Постанова

від 13.04.2011 по справі 18/204-10

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

      КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.04.2011                                                                                           № 18/204-10

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Лосєва  А.М.

суддів:            Іваненко  Ю.Г.

          Разіної  Т.І.

при секретарі:           Семенович А.В.

за участю представників:

від позивача                    ОСОБА_1 - дов. №67 від 11.04.2011р.;

від відповідача          ОСОБА_2 - особисто;

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу  Відкритого акціонерного товариства „Маяк”  

на Рішення                         Господарського суду Київської області  

від                               11.01.2011р.

у справі                    №18/204-10 (суддя Кошик А.Ю.)

за позовом                 Відкритого акціонерного товариства „Маяк”  

до                                Фізичної особи – підприємця ОСОБА_2

про                                   стягнення 10 453,91 грн.

ВСТАНОВИВ:

Відкрите акціонерне товариство “Маяк” (далі - позивач) звернулось до суду з позовом про стягнення з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - відповідач) заборгованості у сумі 10 453,91 грн.  (з них: 9 003,06 грн. – основний борг, 747,38 грн. – 3% річних, 703,47 грн. - пеня), обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до договору доручення №24 від 26.10.2007р., укладеного між сторонами, та рахунку-фактури позивач передав відповідачу для реалізації швейні вироби, однак відповідач не перерахував позивачу вартість цих виробів та не повернув їх залишок, який не був реалізований, що призвело до виникнення заборгованості.

Відповідач частково визнав вимоги позивача, а саме в частині стягнення основного боргу в сумі 4 692,48 грн. Проти решти позовних вимог заперечував, наголошуючи, зокрема, на тому, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення з вимогами про стягнення пені, а підстави для нарахування та стягнення 3% річних також відсутні.

Рішенням Господарського суду Київської області від 11.01.2011р. у справі №18/204-10 позов було задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 4 692,48 грн. боргу, 46,92 грн. державного мита та 105,93 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині вимог провадження у справі припинено.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду Київської області від 11.01.2011р. у справі №18/204-10 скасувати.

Вимоги та доводи апеляційної скарги обґрунтовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2011р. апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 30.03.2011р.

Однак, справу №18/204-10 було знято зі складу справ, призначених до розгляду в судовому засіданні на 30.03.2011 року, у зв’язку з перебуванням головуючого судді              Лосєва А.М. на лікарняному.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.04.2011р. справу №18/204-10 було призначено до розгляду в судовому засіданні на 13.04.2011р.

13.04.2011р. через Відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшли письмові пояснення по справі, в яких позивач зазначав про те, що станом на 12.04.2011р. сума боргу відповідача становить 8 403,18 грн.

Окрім того, в судовому засіданні 13.04.2011р. представник позивача надав письмовий розрахунок суми позову, в якому зазначив про те, що загальний розмір заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача становить 9 128,18 грн., з них: 8 403,18 грн. – основний борг, 117,56 грн. – 3% річних, 607,44 грн. – пеня. При цьому, представник позивача в розрахунку позовних вимог зазначив, що період прострочення відповідача становить з 19.10.2010р. до 12.04.2011р.

В судовому засіданні 13.04.2011р. представник позивача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, з урахуванням додаткових письмових пояснень до апеляційної скарги та розрахунку суми позову, просив суд скаргу задовольнити, Рішення Господарського суду Київської області від 11.01.2011р. у справі №18/204-10 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

В судовому засіданні 13.04.2011р. представник відповідача надав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд в задоволенні скарги відмовити та залишити оскаржуване Рішення місцевого господарського суду без змін. При цьому, в усних поясненнях, наданих в судовому засіданні 13.04.2011р., відповідач визнав наявність заборгованості за продукцію, передану позивачем на підставі рахунку-фактури №85 від 21.02.2008р.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

26.10.2007р. між позивачем, як довірителем, та відповідачем, як повіреним, було укладено договір доручення №24 (далі – Договір) (том справи – 1, аркуші справи - 8-9), предметом якого сторони визначили реалізацію повіреним від імені довірителя швейних виробів та рекламної продукції, а також вивчення попиту покупців на отримані товари.

Права та обов’язки повіреного визначені в розділі 3 Договору, згідно з яким відповідач, зокрема, зобов’язався: здійснювати продаж майна позивача протягом 90 днів з дня отримання; сповіщати позивача про стан реалізації товарів кожен понеділок тижня; нереалізовані швейні вироби підлягали поверненню або за письмовою згодою сторін термін їх реалізації продовжувався на 30 днів; переказувати кожні сім днів на рахунок позивача кошти, одержані від продажу майна позивача за цінами, зафіксованими у накладних, виписаних позивачем відповідачу.

Згідно з п.6.1 Договору сторони погодили строк його дії з дня підписання та до 31.12.2007р.      

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначав про те, що на підставі Договору та рахунку-фактури передав відповідачу для реалізації швейні вироби, за які відповідач повинен був розраховуватись по мірі їх реалізації або повернути позивачу нереалізований товар. Однак відповідач неналежним чином виконав свої зобов’язання, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем в розмірі 9 003,06 грн.

Позивач звернувся до відповідача з претензією №118 від 12.10.2010р., в якій вимагав перерахувати йому заборгованість у сумі 9 003,06 грн.

Однак претензія позивача була залишена відповідачем без належного реагування, заборгованість погашена не була.

Зважаючи на відмову відповідача в добровільному порядку сплатити борг, окрім вимог про стягнення основного боргу, позивач просив суд стягнути з відповідача пеню та 3% річних.  

Місцевий господарський суд задовольнив позовні вимоги частково, присудивши до стягнення з відповідача на користь позивача 4 692,48 грн. основного боргу, визнаного відповідачем, а в задоволенні решти позовних вимог відмовив, наголошуючи на тому, що позивачем не наведено періоду нарахування та не вказано терміну прострочення заборгованості.

Апеляційний господарський суд не погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх передчасними та такими, що не відповідають фактичним обставинам справи, з наступних підстав.

В ст. 626 Цивільного кодексу України визначено, що договір є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків.

Згідно зі ст. 173 Господарського кодексу України один суб'єкт господарського зобов'язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб'єкта, а інший суб'єкт має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до ст. 1000 Цивільного кодексу України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (ст. 901 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники  господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Зазначене також кореспондується зі ст. 526 Цивільного кодексу України, де встановлено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов‘язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст. 530 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В ст. ст. 610, 612 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов,  визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість в сумі 9 003,06 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідно до договору доручення №24 від 26.10.2007р. та рахунку-фактури позивач передав відповідачу на реалізацію швейні вироби. Однак, відповідач неналежним чином виконував умови названого договору, що призвело до виникнення заборгованості, яка станом на 01.11.2010р. становила 9 003,06  грн.

З цього приводу апеляційний господарський суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Насамперед, підставою для звернення з позовом у даній справі сам позивач визначив неналежне виконання відповідачем умов договору доручення №24 від 26.10.2007р.

Як було встановлено судом, строк дії названого договору закінчився 31.12.2007р. (п.6.1 Договору). Належних та допустимих доказів на підтвердження пролонгації договору доручення №24 від 26.10.2007р. ані місцевому господарському суду, ані апеляційному господарському суду надано не було.

Зазначаючи в своєму позові про те, що швейні вироби передавались відповідачу на реалізацію згідно рахунку-фактури, позивачем не зазначено жодного реквізиту такого рахунку (дата, номер).

Як вбачається з матеріалів справи, місцевий  господарський суд своїми ухвалами від 16.11.2010р. та від 09.12.2010р. зобов’язував позивача надати докази фактичної передачі  товару відповідачу та відповідний рахунок-фактури, а також обґрунтування строків сплати товару. Натомість, позивач залишив вимоги суду без виконання.

У відзиві на позов відповідачем частково визнано позовні вимоги, а саме у сумі 4692,48 грн. При цьому, у відзиві на позов відповідач наголошував на тому, що згідно з рахунком-фактури №85 від 21.02.2008р. він отримав від позивача швейні вироби на загальну суму               11 568,48 грн., які було частково повернуто позивачу за накладною б/н від 04.12.2008р. на суму 1 035 грн., а решту товару на суму 5 841 грн. оплачено, що підтверджується платіжними дорученнями №006 від 06.04.2009р., №009 від 27.05.2009р., №001 від 05.02.2010р., №002 від 19.05.2010р., №003 від 09.09.2010р. та квитанцією б/н від 19.11.2010р.

Місцевий господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині стягнення основного боргу у сумі 4 692,48 грн., яка була визнана відповідачем.

Однак, судом першої інстанції залишено поза увагою те, що відповідачем визнано наявність заборгованості за товар, отриманий на підставі рахунку-фактури №85 від 21.02.2008р., тобто в період, коли договір доручення №24 від 24.10.2007р. вже припинив свою дію.

Окрім того, відповідач у відзиві на позов наголошував на тому, що за продукцію, отриману від позивача в період дії договору доручення №24 від 24.10.2007р. на підставі рахунку-фактури №1283 від 26.10.2007р., він розрахувався та повернув на склад позивача залишки нереалізованих швейних виробів. Заборгованість, яку просить стягнути позивач, виникла за товар, отриманий відповідачем на підставі рахунку-фактури №85 від 21.02.2008р., а не договору доручення №24 від 24.10.2007р., і саме ця заборгованість визнається відповідачем, тоді як позивач у позові чітко зазначив про те, що борг виник внаслідок невиконання відповідачем умов договору доручення №24 від 24.10.2007р.

Таким чином, позивач просить стягнути з відповідача заборгованість за договором доручення №24 від 24.10.2007р., натомість зібраними у справі доказами підтверджено, що заборгованість відповідача перед позивачем за вказаним договором відсутня, натомість у відповідача існує заборгованість перед позивачем за товар, отриманий на реалізацію згідно з рахунком-фактури №85 від 21.02.2008р. Однак вимоги про стягнення заборгованості за товар, переданий відповідачу поза межами договору доручення №24 від 24.10.2007р., позивачем не заявлялись.

У відповідності до норм Господарського процесуального кодексу України господарський суд розглядає позовні вимоги з підстав та в межах, визначених самим позивачем, за винятком якщо до суду звернеться з відповідним клопотанням заінтересована сторона.

Жодних клопотань до суду першої інстанції з цього приводу не надходило.   

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

 В порушення вищевказаної правової норми, судом першої інстанції не було з’ясовано обставини, з якими пов’язано виникнення заборгованості, про стягнення якої позивачем заявлено позов у даній справі.

Оскільки судом апеляційної інстанції було встановлено відсутність заборгованості відповідача перед позивачем за договором доручення №24 від 24.10.2007р., підстави для нарахування пені, 3% річних також відсутні, оскільки відповідні нарахування відносяться до заборгованості, яка не стосується предмету спору і доказування у даній справі, оскільки позов заявлено з інших підстав.

Окрім того, позивачем не було надано місцевому господарському суду розрахунку позовних вимог, з якого б чітко вбачався період заборгованості та період нарахування пені і 3% річних.

В процесі розгляду справи судом апеляційної інстанції представником позивача було подано розрахунок суми позову, в якому скориговано суму заборгованості і визначено останню у розмірі 9 128,18 грн. (з них: 8 403,18 грн. – основний борг, 117,56 грн. – 3% річних, 607,44 грн. – пеня), тоді як під час розгляду справи місцевим господарським судом позивач просив стягнути з відповідача борг у сумі 10 453,91 грн.  (з них: 9 003,06 грн. – основний борг, 747,38 грн. – 3% річних, 703,47 грн. - пеня).

Однак в ст. 101 Господарського процесуального кодексу України визначено межі перегляду справи в апеляційній інстанції, згідно з якою в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до ст. ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Окрім того, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов’язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

Натомість позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження викладених у позові обставин, у зв’язку з чим апеляційний господарський суд не вбачає відстав для задоволення позовних вимог.

Підсумовуючи вищевикладені обставини справи в їх сукупності, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Натомість, в процесі судового розгляду апеляційним господарським судом було встановлено, що суд першої інстанції неповно з’ясував обставини, які мають значення для справи, зокрема, відносно підстав позову (порушення відповідачем умов договору доручення №24 від 26.10.2007р.) та підстав виникнення заборгованості (передача позивачем продукції відповідачу поза межами строку дії договору доручення №24 від 26.10.2007р. на підставі рахунків-фактур та на виконання умов іншого договору ніж той, про який йде мова у позовній заяві), а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, зокрема, прийнято до уваги часткове визнання відповідачем заборгованості без з’ясування фактичних даних і обставин, якими позивач обґрунтовував свої вимоги.

В ст. 104 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на вищенаведені обставини справи в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, однак Рішення Господарського суду Київської області від 11.01.2011р. у справі №18/204-10 підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.

Зважаючи на відмову в задоволенні позову, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за звернення з позовом до суду покладаються на позивача.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання відшкодуванню не підлягають і покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст. ст. 32-34, 49, 77, 99, 101, 103-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Відкритого акціонерного товариства „Маяк” залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 11.01.2011р. у справі №18/204-10 скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю.

3. Матеріали справи №18/204-10 повернути до Господарського суду Київської області.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена  до суду касаційної інстанції у встановленому законом порядку та строки.

Головуючий суддя                                                                      Лосєв  А.М.

Судді                                                                                          Іваненко  Ю.Г.

                                                                                          Разіна  Т.І.

19.04.11 (відправлено)