Рішення

від 04.11.2011 по справі 62/86

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 62/86 04.11.11

за позовом : Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м.Київ, ЄДРПОУ 00032945

до відповідача 1 : Федерації професійних спілок України, м.Київ, ЄДРПОУ 00014479

до відповідача 2 : Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста», м.Київ, ЄДРПОУ 22867589

про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії

Суддя Любченко М.О.

Представники сторін:

Від позивача: Сіднєнко О.Л. -юрисконс.

Від відповідача 1: Хоменко А.В. -гол.спец.

Від відповідача 2: Кононенко М.О. -по дов.

Від прокурора: Ткаченко В.В -по посв.

СУТЬ СПРАВИ:

Заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м.Київ звернувся до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача 1, Федерації професійних спілок України, м.Київ, до відповідача 2, Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста», м.Київ про:

- визнання недійсним з моменту укладення підписаного 26.05.2004р. між Федерацією професійних спілок України та Малим багатогалузевим приватним підприємством «Оста»договору купівлі-продажу майнового комплексу загальною площею 1040,8 кв.м, розташованого за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79;

- визнання за державою в особі позивача права власності на майновий комплекс загальною площею 1040,8 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79;

- витребування у власність держави в особі позивача з незаконного володіння відповідача 2 майнового комплексу загальною площею 1040,8 кв.м, розташованого за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79.

Одночасно, прокурором заявлено клопотання про відновлення строку звернення до суду з розглядуваним позовом.

В обґрунтування своїх вимог прокурор посилається на ті обставини, що нерухоме майно, яке відчужене відповідачем 1 відповідачу 2 на підставі договору купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004р., є державною власністю, внаслідок чого розпорядження ним повинно було відбуватись виключно за наявності згоди Фонду державного майна України. Приймаючи до уваги відсутність згоди позивача на підписання спірного договору, останній підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, а нерухоме майно -поверненню у державну власність.

Позивач письмових пояснень по суті спору не надав, у судових засіданнях 05.10.2011р., 26.10.2011р., 04.11.2011р. позов прокурора підтримав у повному обсязі.

Відповідач 1 у відзиві та поясненнях б/н та дати, які надійшли на адресу господарського суду міста Києва 04.11.2011р., проти позовних вимог надав заперечення. В обґрунтування своїх заперечень відповідач 1 посилається на норми ст.10 Конституції Української РСР 1978р., ст.87 Цивільного кодексу Української РСР 1963р., якими було надано визначення права власності профспілок. Крім того, за твердженням відповідача 1, нерухоме майно, що є предметом розгляду у цій справі, не було об'єктом права державної власності, внаслідок чого мораторій на будь-які зміни форми власності і власника державного майна, встановлений постановою №506 від 29.11.1990р. Верховної ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР»не розповсюджується на спірні правовідносини.

Відповідач 2 у відзиві б/н та дати, який надійшов на адресу господарського суду міста Києва 04.11.2011р. проти позовних вимог надав заперечення, посилаючись на укладення спірного договору з дотримання норм законодавства, яке діяло на час підписання спірного правочину.

Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін та прокурора, господарський суд встановив:

03.11.2003р. Федерації професійних спілок України Головним управлінням комунальної власності м.Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) видано свідоцтво про право власності, яким посвідчено, що майновий комплекс площею 1040,8 кв.м, що розташований по вул.Вишгородській, 85/79 в м.Київ належить відповідачу 1.

Відповідно до змісту вказаного документу, до майнового комплексу входять 9 будівель та споруд, зазначених в додатку, а саме: корпус 6 площею 213,2 кв.м (літера А), корпус 5 площею 36,8 кв.м (літера Б), корпус 1 площею 97,4 кв.м (літера В), корпус 2 площею 97,2 кв.м (літера Г), корпус 3 площею 95,9 кв.м (літера Д), корпус 4 площею 97 кв.м (літера Е), корпус 7 площею 93,1 кв.м (літера С), будинок сауни площею 113,3 кв.м (літера Л), гараж площею 196,9 кв.м (літера К).

Як свідчать матеріали справи, 26.05.2004р. між Федерацією професійних спілок України (продавець) та Малим батопрофільним приватним підприємством «Оста»(покупець) був укладений договір купівлі-продажу майнового комплексу.

Пунктами 1, 2 вказаного правочину передбачено, що продавець продає (передає у власність), а покупець купує (приймає) майновий комплекс, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79, загальною площею 1040,8 кв.м, що складається з перелічених вище об'єктів.

За змістом п.5 договору від 26.05.2004р. продаж об'єкту здійснюється по договірній ціні, що складає 1000000,00 грн.

Виходячи з принципу повного, всебічного та об?єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що вимоги прокурора є правомірними та такими, що підлягають задоволенню з огляду на наступне:

Перше згадування про право власності професійних спілок у нормативно-правових актах, які діяли на території Української радянської соціалістичної республіки та Республіки Україна відбулось у Цивільному кодексі Української РСР 1963р., який набрав чинності 01.01.1964р.

В наступному, в ст.10 Конституції України 1978р. було встановлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Соціалістичною власністю є також майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань.

Згідно із ст.20 Закону СРСР від 10.12.1990р. «Про професійні спілки, права та гарантії їхньої діяльності» було передбачено, що профспілки володіють, користуються і розпоряджаються майном та коштами, що належать їм на правах власності.

Одночасно, відповідно до Закону України від 16.06.1992р. «Про об'єднання громадян»об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні були визначені Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999р. Дія цього Закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднання профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно із ст.21 Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Статтею 20 Закону України «Про власність» було визначено, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.

Відповідно до ст.21 Закону України «Про власність» право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Виходячи з аналізу вказаних норм, вбачається, що поняття «право власності професійних спілок»виникло у нормативно-правових актах, які діяли на території спочатку Української РСР, а згодом Республіки Україна лише у 1964 році з прийняттям Цивільного кодексу Української РСР 1963р.

Як свідчать матеріали справи, зокрема, інвентарні картки обліку основних засобів майнового комплексу площею 1040,8 кв.м, який складається з 9 будівель і споруд та знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79, вказаний об?єкт було збудовано у 1962 році, тобто до моменту встановлення законодавчої можливості наділення професійних спілок правомочностями власника майна на володіння, користування та розпорядження майном.

Одночасно, згідно із Главою VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990р. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про економічну самостійність Української РСР»основу економічної самостійності Української РСР утворює власність її народу на національне багатство. Власністю народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний, науковий і технічний потенціал, розташований на території республіки. До власності народу України належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, банки, кредитні установи, майно торгових, комунальних та інших підприємств, а також житловий фонд та інше майно на території України.

Пунктом 1 постанови від 03.08.1990р. Верховної Ради Української РСР «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР»встановлено імперативне правило, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української РСР, визнаються недійсними і забороняються.

Постановою Верховної Ради УРСР від 15.10.1990р. «Про управління державним майном Української РСР»встановлено, що з метою захисту майнових прав та інтересів республіки, ефективного використання й збереження державного майна в умовах переходу до ринкових відносин і різноманітності форм власності до прийняття Закону Української РСР про Раду Міністрів Української РСР покласти на Раду Міністрів УРСР здійснення функцій по управлінню державним майном Української РСР, що є у загальнореспубліканській власності.

Указом від 30.08.1991р. Президії Верховної ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави»встановлено, що підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України, з прийняттям цього Указу переходять у державну власність України. Одночасно, вказаним нормативно-правовим актом визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, встановленого постановою Верховної Ради України 29 листопада 1990 року, а також встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про проголошення незалежності України» без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Статтею 1 Закону України від 10.09.1991р. «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України»встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України. Статтями 3, 4 вказаного Закону України визнано недійсними майнові договори, якими змінено форму власності, укладені під час дії мораторію, введеного постановою Верховної Ради Української РСР 29 листопада 1990 року, та встановлено, що рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року «Про проголошення незалежності України» без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

На виконання Закону України від 10.09.1991р. «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №227 від 24.09.1991р., відповідно до якої організацію роботи по переходу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, що розташовані на території України, у відання органів державного управління України покладено на Урядову комісію, створену розпорядженням №237 від 11.09.1991р. Кабінету Міністрів України, Фонд державного майна України та органи державного управління України, у відання яких переходять зазначені підприємства.

За таких обставин, за висновками суду майновий комплекс за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79, не міг перейти у власність Федерації незалежних профспілок України, оскільки перейшов у державну власність відповідно до викладених вище положень нормативно-правових актів.

Враховуючи наведені нормативні акти стосовно права власності держави Україна після розпаду СРСР, історії створення спірного майна, за висновками суду, право власності на спірний об'єкт набула держава Україна в особі органу, якому відповідно до Постанов Верховної Ради України від 10.04.1992 року №2268-ХІІ та від 01.03.1994 року №3943-ХІІ надані повноваження прийняти це майно та розпоряджатись ним до визначення суб'єктів його права, тобто Фонду державного майна України - позивача.

Згідно із ч.1, п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

За приписами ч.1 ст.202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 626 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній станом на момент укладення спірного договору) встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

За змістом ч.1 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до роз'яснення №02-5/111 від 12.03.1999р. Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За приписами п.2 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.

Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За змістом ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Тобто, враховуючи зміст вказаних статей, при зверненні до суду з вимогами про визнання недійсним договору прокурором повинно бути доведено наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Відповідно до ст.658 Цивільного кодексу України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

У відповідності до ч.1 ст.316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові, відповідно до ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з положеннями ч.2 ст.319 Цивільного кодексу України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Таким чином, приймаючи до уваги положення зазначених статей Цивільного кодексу України, право продажу майна належить його власникові.

Проте, як встановлено судом, Федерація професійних спілок України не набула право власності на майно, яке в наступному було відчужене відповідачу 2 за договором купівлі-продажу від 26.05.2004р.

Наразі, згідно із Законом України «Про приватизацію державного майна»відчуження майна, що перебуває у державній власності, можливе в порядку його приватизації, яка здійснюється на підставах, передбачених ч.2 ст.2 Закону України, принципах вказаних у статті 7 зазначеного нормативно-правового акту, органами у порядок і способи, які встановлені розділом ІІ Закону України «Про приватизацію державного майна».

За приписами ч.6 ст.29 Закону України «Про приватизацію державного майна»порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.

За таких обставин, приймаючи до уваги відсутність у Федерації професійних спілок України повноважень власника майнового комплексу загальною площею 1040,8 кв.м, що розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79, та порушення процедури відчуження вказаного об'єкту, суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу майнового комплексу від 26.05.2004р. суперечить вимогам чинного на момент його укладення законодавства, що є підставою для визнання його недійсним та задоволення позову в цій частині.

Одночасно, суд зазначає про неправомірність застосування до спірних правовідносин приписів постанови №506 від 29.11.1990р. Верховної Ради УРСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР»виходячи з того, що вказаний нормативно-правовий акт спрямований на заборону відчуження державного майна за ініціативи чи за участі органів державної влади, в той час, як в даному випадку зміна форми власності державного майна відбулася без участі органів державної влади.

Посилання прокурора на постанову №606 від 23.04.1960р. Ради Міністрів охорони здоров'я УРСР «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР»суд вважає безпідставним з огляду на те, що за змістом наданих до матеріалів справи документів спірне майно було побудовано вже після прийняття вказаного нормативно-правового акту.

Посилання відповідача 1 на набуття права власності Федерацією незалежних профспілок України внаслідок укладання договору від 18.11.1990р. про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном, суд вважає безпідставними, враховуючи перелічені вище приписи Декларації про державний суверенітет України , Закону України «Про економічну самостійність Української РСР», постанови Верховної Ради Української РСР «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР», Указу Президії Верховної ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», а також приймаючи до уваги, що вказаний договір не затверджений керівним органом Федерації незалежних профспілок України. Крім того, Федерацією професійних спілок України всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України не представлено до матеріалів справи належним чином засвідченої копії договору від 18.11.1990р. А витяг з додатку до вказаного договору надано стосовно зовсім іншого об'єкта, право власності на який не є предметом розгляду у цій справі.

Статтею 392 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Таким чином, позов про визнання права власності - це недоговірна вимога про констатацію перед третіми особами факту приналежності позивачу права власності на спірне майно.

За таких обставин, враховуючи висновки суду про те, що згідно із Декларацією про державний суверенітет України, Законом України «Про економічну самостійність Української РСР», постановою Верховної Ради Української РСР «Про реалізацію Закону «Про економічну самостійність Української РСР», Указом Президії Верховної ради України «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України»право власності на спірний об'єкт набула держава Україна в особі органу Фонду державного майна України, виходячи з того, що право власності держави не визнається та оспорюється відповідачами, позов в частині визнання за державою в особі позивача права власності на майновий комплекс загальною площею 1040,8 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79 також є правомірним та таким, що підлягає задоволенню.

Розглянувши матеріали справи та оцінивши у сукупності всі представлені учасниками судового процесу документи у відповідності до положень ст.43 Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов висновку, що вимоги прокурора про витребування у власність держави з незаконного володіння відповідача 2 спірного майна є доведеними та такими, що відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи з урахуванням наступного:

Виходячи зі змісту позовної заяви та наданих у судових засіданнях пояснень, в обґрунтування своїх вимог про витребування майна з незаконного володіння відповідача 2, прокурор посилається на ті обставини, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нормативно вказані вимоги прокурор обґрунтовує приписами ст.216, ст.388 Цивільного кодексу України.

Одночасно, за висновками суду, права особи, що вважає себе власником майна, відносно витребування цього майна з незаконного володіння іншої особи, не підлягають захисту шляхом застосуванням правового механізму, встановленого ст.216 Цивільного кодексу України (реституція по недійсному правочину), а можуть бути захищені, якщо є підстави, в силу положень ст.388 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Положеннями ст.388 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У п.10 постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»викладено правову позицію стосовно того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У випадку відчуження майна власником та існування наступних правочинів, за позовом такого власника може бути визнано недійсним лише перший правочин, з пред'явленням до кінцевого набувача віндикаційного позову.

Як встановлено судом згідно із довідкою №33691 (И-2011) від 11.07.2011р. Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»на теперішній час право власності на майновий комплекс по вул.Вишгородській, 85/79 у місті Києві зареєстровано за Малим багатогалузевим приватним підприємством «Оста».

Проте, як встановлено судом вище, власником спірного майна є держава в особі органу уповноваженого управляти державним майном Фонду державного майна України, який Федерації професійних спілок України, як продавцю за договором купівлі-продажу від 26.05.2004р., майновий комплекс по вул.Вишгородській, 85/79 у місті Києві не передавав та право на його відчуження не надавав, внаслідок чого спірне майно вибуло із володіння держави поза її волею.

Укладення договору від 26.05.2004р., яким фактично відповідач 1 розпорядився державним майном без згоди держави в особі уповноваженого органу на користь відповідача 2, порушує права та охоронювані законом інтереси держави в особі Фонду державного майна України, а вимога в цій частині не спрямована на проведення реституції з огляду на те, що судом встановлені достатні та належні підстави для витребування майна згідно ст.388 Цивільного кодексу України.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, позов прокурора в частині витребування майна з незаконного володіння відповідача 2 також підлягає задоволенню.

Стосовно клопотання прокурора про відновлення строку позовної давності, суд вважає за необхідне зазначити наступне:

Пунктом 5 ст.121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, встановлених законом.

Частиною 1 ст.15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст.20 Цивільного кодексу України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом ст.2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи, зокрема, за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Статтею 36-1 Закону України «Про прокуратуру»визначено, що підставою представництва у суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів, внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність, відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ч.5 ст.267 вказаного нормативно-правового акту, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Як свідчать матеріали справи, 31.05.2011р. Генеральна прокуратура України дала завдання №07/2/1-220вих. -2580кв-11, в тому числі, прокуратурі міста Києва про проведення перевірок додержання вимог законодавства під час відчуження майна професійних спілок.

За твердженнями заступника прокурора міста Києва, про наявність порушення інтересів держави стосовно відчуження спірного майна стало відомо у червні 2011 року під час проведення перевірки за завданням Генеральної прокуратури України.

Таким чином, виходячи з того, що прокуратура міста Києва не була учасником спірних правовідносин, а доказів обізнаності з наявністю порушень інтересів Фонду державного майна України в частині заволодіння спірним майном, матеріали справи не містять, наведені обставини визнаються судом поважною причиною пропуску строку позовної давності, що зумовлює висновок про наявність підстав для його відновлення та захисту порушеного права держави.

Заява №05/2-4112-11 від 06.09.2011р. прокурора про вжиття заходів до забезпечення позову шляхом накладання арешту на майновий комплекс загальною площею 1040,8 кв.м по вул.Вишгородській, 85/79 у м.Києві; заборони відповідачу 2 вчиняти дії, спрямовані на відчуження майнового комплексу загальною площею 1040,8 кв.м по вул.Вишгородській, 85/79 у м.Києві, підлягає залишенню без задоволення, з огляду на таке:

Згідно із ст.66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу України заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

За приписами ст.67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, в тому числі, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві.

Відповідно до змісту Інформаційного листа №01-8/2776 від 12.12.2006р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики забезпечення позову»при вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Відповідно до ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

За приписами ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні до суду з заявою про вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно відповідача, заборони відповідачеві вчиняти певні дії заявником мають бути визначені підстави такого звернення, обставини, за наявності яких виконання імовірного позитивного рішення по справі може стати неможливим, докази того, що запропонований захід до забезпечення позову дійсно може виключити можливість невиконання або утруднення виконання судового рішення.

Проте, всупереч вимог ст.ст.4-3, 33 Господарського процесуального кодексу України, прокурором не доведено наявності обставин, з якими Господарський процесуальний кодекс України пов'язує можливість вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно.

Зокрема, прокурором до матеріалів справи не представлено жодного доказу, з фактом існування якого прокурор пов'язує необхідність застосування заявлених заходів до забезпечення позову.

Тобто, враховуючи приписи ст.ст.4-3, 33, 66, 67 Господарського процесуального кодексу України, зміст Інформаційного листа №01-8/2776 від 12.12.2006р. Вищого господарського суду України та роз'яснення №02-5/611 від 23.08.1994р. Вищого арбітражного суду України, заява №05/2-4112-11 від 06.09.2011р. прокурора підлягає залишенню без задоволення.

Клопотання б/н та дати відповідача 1, яке надійшло на адресу господарського суду 05.10.2011р., про зобов'язання Фонду державного майна України надати до матеріалів справи постанову №606 від 23.04.1960р. Ради Міністрів охорони здоров'я УРСР «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», судом залишено без задоволення з огляду на те, що документ Ради Міністрів УРСР є оприлюдненим нормативно-правовим актом, з текстом якого кожна особа має можливість ознайомитися шляхом використання, в тому числі, інформаційних програм «Ліга:Закон»та «Законодавство».

Клопотання б/н та дати відповідача 1, яке надійшло на адресу господарського суду 05.10.2011р., про призначення колегії суддів для розгляду справи залишено судом без задоволення з огляду на відсутність передбачених ст.4-6 Господарського процесуального кодексу України підстав для вчинення таких дій.

Клопотання без номеру та дати відповідача 2, яке надійшло на адресу господарського суду 05.10.2011р., про залучення до участі у справі в якості третьої особи приватного нотаріуса Київського нотаріального округу ОСОБА_5, підлягає залишенню без задоволення, враховуючи наступне:

Згідно із ч.ч.1, 3 ст.27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Тобто, питання про залучення до участі у справу третіх осіб вирішується господарським судом самостійно та є його правом, а не обов'язком.

За змістом п.26 постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса.

За таких обставин, приймаючи до уваги зміст ч.ч.1, 3 ст.27 Господарського процесуального кодексу України, п.26 постанови №9 від 06.11.2009р., враховуючи предмет розгляду по цій справі та підстави, якими прокурор обґрунтовує позовні вимоги, посилання заявника на необхідність залучення до розгляду справи приватного нотаріуса Київського нотаріального округу ОСОБА_5 в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору є безпідставними.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

У відповідності до ст.49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати підлягають віднесенню на відповідачів.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м.Київ до Федерації професійних спілок України, м.Київ, Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста», м.Київ про визнання недійсним договору та зобов'язання вчинити певні дії, задовольнити повністю.

Визнати недійсним з моменту укладення підписаний 26.05.2004р. між Федерацією професійних спілок України та Малим багатогалузевим приватним підприємством «Оста» договір купівлі-продажу майнового комплексу загальною площею 1040,8 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79.

Визнати за державою в особі Фонду державного майна України, м.Київ право власності на майновий комплекс загальною площею 1040,8 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79.

Витребувати у власність держави в особі Фонду державного майна України, м.Київ з незаконного володіння Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста», м.Київ майновий комплекс загальною площею 1040,8 кв.м, розташований за адресою: м.Київ, вул.Вишгородська, 85/79.

Стягнути з Федерації професійних спілок України (01012, м.Київ, майдан Незалежності, 2, ЄДРПОУ 00014479) на користь Державного бюджету України витрати по сплаті державного мита в сумі 5000,00 грн.

Стягнути з Федерації професійних спілок України (01012, м.Київ, майдан Незалежності, 2, ЄДРПОУ 00014479) на користь Державного бюджету України (р/р №31218264700001 у ГУ ДКУ у м.Києві, МФО 820019, ЄДРПОУ 24262621, одержувач: УДК у Шевченківському районі міста Києва, код бюджетної класифікації 22050003) витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.

Стягнути з Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста»(04074, м.Київ, вул.Новозабарська, 23, ЄДРПОУ 22867589) на користь Державного бюджету України витрати по сплаті державного мита в сумі 5000,00 грн.

Стягнути з Малого багатогалузевого приватного підприємства «Оста»(04074, м.Київ, вул.Новозабарська, 23, ЄДРПОУ 22867589) на користь Державного бюджету України (р/р №31218264700001 у ГУ ДКУ у м.Києві, МФО 820019, ЄДРПОУ 24262621, одержувач: УДК у Шевченківському районі міста Києва, код бюджетної класифікації 22050003) витрати на інформаційно-технічного забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.

Видати накази після набрання судовим рішенням законної сили.

У судовому засіданні 04.11.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суддя М.О.Любченко

Повне рішення складено 09.11.2011р.