Постанова

від 21.09.2012 по справі 2а-2751/12/1470

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Миколаївський окружний адміністративний суд вул. Заводська, 11, м. Миколаїв, 54001 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Миколаїв.

21.09.2012 р. Справа № 2а-2751/12/1470

Миколаївський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Мельника О. М.

за участю секретаря судового засідання Зощака В.В., розглянувши адміністративну справу

за позовомЛенінського районного центру зайнятості м. Миколаєва, вул. Шкільна, 2а, м.Миколаїв, 54034

доОСОБА_1, АДРЕСА_1

простягнення коштів в сумі 3758,85 грн., В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з позовом до ОСОБА_1 про стягнення коштів матеріального забезпечення, отриманих шляхом обману в сумі 3758,85 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18.06.09 року відповідач був зареєстрований у центрі зайнятості та отримував виплату матеріальної допомоги по безробіттю. При перевірці було виявлено, що відповідач в період перебування на обліку в Ленінському РЦЗ та отриманні допомоги, був зареєстрований як фізична особа-підприємець. За умови самостійної зайнятості, відповідач протиправно отримав допомогу в розмірі 3758,85 грн., яка підлягає стягненню.

Відповідач заперечив проти позову. В судовому засіданні зауважив, що під час реєстрації повідомив фахівця позивача про факт наявності реєстрації його як ФОП, однак пояснив, що діяльністю не займається та звернувся до державного реєстратора з метою закриття діяльності. Крім того, актом перевірки від 24.06.2009 року складеним ДПІ у Центральному районі м.Миколаєва підтверджено факт відсутності фактичної підприємницької діяльності та отримання доходів. 13.08.2009 року було внесено запис про припинення підприємницької діяльності, що підтверджується свідоцтвом НОМЕР_2.

Суд заслухав думку сторін, дослідив обставини справи в їх сукупності, надав їм оцінку та встановив наступне.

Згідно ст.12 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»від 01.03.1991 року №803-12, функції робочих органів виконавчої дирекції Фонду покладаються на центр зайнятості АР Крим, обласні, Київські і Севастопольські міські, районні, міськрайонні, міські та районні у містах центри зайнятості, які повинні провадити збір страхових внесків, контролювати правильність нарахування, своєчасність сплати страхових внесків, а також витрат за страхуванням на випадок безробіття; представляти інтереси Фонду в судових та інших органах.

У відповідності з ст.8 Закону України «Про зайнятість населення»від 01.03.1991 №803-XII громадяни мають право на працевлаштування і вибір місця роботи шляхом звернення до підприємства, установи, організації, особистого селянського господарства, фермерського господарства, іншого роботодавця або при безплатному сприянні державної служби зайнятості.

Згідно припису ст.18 Закону України «Про зайнятість населення»для реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово не працюючих громадян у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, створюється державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці і соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Одним з обов'язків Державної служби зайнятості є надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості або направлення їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвиткові та визначенні змісту курсів навчання та перенавчання; надання послуг по працевлаштуванню та професійній орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи, вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню (ст.19 вказаного Закону).

Відповідно до ст.2 Закону України «Про зайнятість населення»безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

18.06.2009 до Ленінського районного центру зайнятості в пошуках роботи звернувся громадянин ОСОБА_1, мешканець м.Миколаєва, який працював та був звільнений з посади комерційного директора ТОВ «Прогрес Центр»на підставі п.1 ст.40 КЗпП, з заявою про надання статусу безробітного, на підставі якої та у відповідності з ст.26 Закону України «Про зайнятість населення»18.06.2009 йому було надано статус безробітного та призначено допомогу по безробіттю, з 18.06.2009 по 18.08.2009 він перебував на обліку в Ленінському РЦЗ.

05 травня 2009 року ОСОБА_1 був звільнений з посади комерційного директора ТОВ «Прогрес Центр»на підставі п.1 ст.40 КЗпП, у зв'язку зі скороченням штату.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суд від 16.12.2009 р. в справі № 2а - 5633/09/1470, яка набрала законної сили, встановлено: «рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 31.07.2009 по справі №2-12-6164/09 ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді комерційного директора ТОВ «Прогрес Центр», стягнуто на його користь 400 грн. моральної шкоди, 9095,52 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без врахування обов'язкових платежів, які підлягають утриманню. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 29.10.2009 по справі №22ц-2614/09 рішення Центрального районного суду м.Миколаєва змінено в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення судового збору. Стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 136,95 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу без врахування обов'язкових платежів, які підлягають утриманню та 51,0 грн. судового збору. Поновлення зайнятості ОСОБА_1 вивело його з під дії ст.2 Закону України «Про зайнятість населення»щодо визнання безробітним та поширило на нього норми п. 20 «Порядку реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 №219, тобто він не відносився до категорії безробітних. З 18.06.2009 по 18.08.2009 ОСОБА_1 отримав допомогу по безробіттю в сумі 3758,85 грн., про що свідчить довідка позивача.»

На підставі встановлених судом обставин було стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Прогрес-Центр», вул.Чкалова, 110-а, м.Миколаїв, 54055 (р/р 26003080042101 в МФ ВАТ КБ «Експобанк», МФО 386003, код ЄДРПОУ 33368066) на користь Ленінського районного центру зайнятості, вул.Шкільна, 2-а, м.Миколаїв, 54034 (р/р 37173001000438 в ГУДКУ в Миколаївській області, МФО 826013, код ЄДРПОУ 20917640) 3758,85 грн.

Натомість, позивач не зважаючи на отримання відшкодування від підприємства згідно з нормами ч.4 ст.35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»звернувся до суду про стягнення цих же коштів 3758,85 грн. з ОСОБА_1, та обґрунтував позов тим, що відповідач в період перебування на обліку в Ленінському РЦЗ та отриманні допомоги, був зареєстрований як фізична особа-підприємець. За умови самостійної зайнятості, відповідач протиправно отримав допомогу

Суд не погоджується з позицією позивача з огляду на наступне.

По перше, як вже зазначалось, позивачеві відшкодовано суму допомоги по безробіттю, що була отримана ОСОБА_1 в сумі 3758,85 грн., на підставі рішення суду з з роботодавця Товариства з обмеженою відповідальністю «Прогрес-Центр», на роботі в якому був поновлений відповідач рішенням Центрального районного суду м.Миколаєва.

По -друге, 18 червня 2009 р. відповідач подав до РЦЗ заяву про надання йому статусу безробітного з виплатою відповідної допомоги. Того ж дня відповідачу надано статус безробітного та розпочато виплату допомоги. Відповідач отримував допомогу в період з червня по серпень 2009 року, її загальний розмір склав 3758,85 грн.

Позивач посилається на те, що про наявність у позивача статусу підприємця дізнався тільки в листопаді 2011 р., отримавши відомості від державного реєстратора і наголошує на тому, що відповідно до ст. 38 ч. 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", строк давності в разі стягнення заборгованості із допомоги по безробіттю не застосовується, тобто, на думку позивача, після отримання відповідних відомостей від державного реєстратора, він має право в будь який час звернутись до суду із позовом про стягнення заборгованості. Суд вважає, що такі висновки позивача ґрунтуються на підставі хибного тлумачення законодавства.

Так, на час прийняття Закону, ст. 38, на яку посилається позивач, регулювала питання відповідальності роботодавців, до яких відповідач не відноситься, за несвоєчасну та неповну сплату страхових внесків і містила положення про те, що строк давності у разі стягнення страхових внесків, пені та фінансових санкцій, передбачених цією статтею, не застосовується.

До вказаної статті Закону вносились зміни і остання редакція статті, яка передувала чинній редакції визначала, що "Строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", не застосовується.".

Таким чином, первинним призначенням статті було врегулювання стягнення з роботодавця страхових внесків, пені і фінансових санкцій. Суд звертає увагу на те, що допомога по безробіттю за своєю правовою природою не є страховими внесками, пенею та фінансовими (штрафними) санкціями, а тому норма про не застосування до стягнення страхових внесків, пені та фінансових (штрафних) санкцій строку давності, не застосовується до стягнення допомоги по безробіттю.

Законом України від 21 квітня 2011 р. № 3277-VI "Про внесення змін до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" щодо посилення платіжної дисципліни страхувальників та використання страхових коштів" ст. 38 ч. 4 цього Закону було викладено в такій редакції, яка є чинною до теперішнього часу: "Строк давності в разі стягнення штрафних санкцій, передбачених цим Законом та Законом України "Про зайнятість населення", адміністративних штрафів, а також інших видів заборгованості перед Фондом не застосовується.".

Відповідно до ст. 58 ч. 1 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, право на безстрокове стягнення інших видів заборгованості, до яких слід віднести і безпідставно виплачену допомогу по безробіттю, виникло у позивача лише із внесенням вищенаведених змін до Закону в квітні 2011 р., а до того часу на вимоги позивача із стягнення заборгованості із допомоги по безробіттю розповсюджувався строк звернення до адміністративного суду.

Позивач просить стягнути з відповідача заборгованість, яка виникла в період з червня до серпня 2009 р.

В цей період діяла наступна редакція ст. 99 ч. 2 КАС України: "Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.".

Таким чином, КАС України, в редакції на час виникнення спірних правовідносин, пов'язував початок перебігу строку звернення до адміністративного суду, з моментом, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення його прав.

Суд вважає, що вищенаведену норму КАС України щодо обов'язку позивача дізнатись про порушення його прав, слід розглядати з урахуванням положень законодавчих актів, які визначають порядок проведення перевірок даних, які повідомляються особою, яка бажає зареєструватись в РЦЗ.

Нормативним актом, який визначає механізм проведення розслідування обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, є Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України, Державної податкової адміністрації України 13 лютого 2009 р. № 60/62, постановою правління Пенсійного фонду України 13 лютого 2009 р. № 7-1, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2009 р. за № 232/16248 (далі - Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним).

Нормами цього Порядку визначено, що розслідування здійснюється шляхом проведення перевірки достовірності даних, які є підставою для надання особі статусу безробітної та виплати їй матеріального забезпечення, що зазначені в документах, поданих особою до державної служби зайнятості під час її реєстрації та протягом періоду її перебування на обліку як безробітної.

Відповідно до п. 3 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, перевірка проводиться районними, міськрайонними, міськими та районними у містах центрами зайнятості, на які покладено виконання функцій робочих органів виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, за місцем реєстрації роботодавця як платника внесків на загальнообов'язкове соціальне страхування на випадок безробіття (далі - центри зайнятості) у разі, коли подані застрахованою особою документи дають їй право на одержання допомоги по безробіттю відповідно до частини першої статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", тобто у випадку наявності у особи права на отримання допомоги по безробіттю, позивач повинен провести перевірку і це є його обов'язком, а не правом.

Як визначено п. 4 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним, для проведення перевірки центри зайнятості взаємодіють з Державною податковою адміністрацією України та Пенсійним фондом України шляхом обміну інформацією про отримані особами, які перебувають на обліку в державній службі зайнятості як безробітні, доходи від провадження підприємницької діяльності, виконання робіт за трудовим договором, у тому числі за сумісництвом, під час роботи за кордоном, виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

У спосіб, визначений Порядком взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету статистики України 7 грудня 2005 р. № 121/560/406, постановою правління Пенсійного фонду України 7 грудня 2005 р. № 23-3, постановою правління Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття 7 грудня 2005 р. № 368, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 грудня 2005 р. за № 1523/11803 (далі - Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців), позивач, як він сам зазначає, тільки в вересні 2011 р. отримав від державного реєстратора інформацію про наявність в державному реєстрі запису про статус підприємця відповідача.

Вищенаведені нормативні акти є керівними документами для позивача, які покладають на останнього обов'язок проводити системні і періодичні заходи для виявлення осіб, які безпідставно отримують допомогу. Суд звертає увагу на те, що Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, прийнятий і затверджений ще в грудні 2005 р., тобто на час реєстрації та виплати відповідачу допомоги, цей Порядок вже існував і позивач, у випадку своєчасного виконання його вимог міг і повинен був дізнатись про наявність у позивача статусу підприємця ще в 2009 р., в момент реєстрації та перебування відповідача на обліку як безробітного. Такі висновки суду підтверджує і той факт, що подальше отримання в вересні 2011 р. інформації про підприємницьку діяльність відповідача, відбулось саме при реалізації вимог цього Порядку, але позивачем не надано жодного доказу, якій би свідчив про об'єктивну неможливість отримати такі відомості протягом 2009, 2010 р.р.

Як вже відзначалось судом, КАС України визначає, що строк звернення до адміністративного суду відліковується з часу, коли позивач повинен був дізнатись про порушення його прав.

З огляду на проаналізовані норми законодавчих актів, які регулюють спірні правовідносини, суд приходить до висновку про те, що позивач повинен був дізнатись про порушення його прав в 2009 р., під час реєстрації та перебування на обліку відповідача.

Отже, суд приходить до висновку про те, що до квітня 2011 р. на вимоги позивача про стягнення допомоги по безробіттю, яку слід віднести до інших видів заборгованості в розумінні ст. 38 ч. 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", розповсюджувався загальний річний строк звернення до адміністративного суду, визначений ст. 99 ч. 2 КАС України, а Порядок розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення безробітним і Порядок взаємодії суб'єктів інформаційного обміну щодо надання та використання відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, покладали на позивача обов'язок проводити перевірку даних, які подає особа до РЦЗ і отримання в листопаді 2011 р. відомостей про підприємницький статус відповідача відбулось тим самим способом, який існував ще з 2005 р. і був для позивача обов'язковим до виконання, а позивач не надав суду доказів, які б свідчили про неможливість своєчасно отримати дані з державного реєстру в 2009 р.

Також, суд враховує наступне.

Стаття 36 ч. 3 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" визначає, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Наведена стаття обмежує право позивача на стягнення допомоги по безробіттю тільки випадками, коли її виплата відбулась із-за умисного невиконання обов'язків або зловживання правами.

Згідно визначення терміну "умисел", наведеного в ст. 24 Кримінального кодексу України та ст. 10 Кодексу України про адміністративні правопорушення, умисел є ставленням особи до вчиненого і характеризується тим, що особа усвідомлює протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачає її шкідливі наслідки і бажає їх або свідомо допускає настання цих наслідків.

Таким чином, умисел в спорі що розглядається судом мав би місце у випадку, коли відповідач свідомо надав РЦЗ відомості, які не відповідають дійсності, при чому відповідач повинен був вочевидь усвідомлювати недостовірний характер таких відомостей та мати намір все ж таки повідомити їх позивачу. Позивач не надав суду докази саме умисного повідомлення відповідачем недостовірних даних при його реєстрації.

Доказами відсутності умислу суд вважає Актом про результати позапланової виїзної перевірки від 24.06.2009 №387/17-207/НОМЕР_1 складеним ДПІ у Центральному районі м. Миколаєва та Свідоцтвом про державну реєстрацію серії НОМЕР_2 з відміткою від 13.08.2009 про припинення підприємницької діяльності, що спростовують твердження позивача про заняття підприємницькою діяльністю не займався та отримання будь яких доходів від неї Позивачем-ОСОБА_1

Також, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 46 ч. 1 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Одним із принципів адміністративного судочинства є верховенство права, під яким розуміється те, що людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

На переконання суду ці норми носять не загальний декларативний характер, а можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Метою Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" є надання особам, які не працюють допомоги, тобто виконання державою соціальної функції. Відповідач втратив роботу, підприємницьку діяльність протягом спірного періоду фактично не здійснював, а тому суд вважає, що надання такій особі допомоги по безробіттю відповідає меті Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

Таким чином, суд вважає, що сукупність встановлених ним обставин є підставою для відмови в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 17, 94, 158, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні позову Ленінського районного центру зайнятості м. Миколаєва до ОСОБА_1 про стягнення коштів в сумі 3758,85 грн.-відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення 10-денного строку з дня проголошення/отримання постанови, якщо протягом цього часу не буде подано апеляційної скарги.

У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили постанови за наслідками апеляційного провадження.

Порядок та строки апеляційного оскарження визначені ст. 186 КАС України.

Апеляційна скарга подається до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Одеського апеляційного адміністративного суду.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Апеляційна скарга, подана після закінчення встановлених строків залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку.

Суддя О.М. Мельник