Постанова

від 05.03.2012 по справі 5004/2200/11

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

5004/2200/11

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне,  вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

"05" березня 2012 р.                                                                          Справа № 5004/2200/11  

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий  суддя                                                                           Петухов М.Г.

суддя                                                                                                    Маціщук А.В. ,

 суддя                                                                                                    Гулова А.Г.   

за участю представників сторін:

від позивача:  Ткачук Д.І.

від відповідача:  Якимчук В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області

на  рішення  господарського суду Волинської області від 28.11.2011р.

у справі № 5004/2200/11 (суддя Слупко В. Л.)

за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області

до Товариства з додатковою відповідальністю "Волиньдеревпром"

про визнання договору про зберігання державного майна укладеним в редакції регіонального відділення

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 28.11.2011р. у справі № 5004/2200/11 відмовлено у задоволенні позову Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області до Товариства з додатковою відповідальністю "Волиньдеревпром" про визнання договору про зберігання державного майна укладеним в редакції регіонального відділення.

Приймаючи вищезазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. При цьому, місцевий суд звертає увагу, що  чинне законодавство не передбачає такого способу захисту цивільних прав, як визнання договору (правочину) укладеним чи неукладеним за результатами розгляду відповідних позовних вимог.   

Визнання договору (правочину) укладеним чи неукладеним по суті є встановленням факту, що має юридичне значення, та може мати місце лише при розгляді спору про право цивільне.

При вирішенні спірних правовідносин, судом першої інстанції також було враховано положення Постанови №9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до якої не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).  

Враховуючи положення чинного законодавства, місцевий суд наголошує на тому, що оспорюваний договір не може бути визнано укладеним в судовому порядку шляхом задоволення відповідних позовних вимог, оскільки це суперечить положенням ч.2 ст.16 ЦК України.

Враховуючи той факт, що в разі ухилення однієї із сторін від підписання договору, всі істотні умови якого погоджено сторонами, заінтересована сторона може звернутися з позовом про спонукання іншої сторони до укладення договору на умовах проекту, запропонованого позивачем,  місцевий суд дійшов до висновку, що пред'явлений Регіональним відділенням позов про визнання укладеним непідписаного відповідачем договору зберігання державного майна не відповідає встановленим способам захисту цивільних прав.

Підсумовуючи вищевказане, суд першої інстанції не віднайшов правових підстав, за яких позов підлягав би до задоволення.

Не погоджуючись із винесеним рішенням суду першої інстанції, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Волинській області звернулось з апеляційною скаргою до Рівненського апеляційного господарського суду, в якій просить рішення господарського суду Волинської області  від 28.11.2011р. у справі №5004/2200/11 скасувати та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги.

Апелянт вважає, що рішення господарського суду є незаконним та таким, що прийнято з порушенням норм матеріального права.

На підтвердження своїх доводів, скаржник вказує наступне.

Відповідно до вимог п.2 ст.20 ГК України  кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються ... шляхом установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Тобто, як зазначає скаржник, вказана норма закону в частині захисту прав та інтересів суб'єктів господарювання шляхом установлення господарських правовідносин чітко передбачає можливість задоволення судом позовної вимоги про визнання договору укладеним.

Посилання на постанову Пленуму Верховного Суду України 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", на думку апелянта, теж не може братися до уваги, так як зазначена постанова не лише регламентує практику вирішення цивільних справ, а й сама по собі спрямована на визнання правочинів недійсними, що не має місця при вирішенні даної категорії справ.

Рішення у справі  із вирішення переддоговірного спору не  потребує  виконання, адже згідно з ч.2 ст.187 ГК України,  договір вже вважається укладеним, тобто рішенням встановлюється факт   існування договору і породжених  ним  зобов'язань.   

В свою чергу ч.1 ст.649 ЦК України передбачає, що судом вирішуються розбіжності, які виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування.

Відповідно до вимог ч.7 ст.179 ГК України, господарські договори укладаються за правилами встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно із ст.3 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", об'єктами управління державної власності є, зокрема, державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій.

Відповідно до вимог ст.7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Фонд державного майна України, відповідно до законодавства, приймає рішення про подальше використання державного майна, яке не увійшло до статутних фондів господарських організацій, але перебуває на їх балансі.

Згідно із вимогами п.1.3 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств в процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Міністерства економіки України від 19.05.1999р. №908/68, управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств в процесі приватизації, полягає у виборі та забезпеченні уповноваженим органом способу та умов подальшого використання майна.

Відповідно до вимог п.1.4 зазначеного Положення одним із способів управління державним майном є передача майна господарським товариствам, у тому числі у разі ліквідації балансоутримувача, на умовах відповідного договору безоплатного зберігання відповідно до вимог законодавства.

Як зазначає скаржник, на виконання вказаних вище вимог законодавства регіональним відділенням ФДМУ по Волинській області 30.06.2011р. видано наказ №13, яким було визначено спосіб управління вищезазначеним державним майном шляхом передачі його ТзДВ "Волиньдеревпром" на умовах договору зберігання.

Даний наказ не визнавався недійсним в судовому порядку, не скасований, а отже є чинним та підлягає до виконання.

Таким чином, регіональне відділення стверджує, що подача позову про визнання договору укладеним в повній мірі відповідає вимогам законодавства та встановленим способам захисту господарського права, з огляду на що позовні вимоги слід задоволити, а оскаржуване рішення скасувати.

Відповідач у письмовому відзиві на апеляційну скаргу заперечив проти доводів та вимог скарги вказавши, що твердження викладені в скарзі є безпідставними та необґрунтованими. Також відповідач стверджує, що відповідно до ст.3 Цивільного кодексу України одними з основних засад цивільного законодавства є: свобода договору, відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

ТзДВ "Волиньдеревпром" наголошує, що не вчиняло дій щодо укладення з Позивачем договору та не бажає укладати його, в зв`язку з чим стверджує, що волевиявлення сторін в даному випадку не було.

Крім того, згідно з частин 1 - 3, ст.180 ГК України :

1. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямовані на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідними для договорів певного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

3. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідач у відзиві стверджує, що істотними умовами, які не були погоджені між сторонами, є зокрема обов`язки зберігача, обов`язки Органу управління, ціна та строк договору, порядок відшкодування витрат, а отже виходячи з наведеного вище договір не може бути визнано укладеним.

Відповідач стверджує, що не зобов`язаний укладати договір з позивачем так, як відповідно до ч.3 ст.179 Господарського кодексу України укладання господарського договору є обов`язковим для сторін у двох випадках, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язком для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

ТзДВ "Волиньдеревпром" також вказує на те, що чинне законодавство України не передбачає обов`язку господарських товариств укладати з державним органом приватизації договір безоплатного зберігання державного майна, а також відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

05 березня 2012 року в судовому засіданні Рівненського апеляційного господарського суду представник скаржника Ткачук Д.І. підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, вважає, що судом першої інстанції при винесенні даного рішення було порушено норми матеріального права. У зв'язку із зазначеним, рахує, що рішення господарського суду Волинської області від 28.11.2011р. у справі №5004/2200/11 слід скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Представник відповідача Якимчук В.В. в судовому засіданні заперечив проти доводів викладених в апеляційній скарзі, просить суд рішення господарського суду Волинської області від 28.11.2011р. у справі №5004/2200/11 залишити без змін так як, воно прийняте з дотриманням норм чинного законодавства і не несе в своєму змісті порушення норм матеріального чи процесуального права, а апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області залишити без задоволення так, як вимоги зазначені в ній не відповідають нормам чинного законодавства.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом при винесенні рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, виходячи з наступного.

Листом від 31.08.2011р. № 11-03-1447 позивач зробив пропозицію відповідачу укласти договір безоплатного зберігання державного майна (обладнання цивільної оборони та двері цивільної оборони) до якого додав два примірники проекту договору, які були вручені відповідачу під розписку, що не заперечується останнім (а.с.13)

Відповідно до ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ч.2 ст.940 ЦК України зберігач звільняється від обов`язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв`язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності.

Відповідно до ст. 179 ГК України укладання господарського договору є обов`язковим для сторін у випадках, якщо, договір заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язковим для суб`єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов`язковості укладення договору для певних категорій суб`єктів господарювання, чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.  

Виходячи з наведеного вище оспорюваний договір не заснований на державному замовленні, виконання якого є обов`язковим для суб`єкта господарювання, а також не має прямої вказівки закону щодо того, що Товариство з додатковою відповідальністю  "Волиньдеревпром" зобов`язане обов`язково укласти даний договір з позивачем.

Отже законами України не передбачачено обов`язку господарських товариств укладати з державним органом приватизації договір безоплатного зберігання державного майна.

Посилання позивача на Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі є необгрунтованим, оскільки норми Положення мають відсильний характер та кореспондуються з Цивільним кодексом України, а обов'язок укладання договору має бути передбачено законом.

Як вбачається з матеріалів справи ТзДВ "Волиньдеревпром" листом від 10.11.2011р. вих. №10-11/11 повідомило позивача, що у зв`язку із складним фінансовим становищем, відсутністю відповідного складу працівників на підприємстві, а також коштів на оплату праці таких працівників, не може гарантувати належного зберігання державного майна з обставин, які мають істотне значення. Крім того відповідач не є професійним зберігачем, отже для збереження майна має бути залучена відповідна організація, яка надає охоронні послуги.

Відповідно до п.1 ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору відповідно до вищевказаної статті є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.  

Також згідно з ч.1ст.640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції так, як в матеріалах справи не має доказів прийняття відповідачем пропозиції позивача на укладення договору, то відповідно така пропозиція була відхилена.

Відповідно до ч.2 ст.640 ЦК України, моментом укладення договору є передання майна або вчинення певної дії передбаченої в договорі.

Крім того, згідно з ч. ч.1, 2, 3 ст.180 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямовані на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідними для договорів певного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Також при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відповідно до ч.3 ст.203 ЦК України для чинності правочину необхідно, щоб волевиявлення учасника правочину було вільним і відповідало його внутрішній волі.

Апеляційний суд виходить з того, що відповідач  не вчиняв дій щодо укладення з позивачем договору, то в зв`язку з цим суд вважає, що волевиявлення сторін, як такого, в даному випадку не було.

Крім того, як вбачається з наявного в матеріалах справи проекту договору зберігання державного майна, яке не увійшло до статутного капіталу господарського товариства у процесі приватизації, останній не містить дати його укладання, а отже з врахуванням п.3.1 договору, не містить такої суттєвої умови, як строк дії договору та не підписаний уповноваженою особою позивача і не скріплений печаткою останнього, відповідно пропозиція позивача не може вважатися зробленою належним чином.  

Отже, як вбачається з матеріалів справи, а саме з Договору та Акту приймання - передачі (а.с.5-7) сторонами не було досягнуто згоди щодо істотних умов, договір не підписаний сторонами та не скріплений печатками, жодна із сторін не вчинила дії щодо передачі чи прийняття майна на зберігання, законом не визначено обов`язку відповідача обов`язково укласти даний договір з позивачем, а тому суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що позивачем у справі не наведено належних правових підстав на укладення Договору з відповідачем.

В той же час, суд апеляційної інстанції не погоджується з висновком місцевого  господарського суду з приводу того, що вимога позивача про визнання договору укладеним в редакції позивача є неналежним способом захисту, оскільки дана вимога є фактично вимогою про зобов'язання укласти договір на умовах запропонованих позивачем. Однак, дана обставина, не призвела до прийняття неправильного рішення.

Судовою колегією суду апеляційної інстанції не встановлено підстав для скасування оскаржуваного рішення, а тому останнє слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області - без задоволення.

Керуючись ст. ст.99, 101, 103 - 105 Господарського процесуального кодексу України, Рівненський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення господарського суду Волинської області від 28.11.2011р. у справі                         №5004/2200/11 залишити без змін, а апеляційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області - без задоволення.

          2. Справу  №5004/2200/11 направити в господарський суд Волинської області.

Головуючий суддя                                                                       Петухов М.Г.  

Суддя                                                                                              Маціщук А.В.  

Суддя                                                                                              Гулова А.Г.  

   837/12