Постанова

від 23.02.2012 по справі 5008/1518/2011

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

5008/1518/2011

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

                                                                                                                                            ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.02.12                                                                          Справа  № 5008/1518/2011

Львівський апеляційний господарський суд у складі суддів:

головуючий суддя                                                            Малех І. Б.

судді                                                                                Желік М. Б.

                                                                                Юркевич М. В.

при секретарі судового засідання М. Кришталь

за участю представників сторін:

від позивача (апелянта) –  не з'явився

від відповідача 1 –Главнік В.В.

від відповідача 2 – не з'явився

розглянув апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області № 10-11-04030 від 29.12.2011 р.

на рішення господарського суду Закарпатської області від 22.12.2011 р.

у справі № 5008/1518/2011

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області

до відповідача 1 ПАТ «Буштинський лісокомбінат», смт. Буштино, Тячівський район, Закарпатська область

до відповідача 2 Буштинської селищної ради, смт. Буштино, Тячівський район, Закарпатська область

про визнання права державної власності на їдальню, яка не увійшла до статутного фонду ЗАТ «Буштинський лісокомбінат», усунення перешкод у користуванні майном, визнання недійсним рішення виконавчого комітету Буштинської селищної ради від 28.10.2004 р. № 160, визнання недійсним свідоцтва про право колективної власності на нерухоме майно від 15.11.2004 р. № 126

ВСТАНОВИВ:

рішенням господарського суду Закарпатської області від 22.12.2011 р. у справі № 5008/1518/2011 повністю відмовлено у позові Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області до ПАТ «Буштинський лісокомбінат», смт. Буштино, Тячівський район, Закарпатська область та Буштинської селищної ради про визнання права державної власності на їдальню, яка не увійшла до статутного фонду ЗАТ «Буштинський лісокомбінат», усунення перешкод у користуванні майном, визнання недійсним рішення виконавчого комітету Буштинської селищної ради від 28.10.2004 р. № 160, визнання недійсним свідоцтва про право колективної власності на нерухоме майно від 15.11.2004 р. № 126.

Рішення суду мотивоване тим, що спірне нерухоме майно правомірно набуте відповідачем 1 саме у колективну власність за угодою купівлі-продажу від 28.10.1991 р., тобто до прийняття нормативно-правових актів, на які посилається апелянт (позивач), як на підстави своїх вимог. При цьому, суд зазначив, що законодавством Союзу РСР не містило жодних заборон щодо безоплатної передачі організаціям орендарів невиробничих фондів при викупі орендованого майна. Розрахунок розмірів часток та акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Буштинського лісокомбінату у сукупності із угодою купівлі-продажу від 28.10.1991 р. підтверджують наявність права власності відповідача 1 на спірне нерухоме майно –їдальню.

У своїй апеляційній скарзі позивач просить дане рішення скасувати та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги, посилаючись на те, що об'єкти соціально-побутової сфери в 1991 році під час придбання орендованого майна організацією орендарів, не передані і не могли бути передані організації, оскільки дана передача не передбачалась і не регулювалась чинним на той час законодавством. За договорами купівлі-продажу орендованого майна та до викупленої державної частки цілісного майнового комплексу Буштинського лісокомбінату і актами приймання-передачі, організація орендарів отримала майно, зазначене в акті інвентаризації та оцінки лише вартістю 1 471 908 тис. крб. та 642 249 тис. крб.. Передача об'єктів соціально-побутового призначення за вказаними актами у власність організації орендарів не відбулась, про що свідчать документальні підтвердження та підписи відповідальних осіб. Таким чином, апелянт вважає, що спірний об'єкт перебуває у режимі державної власності та незаконно був зареєстрований за Буштинським лісокомбінатом.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач 2 просить залишити рішення господарського суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення в частині  визнання недійсним рішення виконавчого комітету Буштинської селищної ради № 160 від 28.10.2004 р., мотивуючи тим, що виконавчий комітет під час прийняття рішення № 160 від 28.10.2004 р. «Про оформлення права власності на нерухоме майно» керувався Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні»та Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України № 6/5 від 28.01.2003 р., а підставою для оформлення такого рішення був договір купівлі-продажу № КП-211 від 10.11.1993 р.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу відповідач 1 просить залишити рішення господарського суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, зазначаючи, що в результаті приватизації майно Буштинського лісокомбінату перейшло у власність організації орендарів, як шляхом викупу майна, так і шляхом безоплатної передачі майна, відносно якого були встановлені пільги, а саме майна соціально-побутового призначення, до якого відноситься спірний об'єкт їдальні. Також відповідач 1 вказав, що судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що перехід права власності на спірне майно їдальні перейшло до організації орендарів Буштинського лісокомбінату до того, як Законом України від 19.02.1997 р. № 89/97-ВР «Про внесення змін до Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»»була прийнята нова редакція цього Закону і змінено правовий режим об'єктів соціально-культурного призначення підприємств, що приватизуються, шляхом передачі таких об'єктів в користування за цільовим призначенням, без права продажу.

Розглянувши наявні у справі матеріали, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі та у відзивах на неї, заслухавши пояснення представників сторін у судовому засіданні, колегія суддів Львівського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 13.10.1989 р. між виробничо-торговим лісозаготівельним об'єднанням «Закарпатліс»(орендодавець) та колективом Буштинського лісокомбінату (організація орендарів) (орендар), правонаступником якого є ЗАТ, а потім ПАТ «Буштинський лісокомбінат», укладено договір про орендні відносини, відповідно до п. 1 якого орендодавець передав, а орендар прийняв в оренду виробничі будівлі, споруди, обладнання, житловий фонд та об'єкти соцкультпобуту. Додатковою угодою від 11.06.1991 р. у вказаний пункт внесено зміни, зокрема, передбачено, що орендоване майно передається в користування з правом його викупу орендарем.

28.10.1991 р. між виробничо-торговим лісозаготівельним об'єднанням  «Закарпатліс»(продавець) та організацією орендарів Буштинського лісокомбінату (покупець) укладено угоду купівлі-продажу, згідно якої об'єднання продало організації орендарів орендовані ним з 01.11.1989 р. основні засоби виробничого призначення по залишковій вартості станом на 01.10.1991 р. в сумі 1 593 861 крб. згідно додатку № 1.

Відповідно до п. 2 зазначеної угоди, продавець передає покупцеві безкоштовно у колективну власність орендовані з 01.11.1989 р. основні засоби культурно-побутового і соціального призначення та житловий фонд, балансова вартість яких станом на 01.10.1991 р. становить 2 143 452 крб., а залишкова вартість з врахуванням фізичного зносу – 1 382 960 крб. згідно додатку № 2.

04.11.1991 р. сторонами угоди був складений акт про викуп майна організацією орендарів Буштинського лісокомбінату, що підтверджує фактичне виконання зазначеної угоди сторонами.

Згідно ч. 4 ст. 10 Закону СРСР «Про підприємства в СРСР» у редакції, що діяла на час укладення та виконання сторонами вказаної угоди, підприємство має право продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям і установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безплатно в тимчасове користування або в позичку належні йому будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу, якщо інше не передбачено законодавчими актами Союзу РСР, союзних і автономних республік і статутом підприємства.

Положеннями ст. 10 Закону СРСР «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду» передбачалось право орендаря на викуп орендованого майна на умовах, у порядку та строки, що визначаються відповідним договором. При цьому, умови викупу майна могли передбачати також і безоплатну передачу невиробничих фондів покупцю, що відповідало чинному на момент укладення зазначеної угоди законодавству.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону СРСР «Про власність в СРСР», до колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств, господарських асоціацій, громадських організацій та інших об'єднань, які є юридичними особами.

Таким чином з врахуванням наведених обставин, а також положень чинного на той час законодавства, апеляційна інстанція погоджується з висновком місцевого господарського суду, що спірне нерухоме майно правомірно набуте відповідачем 1 саме у колективну власність за угодою купівлі-продажу від 28.10.1991 р., тобто до прийняття нормативно-правових актів, на які посилається апелянт (позивач) як на підстави своїх вимог. При цьому, суд зазначає, що законодавством Союзу РСР не містило жодних заборон щодо безоплатної передачі організаціям орендарів невиробничих фондів при викупі орендованого майна.

Крім цього, слід зазначити, що вказана угода відповідає законодавству, чинному на час її укладення та виконання, у встановленому законом порядку недійсною не визнавалася, а тому породжує обумовлені нею юридичні наслідки.

Як вбачається із матеріалів справи, в подальшому відбулася приватизація Буштинського лісокомбінату шляхом викупу іншої частини державного майна цілісного майнового комплексу.

Судом встановлено, що 10.11.1993 р. між Фондом державного  майна України (продавець) та Організацією орендарів Буштинського лісокомбінату (покупець) укладено договір № КП 211 купівлі-продажу державного майна, відповідно до п.п. 1, 2 якого продавець продав, а покупець купив державну частку майна цілісного майнового комплексу Буштинського лісокомбінату вартістю 642 249 000 крб.

Майно підприємства передано згідно акту передачі державної частки цілісного майнового комплексу організації орендарів Буштинського лісокомбінату від 04.10.1994 р. В даному акті зазначено, що продавець передав, а покупець прийняв недовикуплену частку державного майна в цілісному майновому комплексі, яка знаходиться на балансі організації орендарів Буштинського лісокомбінату вартістю 642 249 000 крб., що згідно п. 3 договору купівлі-продажу № КП 211 від 10.11.1993 р., була сплачена майновими сертифікатами шляхом безготівкового розрахунку.

Згідно п. 4 договору, право власності на майно, що приватизується, перейшло до покупця з моменту підписання сторонами договору купівлі-продажу.

З акту оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Буштинського лісокомбінату, складеного комісією, яка створена згідно наказу голови Фонду державного майна України від 21.09.1993 р. № 258-ІК, та розрахунку розміру часток у майні організації орендарів Буштинського лісокомбінату від 15.10.1993 р. вбачається, що в його основу покладені результати інвентаризації, а також матеріали викупу згідно договору від 28.10.1991 р. частини орендованого державного майна колективом організації орендарів Буштинського лісокомбінату.

З огляду на наведене, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що спірне майно було вилучено як таке, що вже належало організації орендарів на праві колективної власності із суми, яка підлягала сплаті покупцем за договором купівлі-продажу державного майна від 10.11.1993 р.

У п. 10 Розрахунку вказані основні і оборотні засоби, передані колективу безкоштовно, в тому числі об'єкти соціальної інфраструктури (п. 10.2). У пункті 11 цього ж розрахунку (все майна, яке є у власності колективу) зазначено і п. 10.

Наведене відповідає п. 45 Методики оцінки вартості об'єктів приватизації та оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.1992 р. № 522, чинної на момент складання вищезгаданих акту та розрахунку. Даним пунктом встановлено, що вартість майна цілісного майнового комплексу зменшується, зокрема на вартість майна, що вже належить орендареві, для якого встановлені пільги (безоплатна передача об'єктів соціально-побутового призначення) тощо. Таким чином, сама по собі наявність в акті оцінки вилучення вартості певного майна із вартості цілісного майнового комплексу не може однозначно свідчити про те, що вказане майно має залишитися у власності держави.

Таким чином, розрахунок розмірів часток та акт оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Буштинського лісокомбінату у сукупності із угодою купівлі-продажу від 28.10.1991 р. підтверджують наявність права власності відповідача 1 на спірне нерухоме майно –їдальню.

Крім цього, слід зазначити, що застосування позивачем до спірних правовідносин ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»є необґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 24 згаданого закону в редакції, що діяла під час приватизації Буштинського лісокомбінату, товариству покупців, створеному працівниками підприємства згідно ст. 8 цього Закону, яке стало власником свого підприємства в результаті викупу підприємства, купівлі його на аукціоні, за конкурсом, придбання 51 і більше відсотків акцій, за його згодою відповідний державний орган приватизації безоплатно передає об'єкти соціально-побутового призначення, створені за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) зазначеного підприємства із зменшенням ціни, за яку було придбано майно підприємства, на суму початкової ціни зазначеного майна. Згідно ч. 3 цієї статті, вказані пільги поширювались і на викуп державного майна орендними підприємствами.

Таким чином, твердження апелянта щодо неможливості передачі у власність об'єктів соціально-культурного призначення на пільгових умовах, тобто безоплатно, спростовуються як матеріалами приватизації, так і чинним на той час законодавством.

В свою чергу, відповідно до п. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про додаткове регулювання орендних відносин»№ 9-92 від 15.12.1992 р., організація орендарів для цілей викупу орендованого державного майна має права й обов'язки товариства покупців, в тому числі передбачені ч. 2 ст. 24 Закону України «Про приватизацію державного майна».

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»в редакції, що діяла під час виникнення спірних правовідносин, приватизації підлягало майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, що виділяються в самостійні підприємства і є єдиними (цілісними) майновими комплексами.

При цьому, згідно ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», його дія не поширюється, зокрема, на приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються.

Так, із змісту зазначених норм вбачається, що до складу цілісного майнового комплексу, який підлягав приватизації, включалося майно, що виконує виробничі функції у закінченому циклі виробництва, і до цього майна могли бути включені об'єкти соціально-культурного призначення, які належать підприємствам.

Перехід права власності на спірне майно відбувся відповідно до п. 4 договору купівлі-продажу з моменту його підписання, а також положень ст. 128 ЦК Української РСР, чинного на той момент.

Нормами ст. 21 Закону України «Про власність», чинного на час приватизації Буштинського лісокомбінату, встановлено, що підставами виникнення права колективної власності є, зокрема, викуп колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства, а також безоплатна передача майна державного підприємства у власність трудового колективу.

Лише після прийняття нової редакції Закону України «Про приватизацію державного майна»(Закон України № 89/97 від 19.02.1997 р.) було внесено зміни до ст. 24 та визначено, що майно соціально-побутового призначення передається без права продажу, тобто лише з 1997 року законодавством встановлено застереження, що таке майно передається у володіння та користування без права продажу, що виключає набуття права власності. Проте такий закон не має зворотної дії в часі, а тому норма ст. 24 в більш пізній редакції не може застосуватись до спірних правовідносин.

Враховуючи викладене, необґрунтованим є застосування позивачем (апелянтом) до спірних правовідносин редакції ст. 24 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств», прийнятої згідно Закону України № 89/97-ВР від 19.02.1997 р.

Таким чином, в результаті приватизації майно Буштинського лісокомбінату перейшло у власність організації орендарів як шляхом викупу майна, так і шляхом безоплатної передачі майна, відносно якого були встановлені пільги, а саме майна соціально-побутового призначення, до якого відноситься спірний об'єкт їдальні.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції, дослідивши всі матеріали справи та норми законодавства, чинного на час приватизації майна Буштинського лісокомбінату,  дійшла висновку, що спірне майно – їдальня, що знаходиться за адресою вул. Заводська, 1, смт. Буштино, Тячівський район, Закарпатська область, правомірно набуте у власність організацією орендарів Буштинського лісокомбінату, правонаступником якого є відповідач 1 –ПАТ «Буштинський лісокомбінат», смт. Буштино, Тячівський район, Закарпатська область.

Судом також встановлено, що 06.10.1994 р. Фондом державного майна України організації орендарів Буштинського лісокомбінату видано свідоцтво про право власності на цілісний майновий комплекс Буштинського лісокомбінату, реєстраційний № П-382, а 28.10.2004 р. виконавчим комітетом Буштинської селищної  ради прийнято рішення № 160 «Про оформлення права власності на нерухоме майно», яким вирішено оформити право власності на нерухоме майно в смт. Буштино по вул. Заводській, 1 за ЗАТ «Буштинський лісокомбінат», на підставі якого ЗАТ «Буштинський лісокомбінат» видано свідоцтво про право колективної власності на нерухоме майно – майновий комплекс, розташований в смт. Буштино, вул. Заводська, 1, від 15.11.2004 р. № 126, у якому власником вказаного об'єкту зазначений ЗАТ «Буштинський лісокомбінат», правонаступником якого є відповідач 1.

Вказані акти прийняті органом місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», стосуються цілісного майнового комплексу, а не тільки спірного обєкту. Тому вимоги позивача до іншого відповідача 2 – виконавчого комітету Буштинської селищної ради про визнання недійсним рішення № 160 від 28.10.2004 р. та визнання недійсним свідоцтва про право колективної власності на нерухоме майно від 15.11.2004 р. № 126 є безпідставними, а отже судом першої інстанції правомірно та на законних підставах відмовлено у їх задоволенні.

Не може бути задоволеною і вимога про зобов'язання ПАТ «Буштинський лісокомбінат»усунути перешкоди у користуванні їдальнею, оскільки відповідно до ст. 387 ЦК України, тільки власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Щодо застосування строків позовної давності, про що заявлено відповідачем 1, то місцевий господарський суд вірно зазначив, що в даному випадку позовна давність не підлягає застосуванню, оскільки наявні підстави для відмови в позові по суті.

Відповідно до ст.ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи наведене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення господарського суду першої інстанції прийняте з врахування всіх обставин справи та з дотриманням норм чинного законодавства, також врахувавши позицію, викладену в постанові Верховного суду України від 14.09.2004 року № 6/431, а тому не вбачає підстав для його зміни чи скасування.

Згідно ст. 111-28 ГПК України про обов'язковість судових рішень Верховного Суду України - рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1.          Рішення господарського суду Закарпатської області від 22.12.2011 р. у справі № 5008/1518/2011 залишити без змін, апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області –без задоволення.

2.          Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуючий суддя                                                                      Малех І. Б.

Суддя                                                                                          Желік М. Б.

Суддя                                                                                          Юркевич М. В.

Повний текст постанови виготовлений 27.02.2012 р.