Ухвала

від 23.10.2012 по справі 2а-15694/10/2670

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" жовтня 2012 р. м. Київ К/9991/79544/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Голубєвої Г.К., Рибченка А.О.,

за участю секретаря судового засідання Мартиненко І.В.,

представника позивача Шабельника В.В., представники відповідача в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином, -

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2011 у справі № 2а-15694/11/2670

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рекламне Агентство АСЕ"

до Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва

про визнання недійсним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство звернулося до суду із позовною заявою (з уточнення позовних вимог) до Державної податкової інспекції про скасування податкового повідомлення -рішення від 16.12.2010 № 0007002307/1, ухваленого на підставі акта камеральної перевірки від 02.09.2010 та за результатами адміністративного оскарження, яким позивачу визначено податкове зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у сумі 4 580 113,00 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду м Києва від 24.03.2011 у задоволенні позву відмовлено.

Апеляційний адміністративний суд постановою від 26.10.2010 судове рішення першої інстанції скасував та позовні вимоги Товариства задовольнив.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив із того, що Закон України "Про податок на додану вартість" не ставить в залежність право на формування податкового кредиту платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету; невиконання контрагентом свого зобов'язання по сплаті податку до бюджету тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи і вказана обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на податковий кредит, у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

У касаційній скарзі орган податкової служби, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить зазначене судове рішення скасувати та залишити в силі постанову суду першої інстанції.

Товариство у запереченні на касаційну скаргу Державної податкової інспекції просить суд залишити останню без задоволення, а судове рішення апеляційної інстанції -без змін.

Перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, наведені у скарзі доводи та заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що приймаючи спірне податкове повідомлення -рішення, Державна податкова інспекція виходила з того, що за результатами невиїзної документальної перевірки, викладених у акті від 02.09.2010, було встановлено порушення позивачем п. 1.3 ст. 1, пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7, п. 10.1 ст. 10 Закону України "Про податок на додану вартість", що призвело до заниження податкових зобов'язань з ПДВ. Такий висновок фахівців контролюючого органу мотивовано тим, що фінансово -господарські взаємовідносини позивача з контрагентом (ТОВ "Зеніт ВКП") у перевіряємий період (з 01.01.2010 - по 30.06.2010) спрямовані на штучне формування податкової вигоди, оскільки згідно інформаційних бази даних адреса ТОВ "Зеніт ВКП" не встановлена, згідно податкової звітності ТОВ "Зеніт ВКП" у останнього відсутні матеріальні та трудові ресурси для здійснення відповідної господарської діяльності, а задекларований обсяг поставок товарів (послуг) з нульовим показником.

У п. 1.3 ст. 1 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (втратив чинність 01.01.2011) платника податку визначено як особу, яка згідно із цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем.

Згідно з п. 10.2 ст. 10 того самого Закону платники податку, визначені у підпунктах "а", "в", "г", "д" п. 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.

Податкові зобов'язання з ПДВ у відповідності до положень Закону № 168/97ВР визначаються сальдовим методом, який передбачає необхідність врахування як надходжень сум податку разом із вартістю товарів (послуг), що поставляються платником податку, так і витрат цього платника на сплату сум ПДВ у складі ціни товарів (послуг), що придбані ним з метою використання у господарській діяльності (пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 цього Закону).

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців" у разі, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коди вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Із наведеного випливає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за несплату податків продавцем, порушення ним правил здійснення господарської діяльності та наявність обставин державної реєстрації, а визначальним фактором для формування податкового кредиту платником ПДВ є рух товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності такої особи -платника податку та наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства.

Судами встановлено, що керуючись положенням пп. 7.4, пп. 7.5 Закону № 168/97-ВР, позивачем було сформовано податковий кредит на підставі виданих контрагентом -продавцем податкових накладних.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що на час здійснення господарських операцій контрагент позивача мав спеціальну податкову правосуб'єктність.

При цьому, з урахуваннями сутності заперечень податкового органу щодо фіктивності угод між позивачем та його контрагентом, укладених з метою безпідставного формування податкового кредиту з ПДВ, суд апеляційної інстанції вірно зазначив, що зміст зазначених угод не суперечить актам цивільного законодавства, а доказів протилежного відповідачем не надано.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, вчинений без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися правочином.

Обов'язковою ознакою фіктивності правочину є відсутність у сторін наміру створити правові наслідки, які передбачені цим правочином.

У разі виконання своїх обов'язків за договором хоча б однією із сторін фіктивність правочину не може вважатися встановленою.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, зобов'язання за договорами, укладеним між позивачем та ТОВ "Зеніт ВКП" згідно наявних в матеріалах справи первинних документів (акти здачі -прийняття робіт, податкові накладні, платіжні документи) виконувались сторонами належними чином.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

За обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним. Всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України відповідачем таких доказів надано не було.

З огляду на викладене, Вищий адміністративний суд України залишає касаційну скаргу відповідача без задоволення, а судове рішення апеляційної інстанції -без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2011 у справі № 2а-15694/11/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Г.К Голубєва

А.О. Рибченко