Постанова

від 24.07.2008 по справі 5/316-07-7848

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ 

ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

 24 липня 2008 р.                                                                                   

№

5/316-07-7848 

Колегія

суддів Вищого господарського суду України у складі:

головуючого:

Першикова

Є.В.,

суддів:

Данилової

Т.Б.,

Ходаківської

І.П.

розглянула

касаційну

скаргу

Одеської

міської ради (далі Міськрада)

на

постанову

Одеського

апеляційного господарського суду

від

26.02.08

у

справі

№

5/316-07-7848

господарського

суду

Одеської

області

за

позовом

Міськради

до

суб'єкта

підприємницької діяльності -фізичної особи ОСОБА_1 (далі Підприємець),  комунального підприємства

"Узберіжжя"  (далі

Підприємство)

про         

визнання

недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії

В

засіданні взяли участь представники:

-

позивача:

не

з'явились;

-

відповідачів

Підприємця: не з'явились;

Підприємства: не з'явились.

Ухвалою

від 09.07.08 Вищого господарського суду України касаційна скарга Міськради була

прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на

24.07.08.

Вказана

ухвала суду була направлена сторонам у справі в установленому порядку,

документів які б свідчили про її неотримання сторонами у справі до Вищого

господарського суду України не надходило, отже усіх учасників судового процесу

відповідно до ст. 1114 Господарського процесуального кодексу України

належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

На

день розгляду справи у судовому засіданні 24.07.08 будь-яких письмових заяв та

клопотань від учасників судового процесу щодо відкладення розгляду справи до

суду не надходило.

У

судове засідання 24.07.08 представники сторін не з'явились.

Враховуючи,

що ухвалою про призначення справи до розгляду учасників судового процесу було

попереджено, що неявка без поважних причин у судове засідання не тягне за собою

перенесення розгляду справи на інші строки, а від сторін повідомлень щодо

неможливості участі у судовому засіданні 24.07.08 до колегії суддів Вищого

господарського суду України не надходило, справа розглядається за наявними

матеріалами справи, а повний текст постанови Вищого господарського суду України

направляється учасникам судового процесу в установленому законом порядку поштою.

Рішенням

від 12.12.07 господарського суду Одеської області (суддя Могил С.К.) у

задоволенні позовних вимог Міськради відмовлено повністю.

Постановою

від 26.02.08 Одеського апеляційного господарського суду (колегія суддів у

складі: головуючого -Савицької Я.Ф., суддів -

Гладишевої

Т.Я., Лавренюк О.Т.) рішення від 12.12.07 господарського суду Одеської області

залишено без змін, а апеляційну скаргу Міськради -без задоволення.

При

винесенні вказаних рішень попередні судові інстанції прийшли до висновку про помилковість

доводів Міськради про те, що між сторонами укладено договір суборенди земельної

ділянки, оскільки згідно умов спірного договору його предметом є сумісне

утримання земельної ділянки. Разом з тим, суди зазначили про пропуск Міськрадою

строку позовної давності.

Не

погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Міськрада звернулась до

Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення

від 12.12.07 господарського суду Одеської області та постанову від 26.02.08

Одеського апеляційного господарського суду скасувати, та прийняти по справі

нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Свої

вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було

порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст. 12, п. б ст.

80, п. 2 ст. 83, ст.ст. 124, 125 Земельного кодексу України, п. 34 ст. 26, ст.

33 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст. 4,

14, 15, 20 Закону України "Про оренду землі", ст.ст. 179, 180, п. 1

ст.

207 Господарського кодексу України, ст.ст. 47, 48 Цивільного кодексу УРСР.

У

своєму відзиві на касаційну скаргу Підприємець щодо доводів скаржника

заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу

Міськради залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення -без змін.

Розглянувши

матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши

суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних

обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та

процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла

до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних

підстав.

Як

встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи,

Підприємець набула право власності на бар-кафе "Лагуна" 05.08.99

відповідно до умов договору купівлі-продажу частки у загальній частковій

власності.

Також,

встановлено, що у 1999-2002 роках Підприємець проводила реконструкцію бару-кафе

"Лагуна" згідно з наданими висновками та узгодженим проектом

відповідними установами.

Разом

з тим, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 22.05.00

Приморською районною адміністрацією виконавчого комітету Міськради Підприємцю

було видано дозвіл № 76 на розміщення об'єктів торгівлі, суспільного харчування

та сфери послуг.

Водночас,

при вирішення спору по суті попередніми судовими інстанціями встановлено, що

30.03.01 Управлінням архітектури та містобудування виконавчого комітету Міськради

Підприємству було надано висновок № 109/731 про можливість надання земельної

ділянки у довгострокову оренду для реконструкції та експлуатації кафе-бару

"Лагуна", котре належить Підприємцю, та благоустрою прилеглої

території.

На

підставі наданих сторонами доказів по справі встановлено, що 08.01.02 між

Підприємством та Підприємцем було укладено договір про співробітництво (далі

-Договір), відповідно до умов якого сторони дійшли згоди про умови та порядок,

утримання земельної ділянки, забезпечення режиму використання території тощо, а

також про взаємні зобов'язання і права.

Зокрема,

встановлено, що у п. 1.1 Договору сторони передбачили, що господарська

діяльність сторін Договору буде здійснюватися на земельній ділянці, яка

орендована Підприємством і суборендована Підприємцем. Також, сторони дійшли

згоди про умови і порядок використання, утримання даної земельної ділянки,

забезпечення режиму використання території, тощо.

Також,

місцевим та апеляційним судами встановлено, що п. 1.2 Договору визначено, що

оскільки земельна ділянка фактично знаходиться у володінні і користуванні

Підприємця, на нього покладаються визначені законодавством та договором

суборенди земельної ділянки зобов'язання стосовно використання земельної

ділянки за цільовим призначенням, додержання екологічної безпеки

землекористування, місцевих правил її забудови. Підприємець несе витрати на

утримання земельної ділянки в належному стані.

Крім

того, встановлено, що у п. 1.4 Договору сторони погодили, що для виконання умов

Договору вони об'єднують зусилля, кошти, матеріальні та трудові ресурси на

поліпшення стану земельної ділянки, а відповідно до п. 5.1 строк дії цього

Договору -10 років.

При

вирішенні спору по суті попередні судові інстанції встановили, що Підприємець

та Підприємство звертались до Одеського міського управління земельних ресурсів

та Міськради з питання оформлення землекористування земельною ділянкою, на якій

розташовано кафе-бар "Лагуна", проте вказане питання вирішено не

було.

Вважаючи,

що вказаний Договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, та

звертаючи увагу, зокрема, на те, що таким Договором фактично вирішено питання

щодо суборенди земельної ділянки, яка належить територіальній громаді міста,

а  єдиною особою, яка відповідно до

Закону має право нею розпоряджатись є Міськрада, остання звернулась з позовом у

даній справі.

Колегія

суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 48

Цивільного кодексу УРСР (чинного на момент укладення спірної угоди) недійсною є

та угода, що не відповідає вимогам закону.

У

Цивільному кодексі України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для

чинності правочину, визначені у ст. 203, яка, зокрема, передбачає, що зміст

правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного

законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє

правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення

учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та бути спрямований на

реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підстави

недійсності правочинів передбачені, зокрема, ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу

України. Так, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в

момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами

першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсний правочин

не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Частиною

3 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин може бути

визнаний судом недійсним, зокрема, у випадку, якщо недійсність правочину прямо

не встановлена законом, але його дійсність на підставах, встановлених законом,

заперечує заінтересована особа (яка не є стороною такої угоди).

Пленум

Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.78

№ 3

"Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"

роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з

наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною

суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди

недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.

Отже,

вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих

обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання

відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання

встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно

полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для

правильного вирішення спору.

Крім

того, відповідно п. 14 вказаної Постанови Пленуму визначено, що встановивши, що

угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2 ст. 58

Цивільного кодексу УРСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно

мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд

постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із

застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на

увазі.

З

урахуванням наведеного, колегія суддів Вищого господарського суду України

вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Як

встановлено попередніми судовими інстанціями, земельна ділянка, яка фактично є

предметом оскарженого Договору, є власністю територіальної громади міста Одеси.

Колегія

суддів Вищого господарського суду України враховує, що приписи ст.ст. 13, 41

Конституції України визначають, що від імені Українського народу права

власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування

в межах, визначених Конституцією, і усі суб'єкти права власності рівні перед

законом. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю

власністю.

Відповідно

до ст.ст. 142-145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого

самоврядування, крім інших об'єктів, належить земля, управління якою здійснюють

територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом

прийняття рішень. Права органів самоврядування захищаються у судовому порядку.

Статтею

116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи

набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель

державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів

місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

За

змістом п. 34 ст. 26, ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування в

Україні" та ст. 12 Земельного кодексу України вбачається, що розпорядження

землями територіальних громад віднесено до виняткової компетенції міської ради.

Крім

того, в силу ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних

ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на

підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого

самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно

зі ст. 16 Закону України "Про оренду землі" особа, яка бажає отримати

земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає

заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого

самоврядування за місцем розташування земельної ділянки. Розгляд заяви

(клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку,

встановленому Земельним кодексом України. У разі згоди орендодавця передати

земельну ділянку в оренду сторони укладають договір оренди землі відповідно до

вимог цього Закону.

Відповідно

до п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону України "Про місцеве самоврядування в

Україні" питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на

пленарному засіданні ради -сесії, а спори про поновлення порушених прав

юридичних і фізичних осіб, що виникають в результаті рішень, дій чи

бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються

в судовому порядку.

Отже,

необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у

державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу

про надання земельної ділянки, а тому договори та рішення інших осіб щодо

розпорядження земельною ділянкою, яка перебуває у комунальній власності, є

порушенням виключного, передбаченого Конституцією України, права органу

місцевого самоврядування на здійснення права власності від імені Українського

народу та управління землями, яке підлягає захисту.

Щодо

доводів місцевого та апеляційного суду про пропуск Міськрадою строку позовної

давності, то колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на

те, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України та ст. 76

Цивільного кодексу УРСР, яка містить аналогічні положення, перебіг позовної

давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про

порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом

з тим, застосовуючи до спірних правовідносин строк позовної давності попередні

судові інстанції не з'ясували, з якого моменту Міськрада мала можливість

звернутись з відповідним позовом.

Крім

того, слід враховувати, що п. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України (ч. 2 ст. 80

Цивільного кодексу УРСР) передбачено, що у випадку, якщо суд визнає поважними

причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Колегія

суддів Вищого господарського суду України зазначає, що судами першої та

апеляційної інстанцій при винесенні рішень по суті спору наведеним правовим

положенням юридичного аналізу в контексті спірних правовідносин надано не було,

в той час, як у даному випадку необхідно було враховувати вказані норми в

комплексі.

На

підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає,

що спір було розглянуто попередніми судовими інстанціями без дослідження в

повному обсязі обставин справи та норм чинного законодавства, що є порушенням

принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх

сукупності, та призвело до прийняття рішень з помилковим застосуванням норм

права.

Колегія

суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що в касаційній скарзі

стверджуються факти порушення судами не лише норм матеріального та

процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія

суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів, не

віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Колегія

суддів Вищого господарського суду України враховуючи вимоги

ст.

1117 Господарського процесуального кодексу України відзначає, що

перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною

інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється

застосуванням попередніми судовим інстанціями норм матеріального і

процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або

вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові

господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того

чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази

або додатково перевіряти докази.

Відповідно

до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови

від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли

суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши

всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального

права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки

передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції

не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були

встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про

достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими,

збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі судові рішення,

ухвалені у справі, підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд

до господарського суду Одеської області.

Під

час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в

цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і

об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в

залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством

вирішити спір.

Керуючись

ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11110, 11111

Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Одеської

міської ради задовольнити частково.

Рішення

від 12.12.07 господарського суду Одеської області та постанову від 26.02.08

Одеського апеляційного господарського суду у справі № 5/316-07-7848

господарського суду Одеської області скасувати, а справу направити на новий

розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий

Є.Першиков

судді:Т.Данилова

  І.Ходаківська