Постанова

від 02.04.2008 по справі 6/286-07-7384

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

6/286-07-7384

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 02 квітня 2008 р.                                                                                    № 6/286-07-7384  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоКривди Д.С.,

суддів:Жаботиної Г.В.,Уліцького А.М.

розглянувши касаційну скаргуМалого приватного підприємства "Івушка"

на постановувід 22.01.08 Одеського апеляційного господарського суду

у справі№6/286-07-7384

господарського судуОдеської області

за позовомПершого заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Одеського міського управління земельних ресурсів

доМалого приватного підприємства "Івушка"

проповернення самовільно зайнятої земельної ділянки

за участю представників сторін

від позивача 1:у засідання не прибули

від позивача 2:у засідання не прибули

від відповідача:у засідання не прибули

від ГПУ:Баклан Н.Ю., посв.

ВСТАНОВИВ:

Перший заступник прокурора Приморського району м. Одеси звернувся до господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Одеського міського управління земельних ресурсів до Малого приватного підприємства "Івушка" про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,0583 га, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Посмітного, 14, з приведенням її у придатний для використання стан.

Позов мотивовано використанням позивачем спірної земельної ділянки без укладення договору оренди.

Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на виникнення у нього права на спірну земельну ділянку на підставі рішення Одеської міської ради №1196-ХХІV від 26.03.03.

Рішенням від 05.12.07 господарський суд Одеської області (суддя Демешин О.А.) у задоволенні позову відмовив.

Рішення мотивовано наявністю обставин використання спірної земельної ділянки без правоустановчих документів, а не її самовільне зайняття.

Постановою від 22.01.08 Одеський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: Шевченко В.В. –головуючого, Бєляновського В.В., Мирошниченко М.А.) рішення суду першої інстанції скасував, а позов задовольнив частково: зобов'язав відповідача звільнити та повернути Одеській міській раді земельну ділянку площею 0,0583 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Посмітного, 14, за винятком частини цієї земельної ділянки, яка зайнята належним позивачеві об'єктом нерухомості та необхідної для його обслуговування, знести за власний рахунок збудований по периметру названої земельної ділянки паркан, а в решті позовних вимог відмовив.

Постанова мотивована безпідставністю користування відповідачем спірною земельною ділянкою до отримання правоустановчих документів та встановлення її меж у натурі, а також обставинами набуття відповідачем права користування частиною спірної земельної ділянки на підставі ст. 120 ЗК України.

Ухвалою від 20.03.08 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача, в якій заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної інстанції, залишення рішення суду першої інстанції без змін та припинення провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції положень ст. 212 ЗК України, зважаючи на відсутність обставин самовільного зайняття спірної земельної ділянки відповідачем, а лише використання її без правоустановчих документів. Також касатор зазначає про відсутність визначення в постанові розміру земельної ділянки, яка підлягає поверненню.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Генеральної прокуратури України, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Звертаючись з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради та Одеського міського управління земельних ресурсів, Перший заступник прокурора Приморського району м. Одеси заявив вимоги про звільнення відповідачем самовільно зайнятої земельної ділянки площею 0,0583 га, розташованої за адресою: м. Одеса, вул. Посмітного, 14, з приведенням її у придатний для використання стан.

Такий спосіб захисту прав передбачений ст. 212 ЗК України, відповідно до ч.ч. 1, 3 якої самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними; повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що рішенням №1196-ХХІV від 26.03.03 Одеської міської ради надано в оренду відповідачу земельну ділянку площею 0,0583 га з цільовим призначенням –експлуатація та обслуговування адміністративно-складської будівлі з магазином і літнім майданчиком. Обставини щодо укладення на підставі цього рішення договору оренди спірної земельної ділянки судом першої інстанції не встановлені, а відповідачем не доводились.

При цьому суд першої інстанції дійшов висновку про те, що користування відповідачем спірною земельною ділянкою не є самовільним, а має місце лише її використання без правоустановчих документів.

Проте суд апеляційної інстанції не врахував положення ст. 125 ЗК України, згідно з ч. 3 якої приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Поняття самовільного зайняття земельних ділянок визначено в ст. 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" як будь-які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації.

Тобто висновок суду першої інстанції про відсутність самовільного зайняття спірної земельної ділянки у зв'язку з її використанням без правоустановчих документів є таким, що не заснованих на вищевикладених положеннях закону. Обставини ж щодо виникнення у відповідача певних прав на спірну земельну ділянку відповідно до вимог ст.ст. 125, 126 ЗК України судом не встановлено.

З огляду на викладене рішення суду першої інстанції не може бути визнано таким, що засноване на встановленні усіх обставин справи та правильному застосуванні норм законодавства.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи положення вищевказаних норм врахував та, задовольняючи частково позовні вимоги, виходив з встановлення обставин використання відповідачем спірної земельної ділянки без встановлення її меж у натурі та отримання правоустановчих документів, тобто недотримання ним вимог ч. 3 ст. 125 ЗК України.

При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач набув право на частину спірної земельної ділянки під належним йому об'єктом нерухомості та необхідну для його обслуговування на підставі ч. 1 ст. 120 ЗК України. Право власності відповідача на відповідну нежитлову будівлю загальною площею 244,5 м2 підтверджено свідоцтвом про право власності №1385-р від 25.01.99.

Слід зазначити, що застосування судом апеляційної інстанції положень ст. 120 ЗК України до спірних правовідносин є безпідставним з огляду на встановлення ним обставин набуття відповідачем права власності на відповідний об'єкт нерухомості до набрання чинності цим кодексом 01.01.02.

Земельний кодекс України (в редакції від 13.03.92) у ст. 30 передбачав, що при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди.

Проте обставини щодо набуття відповідачем права власності на спірну будівлю та перехід до нього у зв'язку з цим певного права на земельну ділянку відповідного розміру судом апеляційної інстанції належним чином встановлені не були.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пунктах 1, 4, 7 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; постановлене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким; резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог із зазначенням, зокрема, які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити.

В резолютивній частині постанови суд апеляційної інстанції визначив зобов'язати відповідача повернути земельну ділянку площею орієнтовно 0,0583 га, що розташована за адресою: м. Одеса, вул. Посмітного, 14, за винятком частини цієї земельної ділянки, яка зайнята об'єктом нерухомості, що належить останньому на праві власності, а також частини земельної ділянки, необхідної для його обслуговування.

Тобто резолютивна частина постанови суду першої інстанції не містить вичерпних та чітких висновків по суті розглянутих вимог з огляду на відсутність зазначення конкретного розміру земельної ділянки, яка підлягає поверненню. З мотивувальної частини постанови, як вже зазначалось, не вбачається встановлення судом апеляційної інстанції обставин щодо розміру та реквізитів земельної ділянки, зайнятої вказаним об'єктом нерухомості та необхідної для його обслуговування.

З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку, що суди не дотримались вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

1.          Касаційну скаргу задовольнити частково.

2.          Рішення господарського суду Одеської області від 05.12.07 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 22.01.08 у справі №6/286-07-7384 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Головуючий                                                                                Д.Кривда

Судді                                                                                                    Г.Жаботина

                                                                                                    А.Уліцький