідності його вимогам законодавства та передачу зазначеного приміщення позивачу 2.

Свої позовні вимоги  обґрунтовує тим, що згадане приміщення вибуло з державної власності незаконно, оскільки продавцем, правонаступником  якого є відповідач 1, був порушений порядок його відчуження, внаслідок чого орган місцевого самоврядування –позивач 2 фактично позбавлений можливості здійснювати повноваження власника щодо названого приміщення.

12.03.2007 року до суду надійшла в порядку статті 26 ГПК України позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю “Київпромсервіс”до Міністерства палива та енергетики України, Київської міської ради, Акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго” про визнання права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Науково –виробнича фірма “Київпромсервіс”, (04071, м. Київ, вул. Електриків, 19, ідентифікаційний код 19015398) на нежиле приміщення № 16 площею 338 кв. м., розташоване в м. Києві, будинку № 3 по провулку Електриків. Зазначена позовна заява була прийнята до розгляду судом першої інстанції.

 Рішенням  Господарського суду м. Києва від 01.06.2007 р. у справі № 14/19-14/503 у позові  Заступника прокурора Подільського району м. Києва в інтересах держави в особі  Міністерства палива та енергетики, Київської міської ради було відмовлено. Позов третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору -  ТОВ „Науково-виробнича фірма „Київпромсервіс” задоволено в повному обсязі.

Відповідач 1 (АЕК „Київенерго”), не погодившись з прийнятим рішенням, звернувся з апеляційною скаргою та просить його скасувати, оскільки вважає, що воно винесене по неповно з'ясованим обставинам, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального та матеріального  права.

Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін,  колегія встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи,   15.05.1992 р. відповідач 2 та підприємство Київських теплових мереж виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”, правонаступником якого є відповідач 1, уклали договір купівлі–продажу , відповідно до умов якого відповідач 1 передає, а відповідач 2 приймає на баланс та оплачує за залишковою вартістю 23395 руб. приміщення на 1–ому поверсі в будинку за адресою: 252071, м. Київ, пров. Електриків, 3, загальною площею 340,8 кв. м.

Підприємство Київських теплових мереж згідно його Статуту, копію якого додано до матеріалів справи, на дату укладення Договору входило до складу виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”.

Дослідивши всі обставини даної справи, колегія прийшла до висновку про те, що   позовні вимоги в частині  визнання договору недійсним задоволенню не підлягають  виходячи з наступного.  

Згідно з абзацом 2 пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України норми цього Кодексу застосовуються до триваючих прав та обов'язків.

Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у пункті 2 постанови від 28.04.1978 року № 3 „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Щодо вирішення спору про визнання Договору недійсним суд застосовує правила, встановлені Цивільним кодексом Української РСР (далі ЦК УРСР), який діяв на момент укладання Договору.

Відповідно до статті 48 ЦК УРСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Як на одну з підстав визнання спірного Договору недійсним прокуратура, ґрунтуючись на нормі ст. 225 ЦК УРСР, згідно якій право продажу майна належить власникові, посилається на те, що приміщення на дату укладення спірного Договору щодо його продажу не входило до статутного фонду відповідача 1 і було державною власністю, внаслідок чого відповідач 1 не мав права на його реалізацію.

Проте, як свідчать матеріали справи, а саме Статут відповідача 1 із змінами станом на 15.06.98 р., Акціонерна енергопостачальна компанія “Київенерго” заснована відповідно до наказу Міністерства енергетики та електрифікації України від 31.08.95 р. № 177 шляхом перетворення виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго” в акціонерну компанію згідно з указом Президента України від 04.04.95 р. № 282/95 “Про структурну перебудову в електроенергетичному комплексі України”.

Згідно п. 3.3 Статуту, відповідач 1 є правонаступником, в тому числі, виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго” стосовно майна, прав та зобов'язань відособлених підрозділів та управління об'єднання, які розташовані в місті Києві та на базі яких відповідач 1 створений, відповідно до актів приймання-передачі, затверджених МіненергоУкраїни 26.06.95р.

Відповідні зміни до Статуту відповідача 1 зареєстровані Державною адміністрацією Старокиївського району м. Києва, реєстраційний № 02796 від 15.06.98 р.

Отже, правонаступником виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”, майно якого у 1992 році було продане за спірним Договором, відповідач 1 став лише у 1995 році, з огляду на що суд не приймає до уваги посилання прокуратури і позивачів на те, що майно виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”, що було у 1992 році продане за спірним Договором, не перебувало на дату продажу у статутному фонді акціонерної енергопостачальної компанії “Київенерго”, оскільки на той час взагалі ніяке майно виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго” до статутного фонду відповідача 1 не входило за відсутністю правових підстав для цього.

Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України “Про власність”, в редакції, яка діяла на момент укладення Договору, власність в Українській РСР виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 Закону України “Про власність” майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством Української РСР.

Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами Української РСР.

Жодного належного документального доказу на підтвердження того, що виробниче енергетичне об'єднання “Київенерго”, майно якого у 1992 році було продане за спірним Договором, і правонаступником якого є відповідач 1, не мало спірного майна у своєму статутному фонді і не мало права його продавати, прокуратура і позивачі суду не надали.

З огляду на викладене, посилання прокуратури і позивачів на те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України “Про передачу теплоелектроцентралей та теплових мереж у власність територіальної громади м. Києва” № 29–р від 31.01.2001 р. теплоенергоцентралі № 5 і 6 та теплові мережі, в тому числі, і спірне приміщення, передано з державної власності до комунальної власності територіальної громади м. Києва, і що спірне майно за актом приймання-передачі теплоелектроцентралей №№ 5, 6 та теплових мереж до комунальної власності територіальної громади міста Києва, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 474 від 19.03.2001 р., передане як таке, що не увійшло до статутного фонду відповідача 1, до уваги судом не приймаються, оскільки, як свідчать матеріали справи, воно туди і не могло увійти, адже у 1992 році було реалізоване за спірним договором відповідачу 2, тобто передача цього майна, яке відповідачу 1 не належало, до комунальної власності територіальної громади міста Києва як такого, що не увійшло до статутного фонду відповідача 1, є незаконним.

Суд також вважає безпідставним посилання прокуратури і позивачів як на підставу визнання Договору недійсним на невідповідність його Постанові Верховної Ради УРСР “Про захист суверенних прав власності Української РСР”, за якою до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна на території республіки встановлено мораторій на будь-які зміни форм власності і власника державного майна, ініціаторами та учасниками яких є органи державної влади і управління, оскільки в процедурі укладення спірного Договору ініціаторами та учасниками органи державної влади і управління не виступали.

Посилання прокуратури і позивачів на Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” до уваги судом не приймається, оскільки суду не надано доказів, що відносно виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”, майно якого було реалізоване за спірним Договором у 1992 році, і правонаступником якого у 1995 році став відповідач 1, на дату укладення спірного Договору існувало рішення про приватизацію.

З огляду на вищевикладене, позовні вимоги прокуратури про визнання недійсним укладеного 15.05.1992 року між відповідачем 2 та підприємством Київських теплових мереж виробничого енергетичного об'єднання “Київенерго”, правонаступником якого є відповідач 1, договору купівлі–продажу приміщення, розташованого за адресою: м. Київ, пров. Електриків, 3, з підстав невідповідності його вимогам законодавства задоволенню не підлягає як безпідставні та такі, що не спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Позовна вимога прокуратури про зобов'язання передати приміщення, розташоване за адресою: м. Київ, пров. Електриків, 3, Київській міській раді задоволенню не підлягає, оскільки вона не сформульована як самостійна, не містить окремого обґрунтування і доказів, а є правовим наслідком визнання договору недійсним, а тому за відсутності підстав для такого не може бути задоволена. Крім того, прокуратура не визначила, хто саме має передати спірне приміщення позивачу 2.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду мають право звертатися підприємства та організації за захистом своїх порушених прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Прокуратурою не доведено, що укладенням спірного Договору відповідачі порушили права держави в особі позивача 1 та позивача 2.

З огляду на підстави відмови у позові, решта доданих до матеріалів справи доказів, в тому числі щодо пропуску прокуратурою строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом, до уваги судом не приймаються як такі, що не мають значення для справи.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по позову покладаються на позивачів.

Щодо позовних вимог третьої особи з самостійними вимогами про визнання за ТОВ “Київпромсервіс” права власності на нежиле приміщення № 16 площею 338 кв. м., розташоване в будинку № 3 по провулку Електриків в місті Києві слід зазначити наступне.

03.03.2004 року відповідач 2 та третя особа уклали договір купівлі–продажу нежилих приміщень (далі Договір 1), відповідно до умов якого відповідач 2 передав у власність третьої особи, а третя особа прийняла у власність нежилі приміщення № 16 першого поверху, що знаходяться за адресою: м. Київ, провулок Електриків, 3, загальною площею 338 кв. м.

Договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 03.03.2004 р. та зареєстрований в реєстрі за № 1888

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України (ЦК України) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про законність заявлених третьою особою вимог з огляду на наступне.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Будь–яких доказів на підтвердження того, що в будь–який встановлений законом спосіб було встановлено неправомірність набуття права власності третьою особою на спірне приміщення, матеріали справи не містять.

З огляду на вищевикладене, відсутні правові підстави вважати Товариство з обмеженою відповідальністю “Київпромсервіс” неналежним власником нежилого приміщення № 16 першого поверху, що знаходяться за адресою: м. Київ, провулок Електриків, 3, загальною площею 338 кв. м., придбаного у відповідача 2 за договором купівлі–продажу нежилих приміщень від 03.03.2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу та зареєстрованого в реєстрі за № 1888.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Враховуючи, що предметом позову заступника прокурора Подільського району м. Києва є, в тому числі, і зобов'язання передати спірне приміщення Київській міській раді, він не визнає право третьої особи на нього.

Відповідно до ст. 16 ЦК України, захист права здійснюється, в тому числі, у формі визнання такого права.

Враховуючи вищевикладене, колегія вважає, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги третьої особи в повному обсязі, оскільки вони належним чином доведені, документально обґрунтовані, не спростовані відповідачами.

Судові витрати за позовом третьої особи відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідачів за позовом третьої особи, а саме на Міністерство палива та енергетики України, Київську міську раду та Акціонерну енергопостачальну компанію “Київенерго”, порівну.

          За таких обставин, колегія прийшла до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, як необґрунтована.

З огляду на викладене, колегія приходить до висновку, що оспорюване рішення   відповідає чинному законодавству, фактичним  обставинам та матеріалам справи, підстав до його скасування або зміни не вбачається.

          Керуючись ст.ст. 99,101, 103, 105  ГПК України, Київський апеляційний господарський суд –

ПОСТАНОВИВ:

 1.Апеляційну скаргу АЕК „Київенерго” залишити без задоволення.

2.Рішення Господарського суду  м. Києва  від 01.06.2007 р. по справі № 14/19-14/503  залишити без змін.

3. Матеріали справи № 14/19-14/503 повернути Господарському суду м. Києва.

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді                                                                                          

 29.11.07 (відправлено)