Ухвала

від 15.11.2011 по справі 22/27

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

  

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

"15" листопада 2011 р.                               м. Київ                                        К-19770/07

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого  - Шипуліної Т.М.,

суддів: Голубєвої Г.К., Карася О.В., Рибченка А.О., Федорова М.О.           

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну  скаргу ДПІ у Мар’їнському районі на постанову Господарського суду Донецької області від 14.06.2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2007 року у  справі № 22/27пд за позовом ДПІ у Мар’їнському районі до Приватного науково-виробничого підприємства «Технологія»та Приватного підприємства «Донецьк –Укрконтракт»про визнання недійсним договору та стягнення суми

          Заслухавши доповідь судді Шипуліної Т.М.,  пояснення представників учасників судового процесу перевіривши доводи касаційної скарги щодо дотримання правильності застосування судами  першої та апеляційної   інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія:

В С Т А Н О В И Л А :

На розгляд суду передано вимоги ДПІ у Мар’їнському районі до Приватного науково-виробничого підприємства «Технологія»та Приватного підприємства «Донецьк –Укрконтракт»про визнання недійсним    на підставі ст.49 Цивільного кодексу УРСР договору, укладеної між відповідачами 31.07.2002 та стягнення з Приватного науково-виробничого підприємства «Технологія»на користь держави  суми у розмірі 6272,40грн.

Постановою Господарського суду Донецької області від 14.06.2007 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2007 року, в задоволені позову ДПІ у Мар’їнському районі до Приватного науково-виробничого підприємства «Технологія»та Приватного підприємства «Донецьк –Укрконтракт»про визнання недійсним договору та стягнення суми –відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, позивач 10.10.2007 року звернувся з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, який своєю ухвалою від 07.11.2008  року прийняв її до свого провадження.

          В касаційній скарзі відповідач   просить   скасувати постанову Господарського суду Донецької області від 14.06.2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2007 року, справу направити для подальшого розгляду.  

В обґрунтування своїх вимог  відповідач посилається на порушення судом норм  матеріального та процесуального  права, зокрема, ст. 49 Цивільного кодексу Української РСР та ст. 86 КАС України.

З урахуванням неприбуття у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, та які були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними у справі матеріалами за відсутності сторін.

Перевіривши матеріалами справи, наведені у скарзі  доводи, колегія суддів, дійшла висновку, що касаційна скарга   не  підлягає задоволенню  з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що  між відповідачами 31.07.2002 було укладено договір б/н щодо виконання робіт з демонтажу та монтажу водопроводу, виконання якого підтверджується  актом Ф№2,   податковою накладною та видатковими касовими ордерами.

Факт укладення та виконання договору сторонами не заперечується.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з  відсутності   причинного зв’язку  між прийняттям судом  рішення  про визнання недійсними установчих документів  Приватного підприємства «Донецьк –Укрконтракт» з  моменту реєстрації    та укладенням  конкретної угоди з наявністю умислу на укладення саме угоди завідомо суперечній інтересам держави та суспільства. При вирішенні спору судами  також було враховано, що   на момент ухвалення судових рішень у справі ЦК УРСР не діяв.

Цивільний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР.

За змістом частини 2 статті 5 Цивільного кодексу України  (далі-ЦК України) він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом’якшує або скасовує відповідальність особи.

Господарський кодекс України (далі –ГК України), що набрав чинності з 1 січня 2004 року, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням статті 49 ЦК УРСР.

Такі санкції за укладення угоди(вчинення господарського зобов’язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені статтею 208 ГК України.

Згідно частини 1 статті 207 цього Кодексу господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 статті 203 та частиною 2 статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв’язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Санкції, встановлені частиною 1 статтею 208 Господарського кодексу України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів (обов’язкових платежів) однією із сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування таких санкцій необхідною умовою є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення фіктивного правочину з метою отримання права на валові витрати і податковий кредит або удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

Оскільки санкції, передбачені вказаною правовою нормою, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини 1 статті 238 Господарського кодексу України. З огляду на це, такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.

Укладення  спірного договору відбулося 31.07.2002, а позовна заява була подана до суду лише  у 2005 році,  тобто вимога про застосування санкцій, встановлених статтею 208 ГК України, була заявлена за межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, передбаченого статтею 250 цього Кодексу.

До того ж зміст спірного договору не суперечить актам цивільного законодавства, оскільки судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав та обов‘язків і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначеного договору.

З огляду на зазначене колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій  щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Доводи касаційної скарги зазначених висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами першої та апеляційної інстанції  при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права при встановленні фактичних обставин справи.

Відповідно до частини 1 статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст.ст. 210, 220, 221, 223, 224,  230, 231 та ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія –

У Х В А Л И Л А :

Касаційну скаргу ДПІ у Мар’їнському районі залишити без задоволення.

Постанову Господарського суду Донецької області від 14.06.2007 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21.09.2007 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута  Верховним Судом України в порядку, на підставі та у строки, передбачені статтями 235 –238, 240 Кодексу адміністративного судочинства України.

                              Головуючий:

---

Т.М. Шипуліна

                               Судді:            

---

Г.К. Голубєва

                                                      

---

О.В. Карась

                                                      

---

А.О. Рибченко

                                                      

---

М.О. Федоров

Суддя                                                                         Т.М. Шипуліна