Постанова

від 09.02.2012 по справі 2а-14067/11/0170/16

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013

ПОСТАНОВА

Іменем України

09 лютого 2012 р. Справа №2а-14067/11/0170/16

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Александрова О. Ю., при секретарі Сидельової М. В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом Відкритого акціонерного товариства «ФРЄГАТ»

до Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі АР Крим

про скасування податкового повідомлення-рішення

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1, довіреність від 20.01.2012р., паспорт НОМЕР_6, ОСОБА_2, довіреність від 20.01.2012р., паспорт НОМЕР_4

від відповідача: ОСОБА_3, довіреність від 05.09.2011р. №2882/9/10-0, паспорт НОМЕР_5

Суть спору: Відкрите акціонерне товариство „ФРЄГАТ" (надалі позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду АР Крим з позовом до Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі АР Крим (надалі відповідач) із адміністративним позовом та просить скасувати податкові повідомлення-рішення від 08.06.2011р. №0000832302, №0000842302 на суму 31137,50 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані безпідставним застосуванням до оподатковуваних податком на додану вартість операцій, здійснених позивачем із третіми особами, положень законодавства щодо нікчемності правочинів.

Відповідач на позовних вимогах заперечує та вважає, що адміністративний позов задоволенню не підлягає, оскільки в результаті перевірки позивача було донараховано позивачеві грошових зобов'язань зі сплати податків через заниження податкових зобов'язань зі сплати податку на додану вартість, податку на прибуток на підставі нікчемних угод, з тих підстав, що були визнані нікчемними угоди контрагентів позивача.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази по справі у їх сукупності, заслухавши представника позивача, суд

ВСТАНОВИВ:

26.05.2011р. ДПІ в Сімферопольському районі АР Крим була проведена перевірка позивача, за результатами якої був складений акт за №866/23-02/20706274 „Про результати невиїзної документальної позапланової перевірки ВАТ „Фрегат", код ЄДРПОУ 20706274, з питань взаємовідносин з ПП „Аланар", код за ЄДРПОУ 36951716 та ПП „Базис Торг", код за ЄДРПОУ 36165986, за період грудень 2010р.".

Внаслідок проведеної перевірки було встановлено заниження податку на прибуток за 4 квартал 2010р. в сумі 13839,00 грн., заниження податку на додану вартість на загальну суму 1107,00 грн. за грудень 2010р.

Так, відповідач зазначає в акті перевірки, що в ході перевірки були встановлені взаємовідносини позивача із ПП „Аланар" на суму 2051,10 грн., в т.ч. й ПДВ в сумі 341,85 грн., з ПП „Базис Торг" на суму 64375,04 грн., в т.ч. на суму 10729,17 грн.

Проведеною перевіркою було встановлено, що позивач уклав угоду купівлі-продажу від 01.12.2010р. №229 з ПП „Базис Торг", на виконання вимог якої ПП „Базис Торг" поставив позивачеві обладнання та матеріали на загальну суму 64375,04 грн., в т.ч. й ПДВ в сумі 10729,17 грн. , в підтвердження чого була видана податкова накладна №1721 від 01.12.2010р. на суму 64375,04 грн., в т.ч. й ПДВ в розмірі 10729,17 грн.

Також, перевіркою було встановлено, що позивач мав взаємовідносини з ПП „Аланар" на загальну суму 2051,10 грн., в т.ч. й ПДВ в розмірі 341,85 грн., в підтвердження виконання чого ПП „Аланар" виписав податкову накладну №974 від 01.12.2010р.

Згідно даних актів перевірки ПП „Аланар" та ПП „Базис Торг", відповідно до бази даних податкової служби України, було встановлено відображення підприємствами взаємовідносин з ПП „Фрегат ХХІ" та ПП „Родина", за якими встановлений стан „23" - місцезнаходження не встановлено. В ході проведених перевірок не було встановлено фактів отримання товарів ПП „Аланар" та ПП „Базис Торг" від ПП „Фрегат ХХІ" та ПП „Родина".

Крім того, відповідач при проведенні перевірки позивача дійшов висновку, що ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар" надавалися податкові накладні без мети реального настання правових наслідків з метою заниження об'єкту оподаткування, несплати податків, у зв'язку з чим, дії підприємств призвели до втрат дохідної частини Державного бюджету України. Крім того, відповідач зазначив в акті перевірки позивача, що ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар" не мають умов для ведення господарської діяльності, а, відтак, відповідно до ч.ч. 1,5 ст. 203, п. 1,2 ст. 215, п. 1 ст. 216, ст.. 228 ЦК України, угоди, укладені такими підприємствами з контрагентами, до яких відноситься й позивача, є нікчемними.

За таких підстав, відповідач дійшов висновку, що неможливо підтвердити фактичне здійснення отримання, приймання-передачі, оприбуткування ТМЦ та отримання послуг від контрагентів, встановлення ланцюгу від ПП „Базис Торг", ПП „Аланар" до контрагентів-покупців, а також наявність поставок товарів (робіт, послуг) до ПП „Базис Торг", ПП „Аланар" від контрагентів. Крім того, відповідач в акті перевірки посилається на факти здійснення ПП „Базис Торг", ПП „Аланар" діяльності, яка не має ознак господарської, а спрямована на створення податкової вигоди третім особам (а.с. 38).

В обґрунтування вищенаведених висновків, відповідач посилався, зокрема, на лист ДПА України „Про надання роз'яснень" від 17.04.2009р. №8216/7/16-1417, відповідно якого транзитерами, до яких відповідач відніс ПП „Базис Торг", ПП „Аланар", слід розуміти суб'єктів господарювання (платників ПДВ), що здійснюють посередницьку функцію між „податковою ямою" (вигодоформуючим суб'єктом) та вигодонабувачем, в яких відповідно до податкової звітності податкові зобов'язання на рівні податкового кредиту за всіма операціями чи по окремих операціях, або різниця між податковими зобов'язаннями та податковим кредитом незначна, а економічна вигода від діяльності, що ними здійснюється, чи від окремих операцій, що вони здійснюють - відсутня. Під вигодонабувачем слід розуміти суб'єкта господарювання (платник ПДВ), діяльність якого спрямована на отримання податкової вигоди - виробник або отримувач товарів (послуг, робіт), що здійснює господарські операції з використання податкових ям, в тому числі й по ланцюгу поставки товару.

Крім того, відповідач вважає, що кінцевий споживач (позивач) за відомо укладав угоди з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, вчинення удаваного право чину з метою ухилення від сплати податків.

На підставі вищенаведених висновків, відповідач зазначив (а.с. 39), що не підтверджується податковий кредит позивача в загальній сумі 11071,17 грн. (за грудень 2010р. за правочинами, укладеними з ПП „Базис Торг"), а також 341,85 грн. (за грудень 2010р. за правочинами, укладеними з ПП „Аланар" за грудень 2010р.).

Суміжними порушеннями відносно обліку операцій з ПДВ є встановлення відсутності об'єкту оподаткування по операціях з придбання товарів (послуг) у підприємств-постачальників ПП „Базис Торг" на суму 53645,87 грн. та ПП „Аланар" на суму 1709,25 грн. за грудень 2010р., в результаті чого були завищені валові витрати в сумі 55355 за 4 квартал 2010р. (а.с. 41, 42), що призвело до заниження податку на прибуток в сумі 13839 грн. за 4 квартал 2010р.

На підставі проведеної перевірки 08.06.2011р. ДПІ в Сімферопольському районі АР Крим було прийнято податкове повідомлення-рішення №0000832302 про збільшення суми грошового зобов'язання позивачу в сумі 13839,00 грн. податку на прибуток та 3459,75 грн. штрафних санкцій.

Крім того, 08.06.2011р. ДПІ в Сімферопольському районі АР Крим було прийнято податкове повідомлення-рішення №0000842302 про збільшення суми грошового зобов'язання позивачу в сумі 11071,00 грн. податку на додану вартість та 2767,75 грн. штрафних санкцій.

Суд, розглянувши заявлені позовні вимоги вважає їх такими, що підлягають задоволенню з наступних підстав.

01.12.2010р. між ПП „Базис Торг" (Продавець) та ВАТ „Фрєгат" (Покупець) був укладений договір купівлі-продажу товарів №229. Сума договору складає 64375,04 грн., в тому числі й ПДВ в сумі 10729,17 грн.

Відповідно до рахунку-фактури №1653 від 01.12.2010р., встановлений перелік обладнання та запчастин, що придбав позивач за зазначеною угодою. В підтвердження передачі товарів видана видаткова накладна №1721 від 01.12.2010р. на суму 64375,04 грн., в т.ч. й ПДВ в розмірі 10729,17 грн. Товар був переданий за податковою накладною №1721 від 01.12.2010р.

Крім того, відповідно до рахунку-фактури № СФ-0001098 від 30.11.2010р. позивач придбав у ПП „Аланар" листи у кількості 10 кг. на суму 2051,10 грн., в т.ч. й ПДВ в розмірі 341,85 грн. Факт придбання товару підтверджується, зокрема, видатковой накладною №РН-0000974 від 01.12.2010р. та податковою накладною №1068 від 01.12.2010р., виданою на підставі рахунку-фактури.

З матеріалів справи вбачається, що на час укладення та виконання угод купівлі-продажу, ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар" були зареєстровані платниками податків, були платниками ПДВ та доказів з анулювання свідоцтв, визнання недійсними податкових накладних зазначених підприємств за грудень 2010р. відповідно до встановлених законом підстав, відповідачем суду під час розгляду справи не надано.

Факти перерахування грошових коштів за угодами купівлі-продажу підтверджуються платіжним дорученням №692 від 01.12.2010р., виписками по особовим рахункам позивача за 01.12.2010р., що залучені до матеріалів справи.

Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до ст. 3 вказаного Закону, метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для ухвалення рішень повної, правдивої і неупередженої інформації про фінансовий стан, результати діяльності і рух грошових коштів підприємства.

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична і інші види звітності, які використовують грошового вимірника, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку».

Відповідно до частин 1,2,3,4,5,8 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою длябухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяггосподарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

До матеріалів справи залучені облікові відомості, що підтверджують, зокрема, факт оприбуткування придбаних ТМЦ та їх використання в господарської діяльності позивача, що спростовує твердження відповідача, викладені в акті перевірки, щодо безтоварності господарських операцій з ПП „Аланар" та ПП „Базис Торг".

Суд вважає викладені в акті перевірки, суб'єктивними та передчасними припущеннями з боку відповідача з наступних підстав.

Згідно відомостей акту перевірки в ході проведення перевірки не надано жодного доказу або жодної підстави щодо неприйняття до уваги при проведенні аналізу первинних бухгалтерських документів та господарсько-правового договору, що були надані позивачем до перевірки, податкових накладних, з якими діюче законодавства пов'язує факт виникнення податкових зобов'язань у платника податків, виникнення права на податковий кредит, тощо.

Згідно з п.п. 1.6 та 1.7 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» податкове зобов'язання - це загальна сума податку, одержана (нарахована) платнику податку у звітному (податковому) періоді, визначена згідно з Законом, а податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду , визначена цим законом. При цьому датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається, зокрема, дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг) (пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону).

Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом.

Згідно з п.п. 7.2.6 п. 7.2 ст. 7 вказаного Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Отже, законодавчо встановлені лише вимоги до часу складання податкової накладної - вона повинна бути складена у момент виникнення податкових зобов'язань продавця.

Платники податку повинні зберігати податкові накладні протягом строку, передбаченого законодавством для зобов'язань із сплати податків (ч.5 п.п.7.2.3 ст. 7 Закону «Про податок на додану вартість».

Підпункт 7.4.1 п.7.4 ст. 7 вищевказаного Закону визначає, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до п.п. 7.5.1. п. 7.5. ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

-або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

-або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Аналогічні позиції викладені в нормах Податкового кодексу України, який набрав чинності 01.01.11р.

Судом встановлено, що спірні суми ПДВ, включені за фактом отримання від постачальників - ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар", податкових накладних, які є належним чином оформленими.

Таким чином, висновки відповідача не відповідають зазначеним приписам Закону України «Про податок на додану вартість» та Податкового кодексу України, який набрав чинності 01.01.11р.

Закон України «Про податок на додану вартість», а саме п.п. 7.5.1. п. 7.5. ст.7, єдину підставу, коли не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг) - коли ці суми не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. Аналогічні приписи містяться в п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України.

Жодної з наведених підстав, відповідачем під час перевірки належним чином встановлено та документально підтверджено не було.

Здебільшого, суд вважає за необхідне зазначити, що ані законодавство, що було чинним на час виконання угод, що були визнані відповідачем нікчемними, ані за Податковим кодексом України не встановлена залежність дійсності або відповідності вимогам законодавства документів податкової звітності та бухгалтерського обліку від будь-якого стану, який присвоюється йому податковою службою, у тому числі «транзітер». Такого терміну взагалі не існує ані в ПК України, ані в податковому законодавстві, яке було чинним на час виконання угод.

Відповідно до п.5.1. ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.2.1. п. 5.2. ст. 5 вказаного Закону встановлено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, зокрема витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, встановлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Надані акти містять всі необхідні реквізити для визнання їх первинними документами бухгалтерського обліку, доказом використання придбаних у ПП „Аланар" та ПП „Базис Торг" ТМЦ є наданий позивачем договір підряду №48 від 01.12.2010р. та акт виконаних робіт від 14.12.2010р., дані первинні документи відносяться до складу бухгалтерського обліку як матеріальні витрати в собівартість продукції.

Валові витрати відповідно до п.5.2.1 Закону України «Про оподаткуванні прибутку підприємств» будь-які витрати, які пов'язані з організацією і веденням виробництва (тобто зокрема з формуванням собівартості продукції), віднесення витрат в бухгалтерському обліку на собівартість є достатньою умовою для відображення у складі валових витрат, оскільки відповідно до п.5.3.9. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не відносяться до складу валових витрат тільки ті витрати, які не підтверджені документально (не відносяться до складу валових витратвитрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними і іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку).

Разом з тим, суд зазначає, що дійсність або невідповідність жодного з вищепереличених документів, не була встановлена відповідачем в ході проведеної перевірки позивача, у звязку з чим висновки відповідача в цієї частині спростовуються матеріалами справи.

Крім того, щодо висновків відповідача стосовно нікчемності право чинів, укладених між позивачем та ПП „Базис Торг" й ПП „Аланар" та застосування в порядку ст. 216 ЦК України у якості наслідків його нікчемності - перерахунку податкових зобов'язань позивача за нікчемними угодами, суд вважає за необхідне повідомити, що відповідач таким рішенням вийшов за межи своїх повноважень через помилкове трактування зазначених правових норм.

В силу ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Разом з тим, відповідач позбавлений права самостійно визнавати договори недійсними з підстав недотримання під час їх укладення вимог, що встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України.

Стосовно висновків про нікчемність господарських операцій, суд зазначає наступне.

Щодо застосування норм цивільного кодексу та доведення в акті фактів нікчемності правочинів, то із змісту акту перевірки вбачається, що збільшення грошових зобов'язань позивачу ґрунтується виключно на самостійних висновках відповідача про нікчемність господарських операцій, в яких позивач виступав покупцем. При цьому, такі правочини, на думку відповідача, є нікчемними в силу ст.228 ЦК України, оскільки порушують публічний порядок, і з огляду на ст.216 України, не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Натомість, відповідно до ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У ст.203 ЦК України наведено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам, та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, яка полягає у тому, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З наведеного випливає, що правочин (договір) є правомірним, а отже й дійсним. Неправомірність (недійсність) правочину повинна бути прямо передбачена законом або встановлена рішенням суду, що набрало законної сили.

Адже, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У цій же статті розмежовується два види недійсних правочинів: нікчемні та оспорюванні. Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний недійсним судом.

У Постанові Пленуму від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» Верховний Суд України 4 розтлумачив, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду (п. 4 Постанови). Виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, чітко визначений ст.228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Як вбачається з акту перевірки, позивачем, в порядку ЦК України, були укладені договори та здійснені відповідні розрахунки з контрагентом.

Разом з тим, органи державної податкової служби щодо угод, які вони вважають нікчемними мають право звернення до суду з позовом виключно про стягнення в дохід держави коштів, отриманих за такими угодами, посилаючись їх нікчемність.

Адже, за статтею 208 Господарського кодексу України правочин, який вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 2 статті 228 Цивільного кодексу України є нікчемним. У силу частини 2 статті 215 цього Кодексу визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом із тим, за змістом частини 1 статті 208 ГК застосування цих санкцій можливе не за сам факт укладення зазначеної угоди, а лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів), зокрема однією зі сторін договору, що є самостійним правопорушенням. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 цього Кодексу, необхідним є умисел на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Крім того, із урахуванням зауважень Вищого господарського суду України щодо строків, за якими таки санкції мають бути застосовані із урахуванням приписів ст. 250 ГК України, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною першою статті 208 цього Кодексу передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 Господарського кодексу та можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього кодексу, згідно якої адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Таким чином, у якості кваліфікаційної ознаки адміністративно-господарської санкції - конфіскації виступають наступні ознаки: стягнення за угодою, що визнана недійсною або є нікчемною в силу закону, виключно на підставі рішення суду певне майно (грошові кошти, інші ТМЦ), тобто все одержане сторонами такої угоди за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

А, відтак, суми грошових зобов'язань зі сплати ПДВ та податку на прибуток, що були донараховані відповідачем в рамках зазначених угод не відповідають таким ознаками та не є наслідками застосування ч. 1 ст. 216 ЦК України, на яку посилається відповідач, в обґрунтування таки донарахувань.

Разом з тим, корегування податкових зобов'язань позивача за таких підстав є прямим порушенням з боку відповідача своєї компетенції, повноважень та способів здійснення своїх прав з контролю за своєчасністю, повнотою нарахування та сплати податків.

Крім того, щодо тверджень відповідача стосовно фіктивності контрагентів ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар", в якості обґрунтування нікчемності право чинів, укладених зазначеними підприємствами із позивачем, суд вважає за необхідне зазначити, що законодавство України не ставить виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит в залежність від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання.

Обставини щодо фактичності здійснення господарської операції з отримання послуг від контрагента позивача, на які платник податку посилається як на підставу виникнення у нього права на включення нарахованого (сплаченого) ПДВ до податкового кредиту, відповідачем спростовані не були.

Відповідачем не наведено жодних доводів та не подано будь-яких доказів, які б могли свідчити про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди: безтоварний та/або фіктивний характер здійснених операцій, постійне придбання позивачем товару у посередників, контрагенти яких систематично протиправно не сплачували ПДВ до бюджету або мали ознаки фіктивного підприємництва тощо.

Податковий орган також не подав жодних доказів на підтвердження того, що платник податку (позивач у справі) діяв без належної обачності й обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускав його контрагент, або що самостійною діловою метою здійснення названої операції з поставки товару було одержання позивачем податкової вигоди. Не зазначено відповідачем й інших обставин, які могли б свідчити про недобросовісність платника (позивача у справі).

На думку суду, чинне податкове законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання.

Судом встановлено, що відповідачем було порушено п.4, 5, 6 "Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства", затвердженого наказом ДПА України від 22.12.10р. N984 та зареєстрованого в Мінюсті 12.01.11р. за N34/18772 відповідно до змісту яких, акт документальної перевірки повинен містити систематизований виклад виявлених під час перевірки фактів порушень норм податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби.

Факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів. У разі відсутності первинних документів або ненадання для перевірки первинних та інших документів, що підтверджують факт порушення, зазначити перелік цих документів.

В порушення цих пунктів відповідачем, внаслідок припущень та суб'єктивних висновків щодо умов здійснення господарської діяльності контрагентом позивача, зроблені висновки про нікчемність (недійсність) правочинів позивача з контрагентом.

Стосовно висновків відповідача щодо відсутності у контрагентів ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар" ознак господарської діяльності та існування з метою створення податкових вигод третім особам, а також наявності через це відповідних ознак й у контрагентів позивача - ПП „Базис Торг" та ПП „Аланар", то таки твердження мають бути підтверджені у встановленому законом порядку, оскільки мають ознаки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України.

Крім того, суд критично ставиться до таких висновків через наступне.

Відповідно до ст. 43 Господарського кодексу України підприємництвом визнається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, яка здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних та соціальних результатів та має на меті одержання прибутку. При цьому, суб'єкти господарювання в процесі здійснення господарської діяльності вступають в господарські правовідносини, укладають відповідні договори, надають або купують послуги, отримують або придбають товари, тощо.

Відповідно до положень ст. 247 Господарського кодексу України у разі здійснення суб'єктом господарювання діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, до нього може бути застосовано адміністративно-господарську санкцію у вигляді скасування державної реєстрації цього суб'єкта та його ліквідації. При цьому, відповідно до ч. 2 зазначеної статті скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання провадиться за рішенням суду, що є підставою для ліквідації данного суб'єкта господарювання відповідно до статті 59 Господарського кодексу України.

Жодних заходів з вищепереличеного вжито органами державної податкової служби не було. За фактом фіктивного підприємництва, ухилення від сплати податків обвинувальних вироків суду не прийнято, до підприємств, які на думку органів державної податкової служби здійснюють діяльність із порушенням закону та установчим документам, адміністративно-господарські санкції не застосовані.

А, відтак, таки висновки відповідача, викладені в акті перевірки, є штучними, припущеннями, суб'єктивною думкою, викладення яких в актах перевірки за діючим законодавством не припускається.

Адже, при розгляді справи, судом встановлено, що висновки Акта перевірки не відповідають вимогам чинного законодавства, викладені в ньому обставини ґрунтуються на припущеннях, без зазначення будь-яких первинних документів та з їх повним ігноруванням через суб'єктивну думку перевіряючих щодо правочину, який відбувся, без системного викладення порушень вимог чинного податкового законодавства.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Суд також бере до уваги що, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони у відповідності до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

З огляду на зазначену норму під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди, незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, перевіряють їх відповідність усім зазначеним вимогам статті 2 КАС України.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 71 КАС України зазначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Крім того, суд бере до уваги, що відповідно до статті 4 Податкового кодексу України податкове законодавство ґрунтується, крім інших, на презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

В Рішенні Конституційного Суду України №3-рп/2003р. від 30.01.03р. зазначено, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

За такими обставинами, в контексті положень ст. ст. 71, 72 КАС України відповідач не довів правомірність прийняття ним оспорюваних по справі податкових повідомлень-рішень, у зв'язку з чим, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Крім того, з метою повного захисту прав та охоронюваних законом інтересів позивача, як суб'єкта господарювання, суд в порядку ст. 11 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та скасувати прийняті відповідачем протиправні податкові повідомлення-рішення.

Під час прийняття постанови суд, зокрема, вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати (стаття 161 Кодексу адміністративного судочинства України).

Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа) (частина перша статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до підпункту 3 пункту 9 розділу VI Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України у разі безспірного списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) Державна казначейська служба України відображає в обліку відповідні бюджетні зобов'язання розпорядника бюджетних коштів, з вини якого виникли такі зобов'язання. Погашення таких бюджетних зобов'язань здійснюється виключно за рахунок бюджетних асигнувань цього розпорядника бюджетних коштів. Одночасно розпорядник бюджетних коштів зобов'язаний привести у відповідність з бюджетними асигнуваннями інші взяті бюджетні зобов'язання.

Водночас пунктом 19 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ встановлено, що безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів і їх перерахування на рахунок, зазначений у виконавчому документі про стягнення надходжень бюджету та/або заяві про виконання рішення про стягнення надходжень бюджету, здійснюються органами Казначейства з відповідного рахунка, на який такі кошти зараховані, шляхом оформлення розрахункових документів.

З огляду на викладене та з урахуванням принципу пріоритетності законів над підзаконними актами суд вважає необхідним стягнути судові витрати із Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання із рахунка суб'єкта владних повноважень - відповідача.

У зв'язку зі складністю справи судом 09.02.2012 року проголошена вступна та резолютивна частина постанови, а 13.02.2012 року постанова складена у повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства, суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Позовні вимоги задовольнити.

2.Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі АР Крим від 08.06.2011р. №0000832302.

3.Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі АР Крим від 08.06.2011р. №0000842302.

4.Стягнути з Державного бюджету України на користь Відкритого акціонерного товариства „Фрегат" (ідентифікаційний код юридичної особи - 20706274, 97501, Сімферопольський район, смт. Молодіжне, Московське шосе, 9 км) 28,23 грн. судового збору шляхом безспірного списання з банківських рахунків Державної податкової інспекції в Сімферопольському районі АР Крим.

У разі неподання заяви про апеляційне оскарження, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України - з дня складення в повному обсязі.

Якщо постанову було проголошено у відсутності особи, яка бере участь у справі, то постанова набирає законної сили через 10 днів з дня отримання особою копії постанови, у разі неподання нею заяви про апеляційне оскарження.

Якщо після подачі заяви про апеляційне оскарження, апеляційна скарга не подана, постанова вступає в законну силу через 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Постанова може бути оскаржена в порядку і строки передбачені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Александров О.Ю.