Постанова

від 26.02.2008 по справі 5/316-07-7848

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

  ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т

А Н О В А ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"26"

лютого 2008 р.

Справа

№ 5/316-07-7848

Одеський апеляційний

господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді  Савицького Я.Ф.,

суддів 

Гладишевої Т.Я., Лавренюк О.Т.,

при секретарі судового

засідання Іоффе С.Б.

за

участю представників сторін в судовому засіданні від 05.02.2008 р.

від

позивача:

Асташенкова О.І., довіреність №256/исх-гс від 26.04.2007р.;

від

відповідачів: СПД-ФО

-ОСОБА_1. -ОСОБА_2, довіреність №278 від 22.01.2007р.

                          КП „Узберіжжя”

-Головіна Л.Г., довіреність №38 від 01.02.2008р.;

за

участю представників сторін в судовому засіданні від 26.02.2008 р.

від

позивача: Дукова

І.В., довіреність №338/исх-гс від 20.06.2007р.;

від

відповідачів: СПД-ФО

-ОСОБА_1. -ОСОБА_2, довіреність №278 від 22.01.2007р.

                          КП „Узберіжжя”

-Головіна Л.Г., довіреність №38 від 01.02.2008р.;

розглянувши

у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Одеської міської ради

на

рішення

господарського суду Одеської області

від

12 грудня 2007р.

по

справі №

5/316-07-7848

за

позовом: Одеської

міської ради

до 1) Суб'єкта підприємницької діяльності

-фізичної особи ОСОБА_1

    2) Комунального підприємства „Узберіжжя”

про

визнання недійсним

договору та зобов'язання вчинити певні дії

Сторони

належним чином повідомлені про час і місце засідання суду.

Відповідно

до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні,

яке відбулося 05.02.2008р., оголошено перерву до 26.02.2008р..

В С Т А Н О В И В :

          Рішенням господарського суду Одеської

області від 12.12.2007р. по справі №5/316-07-7848 (суддя Могил С.К.) відмовлено

у задоволенні позову Одеської міської ради до СПД-ФО ОСОБА_1. та КП „Узберіжжя”

про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії, з посиланням

на те, що: 1) підставою для подання позову є позиція позивача щодо того, що

договір про співробітництво від 08.01.2002р., укладений між відповідачами по

справі, не відповідає вимогам та нормам діючого законодавства, яке

безпосередньо регулює орендні відносини щодо користування земельною ділянкою, але

будь-яких доказів порушення даним договором прав та охоронюваних законом

інтересів позивач до суду не надав, за таких обставин, на думку суду, відсутнє

порушення прав позивача зі сторони СПД-ФО ОСОБА_1. та КП „Узберіжжя”, у зв'язку

з чим суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, матеріалами справи не

підтвердженими, а тому такими, що не підлягають задоволенню; 2)розглядаючи

вимоги позивача про визнання недійсним правочину про співробітництво,

укладеного між відповідачами по справі, судом не встановлено наявності тих

обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання

відповідних наслідків, також в процесі розгляду справи позивачем по справі не

доведено, що оскаржуваний правочин про співробітництво від 08.01.2002р.

суперечить моральним засадам суспільства; 3) крім того, для визнання недійсною

угоди, здійсненої відповідачами по справі, сплинув строк позовної давності,

встановлений ст. ст. 71, 76, 78, 79 Цивільного кодексу УРСР.

Не

погоджуючись з оскаржуваним рішенням місцевого господарського суду до Одеського

апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулася Одеська

міська рада, в якій просить скасувати рішення господарського суду Одеської

області від 12.12.2007р. і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні

вимоги Одеської міської ради, мотивуючи це тим, що: 1) господарським судом

першої інстанції при прийнятті рішення не прийнято до уваги, що договір оренди

земельної ділянки пляжу „Аркадія” в м. Одесі не укладався між Одеською міською

радою та КП „Узберіжжя”, а також не існує договору суборенди, укладеного між

СПД-ФО ОСОБА_1. та КП „Узберіжжя”; 2)судом не було враховано, що у

відповідності до п. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 4 Закону

України „Про оренду землі” укладання договору оренди землі особою, яка не мала

необхідний обсяг господарської дієздатності є підставами щодо визнання

зобов'язання недійсним; 3) господарським судом першої інстанції було

проігноровано, що оскаржуваний договір не відповідає нормам діючого

законодавства, які безпосередньо регулюють орендні відносини щодо користування

земельною ділянкою у зв'язку тим, що в договорі взагалі не передбачено строк та

порядок внесення орендної плати та відповідальність за її несплату; 4) суд не

звернув уваги на відсутність державної реєстрації договору від 08.01.2002р., що

також є підставою для визнання зазначеного договору недійсним.

Розглянувши

матеріали справи та доводи апеляційної скарги Одеської міської ради, заслухавши

представників сторін, перевіривши правильність юридичної оцінки встановлених фактичних

обставин справи, застосування господарським судом першої інстанції норм

матеріального та процесуального права при прийнятті рішення, колегія суддів

Одеського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського

суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без

задоволення, з огляду на таке.

Дослідивши

матеріали справи, колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду

встановила, що ФО-П ОСОБА_1. здобула право власності на бар-кафе ІНФОРМАЦІЯ_1

05.08.1999р. відповідно до умов договору купівлі-продажу частки у загальній

частковій власності (арк. спр. 49).

У

1999-2002 роках ФО-П ОСОБА_1. проводила реконструкцію бару-кафе ІНФОРМАЦІЯ_1

згідно з наданими висновками та узгодженим проектом відповідними установами.

Приморською

районною адміністрацією виконавчого комітету Одеської міської ради видано ФО-П

ОСОБА_1. дозвіл №76 від 22.05.2000р. на розміщення об'єкті торгівлі,

суспільного харчування та сфери послуг.

Управлінням

архітектури та містобудування виконавчого комітету Одеської міської ради надано

КП „Узберіжжя” висновок №30.03.2001р. №109/731 про можливість надання земельної

ділянки у довгострокову оренду для реконструкції та експлуатації кафе-бару

ІНФОРМАЦІЯ_1, котре належить ФО-П ОСОБА_1., та благоустрою прилеглої території.

08.01.2002р.

між КП „Узберіжжя” (підприємство) та ФО-П ОСОБА_1. (підприємець) укладено

договір про співробітництво, відповідно до умов якого сторони дійшли згоди про

умови та порядок, утримання земельної ділянки, забезпечення режиму використання

території тощо, а також про взаємні зобов'язання і права.

Згідно

з п. 1.1 договору сторони встановили, що господарська діяльність сторін

договору буде здійснюватися на земельній ділянці, яка орендована підприємством

і суборендована підприємцем, також сторони дійшли згоди про умови і порядок

використання, утримання даної земельної ділянки, забезпечення режиму

використання території тощо, а також про взаємні права та зобов'язання.

Пунктом

1.2 укладеного договору визначено, що оскільки земельна ділянка фактично

знаходиться у володінні і користуванні підприємця, на нього покладаються

визначені законодавством та договором суборенди земельної ділянки зобов'язання

стосовно використання земельної ділянки за цільовим призначенням, додержання

екологічної безпеки землекористування, місцевих правил її забудови. Підприємець

несе витрати на утримання земельної ділянки в належному стані.

Сторони

для виконання умов договору об'єднують зусилля, кошти, матеріальні та трудові

ресурси на поліпшення стану земельної ділянки (п. 1.4 договору).

Пунктом

5.1 договору сторони визначили строк дії договору -10 років.

27.09.2007р.

до господарського суду Одеської області від Одеської міської ради надійшов

позов до ФО-П ОСОБА_1. про визнання недійсним договору, при цьому в якості

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні

позивача -КП „Узберіжжя”.

Ухвалою

господарського суду Одеської області від 05.11.2007р. до участі у справі

№5/316-07-7848 залучено в якості іншого відповідача КП „Узберіжжя”.

Відповідно

до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України щодо

цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом

України, положення цього кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що

виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

За

таких обставин колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду

приходить до висновку, що при вирішенні спору щодо визнання договору,

укладеного 08.01.2002р., слід застосовувати норми Цивільного кодексу УРСР в редакції

1963 року з наступними змінами та доповненнями.

З

позовної заяви Одеської міської ради вбачається, що підставою подання позову є

позиція позивача щодо того, що договір про співробітництво від 08.01.2002р.,

укладений між КП „Узберіжжя” та ФО-П ОСОБА_1., не відповідає вимогам та нормам

діючого законодавства, яке безпосередньо регулює орендні відносини щодо

користування земельною ділянкою, а отже на підставі ст. 48 Цивільного кодексу

УРСР повинен бути визнаний недійсним.

Статтею

48 Цивільного кодексу УРСР встановлено, що недійсною є та угода, що не

відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права

неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути

другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в

натурі -відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності

угоди не передбачені законом.

Згідно

зі ст. 41 Цивільного кодексу УРСР угодами визнаються дії громадян і

організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав

або обов'язків.

Угода,

для якої законом не встановлена певна форма, вважається укладеною, якщо з

поведінки особи видно її волю укласти угоду (ч.2 ст. 42 Цивільного кодексу

УРСР), при цьому сторони вільні у виборі контрагента та у формі правочину який

вони укладають. На підставі ст. 48 Цивільного кодексу недійсними можуть

визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують

вимоги указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших

нормативних актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих,

зареєстрованих у встановленому порядку.

У

позовній заяві Одеська міська рада посилається на порушення відповідачами при

укладанні договору ст.ст. 124, 125 Земельного кодексу України, ст. ст. 5, 15,

20 Закону України „Про оренду землі”, ст. ст. 2, 3, 7 Закону України „Про плату

за землю” та вказує на те, що між сторонами фактично укладено договір суборенди

земельної ділянки.

Дослідивши

умови договору про співробітництво від 08.01.2002р., колегія суддів Одеського

апеляційного господарського суду приходить до висновку про помилковість

тверджень позивача та відповідача -КП „Узберіжжя”, оскільки, як вбачається з

самого тексту договору, між КП „Узберіжжя” та ФО-П ОСОБА_1. укладено договір

про співробітництво, відповідно до умов якого сторони дійшли згоди про умови та

порядок використання, утримання земельної ділянки, на якій знаходиться кафе-бар

ІНФОРМАЦІЯ_1, режиму використання території, при цьому сторони об'єднують

зусилля, кошти, матеріальні та трудові ресурси на поліпшення стану земельної

ділянки тощо.

З

наведеного вбачається, що сторони уклали договір про сумісне утримання вказаної

земельної ділянки, а аж ніяк договір оренди або суборенди земельної ділянки,

який регулюється Земельним кодексом України, Законом України „Про оренду

землі”, Законом України „Про плату за землю”. 

Таким

чином, розглядаючи вимоги позивача про визнання недійсним правочину про

співробітництво здійсненого між відповідачами по справі, господарським судом

першої інстанції правомірно не встановлено наявності тих обставин, з якими

закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а

також того, що оскаржуваний правочин про співробітництво від 08.01.2002 р.

суперечить моральним засадам суспільства.

Колегія

суддів господарського суду апеляційної інстанції вважає за необхідне також

звернути увагу позивача на те, що відповідно до п.п. 2, 3 рішення Одеської

міської ради „Про упорядкування використання прибережної зони та благоустрою

пляжів, схилів” Одеська міська рада з метою упорядкування прибережної

території, благоустрою пляжів, схилів та централізованого використання

отриманих коштів, а також, зважаючи на відсутність документів, що посвідчують

право підприємств, установ та фізичних осіб на користування земельними

ділянками, розташованими у прибережній зоні, вирішила надати комунальним

підприємствам, створеним Одеською міською радою для забезпечення благоустрою та

організації обслуговування відпочиваючих на пляжах, у порядку відведення

земельні ділянки пляжів, схилів, територій поміж пляжами у тимчасове

користування, на умовах оренди, для ведення підприємницької діяльності , що не

суперечить функціональному призначенню даної території, враховуючи сезонну

експлуатацію об'єктів; дозволити комунальним підприємствам, визначеним у п. 2

цього рішення, згідно з Законом України „Про оренду землі” передавати в

суборенду, земельні ділянки, а бо їх частки суб'єктам підприємницької

діяльності.

З

матеріалів справи вбачається, що КП „Узберіжжя” та ФО-П ОСОБА_1. неодноразово

зверталися до Одеського міського управління земельних ресурсів, Одеської

міської ради з питання оформлення землекористування земельною ділянкою, на якій

розташовано кафе-бар ІНФОРМАЦІЯ_1, проте вказане питання ще й досі не вирішено.

Крім

того слід зазначити, що згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу

України юридичні особи мають право звертатися до господарського суду  за захистом своїх порушених або оспорюваних

прав і охоронюваних законом інтересів, а отже підставою для звернення до суду є

саме порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів позивача,

проте будь-яких доказів порушення даним договором своїх прав і охоронюваних

законом інтересів Одеська міська рада до суду не надала.

Частиною

1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами

у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у

визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на

яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають

значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна

довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і

заперечень (ст. 33 Господарського процесуального кодексу України).

За

таких обставин, на думку колегії суддів Одеського апеляційного господарського

суду відсутнє порушення прав позивача зі сторони ФО-П ОСОБА_1. та КП

„Узберіжжя”, у зв'язку з чим вимоги позивача в розумінні ст. ст. 32-33

Господарського процесуального кодексу України є необґрунтованими, матеріалами

справи не підтвердженими, а тому такими, що не підлягають задоволенню.

Крім

того, господарським судом першої інстанції цілком вірно встановлено, що для

визнання недійсною угоди здійсненої відповідачами по справі сплинув строк

позовної давності, визначений  Цивільним

кодексом УРСР.

Відповідно

до п. 7 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України до

позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення

якого виникло до 01.01.2004р., застосовується позовна давність, встановлена для

відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

На

думку суду, виходячи з документальних доказів наявних у матеріалах справи, про

укладання заперечуваного правочину позивач повинен був дізнатися ще у січні

2002 року, тобто його право на позов виникло до 1 січня 2004 року. 

Згідно

з положеннями ст. 71 Цивільного кодексу УРСР загальний строк для захисту права

за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три

роки.

У

відповідності зі ст. 76 Цивільного кодексу УРСР перебіг строку позовної

давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з

дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перерви перебігу строків

позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і ст.ст. 78, 79 цього

Кодексу.

Пунктом

4 ст. 79 Цивільного кодексу УРСР встановлено, що пред'явлення позову,

залишеного без розгляду, не перериває перебігу строку позовної давності.  

За

ст. 80 Цивільного кодексу УРСР закінчення строку позовної давності до

пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або

третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності,

порушене право підлягає захистові.

Статтею

83 Цивільного кодексу УРСР визначено вичерпний перелік вимог, на які позовна

давність не поширюється, і до цього переліку не входять вимоги про визнання

угод недійсними.

З

урахуванням того, що позивачем пропущено строк позовної давності для визнання

недійсним договору про співробітництво від 08.01.2002 року, господарський суд

першої інстанції правомірно дійшов до висновку, що пропущення строку позовної

давності є також підставою для відмови у позові.

Враховуючи

вищенаведене, колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду

приходить до висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід

залишити без змін, оскільки воно відповідає нормам чинного законодавства та

обставинам справи, а апеляційну скаргу -без задоволення.

Керуючись

ст. ст. 99, 101-103, 105 ГПК України, Одеський апеляційний господарський суд, -

П

О С Т А Н О В И В:

Рішення

господарського суду Одеської області від 12.12.2007р. по справі №5/316-07-7848

залишити без змін, апеляційну скаргу -без задоволення.

Постанова

набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена в

касаційному порядку.

Головуючий

суддя:                                                                               

Я.Ф. Савицький    

Суддя:                                                                        Т.Я.

Гладишева

Суддя:                                                                                     

О.Т. Лавренюк