Постанова

від 28.09.2012 по справі 2а-4622/12/1370

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2012 р. № 2а-4622/12/1370

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого - судді Гулкевич І.З.

за участю: секретаря судового засідання Бравчук Д.Є.

за участю:

представників позивача: Дикун В.Д., Забавчук М.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Орісниця»до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м.Львова про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправними і скасування податкового повідомлення - рішення від 11.01.2012 року № 0000072300/621, яким позивачу донараховано суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 61450,00грн. та штрафні санкції в розмірі - 15363,00грн., разом 76813,00грн.

Позовні вимоги позивача ґрунтуються на тому, що зазначене податкове повідомлення-рішення винесене на підставі помилкового висновку акту перевірки про відсутність у позивача права на віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту. При цьому, позивач посилається на те, що податковий кредит підтверджений податковими накладними, виписаними платником податку на додану вартість. Реальність господарських операцій з контрагентом підтверджується первинними бухгалтерськими документами.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю з підстав, викладених у позовній заяві, просив позов задовольнити.

У зв'язку з проведеною реорганізацією відповідача, судом відповідно до ст. 55 Кодексу адміністративного судочинства України допущено заміну відповідача правонаступником - Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м.Львова Львівської області Державної податкової служби та роз'яснено, що усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для правонаступника в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.

Представник відповідача в судове засідання не з»явився, належним чином був повідомлений, причини неявки не повідомив. В матеріалах справи наявні заперечення відповідача на адміністративний позов.

Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав.

У період З 21.12.2011 року по 21.12.2011 року, ДПІ у Шевченківському районі м.Львова було проведено позапланову невиїзну документальну перевірку ТзОВ «Орісниця»(ЄДРПОУ-23267183) з питань правомірності формування податкового кредиту по взаєморозрахунках з ТзОВ «ІВМ-Україна»(ЄДРПОУ-32970562) за вересень 2011 року.

За наслідками перевірки відповідачем складено Акт від 26.12.2011р. № 348/23-118/23267183 «Про результати позапланової невиїзної документальної перевірки ТзОВ «Орісниця» з питань правомірності формування податкового кредиту по взаєморозрахунках ТзОВ «ІВМ-Україна»за вересень 2011р., на підставі якого ДПІ у Шевченківському районі м. Львова прийняте податкове повідомлення-рішення від 11.01.2012 року № 0000072300/621, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на додану вартість за основним платежем в сумі 61450,00грн. та штрафні (фінансові)санкції - 15363,00грн., разом 76813,00грн.

Як вбачається з акту перевірки, на думку відповідача, ТзОВ «Орісниця» було порушено п. 198.2, п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-VI та ч. 1 ст. 203, 215, 228, 662, 655, 656 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, в результаті чого занижено податок на додану вартість за вересень 2011 року у сумі 61450,00 гривень.

В акті перевірки зазначено, що відповідач використав матеріали перевірки, які були надані ДПІ у Личаківському районі м. Львова щодо ТзОВ «ІВМ-Україна»з питань правомірності формування податкового зобов'язання та податкового кредиту по декларації по ПДВ за вересень 2011 року (акт 12.12.2011 року № 757/23-2/32970562), згідно яких, операція з придбання товару ТзОВ «ІВМ-Україна» у ТзОВ «Ньюмодуль 2011»є такою, що не відбулась, а отже є нікчемною, відповідно господарська операція з реалізації товару на інші СГД, придбаного на ТзОВ «Ньюмодуль 2011», не відбулась, а отже, як вважає відповідач, відсутній об'єкт оподаткування у ТзОВ «ІВМ-Україна»при реалізації цього товару ТзОВ «Орісниця». На підставі цього відповідач вважає, що ТзОВ «Орісниця»відобразило у бухгалтерському обліку господарські операції, щодо придбання піддонів, картону гофрованого у ТзОВ «ІВМ-Україна»на суму 368700,00 грн., в т.ч. ПДВ(20%) 61450,00 грн., які фактично не відбулись, отже є нікчемними.

Завданням адміністративного судочинства, відповідно до ч.1 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), є захист прав, свобод та інтересі фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

До адміністративних судів згідно з ч.2 цієї ж статті можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо такі рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Зокрема, в ході перевірки було встановлено, що позивачем до складу податкового кредиту віднесено суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, виписаних ТзОВ «ІВМ-Україна».

На підставі викладеного, актом перевірки сформульовано висновок, що господарські операції між позивачем та ТзОВ «ІВМ-Україна»не створили настання реальних наслідків, у звязку з цим, вони є нікчемними правочинами та такими, що не створюють юридичних наслідків. Отже, за висновками відповідача, податкові накладні, виписані ТзОВ «ІВМ-Україна», не можуть бути підставою для віднесення сум податку, сплаченого вказаному підприємству, до складу податкового кредиту.

Судом встановлено про укладення позивачем з ТзОВ «ІВМ-Україна» договору купівлі - продажу №1 від 04 січня 2011 року (далі -Договір), предметом якого є купівля товарів в асортименті, в кількості, за цінами та на суму, що наведені в накладних, які є невід'ємною частиною зазначеного договору.

Відповідно до умов вказаного договору позивач протягом вересня 2011 року придбав у ТзОВ «ІВМ-Україна»товари в асортименті, згідно видаткових накладних: №0131 від 02.09.2011; №0134 від 06.09.2011; №0135 від 08.09.2011; №0136 від 09.09.2011; №0138 від 13.09.2011; №0140 від 15.09.2011; №0143 від 19.09.2011; №0144 від 20.09.2011; №0145 від 22.09.2011; №0146 від 23.09.2011; №0151 від 27.09.2011; №0152 від 28.09.2011; №0153 від 29.09.2011, на загальну суму 368700,00 грн., та отримав від ТзОВ «ІВМ-Україна» належним чином оформлені податкові накладні: від 02.09.2011, порядковий номер 140; від 06.09.2011, порядковий номер 143; від 08.09.2011, порядковий номер 144; від 09.09.2011, порядковий номер 145; від 13.09.2011, порядковий номер 147; від 15.09.2011, порядковий номер 149; від 19.09.2011, порядковий номер 152; від 20.09.2011, порядковий номер 153; від 22.09.2011, порядковий номер 154; від 23.09.2011, порядковий номер 155; від 27.09.2011, порядковий номер 158; від 28.09.2011, порядковий номер 159; від 29.09.2011, порядковий номер 160.

Оплата за придбаний товар проведена позивачем у безготівковій формі, що підтверджусь банківськими виписками за період з 01.09.2011 по 28.09.2011 .

Доставка товару здійснювалася відповідно до п.5.4 вказаного договору позивачем, доказом чого є товарно-транспортні накладні за період з 01.09.2011 по 28.09.2011.

Загальна сума взаєморозрахунків ТзОВ «Орісниця»з ТзОВ «ІВМ-Україна»за вересень 2011 року становила 368700,00 грн., в т.ч. ПДВ(20%) на суму 61450,00 грн.

Судом встановлено, що між позивачем та ТзОВ «ІВМ-Україна» укладено господарський договір, факт виконання якого підтверджений належним чином оформленими первинними документами та встановлено, що у подальшому придбаний товар позивачем реалізовано згідно укладеного договору поставки від 04.01.2011р. контрагенту - ТзОВ «Снєжка-Україна», на що були належним чином виписані податкові та видаткові накладні, довіреності, що підтверджують факт придбання позивачем товару від ТзОВ «ІВМ-Україна» та продаж ТзОВ «Снєжка-Україна».

Закріплений у ч. 1 ст.11 КАС України принцип змагальності сторін передбачає, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

За правилами, встановленими ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається відповідно до ч.2 ст.71 КАС України на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1 ст. 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, га інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Чинне законодавство України не ставить у залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту.

Так, у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року в справі № 21- 500во08, від 1 червня 2010 року в справі № 21-573во 10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це спричиняє відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, згідно з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС»АД проти Болгарії»(заява № 3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Вказана правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року справа №21-47а10.

Відповідно до ч.1 ст. 244-2 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України, а згідно з ч. 2 цієї ж статті, невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Згідно з п.І.І.ст.1 Податкового кодексу України, відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України.

Згідно з п.п. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України від 02.12.2010 року №2755-УІ (із змінами та доповненнями) податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

У відповідності до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За змістом наведених правових норм, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника.

Правила податкового обліку визначаються відповідними нормативними документами, що регламентують порядок оподаткування в Україні.

Виходячи з вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»від 16.07.99 №996-ХГУ обґрунтування відображення господарських операцій в податковому обліку здійснюється на підставі даних бухгалтерського обліку.

У статті 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»зазначено, що сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до вимог п.3.2 ст. З Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами визначена п.п. 1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне збереження записів у бухгалтерському обліку, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за №168/704.

Відповідно до п.п. 1.2 п.1 вказаного Положення, господарські операції відображаються у бухгалтерському обліку методом їх суцільного і безперервного документування. Записи в облікових регістрах провадяться на підставі первинних документів, створених відповідно до вимог цього Положення.

Первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення (п.п.2.1 п.2 Положення).

Відповідно до п.1 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю й упорядкування оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні і зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов'язкові реквізити: назва документа; дату і місце складання; назва підприємства, від імені якого складається документ; зміст і обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що мають можливість ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (гі.2 ст.9 цього Закону).

Частиною 5 статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність» передбачено, що підприємство самостійно визначає облікову політику; обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановленим цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних; розробляє систему і форму внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності і контролю господарських операцій, визначає права працівників на підписання бухгалтерських документів.

У листі Державної податкової адміністрації України від 08.04.2008р. №3146/6/15-016 зазначено, що частиною другою та третьою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні»передбачається, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Відповідно до п. 198.1. ст. 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2. ст.198 Податкового кодексу України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно до п. 201.6. ст. 201 Податкого кодексу України податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця. Відповідно до п. 201.8. ст. 201 Податкого кодексу України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку.

Відповідно до п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Пунктом 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України передбачено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту. Абзацем 9 п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України встановлено, що відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та порушення порядку заповнення податкової накладної не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем надано суду усі податкові накладні, на підставі яких позивачем віднесено до податкового кредиту суму податку на додану вартість у розмірі 61450,00 гривень. Зазначені податкові накладні оформлені відповідно до вимог ст. 201 Податкового кодексу України, зареєстровані в Єдиному реєстрі податкових накладних та відображені в реєстрі отриманих податкових накладних позивача. Вказаний факт відповідачем не заперечується.

Виходячи із приписів п. 198.6. ст. 198 Податкового кодексу України тільки відсутність належним чином оформленої податкової накладної позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг). Суд зазначає, що висновки відповідача про те, що позивач для віднесення до податкового кредиту сум витрат, понесених останнім в оплату нарахованого постачальником ПДВ, повинен мати товарно-транспортні накладні за формою №1-ТН є помилковими, оскільки такі вимоги не передбачені податковим законодавством. Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, які затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 р. №363, були розроблені на виконання пункту 3 розділу 1 Програми заходів щодо забезпечення збереження вантажів, захисту їх від розкрадань і безпеки пасажирів на транспорті, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 05.01.1995 р. №7 і в силу ст. 3 Податкового кодексу України, не можуть бути застосовані до податкових правовідносин, які врегульовані спеціальним законодавством.

Враховуючи викладене, не находять свого підтвердження доводи ДПІ у Шевченківському районі м. Львова щодо заниження ТзОВ «Орісниця»податку на додану вартість у періоді, що перевірявся (вересень 2011 року) на суму 61450,00 гривень, чим порушено п. 198.1, п.198.3 ст. 198 Податкового кодексу України. За таких обставин, у відповідача відсутні правові підстави для донарахування позивачу податкового зобовязання з податку на додану вартість.

В матеріалах справи відсутні докази на предмет визнання недійсним в установленому порядку вищевказаного договору та порушення законодавства України в момент складання наявних у позивача податкових накладних. Водночас зібраними у справі доказами підтверджується реальність господарський операцій позивача, а відтак спростовується висновок акта перевірки про порушення позивачем вимог податкового законодавства.

Суд зазначає, що відповідач не звертався до суду із позовом про визнання недійсним договору укладеного позивачем з ТзОВ «ІВМ-Україна» та в Акті перевірки не зазначено, чи винесено обвинувальний вирок щодо будь-кого з посадових осіб та чи притягнуто будь-кого посадових осіб з ТзОВ «ІВМ-Україна» до кримінальної відповідальності за злочини передбачені ст. 205 та ст. 212 Кримінального кодексу України щодо господарської діяльності з ТзОВ «ІВМ-Україна».

Водночас, дійсність укладеного договору позивача з ТзОВ «ІВМ-Україна» встановлена Господарським судом Львівської області при розгляді справи №5015/484/12.

Відповідно до ч.1 ст. 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Оскільки, як встановлено судом, господарські операції позивача з ТзОВ «ІВМ-Україна», ТзОВ «Снєжка-Україна»мали місце, помилковим є висновок відповідача про те, що позивач не підтвердив своє право на податковий кредит та невірно відобразив податкові зобов'язання.

Суд зазначає про відсутність підстав для визнання правочину, укладеного між ТзОВ «Орісниця»та ТзОВ «ІВМ-Україна», нікчемним, так як цивільне законодавство України ґрунтується на визнанні за суб'єктом цивільного права можливості укладати договори (чи утриматися від укладення договору) та визначати їх зміст за власним розсудом відповідно досягнутої з контрагентом домовленості, тобто свобода договору, яка закріплена у п. 3 ст. 3 Цивільного кодексу України.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що згідно статті 6 цього Кодексу сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості.

При дослідженні договору, укладеного між позивачем та його контрагентом - ТзОВ ТзОВ «ІВМ-Україна»вбачається, що його зміст становлять погоджені ними умови, які є обов'язковими, визначені відповідно до актів цивільного законодавства, що цілком відповідає приписам ст.628 Цивільного кодексу України.

Відповідачем не обґрунтовано, у чому саме полягає протиправний характер вищевказаного договору і в чому полягає порушення інтересів держави і суспільства, та чим саме порушено публічний порядок при його укладанні.

Відповідач безпідставно та необґрунтовано посилається на ч.1, ч.2 ст. 215 Цивільного кодексу України, згідно якої визнання судом недійсним правочину, який учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не вимагається, оскільки це суперечить положенням ст.203 Цивільного кодексу України, згідно якої підставою для визнання правочину недійсним є недотримання в момент його здійснення стороною вимог правомірності правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. А тому суд вважає, що Відповідач не надав доказів порушення вимог закону при укладанні зазначених договорів з боку позивача та його контрагентів.

Ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч. 1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч. 2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч. 3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між яким полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст.236 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

До правочинів, що підпадають під ознаки правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, належать, зокрема правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами, на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено, на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться у їх власності (користуванні), - шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян. Відповідачем не надано доказів, а судом не встановлено, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам і суспільства мета укладення договору між позивачем та його контрагентом ТзОВ «ІВМ-Україна», вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (сторони) правовичу означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного правочину і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої фізичної особи, що уклала правочин (підписала договір) від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою. Відповідачем не надано доказів та не доведено відсутність волевиявлення учасника правочину, яке має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах, зокрема, правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК України); обману (ст. 230 ЦК України); насильства (ст. 231 ЦК України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК України), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232 ЦК України).

Відповідно до статей 229 - 233 Цивільного кодексу України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Будь-яких доказів вищезазначеного відповідачем до суду не надано. Суд не погоджується з позицією відповідача про те, що визнаючи правочин нікчемним, він посилається на ст. 228 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. При цьому відповідач не доводів чим саме вищевказаний укладений договір порушує публічний порядок, яким чином він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, або незаконне заволодіння ним.

Окрім цього, з 01 січня 2011 року набули чинності зміни, внесені до ЦК України, зокрема, було викладено частину першу статті 203 у новій редакції та доповнено статтю 228 частиною третьою. На підставі частини 3 статті 228 ЦК України чи статті 207 Господарського кодексу України доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань) органи державної податкової служби зобов'язані виключно у судовому порядку.

Під час проведення перевірки та на час розгляду справи відповідачем не доведено, а судом не встановлено, що цивільна правоздатність та дієздатність позивача або його контрагента - ТзОВ «ІВМ-Україна» на час укладання угод була обмежена рішенням будь-якого суду, чи підприємства не були зареєстровані у встановленому чинним законодавством порядку. Також в порядку, передбаченому чинним законодавством не надано суду судових рішень про визнання недійсними установчих документів на час укладання договору, чи будь-якого іншого рішення суду або іншого органу, до компетенції якого віднесено встановлення таких фактів. Відповідно до ч.3 ст. 2 та до ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суб'єкти владних повноважень зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України та ч. 3 ст. 2 КАС України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оскільки у даній справі оспорюється рішення прийняте відповідачем, суб'єктом владних повноважень, суд відповідно до вимог ч.З ст.2 КАС України, перевіряє чи прийнято (вчинено) воно:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівносіі перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

У відповідності до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. А згідно ст. 86 цього Кодексу суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Матеріали справи свідчать, що відповідні положення відповідачем дотримані не були, що в свою чергу зумовило необхідність звернення позивача за захистом свого порушеного права до суду. При цьому реальність господарських операцій доведена позивачем належними та допустимими доказами, а правомірність виставленого податкового повідомлення-рішення відповідач не довів.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позовні вимоги позивача є підставними та обґрунтованими, оскільки документи, що підтверджують вчинення господарських операцій між ТзОВ «Орісниця»і ТзОВ «ІВМ-Україна»були оформленні у відповідності до вимог законодавства, а отже відповідач безпідставно зробив висновок про заниження позивачем податку на додану вартість і незаконно виніс податкове повідомлення-рішення № 0000072300/621 від 11.01.2012 року.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що податкове повідомлення-рішення № 0000072300/621 від 11.01.2012 року підлягає скасуванню, а отже позовні вимоги слід задовольнити повністю.

Оскільки позивачем документально підтверджено сплату судового збору в сумі 768,13 грн., то такі судові витрати відповідно до ч.1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України слід стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Орісниця»(код за ЄДРПОУ -23267183).

Керуючись ст.ст.7-14, 50, 71, 86, 143, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Львова № 0000072300/621 від 11.01.2012 року.

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Орісниця»(79024, м. Львів, вул. Липинського, 58; код за ЄДРПОУ -23267183) судовий збір в сумі 768,13 грн.

Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду. Постанова набирає законної сили в строк та в порядку, встановленому ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови виготовлено 03 жовтня 2012 року.

Суддя Гулкевич І.З.