Рішення

від 13.06.2012 по справі 05-5-43/544-32/114-62/177-2012

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 05-5-43/544-32/114-62/177-2012 13.06.12

за позовом: Прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі:

1. Міністерства охорони здоров'я України, м.Київ, ЄДРПОУ 00012925

2.Державного закладу «Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород, ЄДРПОУ 01992185

3. Державного закладу «Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород, ЄДРПОУ 01992305

до відповідача 1: Закарпатської обласної державної адміністрації, м.Ужгород, ЄДРПОУ 00022496

до відповідача 2: Закарпатської обласної ради, м.Ужгород, ЄДРПОУ 25435963

до відповідача 3: Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, м.Ужгород, ЄДРПОУ 04053699

до відповідача 4: Товариства з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.», м.Ужгород, ЄДРПОУ 34676398

про визнання частково недійсним розпорядження Представника Президента України №448 від 07.12.1992р., скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002 року та визнання права власності за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України

Суддя Любченко М.О.

Представники:

Від позивача 1: Мовіле О.С. -гол. спец.

Від позивача 2: не з'явився

Від позивача 3: не з'явився

Від відповідача 1: не з'явився

Від відповідача 2: не з'явився

Від відповідача 3: не з'явився

Від відповідача 4: ОСОБА_2 -по дов.

Прокурор: Куриленко Р.М. -по посв.

СУТЬ СПРАВИ:

Прокурор міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, м.Київ, Державного закладу «Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород, Державного закладу «Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до відповідача 1, Закарпатської обласної державної адміністрації, м.Ужгород, відповідача 2, Закарпатської обласної ради, м.Ужгород, до відповідача 3, Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, м.Ужгород про:

- визнання недійсним розпорядження №448 від 07.12.1992р. в частині передачі Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції, що знаходиться за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода;

- скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002р.;

- визнання права власності за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров'я України.

Рішенням від 21.07.2011р. господарського суду міста Києва позов прокурора задоволено в повному обсязі.

Постановою від 22.12.2011р. Київського апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову.

Постановою Вищого господарського суду України від 03.04.2012р. судові рішення першої та апеляційної інстанцій по справі №05-5-43/544-32/114 скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.

Скасовуючи судові рішення по розглядуваній справі, судом зазначено про порушення приписів ст.ст.22, 24, 43 Господарського процесуального кодексу України при визначенні процесуального статусу Товариства з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.», як особи, що на підставі договору №658 від 13.03.2008р. купівлі-продажу набула право власності на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м по Київській Набережній, 4 у м.Ужгороді, а також не дослідження питання стосовно оспорювання відповідачами права власності держави.

Крім того, Вищим господарським судом України звернено увагу на те, що прокурором у пред'явленому позові не зазначено, яке саме конкретно визначене нерухоме майно є предметом спору у даній справі, тоді як наявність таких відомостей є необхідною умовою для вирішення даного спору.

Наразі, судом касаційної інстанції визначено, що суди не звернули уваги на те, що після визнання недійсним спірного розпорядження, яким зокрема, визнано таким, що втратило чинність рішення №59 від 09.04.1992р. виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів, останнє залишалось чинним, що у свою чергу суперечить висновкам судів у даній справі про наявність правових підстав для скасування свідоцтва про право власності на спірне майно та визнання такого права за державою в особі Міністерства охорони здоров'я України.

Ухвалою господарського суду м.Києва від 12.04.2012р. справу прийнято до провадження суддею Любченко М.О. та присвоєно номер №05-5-43/544-32/144-62/177-2012. Одночасно, на виконання вказівок Вищого господарського суду України судом залучено до участі у розгляді справи в якості відповідача 4 Товариство з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.», а також запропоновано прокурору та позивачам визначити нерухоме майно, яке є предметом спору по даній справі.

Під час нового розгляду справи у судових засіданнях, заявах №560вих-12 від 08.05.2012р., №669вих12 від 12.06.2012р. та у поясненнях без номеру та дати, які надійшли на адресу господарського суду міста Києва 13.06.2012р., прокурор просив задовольнити вимоги про:

- визнання недійсним розпорядження №448 від 07.12.1992р. Представника Президента України (пункт перший) в частині передачі Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції, що знаходиться за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода;

- скасування свідоцтва від 07.02.2002р. про право власності територіальної громади міста Ужгорода на будівлю, яка розташована по Київській Набережній, 4 у місті Ужгороді;

- визнання права власності за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров'я України, на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська набережна, 4, м.Ужгород, основна будівля -літера А, трансформаторна будка -літера Б №4 по Київській набережній у м.Ужгороді.

В обґрунтування заявленого позову прокурор посилався на прийняття Представником Президента України оспорюваного розпорядження з порушенням встановленої законодавством компетенції та знаходження спірного об'єкту нерухомості у державній власності на праві оперативного управління Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції.

В судовому засіданні 13.06.2012р. прокурором надані пояснення про те, що предметом спору по розглядуваній справі не є визнання недійсним п.3 розпорядження №448 від 07.12.1992р. в частині скасування рішення №59 від 09.04.1992р. виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів. Позовних вимог щодо зазначеної частини розпорядження Представника Президента України прокурором не заявляється та не підтримується.

Позивач 1 у поясненнях №14.02-01/94 від 08.05.2012р. зазначив про недотримання порядку передачі майна з державної у комунальну власність, що свідчить про неправомірність спірного розпорядження Представника Президента України та незаконність дій стосовно видачі свідоцтва про право власності територіальної громади міста Ужгорода на будівлю Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції. Крім того, посилаючись на приписи ст.330, 388, 658 Цивільного кодексу України, позивач 1 заявив про безпідставність вибуття спірного майна з державної власності, що є підставою для задоволення позову про визнання права власності.

Позивач 2 у поясненнях №1060/22 від 07.05.2012р. заявлений прокурором позов підтримав повністю з підстав, які визначені у позовній заяві.

Крім того, прокурором та позивачами 1 та 2 на виконання вимог суду стосовно визначення ідентифікаційних ознак спірного нерухомого майна у поясненнях зазначено, що предметом позовних вимог є, в тому числі, визнання права власності на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська набережна, 4, м.Ужгород, основна будівля -літера А, трансформаторна будка -літера Б №4 по Київській набережній у м.Ужгороді.

Позивач 3 у судові засідання не з'явився, пояснень по суті справи не представив.

Відповідач 1 у відзиві №1290/06-16 від 11.05.2012р. проти задоволення позову надав заперечення, посилаючись на те, що обласною радою на підставі рішення від 23.12.1992р. було проведено розпорядження спірним майном, а на підставі оспорюваного акту Представника Президента України було лише здійснено розмежування державної та комунальної власності.

Одночасно, телеграмою, яка надійшла на адресу господарського суду міста Києва 24.05.2012р., відповідач 1 просив розглянути справу без участі представника Закарпатської обласної державної адміністрації.

Відповідачі 2 та 3 у судові засідання не з'явилися, пояснень по суті справи не представили.

Відповідач 4 у поясненнях б/н від 11.05.2012р. проти позову заперечив, посилаючись на правомірність набуття права власності на спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу №658 від 13.03.2008р.

За висновками суду Державний заклад «Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція», Закарпатська обласна державна адміністрація, Виконавчий комітет Ужгородської міської ради були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи з урахуванням наступних обставин.

Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.

Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

За змістом витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців позивач 3 зареєстрований за адресою: 88018 м.Ужгород, вул.Грибоєдова, 20г, а відповідачі 2, 3 -за адресами: 88000 м.Ужгород, відповідно площа Народна, 4 та площа Поштова, 3.

Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році»до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

За приписами п.32 інформаційного листа №01-08/530 від 29.09.2009р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання, порушені у доповідних записках господарських судів України у першому півріччі 2009 року щодо застосування норм Господарського процесуального кодексу України», якщо відмітка про відправку, зроблена у встановленому порядку на першому примірникові процесуального документа, оформлена відповідним чином, вона, як правило, є підтвердженням розсилання процесуального документа сторонам та іншим особам, які брали участь у справі, а коли йдеться про ухвалу, де зазначається про час і місце судового засідання, - підтвердженням повідомлення про час і місце такого засідання.

Приймаючи до уваги наявність на ухвалах від 12.04.2012р., 16.05.2012р., 30.05.2012р. штампів канцелярії господарського суду про відправку процесуальних документів учасникам судового процесу, приймаючи до уваги, що судові акти напрвлялись на адреси позивача 3 та відповідачів 2, 3, які наявні у матеріалах справи, в тому числі, які відповідають адресам, визначеним в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, суд дійшов висновку про належне повідомлення вказаних сторін про час і місце розгляду справи.

Одночасно, ст.22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов?язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії»(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції»у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

За таких обставин, незважаючи на те, що позивач 3 та відповідачі 2, 3 у судові засідання не з'явилися, пояснень по суті розглядуваного спору не представили, за висновками суду, наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України, а неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті. Крім того, судом прийнято до уваги закінчення встановлених ст.69 Господарського процесуального кодексу України процесуальних строків розгляду справи, що унеможливлювало подальше відкладення судового засідання на іншу дату з урахуванням часу обігу поштової кореспонденції.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення позивачів 1, 2, відповідача 4 та прокурора, господарський суд встановив:

Рішенням №128 від 18.06.1987р. виконавчого комітету Ужгородської міської ради народних депутатів будівля по Київській набережній, 4 в м.Ужгород була передана на баланс обласної санітарно-епідеміологічної станції для розміщення структурних підрозділів санепідслужби міста першого і другого поверхів бувшого адміністративного будинку горілчаного заводу.

19.06.1987р. наказом №31-0 (сітка) головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції по Закарпатській обласній санітарно-епідеміологічної станції розподілено приміщення будівлі по Київській набережній, 4, що знаходиться на балансі обласної санепідемстанції між міською санепідемстанцією та дезінфекційною станцією.

03.08.1993р. видано наказ головного лікаря санітарно-епідеміологічної станції по Закарпатській обласній санітарно-епідеміологічній станції щодо розподілу приміщення будинку по Київській набережній, 4 між структурними одиницями санепідемслужби області.

Постановою №311 від 05.11.1991р. Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)»затверджено перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), відповідно до якого санітарно-епідеміологічні станції віднесено до державного майна, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць.

За змістом п.п.2, 3 зазначеного нормативно-правового акту міністерства і відомства України, органи, уповноважені управляти державним майном, зобов'язано здійснити до 01.01.1992р. передачу державного майна, яке перебуває у їх віданні, до комунальної власності згідно із затвердженим цією постановою переліком. Розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Передача державного майна повинна здійснюватися в порядку передбаченому постановою №285 від 28.04.1980р. Ради Міністрів УРСР «Про порядок передачі підприємств, об'єднань, організацій, установ, будинків і споруд».

Відповідно до пп.а п.2 зазначеної постанови Ради Міністрів УРСР передача державних підприємств, виробничих, науково-виробничих, виробничо-аграрних, будівельно-монтажних та інших аналогічних об'єднань (комбінатів), а також організацій і установ одними державними органами УРСР іншим державним органам УРСР провадиться з республіканського підпорядкування у місцеве підпорядкування наступним чином: підприємств, об'єднань, організацій та установ - Радою Міністрів УРСР за пропозиціями виконавчих комітетів обласних, Київської, Севастопольської міських Рад народних депутатів, погодженими з відповідним міністерством, державним комітетом і відомством УРСР, а також Держпланом УРСР і Міністерством фінансів УРСР; підприємств торгівлі, громадського харчування, комунального господарства та побутового обслуговування населення, лікувальних і культурно-освітніх закладів, а також дошкільних, позашкільних та інших дитячих закладів і загальноосвітніх шкіл - міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР за погодженням з виконавчим комітетом обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних депутатів, з наступним повідомленням Держплану УРСР, Міністерства фінансів УРСР і ЦСУ УРСР.

На виконання постанови №311 від 05.11.1991р. Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)», а також враховуючи пропозиції міськрайвиконкомів, обласних об'єднань і управлінь, трудових колективів, підприємств, організацій, установ та висновки комісії, рішенням №59 від 09.04.1992р. виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування»затверджено перелік підприємств, об'єднань, установ, організацій, майно яких передається із загальнодержавної (республіканської) власності до комунальної власності області згідно з додатком №1 та перелік підприємств, об'єднань, установ, організацій, майно яких передається до комунальної власності районів і міст обласного підпорядкування згідно з додатком №2, в якому зазначено міську санепідемстанцію (м.Ужгород).

У п.4 рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів №59 від 09.04.1992р. встановлено, що після узгодження організаційних питань комітет економіки і ринку облвиконкому оформлює, реєструє акти про перехід у комунальну власність (обласну, районну) відповідних підприємств, установ, організацій і повідомляє про це органи державної статистики, податкові і фінансові органи у встановленому порядку, акти передачі надсилає фонду державного майна України.

У додатку №2 до рішення №59 від 09.04.1992р. визначено, що до комунальної власності міста Ужгорода передається міська санепідемстанція.

07.12.1992р. розпорядженням Представника Президента України №448 «Про розмежування державного майна України, переданого до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування»затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передано із загальнодержавної (республіканської) власності до комунальної власності області згідно з додатком №1 та перелік підприємств, організацій і установ, майно яких передається до комунальної власності районів і міст обласного підпорядкування згідно з додатком №2. Цим же розпорядженням рішення №59 від 09.04.1992р. виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування»відповідно визнається таким, що втратило чинність. За змістом додатку до зазначеного розпорядження до складу майна, що передається у комунальну власність, увійшла міська санепідемстанція у місті Ужгород.

На підставі вказаного розпорядження Представника Президента України видане свідоцтво про право власності на будівлю, що знаходиться в м.Ужгород, на Київській набережній, 4, відповідно до якого будівля передана до комунальної власності територіальної громади м.Ужгорода.

За приписами ст.1 Закону України «Про Представника Президента України»(в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що представник Президента України є найвищою посадовою особою державної виконавчої влади - главою місцевої державної адміністрації відповідно в області, містах Києві, Севастополі, районі, районі міст Києва і Севастополя.

Статтею 6 Закону України «Про Представника Президента України»Представник Президента України на відповідній території: забезпечує реалізацію законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших актів законодавчої і виконавчої влади; координує діяльність відповідних органів внутрішніх справ, національної безпеки, оборони, статистики та інших органів, підпорядкованих міністерствам, іншим центральним органам державної виконавчої влади; здійснює контроль за додержанням органами державної виконавчої влади, органами місцевого і регіонального самоврядування, а також підприємствами, організаціями і установами, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, іншими юридичними особами Конституції і законів України, указів Президента України, інших актів законодавчої і виконавчої влади; вимагає припинення, а в разі необхідності зупиняє дії посадових осіб, що суперечать законодавству; зупиняє дію актів адміністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, що суперечать Конституції і законам України, указам Президента України, іншим актам законодавства, звертається до суду з позовом про визнання їх недійсними; представляє в межах своїх повноважень інтереси держави у судах та органах місцевого і регіонального самоврядування; входить з поданням до відповідних органів про звільнення з посад керівників підприємств, організацій і установ у разі порушення ними Конституції і законів України, указів Президента України, інших актів законодавчої і виконавчої влади; утворює відділи, управління, інші служби місцевої державної адміністрації, призначає їх керівників, за винятком керівників місцевих органів міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної виконавчої влади; забезпечує виконання бюджету, програм економічного і соціального розвитку відповідної території, інформує на вимогу не менш як двох третин депутатів, але не рідше одного разу на рік, відповідну Раду про їх виконання; може делегувати окремі свої повноваження з питань здійснення державних функцій головам виконавчих комітетів сільських, селищних і міських Рад.

За висновками суду, встановлений Законом України «Про Представника Президента України»перелік повноважень найвищої посадової особи державної виконавчої влади є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Статтею 31 Закону України «Про власність», який діяв на момент прийняття оспорюваного розпорядження, передбачалося, що до державної власності в Україні належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності положеннями ст.32 названого нормативно-правового акту визначено державу в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Одночасно, статтею 7 Закону України «Про Представника Президента України»встановлено заборону Представнику Президента України вирішувати питання, що належать до відання органів місцевого самоврядування.

За таких обставин, приймаючи до уваги передбачений постановою №311 від 05.11.1991р. Кабінету Міністрів України порядок розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю), враховуючи визначену Законом України «Про Представника Президента України»компетенцію Представника Президента України, суд дійшов висновку, що розпорядження №448 від 07.12.1992р. в частині передачі Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції, що знаходиться за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода, було прийнято з порушенням приписів перелічених нормативно-правових актів, з перевищенням встановленої Законом України «Про Представника Президента України»компетенції посадової особи, що є підставою для визнання його недійсним та задоволення позову прокурора у визначеній частині.

Наразі, суд зазначає, що виходячи зі змісту сформульованих прокурором позовних вимог, не є предметом спору по даній справі інші пункти розпорядження №448 від 07.12.1992р. Представника Президента України.

Посилання відповідача 1 на те, що обласною радою на підставі рішення від 23.12.1992р. було проведено розпорядження спірним майном, а на підставі оспорюваного акту Представника Президента України було лише здійснено розмежування державної та комунальної власності, не мають значення для надання правової оцінки спірній частині акту, виходячи з того, що навіть за таких обставин у посадової особи були відсутні повноваження на прийняття розпорядження оспорюваного змісту. Прийняття Закарпатською обласною радою народних депутатів рішення від 23.12.1992р. «Про комунальну власність області та програму її приватизації»не впливає на наявність у Представника Президента України компетенції стосовно передачі об'єкта до комунальної власності шляхом винесення окремого розпорядження. При цьому, судом враховано, що рішення Закарпатської обласної ради народних депутатів було складено після прийняття спірного розпорядження №448 від 07.12.1992р.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи, суд дійшов висновку, що позовні вимог в частині визнання права власності за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров'я України, не підлягають задоволенню з урахуванням наступного.

Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ст.392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою , а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності .

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання права. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Таким чином, відповідно до приписів ст.1 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України застосування судом будь-якого способу судового захисту вимагає наявності наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем ; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За змістом ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Тобто, приймаючи до уваги викладені вище положення законодавства, при зверненні до суду з розглядуваним позовом, прокурором та позивачами, перш за все, повинно бути доведено факт порушення речового права з боку відповідачів.

Проте, при зверненні до суду з позовом про визнання права власності прокурором та позивачами не надано доказів, які б свідчили про вчинення відповідачами дій щодо порушення або невизнання на момент звернення до суду з розглядуваним позовом права власності держави в особі Міністерства охорони здоров'я України на майно, стосовно якого заявлено позовні вимоги.

При цьому, відносно посилань позивача 1 на виникнення між органами місцевого самоврядування та відповідачем 4 правовідносин за договором №658 від 13.03.2008р. купівлі-продажу, що обумовлює порушення права власності держави на спірне майно, суд зазначає наступне:

Згідно із ст.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За приписом ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.

Згідно із ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як встановлено судом, 13.03.2008р. між Управлінням майном міста Ужгородської міської ради (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу №658.

За умовами вказаного договору продавець зобов'язався передати покупцю будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, яка знаходиться за адресою: Закарпатська область, м.Ужгород, вул.Київська набережна, 4, а покупець зобов'язався прийняти об'єкт приватизації і сплатити за нього ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі, після чого одержати свідоцтво про право власності та пройти реєстрацію у Комунальному підприємстві «Бюро технічної інвентаризації міста Ужгорода».

Положеннями п.2.1, п.2.2 договору №658 від 13.03.2008р. встановлено, що ціна продажу будівлі складає 5160000 грн.

На підставі платіжних доручень №40 від 11.04.2008р., №27 від 14.03.2008р. відповідачем 4 на виконання умов договору купівлі-продажу було перераховано Управлінню майном міста Ужгородської міської ради грошові кошти на загальну суму 5160000 грн.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Під час розгляду справи прокурором та позивачами до матеріалів справи не надано доказів щодо визнання укладеного договору купівлі-продажу недійсним, а також не зазначено про нікчемність правочину в силу прямої вказівки закону.

Наразі, відповідачем 4 представлено рішення від 18.10.2010р. господарського суду Закарпатської області по справі №2/81, що залишено в силі постановою від 22.12.2010р. Львівського апеляційного господарського суду, яким відмовлено у задоволенні позову в.о. прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України та Закарпатської обласної санітарно-епідеміологічної станції до Товариства з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.», Ужгородської міської ради, Департаменту міського господарства про визнання недійсним та скасування договору купівлі-продажу №658 від 13.03.2008р.

Таким чином, приймаючи до уваги встановлений законодавством принцип правомірності правочину, враховуючи зміст договору №658 від 13.03.2008р., суд приймає його до уваги як належну підставу у розумінні ст.11 Цивільного кодексу України для виникнення між Управлінням майном міста Ужгородської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.» правовідносин стосовно купівлі-продажу об'єкта нерухомості.

Статтею 334 вказаного нормативно-правового акту встановлено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст.657 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла станом на 13.03.2008р.) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

За змістом надпису, зроблено на останній сторінці договору від 13.03.2008р., зазначений правочин 13.03.2008р. посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_3 та зареєстровано у реєстрі за номером 1261.

Згідно із п.1.3 договору купівлі-продажу право володіння, користування та розпорядження об'єктом приватизації переходить до покупця з моменту сплати повної вартості придбаного об'єкта приватизації.

Як вказувалося вище, на підставі платіжних доручень №40 від 11.04.2008р., №27 від 14.03.2008р. відповідачем 4 проведено в повному обсязі оплату придбаного нерухомого майна.

Згідно із ч.1 ст.182 Цивільного кодексу України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

За приписами ч.4 ст.182 Цивільного кодексу України порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

Відповідно до ст.2 вказаного нормативно-правового акту державна реєстрація речових прав на нерухоме майно -це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом п.1.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом №7/5 від 07.02.2002р. Міністерства юстиції України, державна реєстрація прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, а також права власності на об'єкти незавершеного будівництва шляхом внесення відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

11.04.2008р. Ужгородською міською радою відповідачу 4 було видано свідоцтво про право власності на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, що знаходиться по Київській Набережній, 4 в м.Ужгороді.

Відповідно до витягу №25596149 Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації міста Ужгорода»право власності на перелічений об'єкт нерухомості зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.».

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено принцип мирного володіння майном, який в контексті прецендентної практики Європейського суду з прав людини закріплює засади поваги до права власності та забороняє безпідставне позбавлення або обмеження володіння особою своїм майном, інакше як в інтересах суспільства та на умовах, передбачених нормами міжнародного права.

За змістом ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За таких обставин, приймаючи до уваги встановлений законодавством момент набуття права власності на нерухоме майно, приймаючи до уваги проведення нотаріального посвідчення і державної реєстрації договору купівлі-продажу №658 від 13.03.2008р., а також проведення відповідачем 4 оплати у відповідності до положень розділу ІІ зазначеного правочину, суд дійшов висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.» (покупець) набуло право власності на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, яка знаходиться за адресою: Закарпатська область, м.Ужгород, вул.Київська набережна, 4, і на теперішній час володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на власний розсуд.

При цьому, твердження позивача 1 про те, що доказом порушення права власності держави на спірне майно є саме зазначений договір купівлі-продажу, суд вважає безпідставним з огляду на те, що в позовній заяві будь-які посилання на зазначений правочин взагалі відсутні. Виходячи зі змісту наявних у матеріалах справи документів, про наявність зазначеної угоди прокурору та позивачам стало відомо після подання Товариством з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.»апеляційної скарги на рішення від 21.07.2011р. Будь-яких доказів порушення або оспорювання на момент звернення до суду з розглядуваним позовом відповідачем 4 права власності держави в особі Міністерства охорони здоров'я України прокурором не представлено.

Одночасно, щодо вимог прокурора про визнання права власності на трансформаторну будку (літера Б) суд зауважує також наступне:

Відповідно до п.3.1 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом №127 від 24.05.2001р. Держбуду України, об'єкти всіх форм власності, розташовані на земельних ділянках (за окремими поштовими адресами), незалежно від того, побудовані вони за відповідно оформленими документами чи самочинно: будинки, включаючи прибудови та надбудови, громадські та виробничі будинки, господарські будівлі та споруди, а також вбудовані та окремо розташовані захисні споруди, підлягають технічній інвентаризації.

За приписами розділу 2 зазначеної Інструкції до об'єктів, що підлягають технічній інвентаризації, належать, в тому числі, господарські будівлі (сараї /хліви/, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, сміттєзбірники тощо).

В інвентаризаційній справі №2454 на домоволодіння по Київській набережній, 4 у місті Ужгороді (документах, складених станом на 1992 рік: зводному акті, генеральному плані, акті поточних змін) містяться відомості стосовно наявності за вказаною адресою об'єктів під літерами А (основна будівля) та Б (трансформаторна підстанція).

Відповідно до змісту інвентаризаційної справи, листом №687 від 13.08.2007р. Управління майном Ужгородської міської ради звернулося до Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації міста Ужгорода»з клопотанням про проведення технічної інвентаризації об'єкту комунальної власності, що розташований за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4.

За результатами проведення технічної інвентаризації складено оціночний акт, генеральний план, плани поверхів, експлікації, ескізи-абриси станом на 2007 рік, відповідно до яких по Київській набережній, 4 у м.Ужгороді будівля трансформаторної підстанції (літера Б) відсутня.

При цьому, у матеріалах технічної інвентаризації попередніх періодів, в яких містяться відомості про трансформаторну підстанцію, Комунальним підприємством «Бюро технічної інвентаризації міста Ужгорода»17.08.2007р. поставлено штапм про погашення реєстраційних змін.

Тобто, враховуючи зміст матеріалів інвентаризаційної справи, судом встановлено, що на момент звернення прокурора до суду з позовом та станом на теперішній час будівля трансформаторної підстанції за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, була відсутня, що свідчить про те, що прокурором заявлені вимоги про визнання права власності на об'єкт, якого фактично не існує.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позов прокурора в частині визнання права власності за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров'я України -на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська набережна, 4, м.Ужгород, основна будівля -літера А, трансформаторна будка -літера Б №4 по Київській набережній у м.Ужгороді, підлягає залишенню без задоволення.

Позовні вимоги про скасування свідоцтва від 07.02.2002р. про право власності територіальної громади міста Ужгорода на будівлю, яка розташована по Київській Набережній, 4 у місті Ужгороді також не підлягають задоволенню, враховуючи, що внаслідок укладення договору купівлі-продажу №658 від 13.03.2008р. право власності на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, яка знаходиться за адресою: Закарпатська область, м.Ужгород, вул.Київська набережна, 4, набуло Товариство з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.». Тобто, після переходу права власності на нерухоме майно від територіальної громади міста Ужгорода до відповідача 4 свідоцтво від 07.02.2002р. втратило юридичну силу і стало не чинним (тобто, таким, що не підтверджує право власності територіальної громади міста Ужгорода на об'єкт нерухомості), внаслідок чого не потребує скасування в судовому порядку.

Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не прийняті судом до уваги під час вирішення спору по суті як необґрунтовані та безпідставні.

Приймаючи до уваги часткове задоволення вимог немайнового характеру, судові витрати у цій частині підлягають стягненню з відповідачів порівну.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України суд -

ВИРІШИВ:

Задовольнити частково позовні вимоги Прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоров'я України, м.Київ, Державного закладу «Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород, Державного закладу «Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція», м.Ужгород до Закарпатської обласної державної адміністрації, м.Ужгород, Закарпатської обласної ради, м.Ужгород, Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, м.Ужгород, Товариства з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.», м.Ужгород про:

- визнання недійсним розпорядження №448 від 07.12.1992р. Представника Президента України (пункт перший) в частині передачі Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції, що знаходиться за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода;

- скасування свідоцтва від 07.02.2002р. про право власності територіальної громади міста Ужгорода на будівлю, яка розташована по Київській Набережній, 4 у місті Ужгороді;

- визнання права власності за державою в особі органу, уповноваженого управляти майном - Міністерства охорони здоров'я України -на будівлю загальною площею 1502,2 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська набережна, 4, м.Ужгород, основна будівля -літера А, трансформаторна будка -літера Б №4 по Київській набережній у м.Ужгороді.

Визнати недійсним розпорядження №448 від 07.12.1992р. Представника Президента України (пункт перший) в частині передачі Ужгородської міської санітарно-епідеміологічної станції, що знаходиться за адресою: м.Ужгород, Київська набережна, 4, в комунальну власність міста Ужгорода.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Закарпатської обласної державної адміністрації (88008, м.Ужгород, пл.Народна, 4, ЄДРПОУ 00022496) в дохід Державного бюджету України 21,25 грн. державного мита; 19,66 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з Закарпатської обласної ради (88000, м.Ужгород, пл.Народна, 4, ЄДРПОУ 25435963) в дохід Державного бюджету України 21,25 грн. державного мита; 19,66 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з Виконавчого комітету Ужгородської міської ради (88000, м.Ужгород, пл.Поштова, 3, ЄДРПОУ 04053699) в дохід Державного бюджету України 21,25 грн. державного мита; 19,66 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «С.А.М.С.» (88000, м.Ужгород, вул.Щедріна, буд.146, ЄДРПОУ 34676398) в дохід Державного бюджету України 21,25 грн. державного мита; 19,66 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

У судовому засіданні 13.06.2012р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повне рішення складено 18.06.2012р.

Суддя М.О.Любченко