Ухвала

від 19.12.2012 по справі 2а-7786/11/2070

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"19" грудня 2012 р. м. Київ К/9991/42200/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: Лосєва А.М. Бившевої Л.І. Шипуліної Т.М., за участю секретаря Титенко М.П. за участю представників: позивача:Колосова Ю.В., відповідача:не з'явився, розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Мета»

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2012 р.

у справі № 2-а-7786/11/2070 (2а-7786/11/2070)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Мета»

до Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова

про скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Мета» (надалі -позивач, ТОВ «Мета») звернулось до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова (надалі -відповідач, ДПІ у Червонозаводському районі м. Харкова) про скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 03.11.2011 р. (суддя -Ю.О. Супрун) позов задоволено: скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова від 25.08.2010 р. № 0005361520/0, від 11.10.2010 р. № 0005361520/1, від 15.11.2010 р. № 0005361520/2; стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничого об'єднання «Мета»судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3,40 грн.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2012 р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя -А.П. Бенедик, судді: Л.В. Курило, В.А. Калиновський) скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача не надав.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відмовляючи у задоволенні позову апеляційний суд дійшов висновку про відсутність реальності здійснення спірних операцій, оскільки позивачем не було надано жодного документа, який би підтвердив транспортування товарно-матеріальних цінностей.

Переглянувши судове рішення апеляційного суду у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, представниками податкового органу проведено документальну невиїзну перевірку позивача з питання встановлення причин розбіжності даних, що містяться у поданій податковій декларації з податку на додану вартість та Додатку 5 до неї, виявлених за результатами автоматизованого співставлення податкових зобов'язань податкового кредиту у розрізі контрагентів на рівні Державної податкової адміністрації України за червень 2010 року.

За результатами перевірки 12.08.2010 р. складено акт № 6021/15-215/14060626 (надалі акт), згідно висновків якого встановлено порушення позивачем приписів підпункту 7.2.3 пункту 7.2, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР «Про податок на додану вартість»(надалі -Закон України «Про податок на додану вартість»), у результаті чого, на думку відповідача, товариством занижено податок на додану вартість за червень 2010 року на суму 200 698,20 грн.

На підставі акта відповідачем 25.08.2010 р. прийнято податкове повідомлення-рішення № 0005361520/0, яким товариству визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 240 837,84 грн., у тому числі 200 698,20 грн. основний платіж та 40 139,64 грн. штрафні (фінансові) санкції.

За результатами адміністративного оскарження, зазначене податкове повідомлення залишено без змін, а скарги позивача без задоволення.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, валовими витратами виробництва та обігу визнається сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених п. 5.3 - п. 5.7 цієї статті.

Нормами підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 цього ж Закону передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати платника, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

При цьому, за правилом підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 цього Закону не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені, зокрема, податковими накладними. Підпунктом 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 цього Закону право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Як встановлено судами, у період, що перевірявся між позивачем та товариством з обмеженою відповідальністю «Інтеграль»(надалі -ТОВ «Інтеграль»), товариством з обмеженою відповідальністю «Сантима»(надалі -ТОВ «Сантима») укладено договори поставки.

На час виникнення та виконання сторонами договірних відносин, контрагенти позивача перебували у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та були платниками податку на додану вартість.

Реальність здійснення господарських операцій за результатами виконання умов згаданих договорів підтверджено первинними документами (податковими та видатковими накладними, актами приймання брухту та відходів кольорових металів). У бухгалтерському та податковому обліках вказані операції відображені у повному обсязі.

Усі первинні документи відповідають вимогам статті 9 Закону України від 16.07.1999 р. № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»та приписам Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, якими визначені вимоги до первинних документів.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що наявними у справі доказами спростовано висновки податкового органу про заниження податку на додану вартість за червень 2010 року.

Крім того, посилання податкового органу на порушення податкового законодавства контрагентами, як на підставу неприйняття податкового кредиту з податку на додану вартість, позивача є необґрунтованими, оскільки чинне податкове законодавство не ставить в залежність право платника податку на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування від стану ведення податкового обліку іншими осами, а також від фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у його постановах від 09.09.2008 р. у справі № 21-500во08 та від 01.06.2010 р. у справі № 21-573во10. Зокрема, Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Більш того, висновок суду апеляційної інстанції узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22.01.2009 р. зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати податок на додану вартість другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Також, судом апеляційної інстанції було безпідставно відхилено докази позивача щодо використання придбаних товарно-матеріальних цінностей у власній господарській діяльності та їх подальшої реалізації, оскільки вказані обставини є свідченням фактичного руху активів за спірними операціями, реальність яких заперечується податковим органом.

Крім того, такий факт, як відсутність у позивача товарно-транспортних накладних та інших перевізних документів, у даному разі не може слугувати підставою для позбавлення товариства права на податковий кредит та на формування валових витрат. Адже, згідно Закону України «Про автомобільний транспорт»та наказу Міністерства транспорту України від 14.10.1997 р. №363 «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні», обов'язок щодо наявності товарно-транспортної накладної покладено на перевізника та його водія. Позивач же до зазначених категорій суб'єктів господарювання не відноситься.

Отже, відсутність товарно-транспортних накладних може свідчити лише про факт порушення правил перевезень автомобільним транспортом, що не пов'язане з дотриманням вимог податкового законодавства.

Беручи до уваги викладене, суд першої інстанції, оцінивши у сукупності усі наявні у матеріалах справи докази, дійшов обґрунтованого висновку щодо реальності господарських операцій між позивачем та ТОВ «Інтеграль», ТОВ «Сантима».

Підсумовуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що приймаючи рішення суд першої інстанції вжив усіх передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування істинних обставин у справі, та прийшов до правильного висновку, визнавши доводи податкового органу, викладені в акті безпідставними, та скасувавши прийняті податкові повідомлення-рішення від 25.08.2010 р. № 0005361520/0, від 11.10.2010 р. № 0005361520/1, від 15.11.2010 р. № 0005361520/2.

Частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Проте податковий орган цього обов'язку не виконав.

Оскільки апеляційний суд під час розгляду справи неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, а суд першої інстанції вирішив спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, то зазначена обставина відповідно до частини першої статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування постанови апеляційного суду, та залишення в силі постанови суду першої інстанції.

Керуючись ч. 3 ст. 160, ст.ст. 210, 214, 215, 220, 223, 226, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Мета» задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.03.2012 р. у справі № 2-а-7786/11/2070 (2а-7786/11/2070) скасувати.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 03.11.2011 р. у справі № 2-а-7786/11/2070 (2а-7786/11/2070) залишити в силі.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 -238, 239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.