Рішення

від 21.11.2011 по справі 4/147-11

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

4/147-11

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

 01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16                                                   тел. 235-24-26

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"21" листопада 2011 р.                                                                  Справа № 4/147-11

Суддя господарського суду Київської області Щоткін О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом  Новопетрівської сільської ради, с. Нові Петрівці

до  Вишгородського районного споживчого товариства, смт. Димер

про визнання укладеним договору оренди землі № 4 від 07.06.2011р. та визнання укладеним акту приймання-передачі земельної ділянки за договором оренди землі №4 від 07.06.2011р.

за участю представників сторін:                

позивач –не з'явився;

відповідач –не з'явився;

Обставини справи:

В провадженні господарського суду Київської області перебуває справа №4/147-11 за позовом Новопетрівської сільської ради (позивач) до Вишгородського районного споживчого товариства (відповідач) про визнання укладеним договору оренди землі № 4 від 07.06.2011р. та визнання укладеним акту приймання-передачі земельної ділянки за договором оренди землі №4 від 07.06.2011р.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.04.2011р. Новопетрівською сільською радою Вишгородського р-ну відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України та п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», було прийнято рішення «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо надання земельної ділянки в оренду Вишгородському районному споживчому товариству»№99.1-VІ-VI, на підставі якого 08.06.2011р. позивач листом № 729 надіслав на адресу відповідача проект договору оренди, який відповідач відмовився підписувати, у зв'язку з незгодою з розміром орендної плати, що встановлений рішенням  Новопетрівської сільської ради.

Ухвалою господарського суду Київської області від 03.10.2011р. було порушено провадження у даній справі, розгляд призначено на 24.10.2011р.

24.10.2011р. відповідач в судове засідання не з'явився, у зв'язку з чим розгляд справи було відкладено на 21.11.2011р.

14.11.2011р. позивач через загальний відділ господарського суду (вх. номер 15545) в порядку статті 22 Господарського процесуального кодексу України подав заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої п. 1 прохальної частини позовної заяви доповнив текстом договору оренди землі № 4, а  також просив суд визнати укладеним акт приймання-передачі земельної ділянки за договором оренди землі № 4 від 07.06.2011р. в редакції, зазначеній в прохальній частині заяви про уточнення позовних вимог.

Крім того, позивачем до суду було подано додаткове обґрунтування заявлених позовних вимог з посиланням на норми чинного законодавства, а також практику Верховного суду України та Вищого господарського суду України.   

21.11.2011р. відповідач в судове засідання вдруге не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103231941941987 від 26.10.2011р., вимоги суду, викладені в ухвалах від 03.10.2011р. та від 24.10.2011р. не виконав та не забезпечив участь в судовому засіданні повноважного представника відповідача, письмового відзиву та інших пояснень з приводу заявлених позовних вимог не подав.

Відповідно до п. 3.6 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. N 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України», особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.

Відповідно до п. 3.6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України», у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Враховуючи, що неявка сторін в судове засідання не перешкоджає розгляду спору по суті, а також враховуючи положення приписів статті 69 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами відповідно до статті 75 ГПК України за відсутності представників сторін.

21.11.2011р. в судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення присутнього в судовому засіданні представника позивача, суд,

встановив:

15 квітня 2011 року Новопетрівською сільською радою Вишгородського району Київської області відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України та п. 34 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», було прийнято рішення «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо надання земельної ділянки в оренду Вишгородському районному споживчому товариству»№99.1-VІ-VІ, згідно з яким Новопетрівська сільська рада, розглянувши лист Вишгородського районного споживчого товариства від 11 березня 2011 року №93 щодо складання договору оренди землі, Технічну документацію із землеустрою щодо надання земельних ділянок Вишгородському районному споживчому товариству в оренду під розміщення існуючих магазинів, складів та інших приміщень які розташовані на території Київської області, Вишгородського району, с. Нові Петрівці №ПО-0390 від 11.10.2010р., затвердила технічну документацію із землеустрою щодо надання земельної ділянки в оренду Вишгородському районному споживчому товариству (далі - Відповідач) та надала в оренду строком на 10 років земельну ділянку під існуючими на ній будівлями за адресою: Київська область, Вишгородський район, села Нові Петрівці, вул. Леніна, 231 та 233, земельна ділянка загальною площею 0,0422 га, кадастровий номер 3221886001:03:255:0101 і встановила річний розмір орендної плати за земельну ділянку у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

08 червня 2011р. позивач листом № 729 надіслав на адресу відповідача  проект договору оренди землі № 4 від 07.06.2011р. на зазначену вище земельну ділянку.

20.06.2011р. відповідач листом № 211 фактично відмовився від укладання договору оренди землі, у зв'язку з незгодою з розміром орендної плати, що встановлений рішенням Новопетрівської сільської ради.

Враховуючи викладене, позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору оренди землі № 4 від 07.06.2011р. укладеним. Крім того, заявою про уточнення розміру позовних вимог позивач також просить суд визнати укладеним акт приймання-передачі земельної ділянки за договором оренди землі №4, як такий, що є невід'ємною частиною договору оренди землі.

Суд, розглянувши докази наявні в матеріалах справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, встановив, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного:

Відповідно до приписів статті 14 Конституції України, право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі статтею 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 93 Земельного кодексу України визначено, що  право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно з пунктом 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин віднесено до компетенції сільських, селищних, міських рад, які вирішуються виключно  на  пленарних засіданнях.

З приписами наведеної норми кореспондується і стаття 12 Земельного кодексу України, якою передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності.

За змістом до статті 638 Цивільного кодексу України та статті 180 Господарського кодексу України, договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Також відповідно до ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно зі ст. 2 Закону України “Про оренду землі” відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України “Про оренду землі” орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно з ч. 1 ст. 123 ЗК України надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Надання у користування земельної ділянки, межі якої встановлені в натурі (на місцевості), без зміни її цільового призначення здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа, що посвідчує право користування земельною ділянкою.

За змістом ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 16 Закону України “Про оренду землі” укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

Стаття 627 Цивільного кодексу України передбачає, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Отже, законодавцем передбачено, що свобода договору проявляється, зокрема, у можливості надання сторонам визначати умови такого договору.

Згідно зі статтею 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У визначених законом випадках застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом. Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом (ч.ч. 1, 2 ст. 649 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ч. 1 статті 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Відповідно до частини 3 статті 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

Статтею 181 Господарського кодексу  України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Статтею 10 ГПК України передбачено, що на вирішення господарського суду можуть бути подані спори, що виникають при укладенні господарського договору.

Однак, Господарський кодекс України, в свою чергу, обмежує право сторін звертатися до суду за вирішенням спору щодо укладення договору, прямо передбачаючи випадки такого звернення, які закріплені положенням статті 187 Господарського кодексу України, та відповідно до якої визначені умови укладання господарських договорів за рішенням суду, до яких відносяться спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі, якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Разом з тим, право на звернення до господарського суду обмежено випадками захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 ГПК України). Таким чином, в усіх інших випадках (не передбачених даною статтею) позов з приводу укладення господарського договору може бути заявлений до суду за умови належного обґрунтування захисту позивача у відповідності зі ст. 1 ГПК України.

Враховуючи вищевикладене, а також те, що позивачем заявлено позов, який не стосується договору за державним замовленням, або договору, укладення якого є обов'язковим на підставі закону (це може стосуватися виконання суб'єктами господарювання публічних зобов'язань (ст. 178 ГК), зокрема укладення публічних договорів (ч. 4 ст. 633 ЦК України), укладання договорів із енергопостачання та постачання інших ресурсів згідно з вимогами спеціального законодавства, укладення договорів суб'єктами, що визнані монополістами на певному ринку товарів (робіт, послуг), укладення договорів залізницею), укладення договорів із особами, що одержали таке право за результатами торгів, аукціону, конкурсу, тендеру), суд прийшов до висновку, що позовні вимоги про визнання укладеним договору оренди землі не підлягають задоволенню.

До того ж, суд вважає за можливе зазначити, що у відповідності до статті 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною другою статті 16 ЦК України встановлені способи захисту цивільних прав та інтересів, до яких належать 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також встановлено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Окрім того, статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Так, згідно з частиною другою вказаної статті права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Поряд з цим частиною третьою статті 152 Земельного кодексу України визначено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

В свою чергу, ст. 12 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що господарським судам України підвідомчі, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.

Відповідно до ч. 3 ст. 84 ГПК України у спорі, що виник при укладанні або зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір-умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.

Наведене свідчить, що чинне законодавство не передбачає такого способу захисту порушеного права як визнання договору укладеним.

При цьому, слід зазначити, що визнання договору оренди земельної ділянки укладеним у редакції однієї із сторін є обмеженням у реалізації прав іншої сторони такого договору, яка не може бути примушена виконувати умови договору, визначені в односторонньому порядку.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Вищого господарського суду України від 26.11.2008 р. у справі № 26/86,  від 15.04.2010 р. у справі № 44/120, від 20.05.2010 р. у справі № П-22/147, від 10.01.2011 р. у справі № 22/72.

Крім того, відповідно до п. 2.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р.  “Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин” необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки. Водночас. зобов'язання цього органу в судовому порядку укласти такий договір або ж продовжити дію договору за відсутності зазначеного рішення є неможливим (крім випадку, передбаченого статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України), оскільки це порушувало б його передбачену Конституцією України виключну компетенцію. Якщо на час звернення до суду з відповідним позовом не подано доказів прийняття відповідним органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування рішення про передачу в оренду спірної земельної ділянки, вимоги позивача про зобов'язання такого органу укласти договір оренди задоволенню не підлягають.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення вимог позивача про визнання укладеним договору оренди землі № 4 від 07.06.2011р.

Крім того, заявою про уточнення позовних вимог від 18.10.2011р. позивач також просив суд визнати укладеним акт приймання-передачі земельної ділянки за договором оренди землі № 4 від 07.06.2011р., як такого, що є невід'ємною частиною договору оренди землі № 4 та з підписанням якого у сторін виникають права та обов'язки.

Враховуючи те, що вимога позивача про визнання акту укладеним є похідною від вимоги про визнання договору укладеним, в задоволенні якої судом відмовлено з підстав зазначених вище, суд відмовляє в задоволенні позовної вимоги в частині визнання акту укладеним.

Слід зазначити, що предметом позову може бути матеріально-правова чи немайнова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен прийняти рішення. Предметом позову не можуть бути обставини, які виступають доказами у справі, зокрема, підписання актів приймання-передачі, оскільки такі акти підтверджують наявність або відсутність юридичних фактів, які входять до підстав позову. Захист майнового або немайнового права чи законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від їх вчинення. Заявлена позивачем вимога про визнання укладеним акту приймання-передачі земельної ділянки за договором  оренди не призводить до поновлення порушеного права позивача та, у разі її задоволення, не може бути виконаний у примусовому порядку, оскільки відсутній механізм виконання такого рішення.

Згідно приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, недоведеними належними доказами та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України мито, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, при відмові в задоволенні позову покладається на позивача.

Враховуючи вищезазначене, керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 21, 33, 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,

вирішив:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Суддя                                                                        О.В. Щоткін

     Дата підписання повного тексту рішення: 28.11.2011р.