Ухвала

від 29.01.2013 по справі а-12/296-9/96

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 січня 2013 року м. Київ К-15845/10

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Ланченко Л.В., Степашка О.І.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області на постанову господарського суду Iвано - Франкiвської області від 11.12.2008 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2010 у справі № А-12/296-9/96

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Експедиція, транспортування, логістика"

до Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

Товариство звернулось в судовому порядку оскаржило податкові повідомлення -рішення від 31.05.2007 № 0001582302/0, № 0001572302/0 та від 08.08.2007 № 0001582302/1, № 0001572302/1, прийнятих за наслідками адміністративного оскарження, якими позивачу Державною податковою інспекцією визначено податкові зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій з податку на додану вартість (далі - ПДВ) у сумі 61 124,00 грн. та податку на прибуток у сумі 112 980,00 грн.

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з думкою якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що приписи ст. 799 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), ч. 2 якої передбачено обов'язкове нотаріальне посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи, не застосовуються до договорів оренди транспортних засобів, укладених за участю фізичних осіб -підприємців, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців є тотожним.

У касаційній скарзі орган податкової служби, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить судові рішення скасувати та у задоволенні позову відмовити.

У поданих запереченнях на скаргу позивач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги та заперечення, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно відхилити з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що передумовою визначення податкових зобов'язань з податку на прибуток та ПДВ у цій справі були договори найму вантажних транспортних засобів у фізичних осіб -підприємців.

Приймаючи спірні податкові повідомлення -рішення на підставі акта виїзної планової перевірки Товариства з питань дотримання вимог валютного та іншого законодавства за період з 06.12.2005 по 31.12.2006 від 18.05.2007 та за результатами адміністративного оскарження, податковий орган виходив з того, що позивач не мав права на включення до складу валових витрат і податкового кредиту витрат, пов'язаних з утриманням та експлуатацією транспортного засобу, орендованого у фізичних осіб на підставі договорів, оскільки такі договори не були нотаріально посвідчені, а тому є нікчемними.

При цьому, порушень з приводу відображення в документах бухгалтерського та податкового обліку господарської операції з найму транспортних засобів та відсутності самого факту оренди позивачем рухомого майна та сплати орендної плати за користування цим майном відповідачем не встановлено.

Згідно з ч. 2 ст. 799 ЦК договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Частиною 3 ст. 640 ЦК встановлено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. За ч. 1 ст. 220 ЦК, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Водночас ЦК є основним актом цивільного законодавства, що регулює особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ч. 1 ст. 1).

Згідно з ч. 2 ст. 9 ЦК законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. При цьому норми таких законів мають не суперечити нормам ЦК і прийматися з дотриманням вимог абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК: одночасно з прийняттям закону, яким інакше, ніж у цьому кодексі, регулюються цивільні відносини, мають вноситись і зміни до ЦК.

Господарський кодекс України (далі - ГК) визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1).

Відповідно до ст. ст. 2, 55 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є, зокрема, суб'єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб'єктами господарювання, згідно з пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК, зокрема, є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Під господарською діяльністю в ГК розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва -підприємцями. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (ч. ч. 1, 2, 5 ст. 3 ГК).

Стаття 4 ГК розмежовує відносини у сфері господарювання з іншими видами відносин, зазначаючи, що не є предметом регулювання цього кодексу майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК. Одночасно вказується, що особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються саме ГК.

Згідно з ст. ст. 24, 25 ЦК фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження. В абз. 2 ст. 30 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи визначається як здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Поряд із цим, у ч. ч. 1, 2 ст. 50 ЦК передбачено право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб -підприємців є відкритою.

За ч. 1 ст. 128 ГК громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу. Враховуючи викладене, можна зробити висновок, що в господарських відносинах фізичні особи -підприємці беруть участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх державної реєстрації та внесення відомостей про них до єдиного державного реєстру.

За правилами ч. ч. 1, ст. 209 ЦК правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Тобто, цивільне законодавство не передбачає загальнообов'язковості нотаріального посвідчення правочинів, але на вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

На відміну від ч. 2 ст. 799 ЦК, згідно з якою договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню, приписи параграфу 5 "Оренда майна та лізинг" гл. 30 ГК не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів, укладених у сфері господарювання.

Отже, оскільки ЦК та ГК не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, а правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців є тотожним, суди дійшли вірного висновку, що приписи ч. 2 ст.799 ЦК не застосовуються до договорів оренди транспортних засобів, укладених за участю фізичних осіб -підприємців.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та обставин встановлених судами попередніх інстанцій спірні договори найму транспортних засобів у 2007 році судовими рішеннями, які набрали законної сили, були визнані дійсними в порядку ст. 220 ЦК.

Стаття 204 ЦК встановлює, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Отже, враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про правомірність включення позивачем до складу валових витрат і податкового кредиту витрат, пов'язаних з утриманням та експлуатацією транспортного засобу, орендованого у фізичних -осіб підприємців.

З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції відхиляє доводи відповідача, викладені у касаційній скарзі, і не вбачає підстав для скасування законних і обґрунтованих судових рішень першої та апеляційної інстанцій.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу Калуської об'єднаної державної податкової інспекції Івано-Франківської області відхилити.

Постанову господарського суду Iвано - Франкiвської області від 11.12.2008 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2010 у справі № А-12/296-9/96 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.В. Карась

Судді Л.В. Ланченко

О.І. Степашко