Рішення

від 12.12.2012 по справі 22-ц-6200/12

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-6200 Головуючий у 1 інстанції: Вайновський О.Л.

2012 р. Суддя-доповідач: Савченко О.В.

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

„03" грудня 2012 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Савченко О.В.

суддів: Кочеткової І.В., Стрелець Л.Г.

при секретарі: Мосіній О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 липня 2006 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання угоди дарування дійсною та визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2006 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання угоди дарування дійсною та визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку.

У позові зазначав, що у вересні 2002 року він купив житловий будинок АДРЕСА_1, але оформив його на свою дочку -відповідача по справі.

Будинок був оформлений на дочку, оскільки він сам не зміг бути присутній у нотаріуса. Також між ними була досягнута домовленість, що згодом дочка переоформить будинок на нього.

В 2006 році відповідач приватизувала земельну ділянку, призначену для обслуговування вказаного будинку, після цього поїхала жити до м. Запоріжжя, а він з дружиною залишився жити в спірному будинку, за яким доглядав та сплачував комунальні платежі.

Посилаючись на те, що він відкрито володіє будинком, побудував паркан та добудови до будинку, бажає оформити будинок на себе, однак відповідач з"являтися до нотаріальної контори для оформлення договору дарування відмовляється, обмежившись написанням письмової розписки про те, що подарувала будинок та землю батькові ОСОБА_3 і претензій до нього не має, просив суд визнати угоду дарування житлового будинку і земельної ділянки між ним та відповідачем виконаною і дійсною, на підставі ст. 392 ЦК України визнати за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та право власності на земельну ділянку розміром 0,0730 га біля будинку.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 липня 2006 року позов задоволено.

Визнано угоду дарування житлового будинку і земельної ділянки між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виконаною та дійсною.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1

Визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку розміром 0,0703 га, розташовану біля будинку АДРЕСА_1

У листопаді 2012 року ОСОБА_4подала на вказане рішення апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з"ясованих, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обгрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду не відповідає.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа вільно, на власний розсуд обирає спосіб захисту свого права.

Як вбачається з матеріалів справи, в обгрунтування заявленого позову ОСОБА_3 посилався, зокрема, на те, що саме він, а не його дочка ОСОБА_4 являвся фактичним покупцем будинку АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 05.09.2002 року, однак вимоги про визнання вказаного договору недійсним в частині покупця та переводу на нього прав та обов"язків останнього не заявляв, а просив визнати дійсною угоду про дарування йому вказаного будинку та приватизованої земельної ділянки відповідачкою, визнати за ним право власності на зазначене нерухоме майно в порядку ст. 392 ЦК України.

Ухвалюючи у попередньому судовому засіданні рішення про задоволення вказаних вимог, суд послався на визнання позову відповідачкою та прийшов до висновку про виникнення у позивача права власності на підставі того, що у липні 2006 року він прийняв у дар будинок та земельну ділянку, що підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_4 та фактом відкритого володіння будинком, в якому позивач проживає.

Проте таких висновків суд дійшов з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому з ними не можна погодитись.

У поданій у листопаді 2012 року апеляційній скарзі ОСОБА_4 посилається на те, що у попередньому судовому засіданні 31 липня 2006 року вона взагалі присутньою не була.

Зазначені доводи підтверджуються відсутністю в матеріалах справи даних про те, що копія ухвали про відкриття провадження у справі та копія позовної заяви направлялася на адресу відповідачки, відсутні і дані про належне повідомлення її про місце та час попереднього судового засідання.

При цьому на теперішній час можливості внесення письмових зауважень на протокол судового засідання від 31 липня 2006 року, в якому зазначено про присутність ОСОБА_4 у судовому засіданні, без наведення даних про її особу, остання позбавлена, враховуючи, що відповідно до п.2-1 Прикінцевих та перехідних положень ЦПК України, що набрав чинності з 01.01.2005 року, з 01.01.2008 року фіксування судового засідання протоколом , а отже і розгляд зауважень на нього, не передбачено.

До матеріалів справи долучені лише довіреності від 13.04.2004 року, що була видана позивачем по справі ОСОБА_3, та від 23.05.2005 року, що була видана відповідачем ОСОБА_4, за якими кожна із сторін уповноважує представляти свої інтереси у суді ОСОБА_5, при тому, що положення ч.2 ст. 40 ЦПК України містять заборону одночасно представляти інтереси сторін одній і тій же особі.

Крім того, ухвалюючи у попередньому судовому засідання рішення, пославшись на визнання позову відповідачем, суд не врахував положення ст. 174 ЦПК України, відповідно до якої у разі визнання відповідачем позову суд ухвалює рішення про задоволення позову лише за наявності для того законних підстав.

Між тим, заявлені ОСОБА_3 вимоги стосувалися визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1, який згідно договору купівлі-продажу від 25.09.2002 року був придбаний ОСОБА_4 у ОСОБА_6, та на земельну ділянку площею 0,0703 га, державний акт про право власності на яку був виданий 08.02.2006 року на ім"я ОСОБА_4 на підставі рішення Вільнянської міської ради № 18 від 15.09.2005 року(а.с.11).

Відповідно до положень ст. 181, 182 ЦК України земельні ділянки, а також об"єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення, належать до нерухомих речей(нерухоме майно, нерухомість).

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Цивільний кодекс України передбачає можливість виникнення права власності на підставі рішення суду у випадках, встановлених ст. 376 ЦК України (самочинне будівництво) та ст. 392 ЦК України -в разі, якщо право власності оспорюється або набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів(ч.1 ст. 328 ЦК).

Статтею 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона(дарувальник) передає або зобовязується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплато майно (дарунок) у власність.

Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню(ч.2 ст. 719 ЦК України) та державній реєстрації(ст. 334 ЦК України).

Договір дарування є одностороннім правочином, реальним -з дня передачі речі, нотаріально посвідченим та зареєстрованим.

Згідно з правилами ст. 219 ЦК України, яка регулює загальний порядок визнання дійсними односторонніх правочинів, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є некчемним.

Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Між тим, навіть у позовній заяві ОСОБА_3 зазначав, що нотаріально оформити договір дарування відповідачка відмовляється, отже єдиною перешкодою для нотаріального посвідчення договору дарування являлася саме відсутність такої волі у дарувальника.

Крім того, суд першої інстанції не врахував, що об"єкти нерухомого майна мають особливий правовий режим, який полягає, зокрема, в тому, що дані об"єкти, а також права на них підлягають спеціальній державній реєстрації відповідним органом, що встановлено ст. 182 ЦК України.

Відповідно до ч.3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації -з моменту державної реєстрації.

Виходячи з цих положень закону, визнання дійсними у судовому порядку правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, нормами ЦК України не передбачено, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210 та 640 ЦК України пов"язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов"язків для сторін.

На вказані вимоги закону суд першої інстанції уваги не звернув, а тому при ухваленні рішення неправильно застосував норми матеріального та порушив вимоги процесуального права і прийшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_3

Оскільки рішення не можна визнати таким, що відповідає вимогам закону і матеріалам справи, то відповідно до ст. 309 ЦПК України воно підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 314, 317 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 31 липня 2006 року по даній справі скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання угоди дарування дійсною та визнання права власності на житловий будинок та земельну ділянку, - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, проте може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: