Постанова

від 21.03.2012 по справі 5016/4011/2011(16/246)

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

5016/4011/2011(16/246)

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"21" березня 2012 р. Справа № 5016/4011/2011(16/246)

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Аленіна О.Ю.

суддів Жекова В.І., Сидоренко М.В.

при секретарі судового засідання Чеголі Є.О.

за участю представників сторін:

від ТОВ "Плюс-О.Р." - не з'явився,

від ПАТ “УкрСиббанк” - не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Плюс-О.Р."

на рішення господарського суду Миколаївської області від 16 січня 2012 року

у справі №5016/4011/2011(16/246)

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Плюс-О.Р."

до відповідача публічного акціонерного товариства “УкрСиббанк” в особі Миколаївського відділення № 492 ПАТ “УкрСиббанк”

про визнання недійсним кредитного договору, -

ВСТАНОВИВ

25 листопада 2011 року товариство з обмеженою відповідальністю „Плюс-О.Р.” (далі –ТОВ „Плюс-О.Р.”) звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом до публічного акціонерного товариства „УкрСиббанк” (далі –ПАТ „УкрСиббанк”) в особі Миколаївського відділення № 492 ПАТ „УкрСиббанк” про визнання недійсним Кредитного договору № 11197887000 від 13.08.2007 р.         

Рішенням господарського суду Миколаївської області від 16 січня 2012 року у справі №5016/4011/2011(16/246) (суддя Фролов В.Д.) у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Приймаючи рішення суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ „Плюс-О.Р.” є безпідставними та не підлягають задоволенню з тих підстав, що банк на момент укладення кредитного договору був наділений правом на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії, а твердження позивача про недійсність кредитного договору є безпідставними та не доведеним жодними доводами.

Не погоджуючись з цим рішенням до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулось ТОВ "Плюс-О.Р." в якій просить скасувати в повному обсязі судове рішення господарського суду Миколаївської області від 16 січня 2012 року у справі №5016/4011/2011(16/246) та ухвалити нове рішення, яким визнати кредитний договір №11197887000 від 13.08.2007 р. недійсним та стягнути з відповідача на користь ТОВ "Плюс-О.Р." сплачений судовий збір за подання апеляційної скарги в сумі 536 грн. 50 коп. Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. На думку апелянта, місцевим господарським судом не взято до уваги по-перше те, що на момент укладення кредитного договору, банк не мав жодних правових підстав щодо надання кредитів в іноземній валюті резидентам на території України, по-друге відповідно до п.1.5. Положення про порядок видачі НБУ індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою НБУ від 14.11.2004 р. №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, однак ініціатором вчинення валютної операції з надання валютного кредиту був саме позичальник, який звертався з кредитною заявкою до банку з проханням надати кредит, таким чином, діючим законодавством. За твердженням  скаржника, позичальнику не надано права використовувати іноземну валюту на території України при здійснені валютних платежів за кредитним договором. Скаржник зазначає, що під час надання кредиту банк взагалі не повідомив позичальника про можливі ризики, пов'язані зі зміною валютного курси гривні по відношенню до швейцарського франку та можливе збільшення загальної вартості кредиту за рахунок валютних коливань. Одночасно, скаржник вказує, що не погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність факту введення позичальника в оману стосовно істотних умов кредитного договору, а також наявність в діях банку умислу спрямованого на введення позичальника в оману стосовно істотних умов кредитного договору оскільки вважає, що сам факт настання ситуації коли банк за рахунок курсової різниці отримує надприбутки, а позичальник вимушений одноосібно нести тягар валютних коливань та погашати кредит за курсом, який вдвічі перевищує курс, що існував на момент отримання кредиту, а також відсутність в кредитному договорі застереження щодо можливих валютних ризиків для позичальника є введенням оману стосовно істотних умов кредитного договору під час його укладення. Апелянт вважає, що в складній економічній ситуації негативні наслідки валютних ризиків банк і позичальник повинні ділити порівну, однак господарський суд при прийнятті рішення не прийняв зазначені обставини до уваги, а також не обґрунтував в мотивувальній частині рішення чому всі валютні ризики повинні покладатись виключно на позичальника.

Представники сторін у судове засідання не з'явились та правами, наданими ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не скористались. Хоча були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду апеляційної скарги, що підтверджується поштовими повідомленнями наявними у матеріалах справи.

Враховуючи строки розгляду справи в апеляційній інстанції, передбачені ст. 102 ГПК України, судова колегія вважає, що неявка представників сторін не перешкоджає розгляду апеляційної скарги за наявними в справі матеріалами відповідно до ст. 75 ГПК України.

Відповідно до ст. 85 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши наявні матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ТОВ "Плюс-О.Р." підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи 13.08.2007 р. між АКІБ „УкрСиббанк”, правонаступником якого по всіх правах та зобов'язаннях виступає ПАТ „УкрСиббанк” та ТОВ „Плюс-О.Р.” було укладено договір про надання кредиту №11197887000 згідно з яким ПАТ „УкрСиббанк” надав ТОВ „Плюс-О.Р.” кредит у формі поновлюваної кредитної лінії в іноземній валюті в сумі ліміту кредитної лінії, що дорівнює 221703 (двісті двадцять одна тисяча сімсот три) швейцарських франків 00 сантимів, що дорівнює еквіваленту 936774,77 (дев'ятсот тридцять шість тисяч сімсот сімдесят чотири) гривні 77 копійок за курсом НБУ на день укладення кредитного договору, що складав 4 грн. 22 коп. до 1 швейцарського франку.

Згідно з пунктом 1.2.1 кредитного договору надання кредиту здійснюється у термін 13.08.2007 р.

Пунктом 1.2.2 кредитного договору встановлено, що позичальник у будь-якому випадку зобов'язаний повернути банку кредит у повному обсязі в терміни, встановлені графіком погашення кредиту (Додаток №1 до договору), але в будь якому випадку не пізніше 10 серпня 2018 р., якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного терміну (достроково).

Як встановлено п.п.1.3.1,1.3.2, 1.3.4 плата за кредит (як процентів так і комісії) за користування кредитними коштами  з 13.08.2077 р. по 13.11.2007 р. встановлюється за процентною ставкою у розмірі 8,99% річних, за користування кредитними коштами після 13.11.2007 р. процентна ставка встановлюється у розмірі 9,99% річних, а за користування кредитними коштами понад встановлений договором строку процентна ставка встановлюється у розмірі 13,49 % річних, нарахування процентів за цим договором здійснюється щомісяця, в останній робочій день поточного місяця, методом „факт/360” відповідно до вимог нормативно-правових актів НБУ та чинного законодавства України.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який втілюється в положеннях статей 3 та 627 ЦК України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Отже, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, у т.ч. щодо відповідних пунктів договорів, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ст.198 ГК України платежі за грошовими зобов'язаннями, що виникають у господарських відносинах, здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків, якщо інше не встановлено законом. Грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Коштами відповідно до приписів статті 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів (стаття 35 Закону України "Про Національний банк України").

Приписуючи виражати зобов'язання в грошовій одиниці України, тобто в гривнях, стаття 524 ЦК України допускає визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті. В останньому випадку сума, що підлягає сплаті, визначається відповідно до частини 2 статті 533 цього Кодексу, відповідно до якої якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Відповідно до ст.192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.2 ст.334 ГК України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Частиною 1 ст. 339 ГК України встановлено, що фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій. Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

У статті 345 ГК України передбачено, що кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

За ч.3 ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Законодавчими актами, що встановлюють право банку здійснювати операції в іноземній валюті, зокрема, є Закон України „Про банки і банківську діяльність”, Декрет Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закон України „Про національний банк України”, постанови Національного банку України. Зазначені нормативні акти визначають, що банк має право здійснювати свою діяльність на підставі виданої Національним банком України ліцензії.

Відповідно до ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Відповідно до ч. 3 ст. 14 ГК України ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому І виду господарської діяльності за умови виконання ліцензійних умов.

Матеріали справи свідчать про те, що відповідач під час укладення спірного кредитного договору мав банківську ліцензію Національного банку України №75 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл № 75-2 на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини 2 та частиною 4 статті 47 указаного Закону, із додатком до такого дозволу.  

Таким чином, банк мав право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку банківської ліцензії та дозволу на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов'язання за Кредитним договором відповідає вимогам законодавства.

Отже посилання скаржника у апеляційній скарзі на неможливість банку, на момент укладення кредитного договору, надання кредитів в іноземній валюті резидентам на території України не може бути прийнято колегією суддів до уваги та спростовується матеріалами справи.

Не можуть бути прийняті до уваги і посилання скаржника на обов'язковість отримання банком індивідуальної ліцензії Національного банку України для здійснення валютних операцій з наступних підстав.

Відповідно до ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Таким чином генеральні ліцензії видаються Національним банком лише певному колу суб'єктів банкам, фінустановам та оператору поштового зв'язку на здійснення ними валютних операцій на постійній основі. Натомість індивідуальні ліцензії можуть видаватися всім суб'єктам (резиденти і нерезиденти) на здійснення лише разової валютної операції, при цьому у Декреті визначено вичерпний перелік таких операцій.

У п.5.3 положень Національного банку України від 17 липня 2011 р. №275 про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання операцій визначено, що письмовий дозвіл на здійснення валютних операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р. за№15-93.

Відповідно до п.2.3. зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Оскільки банк отримав банківську ліцензію та дозвіл Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями, він має право на постійній основі здійснювати операції щодо розміщення іноземної валюти.

Відповідно до п. „в” ч.4, ст.5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

Оскільки чинним законодавством не встановлені будь-які обмеження чи вимоги щодо сум та термінів кредитів в іноземній валюті, які надаються або залучаються резидентами України. Банк не має зобов'язань щодо отримання індивідуальних ліцензій Національного банку України для надання кредитів в іноземній валюті резидентам.

Зазначений висновок також підтверджений самим Національним банком України, який у своєму листі від 29.05.2011 р. „28-313/2178 з посиланням на норми Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” визначив, що здійснення резидентами операцій по отриманню та наданню кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Таким чином, банк має право на постійній основі здійснювати діяльність з надання кредитів в іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку України банківської ліцензії та генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій без отримання індивідуальної ліцензії.

Щодо тверджень апеляційної скарги в частині необхідності отримання індивідуальних ліцензій сторонами договору для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, слід зазначити наступне.

Відповідно до положень ст.47 та ст.49 Закону України „Про банки і банківську діяльність” та ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю” можна зробить висновок, що наявність у банка генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій є достатньою підставою для здійснення банком операцій з валютними цінностями, до числа яких входять і операції з використання іноземної валюти як засобу платежу.

Відповідно до п.1.5 Положення про порядок видані Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Національного банку України від 14.11.2004 р. за №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Отже, Національний банк України у своєму нормативно-правовому акті підтвердив позицію, закріплену в Декреті, та встановив, що операції з використання іноземної валюти як засобу платежу на території України дозволяється без отримання індивідуальної ліцензії, якщо однією стороною операції є банк, який має генеральну ліцензію.

Як вже було зазначено вище, ПАТ „УкрСиббанк” отримав банківську ліцензію №75 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, та письмовий дозвіл №75-2 від 24 грудня 2001 р. на право здійснювати операції з валютними цінностями, що є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, а тому використання банком і позичальником іноземної валюти як засобу платежу за кредитним договором відповідає вимогам чинного законодавства.

Висновок щодо правомірності здійснення банками операцій з валютними цінностями без отримання індивідуальної ліцензії також підтверджується судовою практикою та листом Національного банку України від 07.12.2009 р. №13-210/7871-22612, в якому, зокрема зазначено, що на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Не можуть бути прийняті до уваги, колегією суддів, і твердження скаржника про не попередження його про валютні ризики під час виконання зобов'язання за кредитним договором, оскільки, у скаржника був достатній час для обміркування умов кредиту, і валютні ризики були йому роз'ясненні, після чого валюту кредиту скаржник обрав самостійно та свідомо.

Також, необхідно зазначити, що діючим законодавством не передбачений стабільний курс швейцарського франка до національної валюти-гривні.

Так, у відповідності до Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління НБУ № 496 від 12 листопада 2003 року, ст.ст. 7, 15, 36 Закону України “Про Національний Банк України”, Національний банк України встановлює офіційний курс гривні по відношенню до швейцарського франку.

У відповідності до п. 3 вищезазначеного Положення офіційний курс гривні по відношенню до долара США розраховується на рівні курсу, установленого на міжбанківському валютному ринку України за результатами функціонування Системи підтвердження угод на міжбанківському валютному ринку України Національного Банку України, що склався за попередній робочий день, а до швейцарського франку - на підставі інформації про курс гривні до долара США, установлений згідно вищезазначеного, та про щоденний фіксинг курсів валют до євро Європейського центрального банку.

Згідно з ч.І ст. 8 Декрету КМУ “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” валютні курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Поряд з цим, Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного Банку України № 496 від 12.11.2003 року, визнається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до швейцарського франка установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. З наведеного можливо зробити висновок, що стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

Таким чином, при укладенні цього договору в іноземній валюті (швейцарських франках) та беручи на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту саме в швейцарських франках, позивач повинен був усвідомлювати, що курс національної валюти України до швейцарського франка не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане.

Не заслуговують на увагу і твердження апелянта про ненадання йому повної інформації щодо умов кредитного договору та не ознайомлення з ними, оскільки, згідно з п. 8.2. кредитного договору підписанням цього договору позичальник підтверджує свою здатність виконувати умови даного договору, що відсутні будь-які перешкоди для виконання даного договору, що позичальник повністю розуміє всі умови цього договору, свої права та обов'язки за цим договором і погоджується з ними.

Що стосується доводів апелянта щодо укладення кредитного договору внаслідок обману з боку банку, то скаржником не наведено жодних доводів та не надано доказів на підтвердження цих тверджень. Крім того, не наведено обставин щодо яких помилявся апелянт та щодо яких його було введено в оману.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. та листа Верховного Суду України від 24.11.2008р. сторона (Позивач) на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка/омана насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про введення його в оману щодо істотних обставин правочину і існування цих обставин на момент вчинення правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчинення правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Наявність умислу в діях банку, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обмани/помилки. У відповідності до ст. 33 ГПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Жодних доказів укладення кредитного договору під впливом омани апелянтом не надано.

За таких обставин, позовні вимоги є безпідставними, не обґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Проте, оскаржуване судове рішення, яким відмовлено у задоволені позову не можна визнати таким, що прийнято із дотриманням норм процесуального права.

За приписами ст.82 ГПК України при вирішенні  господарського  спору  по  суті   (задоволення позову,  відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення   приймається  господарським  судом  за  результатами оцінки   доказів,   поданих   сторонами   та   іншими   учасниками господарського  процесу,  а  також  доказів,  які були витребувані господарським  судом,  у  нарадчій кімнаті.

Згідно з ст.82-1 ГПК України під час ухвалення судового рішення ніхто не має права перебувати в нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу. Під час перебування в нарадчій кімнаті суддя не має права розглядати інші судові справи. Судді не мають права розголошувати хід обговорення та ухвалення рушення у нарадчій кімнаті.

Статтею 85 ГПК України передбачено, що прийняте рішення оголошується господарським судом у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.

Матеріали справи, а саме протокол судового засідання господарського суду Миколаївської області від 11.01.2012 р., свідчать про те, що у судовому засіданні було оголошено про вихід до нарадчої кімнати до 16.01.2012 р., навіть за умови того, що 14.01.2012 р. та 15.01.2012 р. були вихідними не робочими днями.

16.01.2012 р. судом першої інстанції без виходу з нарадчої кімнати поза судове засідання прийнято оскаржуване рішення без його проголошення. Протокол судового засідання від 16.01.2012 р. в матеріалах справи відсутній.

Допущені судом першої інстанції процесуальні порушення є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення із прийняттям нового рішення про відмову у задоволені позову.

Керуючись статтями 85,99, 101-105 Господарського процесуального кодексуУкраїни, колегія судді,-

П О С Т А Н О В И Л А

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Плюс-О.Р." задовольнити частково.

Рішення господарського суду Миколаївської області від 16 січня 2012 року скасувати.

В задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю "Плюс-О.Р." відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Повний текст постанови підписаний 26.03.2012 р.

Головуючий суддя          О.Ю. Аленін

Суддя          В.І. Жеков

           Суддя                                                                                         М.В. Сидоренко