Постанова

від 29.03.2012 по справі 2а-3531/11/1070

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

cpg1251

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-3531/11/1070 Головуючий у 1-й інстанції: Шевченко А.В.

Суддя-доповідач: Глущенко Я.Б.

ПОСТАНОВА

Іменем України

"29" березня 2012 р. м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого -судді Глущенко Я.Б.,

суддів Пилипенко О.Є., Романчук О.М.,

при секретарі Іванчуку В.М.,

за участю:

представника позивача -Лісовського І.В.,

представника відповідача -Харченка С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом Відкритого акціонерного товариства «Миронівський хлібпродукт»до Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби про визнання протиправним та нечинним податкового повідомлення -рішення, за апеляційною скаргою Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби на постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року,

В С Т А Н О В И В:

ВАТ «Миронівський хлібпродукт»звернулося у суд з позовом до Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби, в якому просило визнати протиправним та нечинним податкове повідомлення -рішення №0000502353 від 01.07.2011 року, яким товариству визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року позов задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, проте постанова суду має бути змінена з таких підстав.

Так, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення з огляду на виникнення у позивача права на податковий кредит по факту отримання податкових накладних від постачальника товару та реальність угод за наслідками укладення яких у позивача виникло право на податковий кредит з податку на додану вартість.

З такими висновками суду не можна не погодитися.

Колегією суддів установлено, що відповідачем проведено документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань перевірки достовірності нарахування сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на рахунок платника податку у банку за січень 2011 року, за підсумками якої складено акт від 10 червня 2011 р. №275/23-011/25412361 та виявлені порушення п. 185.1 ст. 185, п. 188.1 ст. 188, п. 201.1 ст. 201 та п. 198.6 ст. 198 ПК України.

У зв'язку із наведеним відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000502353 від 01 липня 2011 р., яким позивачу визначено завищення суми бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 416667,00 грн. та нараховано штрафні (фінансові) санкції на суму 1,00 грн.

Обговорюючи правомірність прийнятого податкового повідомлення-рішення, колегія суддів зважає на таке.

Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»у статті 1 визначено, що первинний документ -є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ст. 9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Із наведеного вбачається, що видаткова і податкова накладні є первинними документами, що підтверджують факт здійснення господарської операції.

У відповідності до пп. 7.2.1, 7.2.6, 7.4.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 3 квітня 1997 року, положеннями якого врегульовані спірні правовідносини, платник податку зобов'язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); є) повну або скорочену назву, зазначену у статутних документах отримувача; ж) ціну поставки без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Згідно з пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 вказаного Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

За приписами п.п. 7.4.5. п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Таким чином, судова колегія зауважує, що законодавцем визначено єдину підставу виникнення права у платника податку на отримання податкового кредиту, пов'язану з отриманням таким платником податку податкової накладної, оформленої належним чином із зазначенням усіх обов'язкових реквізитів, визначених Законом України «Про податок на додану вартість», та видану суб'єктом підприємницької діяльності, зареєстрованим платником податку на додану вартість.

У свою чергу, право платника податку на додану вартість на отримання податкового кредиту не пов'язано зі сплатою особою, що видала податкову накладну, своїх податкових зобов'язань перед бюджетом, а також із порушенням правил ведення бухгалтерського та податкового обліку.

Як убачається із матеріалів справи, податковий кредит по податку на додану вартість сформований позивачем на підставі податкових накладних, виписаних ТОВ «Ельзікторг», копії яких містяться в матеріалах справи.

До того ж, товарність угод між позивачем та зазначеним підприємством підтверджується іншими первинними документами, а саме видатковими накладними, довіреностями на отримання товарно-матеріальних цінностей, актами приймання виконаних підрядних робіт та звітами про витрати основних матеріалів у будівництві в співставленні з виробничими нормами, які підтверджують використання позивачем придбаного у ТОВ «Ельзікторг»товару, а також виписками з банку, якими підтверджено проведення позивачем розрахунку з контрагентом за отриманий товар.

Окрім того, на момент віднесення до податкового кредиту сум податку, сплачених на користь ТОВ «Ельзікторг»у зв'язку із отриманням товару, дане підприємство було зареєстровано органами державної податкової служби у встановленому законодавством порядку в якості платника податку на додану вартість, а отже мало право складати податкові накладні.

Посилання відповідача на те, що контрагент позивача не знаходиться за місцем його реєстрації і не мав виробничих потужностей на здійснення підприємницької діяльності, колегія суддів, як доказ безтоварності угод, укладених між названим суб'єктом господарювання та позивачем, до уваги не приймає.

Здійснюючи правовий аналіз обґрунтованості висновків податкового органу щодо нікчемності правочинів, укладених між позивачем та ТОВ «Ельзікторг», колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Одним із юридичних елементів дійсності правочину є його спрямування на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції. В свою чергу дані бухгалтерського обліку та податкового обліку відображуються у податкових деклараціях платників податків.

Вирішення спорів, пов'язаних із правомірністю формування платниками податку валових витрат та податкового кредиту потребує встановлення всіх обставин, що підтверджують реальне здійснення господарських операцій, на підставі яких визначено суми податкового кредиту та валових витрат підприємства.

При вирішенні вказаного питання слід виходити з того, що відповідно до норм ст. 10 Закону України «Про податок на додану вартість», статей 1 і 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань - платників податку перед бюджетами та державними цільовими фондами»в даному випадку на момент проведення фінансово-господарських операцій з купівлі-продажу будівельних матеріалів ПАТ «Миронівський хлібпродукт»ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремо платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі контрагентів.

Відтак, порушення, допущені одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції, за загальним правилом не впливають на права та обов'язки іншого платника податку.

Виняток з наведеного правила можуть становити випадки, коли порушення правил оподаткування ґрунтуються на вчиненні суб'єктами господарювання нікчемних правочинів з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України та стаття 228 Цивільного кодексу України).

З означеного випливає, що - якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. В цьому випадку існують підстави для застосування статті 228 ЦК України із наслідками щодо нікчемності правочину. Нікчемний правочин не породжує правових наслідків, тому існують підстави для внесення відповідних змін у податковому обліку платника податку та його контрагента, зокрема щодо попередньо відображених безтоварних операцій.

У разі якщо буде встановлено відсутність реального вчинення господарської операції або відсутність зв'язку між такою операцією та господарською діяльністю платників податку, тільки при цій умові є можливість нарахування податкових зобов'язань платнику податку.

Оцінюватися при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні відносини безпосередньо між учасниками тієї операції на підставі якої сформовані дані податкового обліку .

Отже, встановлення під час судового розгляду факту нікчемності правочину на підставі ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України та ст. 228 Цивільного кодексу України, що відображається у мотивуючій частині судового рішення, може вплинути на права і обов'язки інших учасників такого правочину. Зокрема, у інших учасників правочину може виникнути обов'язок виключити зі свого податкового обліку всі дані, що внесені до такого обліку за результатами вчинення нікчемних правочинів .

З 01 січня 2011 року набули чинності зміни, внесені до ЦК України, зокрема, було викладено частину першу статті 203 у новій редакції та доповнено статтю 228 частиною третьою.

Із набуттям чинності зазначеними змінами податкові органи не можуть посилатися на нікчемність правочинів та господарських зобов'язань платників податків відповідно до частин 1 та 2 етапі 228 ЦК України, як на правову підставу для донарахування податкових зобов'язань. Виключення з цього правила може становити лише ситуація із безпідставним відшкодуванням податку на додану вартість із державного бюджету, що може бути кваліфіковано як незаконне заволодіння майном держави. В інших же випадках дії платників податків, що мали намір ухилитися від оподаткування укладаючи правочини та використовуючи господарські операції як інструмент коригування показників своєї господарської діяльності для цілей отримання так званої податкової вигоди (мінімізації оподаткування) без наміру здійснювати реальні господарські операції, не охоплюються змістом поняття «незаконне заволодіння майном держави», що міститься у диспозиції частини першої статті 228 ЦК України, й тому відсутні правові підстави для застосування частин 1 та 2 статті 228 ЦК України.

Незважаючи на набрання чинності Податковим кодексом України (далі ПК України) не втратив чинність Закон України «Про державну податкову службу в Україні»від 04.12.1990 р. Ж509-ХІІ (далі Закон № 509-ХІІ).

Хоча положення ПК України безпосередньо не містять повноважень податкових органів звертатися до суду за наявності відповідних підстав із позовами про визнання недійсними правочинів (господарських зобов'язань) платників податків і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, проте залишилася чинною стаття 10 Закону № 509-ХІІ, зокрема, її пункт 11, відповідно до якого до функцій державних податкових інспекцій віднесено подання до судів позовів до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

Органи державної податкової служби можуть у судовому порядку на підставі частини 3 статті 228 ІДК України чи статті 207 Господарського кодексу України (далі ГК України) доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань), що, на їх думку, укладені платниками податку з метою, яка завідомо суперечна інтересам держави та суспільства і полягає в ухиленні від оподаткування.

З огляду на викладене, висновки податкового органу щодо визначення сум податкових зобов'язань платників податку з податку на додану вартість без отримання відповідного рішення суду про недійсність правочину (господарського зобов'язання), винесеного судом за позовом податкового органу на підставі частини третьої статті 228 ЦК України чи статей 207 та 208 ГК України, повинні ґрунтуватись виключно на даних , які містяться в документах, перелік яких визначений Податковим кодексом України, в податковій інформації, експертних висновках, судових рішеннях тощо.

Згідно з пунктом 44.1. статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених відповідними документами.

Нормативну природу визначення первинних документів нам дає Закон України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»від 16.07.1999 р. № 996-ХІУ (далі Закон № 996-ХІУ).

Аналогічне визначення первинних документів міститься й у правилах ведення бухгалтерського обліку. Зокрема, відповідно до Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну від 24.05.1995р. № 88, (далі Положення № 88) первинні документи - це документи у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції (пункт 2.1. Положення № 88), й складаються у момент проведення операції або одразу після її проведення (пункт 2.2. ).

Отже, облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань платників податків здійснюється на підставі первинних документів, у яких міститься інформація саме про господарські операції (результати їх здійснення), а не про правочини (господарські зобов'язання).

Різниця між господарською операцією, що є результатом фактичних дій платників податків, що полягають, у постачанні товарів/послуг, оплаті за них тощо, та правочином (господарським зобов'язанням), що є правовою підставою для вчинення господарської операції очевидна. Безсумнівно ці поняття мають різний правовий зміст.

Як зазначалося раніше, за законом платник податків, не може нести відповідальність за дії контрагентів при відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як невід'ємного елемента верховенства права (ст. 8 Конституції України), індивідуальний характер відповідальності - тобто що відповідати має саме той, хто припустився порушення (ст. 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (ст. 129 Конституції України).

З огляду на викладене, судовою колегію не встановлено підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.

Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку про необхідність зміни постанови суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

Зі змісту даної норми вбачається, що встановлені способи захисту порушеного права носять обмежений характер і не можуть бути застосовані при виникненні будь-якого спору у сфері публічних правовідносин. Так, вимога про визнання нечинним акта може стосуватися лише нормативно-правового акта, а про визнання протиправним - індивідуального акта.

Таким чином, враховуючи, що предметом оскарження у даному спорі є індивідуальний акт, а також з урахуванням того, що відповідно до пункту 1 частини 1 ст. 17, пункту 1 частини 2 ст. 162, ст. 171 КАС України належним способом захисту права при оскарженні правого акту індивідуальної дії є вимога про скасування цього акта, а нормативно-правового акта - при визнання його нечинним, що передбачає настання різних правових наслідків з точки зору часу припинення дії акту, наслідком задоволення позовних вимог за правилами Кодексу адміністративного судочинства може бути лише визнання його протиправним.

Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 2, 201 ч. 1 п. 1 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право змінити постанову суду, якщо суд першої інстанції правильно по суті вирішив справу, але з помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, постанова Київського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року підлягає відповідній зміні.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 201, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року змінити, виклавши другий абзац її резолютивної частини в наступній редакції:

«Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення № 0000502353 від 01 липня 2011 року».

У решті постанову Київського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2011 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

(Повний текст постанови складений 04 квітня 2012 року.)

Головуючий суддя Глущенко Я.Б.

Судді: Пилипенко О.Є.

Романчук О.М