ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ
83048, м.Донецьк, вул.Артема, 157, тел.381-88-46
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
27.09.11 р. Справа № 13/124
Суддя господарського суду Донецької області Макарова Ю.В., при секретарі судового засідання Харькіної К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовною заявою: Фізичної особи –підприємця ОСОБА_1, Донецька обл., м. Дніпродзержинськ
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю „Сайко”, Донецька обл., м. Красний Лиман
про: стягнення основної заборгованості в розмірі 8142грн.20коп.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_2 (за довіреністю від 08.08.2011р.)
від відповідача: не з’явився
СУТЬ СПОРУ:
Фізична особа –підприємець ОСОБА_1, Донецька обл., м. Дніпродзержинськ (далі – позивач) звернулася до господарського суду Донецької області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю „Сайко”, Донецька обл., м. Красний Лиман (далі – відповідач) про стягнення заборгованості у розмірі 8142грн.20коп..
Ухвалою від 20.07.2011р. порушено провадження по справі, зобов’язано сторін з’явитися в судове засідання, надати документи та вчинити певні дії.
Ухвалою суду від 15.09.2011р. за клопотанням позивача строк розгляду справи продовжувався до 04.10.2011р.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем грошового зобов’язання за договором поставки № 35 від 12.11.2010р. щодо своєчасної та повної оплати отриманої за накладними продукції, внаслідок чого утворилась заявлена до стягнення заборгованість.
На підтвердження вказаних обставин позивач надав засвідчені копії договору поставки № 35 від 12.11.2010р., накладних № 224 від 12.11.2010р., № 225 від 12.11.2010р., № 229 від 16.11.2010р., № 230 від 16.11.2010р., № 245 від 23.11.2010р., № 248 від 23.11.2010р., № 255 від 30.11.2010р., № 254 від 30.11.2010р.
Клопотанням б/н від 27.09.2011р. позивач просив суд долучити до матеріалів справи возвратну накладну від 07.02.2011р.
Справа слуханням неодноразово відкладалась у зв’язку з відсутністю відповідача, востаннє на 27.09.2011р. Неприбуття у судове засідання відповідача не перешкоджає розгляду спору по суті згідно вимог ст. 75 ГПК України, оскільки до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій.
Судом були вжиті усі належні заходи для повідомлення відповідача про місце, дату та час проведення судового засідання. Ухвалою від 09.08.2011р. суд зобов’язав Головне управління статистики в Донецькій області надати відомості стосовно статусу та місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю „Сайко”, ідентифікаційний код 36395129.
25.08.2011р. через канцелярію суду від Головного управління статистики в Донецькій області надійшов Витяг з ЄДРПОУ відносно відповідача, згідно з яким вбачається, що місцезнаходження Товариства з обмеженою відповідальністю „Сайко” значиться за адресою: 84406, Донецька обл., м. Красний Лиман, пров. Кірова, будинок 5а.
Саме така адреса відповідача вказана позивачем в позовній заяві та за цією адресою суд направляв відповідачу ухвали у даній справі. Проте ухвали суду повернулися з відміткою органу поштового зв’язку у зв’язку з відсутністю адресату за вказаною адресою.
Тому поштова кореспонденція з повідомленнями, повернута органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній", з урахуванням конкретних обставин справи вважаються належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Під час судових засідань представник позивача підтримав позовні вимоги.
В судовому засіданні 27.09.2011р. представник позивача повідомив про відсутність будь – яких додаткових доказів на обґрунтування власної позиції по суті спору.
Вислухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані суду докази в порядку ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, суд ВСТАНОВИВ:
12.11.2010р. між позивачем (постачальником) та відповідачем (покупцем) був укладений договір поставки № 35, згідно з яким постачальник зобов’язується поставляти покупцю у власність товари народного споживання, в подальшому товар, згідно замовлення покупця, а покупець зобов’язується приймати цей товар та своєчасно здійснювати його оплату на умовах даного договору.
Укладений між сторонами договір, за своїм змістом та правовою природою є договором поставки та підпадає під правове регулювання норм статті 712 ЦК України та статей 264-271 ГК України. В частині, що не суперечить Договору, до вказаного правочину також застосовуються норми ЦК України, які регулюють правила купівлі-продажу (статті 655-697 ЦК України).
Відповідно п. 1.2 договору асортимент, кількість та вартість кожної конкретної партії товару зазначаються в накладних, що є невід’ємними додатками договору.
Згідно п. 2.1 договору поставка товару здійснюється постачальником на підставі попередніх замовлень покупця.
Пунктом 4.2 договору сторони погодили, що покупець здійснює повну оплату кожної поставленої партії товару протягом 21 календарного дня від дня отримання товару.
Згідно п. 8.1 договору даний договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2010р.
Позивач у позові посилається на те, що на виконання умов вищезазначеного договору за накладними № 224 від 12.11.2010р., № 225 від 12.11.2010р., № 229 від 16.11.2010р., № 230 від 16.11.2010р., № 245 від 23.11.2010р., № 248 від 23.11.2010р., № 255 від 30.11.2010р., № 254 від 30.11.2010р. поставив відповідачу товар на загальну суму 11480грн.50коп., відповідач за накладною від 07.02.2011р. частково повернув товар на суму 3338грн.30коп., внаслідок чого за відповідачем виникла сума заборгованості в розмірі 8142грн.20коп., яка і заявлена до стягнення.
Позивач, вважаючи, що відповідач не виконав свої зобов’язання за договором (повністю та своєчасно не оплатив отриманий товар), звернувся з позовом до суду за захистом порушеного права.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.
Згідно зі ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
З приписів ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 193 ГК України, ст.ст. 525, 526 ЦК України, суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язаннь, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
У відповідності з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Тобто, обов’язок доказування покладається на особу, що висуває відповідну вимогу чи заперечення. У господарському процесі діє презумпція безвідповідальності, у силу якої обов’язок доведення фактів, що свідчать про здійснення відповідачем порушення права, лежить на позивачеві.
В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов’язки сторін у справі та складаються з фактів, - підстав позову.
При цьому, відповідно до ст. 34 ГПК України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, суд повинен приймати лише ті докази, які можуть підтвердити або спростувати юридичні факти, що мають відношення до даної справи. Належні докази повинні свідчити про взаємозв’язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилається на накладні № 224 від 12.11.2010р., № 225 від 12.11.2010р., № 229 від 16.11.2010р., № 230 від 16.11.2010р., № 245 від 23.11.2010р., № 248 від 23.11.2010р., № 255 від 30.11.2010р., № 254 від 30.11.2010р., відповідно до яких позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 11’480грн.50коп.
Так, за змістом ст. 9 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, первинні документи для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву підприємства, установи, від імені яких складено документ, назву документа (форми), дату і місце складання, зміст, обсяг та одиницю виміру господарської операції, посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність їх оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Аналогічні вимоги встановлює і Наказ Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року N 88 „Про затвердження Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку”.
До документів, що підтверджують рух товарно-матеріальних цінностей відноситься, зокрема, накладна, форма якої є типовою формою первинного обліку, затвердженою відповідними нормативно-правовими актами.
Окрім того, при здійсненні операції на одержання матеріальних цінностей має складатися довіреність, форма якої затверджена наказом Мінфіну України від 16.05.96р. № 99 “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей”.
Відповідно до пункту 11 Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання по кількості (П-6), приймання товарів мають право здійснювати робітники отримувача (покупця), уповноважені на то керівництвом підприємства-отримувача, і ці працівники повинні відноситись до категорії матеріально-відповідальних осіб.
Відпуск товарно-матеріальних цінностей покупцям або передача їх безоплатно здійснюється підприємствами тільки на підставі доручень отримувачів (покупців).
Таким чином довіреність на одержання цінностей є документом, що фіксує рішення особи (керівника) про уповноваження конкретної фізичної особи одержати для нього визначені перелік та кількість цінностей. Без довіреності не може бути створено інший первинний документ - накладну-вимогу, товарно-транспортну накладну, який є дозволом для здійснення господарської операції з відпуску цінностей.
Порядок використання доручень регулюється, як вже було зазначено, Наказом Мінфіну України № 99 від 16.05.96 р. “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних доручень на отримання цінностей” (зареєст. у Мін'юсті України 12.06.96 р. №293/1318).
Пунктом 2 Інструкції визначено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери відпускаються покупцям або передаються безоплатно тільки за довіреністю одержувача.
Відповідно до п. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Статтею 1 вказаного Закону визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Таким чином довіреність на одержання цінностей є первинним документом, що фіксує рішення уповноваженої особи (керівника) підприємства про уповноваження конкретної фізичної особи одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей.
Без довіреності не може бути створено інший первинний документ - накладну-вимогу, товарно-транспортну накладну, який є дозволом для здійснення господарської операції з відпуску цінностей.
Дослідивши наявні в матеріалах справи видаткові накладні № 224 від 12.11.2010р., № 225 від 12.11.2010р., № 229 від 16.11.2010р., № 230 від 16.11.2010р., № 245 від 23.11.2010р., № 248 від 23.11.2010р., № 255 від 30.11.2010р., № 254 від 30.11.2010р., на які у якості доказу поставки продукції відповідачу за договором № 35 від 12.11.2010р. посилається позивач, суд встановив що вони не можуть вважатися належним доказом поставки товару відповідачу, позбавлені доказової сили, оскільки на них відсутня печатка відповідача про отримання товару, містять тільки підписи невідомих осіб, без зазначення прізвища особи, яка отримала товар, його довіреності, взагалі не містять доказів того, що вказана особа уповноважена на його одержання від позивача.
Наданий позивачем оригінал накладної від 07.02.2011р. у підтвердження здійсненого відповідачем часткового повернення товару у сумі 3338грн. 30коп. також не приймається судом до уваги, оскільки його зміст не доводить беззаперечне отримання товару від ТОВ «Сайко», адже не містить ні печатки, а ні інших ідентифікуючих ознак.
Матеріали справи не містять відповідних довіреностей на одержання вказаних матеріальних цінностей. Будь-які інші документи, які доводили б здійснення постачання та відповідно отримання в рамках договору купівлі-продажу № 35 від 12.11.2010р., який є підставою позовних вимог, саме відповідачем в матеріалах справи відсутні.
Враховуючи вищезазначене, позивач не довів за допомогою належних та допустимих доказів у розумінні статей 32-38 Господарського процесуального кодексу України отримання товару саме відповідачем по справі (або уповноваженими ним на те особами).
З огляду на наведене, в позовних вимогах слід відмовити.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд –
ВИРІШИВ:
У задоволенні позовних вимог Фізичної особи–підприємця ОСОБА_1, Донецька обл., м. Дніпродзержинськ до Товариства з обмеженою відповідальністю „Сайко”, Донецька обл., м. Красний Лиман про стягнення основної заборгованості в розмірі 8142грн.20коп. – відмовити.
У судовому засіданні 27.09.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги - після розгляду справи апеляційним господарським судом, якщо рішення не буде скасовано.
Повний текст рішення складено та підписано 03.10.2011р.
Суддя Макарова Ю.В.
< Список > < Довідник >
< Список > < Довідник >
< Текст >
Суд | Господарський суд Донецької області |
Дата ухвалення рішення | 27.09.2011 |
Оприлюднено | 09.11.2011 |
Номер документу | 18884867 |
Судочинство | Господарське |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні