Постанова

від 16.10.2006 по справі 4/487-14/67(4/4409-16/45)

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

4/487-14/67(4/4409-16/45)

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

                                                                                                                                                                                                                  ПОСТАНОВА                                                                                                                                                                                                                            

16.10.06                                                                                           Справа  № 4/487-14/67(4/4409-16/45)

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого - судді                       Гнатюк Г.М.

суддів                                                    Кравчук Н.М.

                                   Мирутенко О.Л.

розглянув апеляційну скаргу  Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс Лізинг”  від 12.05.06р. №013.  

на рішення Господарського суду Львівської області  від 03.05.2006р.

у справі  №4/487-14/67 (4/4409-16/45)

за позовом   Відкритого акціонерного товариства „Червоноградське автотранспортне підприємство 14628”, м.Червоноград

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс-Лізинг”, м.Львів

третя особа:  Відкрите акціонерне товариство „Державний Ощадний банк України” в особі Червоноградського відділення Ощадбанку №7856, м.Червоноград

про стягнення 265 558,34 грн.. заборгованості

та  за зустрічним позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс-Лізинг”, м.Львів

до відповідача-1: Відкритого акціонерного товариства „Червоноградське автотранспортне підприємство 14628”, м.Червоноград

до відповідача-2: Відкрите акціонерне товариство „Державний Ощадний банк України” в особі Червоноградського відділення Ощадбанку №7856, м.Червоноград

про визнання частково недійсним договору гарантії від 30.06.1998р.   

за участю представників сторін:

від позивача: Іванчина О.І. - юрист

від відповідача:  Єсіпов І.А. –представник

третя особа: Кінас М.І.- юрисконсульт

Учасникам судового процесу роз'яснено права і обов'язки,  передбачені ст.ст. 22, 28 ГПК України. Заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

          Рішенням господарського суду Львівської  області від 03.05.2006р. (суддя Кітаєва С.Б.)  по даній справі за первісним позовом Відкритого акціонерного товариства „Червоноградське автотранспортне підприємство 14628”, м.Червоноград  до Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс-Лізинг”, м.Львів  та третьої особи Відкритого акціонерного товариства „Державний Ощадний банк України” в особі Червоноградського відділення Ощадбанку №7856, м.Червоноград  про стягнення 265 558,34 грн., заборгованості та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс-Лізинг”, м.Львів  до Відкритого акціонерного товариства „Червоноградське автотранспортне підприємство 14628”, м.Червоноград  та до Відкритого акціонерного товариства „Державний Ощадний банк України” в особі Червоноградського відділення Ощадбанку №7856, м.Червоноград про визнання недійсним п.2.2.2 договору гарантії про право позивача на регрес від 30.06.1998р.,   первісний позов задоволено повністю, а в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

          Не погоджуючись з рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку з підстав порушення норм матеріального та процесуального права. Зокрема апелянт посилається на неприпустимість покладення судом першої інстанції в основу оскаржуваного рішення як джерела права висновків судової колегії Вищого Господарського Суду України щодо змісту статті 196 ЦК УРСР, яка не передбачає права на регрес (ст.193 Кодексу), що є порушенням норм матеріального права, а також припису ст.111-12 ГПК в частині неприпустимості вказівок касаційної інстанції щодо того, яка норма матеріального права і яким чином повинна бути застосована при новому розгляді справи. Також серед іншого посилається на те, що відповідач не був стороною договору гарантії, а відтак сторони цього договору не вправі були довільно визначати його обов'язки, не визначені законом. Сплата спірних сум відбулася на підставі мирової угоди, а не договору гарантії. Просить скасувати оскаржуване рішення і постановити нове рішення про повну відмову у задоволенні первісного позову та повне задоволення зустрічного позову із новим розподілом судових витрат.

          Позивач письмового відзиву на апеляційну скаргу не надав, у судовому засіданні доводи скарги заперечив з тих підстав, що хоч право на регресне стягнення ст.196 ЦК УРСР не передбачене, проте зобов'язання виникають і з інших підстав, зокрема з угод, які не суперечать законодавству (ст.4 ЦК УРСР). Вважає, що договір гарантії містить елементи різних видів угод, зокрема зміст спірного п.2.2.2 про делегування йому третьою особою права на регрес слід розглядати як уступку права вимоги (ст.197 ЦК УРСР).

          Третя особа з апеляційною скаргою не погодилася з тих підстав, що згідно п.2.2.2 договору гарантії від 30.06.98р. гарант має право регресної вимоги до позичальника в розмірі виплачених гарантом банку сум (письмові пояснення від 28.08.06р.№350).

          Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, заслухавши пояснення  представників сторін, колегія Львівського апеляційного господарського суду встановила:

          03.11.97р. між відповідачем (лізингодавець) та позивачем (лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу №Ас-Л-1-ЛАЗ-52075, за яким відповідач передає, а позивач приймає на умовах фінансового лізингу два автобуси ЛАЗ-А141 загальною вартістю 211590,98 грн., які після укладення договору поставки автобусів позивач отримує самовивозом від заводу виробника (пункти 1.1, 3.1 та 3.3 договору). У той же день сторони лізингового договору уклали з виробником автобусів (ВАТ “ЛАЗ”) контракт №ЛА-4 по реалізації автобусів, згідно якого відповідач купив за 211590,98 грн. для передачі позивачеві у лізинг зазначені автобуси (пункти 1-3, 6). Факт передачі автобусів у лізинг сторонами не заперечується й підтверджується листами позивача від 10.08.99р. №7/357 та від 30.11.99р. 7/461. Додатково до суми контракту відповідач сплатив річну страховку автобусів на загальну суму 6347,72 грн.

          Для придбання автобусів відповідач залучив кредитні кошти третьої особи (за зустрічним позовом  відповідач 2), уклавши з нею 29.12.97р. кредитний договір №39 про надання відповідачеві 211590,98 грн. для покупки автобусів згідно контракту №ЛА-4 (п.1.2 договору). Кредит, згідно пункту 1.1, видавався на п'ять років (до 31.12.02р.) зі сплатою відсотків. Пунктом 3.1 кредитного договору було обумовлено, що погашення позики відбуватиметься згідно строкового зобов'язання, яке є невід'ємною частиною цього договору, а сплата відсотків –не пізніше останнього робочого дня місяця, починаючи з 29.01.98р.

Долучене до матеріалів справи третьою особою строкове зобов'язання передбачає повернення позики рівними платежами по 3526,52 грн. щомісячно до останнього числа кожного місяця, починаючи з 31.01.1998р. з кінцевим строком повернення до 31.12.02р.

          Згідно п.6.1 кредитного договору кредит забезпечується заставою придбаних відповідачем автобусів та заставою нерухомості позивача. У зв'язку з цим 05.05.98р. третя особа і відповідач уклали договір застави придбаних відповідачем автобусів (зареєстрований у реєстрі нотаріуса за №1-1772) на користь третьої особи.

          30.06.98р. без участі відповідача третя особа і позивач уклали спірний договір гарантії, яким позивач гарантував повернення третій особі одержаного відповідачем кредиту та відсотків за його користування згідно зазначеного вище кредитного договору. Умовами цього договору гарантії серед інших було встановлене, що позивач несе субсидіарну відповідальність за невиконання відповідачем своїх обов'язків (п.3.1), а також визначене право гаранта на регресну вимогу до відповідача в розмірі виплаченої позивачем третій особі суми (п.2.2.2, який є предметом спору за зустрічним позовом).

          Як правильно встановлено судом першої інстанції, позивач на час підписання договору гарантії був господарським товариством, а не державним підприємством, тобто мав право видавати гарантії по зобов'язаннях третіх осіб.

          21.12.00р. третя особа заявила позов до лізингоодержувача і лізингодавця  про стягнення 282548,32 грн. неповернутих коштів за кредитним договором. Рішенням Арбітражного суду Львівської області від 26.01.01р. по справі №4/13-22/7 було затверджено мирову угоду, укладену позивачем, відповідачем і третьою особою. Згідно цього рішення протягом дії кредитного договору станом на 01.11.00р. відповідач не повернув кредит на суму 112848 грн. та не сплатив відсотки за користування ним в сумі 112785,26 грн. по причині несплати лізингових платежів лізингоодержувачем. Умовами мирової угоди обов'язок зі сплати простроченого кредиту та прострочених відсотків, а також строкового кредиту в сумі 95215,82 грн. і відсотків на нього (тобто як за минулі, так і на майбутні періоди), було покладено на лізингоодержувача (АТП). Мировою угодою був встановлений графік сплати вказаних сум з кінцевим строком їх сплати до 29.12.02р.

          Після цього позивач впродовж двох років сплатив третій особі 255293,94 грн. і у грудні 2002 року на підставі п.2.2.2 договору гарантії заявив позов про регресне стягнення з відповідача сплачених ним сум, скоректувавши при новому розгляді справи заявою від 05.04.06р. розмір своїх вимог на індекс інфляції та відсотки річних з простроченої суми. Відповідач заявив зустрічний позов до позивача і третьої особи про визнання п.2.2.2 договору гарантії, яким третя особа надала позивачеві право на регресні стягнення, недійсним з підстав невідповідності його ст.196 ЦК УРСР і неприпустимістю визначати договором, укладеним без його участі, його обов'язки, які не передбачені законом.

          Передані позивачеві у лізинг автобуси залишилися у володінні та користуванні позивача, що ним не заперечується.

          До спірних правовідносин апеляційний господарський суд застосовує законодавство, яке діяло у відповідний час.

          Приймаючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що згідно з висновками судової колегії Вищого господарського суду України, статтею 196 ЦК УРСР фактично передбачене право гаранта на регрес, а тому позивач має право на повернення сплачених ним сум за рахунок відповідача з урахуванням індексу інфляції та відсотків річних. Проте з такими висновками погодитися не можна.

          Як вбачається зі змісту позовної заяви АТП і підтверджується матеріалами справи, сплата коштів третій особі в сумі 255293,94 грн. відбулася на підставі мирової угоди, а не договору гарантії по кредитному договору.

          Відповідно до ст.194 ЦК УРСР, яка згідно ст.196 Кодексу поширювалася і на гарантії, порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання. З дня затвердження судом мирової угоди (26.01.01р.), відбулася новація у зобов'язанні і дія кредитного договору була припинена (ст.220 ЦК УРСР). За таких умов з 26.01.01р. дія договору гарантії теж припинилася.

          Таким чином, у первісному позові слід відмовити за вказаних вище підстав. Що ж до зустрічного позову, то до суду має право звернутися лише та особа, права якої порушені (ст.1 і 2 ГПК України). Проте на час звернення до суду із зустрічним позовом (17.01.03р.), договору гарантії як предмету спору вже не існувало, його виконання протягом дії гарантійного зобов'язання не відбувалося, а неврегульованих питань при його припиненні між сторонами у зв'язку із укладенням мирової угоди не залишилося. Отже відповідач не зміг довести суду, які саме його права порушував припинений договір гарантії на час звернення до суду, а тому за зустрічним позовом провадження у справі слід припинити.

          Таким чином у наявності невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, що призвело до порушення ним норм матеріального та процесуально права. Відповідно до ст.ст.101 та 103 ГПК апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі, за наслідками чого, зокрема, має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення, а також скасувати рішення повністю або частково і припинити провадження у справі.

          Отже, апеляційна скарга підлягає задоволенню в частині, що стосується первісного позову. Судові витрати, понесені відповідачем під час звернення до апеляційного суду з апеляційною скаргою в частині оскарження рішення за первісним позовом, слід віднести на рахунок позивача, а понесені сторонами витрати під час звернення до суду першої інстанції підлягають розподілу відповідно до правил ст.ст.49 та 80 ГПК України і п.3 ст.8 ДКМУ “Про державне мито”.

                    На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 49, 80               (п.1-1),  103,104 , 105 ГПК України Львівський апеляційний господарський  суд,

ПОСТАНОВИВ:

1.          Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Транс Лізинг”  від 12.05.06р. №013.   задоволити  частково.

2.          Рішення Господарського суду Львівської області від 03.05.2006р. по справі №4/487-14/67 (4/4409-16/45) скасувати повністю.

3.          За первісним позовом прийняти нове рішення про повну відмову у задоволенні позовних вимог.

4.          Провадження за зустрічним позовом припинити.

5.          Стягнути з Відкритого акціонерного товариства “Червоноградське АТП 14628” (м.Червоноград, вул.Св.Володимира, 113, ЄДРПОУ 03114773) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Транс-лізинг»(м.Львів, вул.Наукова, 29, ЄДРПОУ 23962167) 1833,59 грн. сплаченого за подання апеляційної скарги державного мита.

6.          На виконання постанови місцевому господарському суду видати відповідний наказ.

7.          Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

8.           Матеріали справи повернути господарському суду Львівської області.

    Головуючий-суддя                                                             Г. Гнатюк

    Суддя                                                                                Н.Кравчук

    Суддя                                                                                О.Мирутенко