Ухвала

від 14.03.2013 по справі 2а/0570/17579/2012

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Головуючий у 1 інстанції - Смагар С.В.

Суддя-доповідач - Юрченко В.П.

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2013 року справа №2а/0570/17579/2012 приміщення суду за адресою:83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26

Донецький апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Юрченко В.П., Старосуд М.І., Чебанова О.О., при секретарі судового засідання Мартакові О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Пролетарському районі м. Донецька Донецької області Державної податкової служби на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2013 року по справі № 2а/0570/17579/2012 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Донспецресурс» до Державної податкової інспекції у Пролетарському районі м. Донецька Донецької області Державної податкової служби про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 14 грудня 2012 року № 0000092303, № 0000082303, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2013 року задоволено позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Донспецресурс» до Державної податкової інспекції у Пролетарському районі м. Донецька Донецької області Державної податкової служби, визнано недійсними податкові повідомлення-рішення від 14 грудня 2012 року № 0000092303, № 0000082303.

Не погоджуючись із вказаною постановою, відповідач по справі подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції з мотивів порушення норм матеріального та процесуального права та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що перевіркою повноти визначення валових витрат та витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування встановлено їх завищення у 3 кварталі 2010 року в сумі 6157857 грн., оскільки позивачем неправомірно включено до складу валових витрат за 3 квартал 2010 року суму у розмірі 466667 грн. Перевіркою встановлено відсутність оригіналів видаткових накладних, виписаних ТОВ «Загіп» у липні 2010 року, до перевірки надані копії видаткових накладних. Крім цього, апелянт зазначає про неправомірність віднесення позивачем до складу валових витрат у 3 кварталі 2010 року витрат по видатковим накладним, отриманим від ПП «Вєріт» у липні та вересні 2010 року в сумі 5691190 грн., в ході перевірки встановлено відсутність оригіналів видаткових накладних, до перевірки надані копії видаткових накладних. Також відповідач зазначає, що у видаткових накладних, актах приймання-передачі відсутні посади, прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарських операцій, до перевірки не надані товарно-транспортні накладні. Відповідач в акті перевірки посилається на лист ПП «Вєріт», отриманий податковим органом 16 листопада 2012 року, в якому дане підприємство зазначило про відсутність взаємовідносин з позивачем у липні та вересні 2010 року, а також на лист Державної податкової інспекції у Куйбишевському районі м. Донецька від 16 листопада 2012 року № 23571/7/22-213 щодо неможливості проведення перевірки ТОВ «Загіп» у зв'язку із тим, що відповідно до баз даних податкового органу ждане підприємство має стан 7 - до ЄДР внесено запис про відсутність підтвердження відомостей. З огляду на наведене, відповідачем перевіркою повноти визначення податкового кредиту також встановлено його заниження на загальну суму 1231571 грн., в тому числі за липень 2010 року на суму 702675 грн., за вересень 2010 року на суму 528896 грн., зокрема, по ТОВ «Загіп» у липні 2010 року на 93333 грн. 33 коп., по ПП «Вєріт» у липні 2010 року на 609342 грн., у вересні 2010 року на 528896 грн. В ході перевірки встановлена відсутність оригіналів податкових накладних, отриманих від ПП «Вєріт» та ТОВ «Загіп» у липні, вересні 2010 року, до перевірки надані їх копії. Таким чином, в акті перевірки зазначено про нікчемність правочинів між позивачем та ТОВ «Загіп», ПП «Вєріт», та відсутність підтвердження фактів придбання та поставки товару.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників судового процесу, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ДПІ у Пролетарському районі м. Донецька за наслідками проведеної документальної планової виїзної перевірки ТОВ «Донспецресурс» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2010 р. по 30.06.2012 р., валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2010 р. по 30.06.2012 р., складено акт перевірки № 3431/22-0/13537747 від 30.11.2012 року, на підставі яких прийнято податкові повідомлення - рішення від 14.12.2012 року № 0000092303 і № 0000082303.

Спірними рішеннями на підставі п.п. 54.3.2 п. 54.3 ст. 54 Податкового кодексу України, за порушення п.п. 7.4.1, 7.4.5 п. п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на суму 1539464.00 грн., та в зв'язку з порушенням п.п.5.2.1 п.п.5.2 п.п.5.3.9 п.п.5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток на суму 1924320.00 грн.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Під господарською діяльністю у Господарському кодексі України (стаття 3) розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Відтак, обов'язковими ознаками господарської діяльності у розумінні вищенаведеної норми є: здійснення її суб'єктами господарювання у сфері суспільного виробництва; спрямованість на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг; результати зазначеної діяльності (продукція, роботи чи послуги), які мають вартісний характер і цінове вираження.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач здійснює наступні види діяльності за КВЕД: неспеціалізована оптова торгівля, оптова торгівля відходами та брухтом, вантажний автомобільний транспорт, демонтаж (розбирання) машин і устаткування, будівництво житлових і нежитлових будівель.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що між позивачем та його контрагентами було укладено низку договорів купівлі-продажу товарів та їх поставки металобрухту. За результатами вказаних господарських операцій позивачем було сформовано валові витрати та податковий кредит. А саме, 1 липня 2010 року між позивачем як покупцем та ТОВ «Загіп» як постачальником був укладений договір № 2503, відповідно до якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити лом чорних металів у кількості орієнтовно 2000 тн. в місяць. 1 березня 2010 року між позивачем як покупцем та Приватним підприємством «Вєріт» укладений договір № 1508, відповідно до якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти та оплатити брухт та відходи чорних металів.

Статтею 1 Закону України від 16.07.99 № 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-XIV, господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондується з нормами Законів України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 року № 168/97-ВР та «Про оподаткування прибутку підприємств» 28.12.1994 року № 334/94-ВР (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Так, виходячи з змісту п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.5. пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР, необхідною умовою для віднесення сплачених у ціні товарів (послуг) сум податку на додану вартість до складу податкового кредиту є факт придбання товарів та послуг із метою їх використання в господарській діяльності.

Підстави для включення витрат на придбання товарів (робіт, послуг) до складу валових витрат передбачені пунктом 5.1 статті 5 Закону № 334/94-ВР, згідно якого валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів, які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності. Відповідно до п.п. 5.3.9. п. 5.3. ст. 5 цього ж Закону, не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

При цьому, згідно ч. 2 ст. 9 Закону № 996-XIV первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, наведені правові норми дозволяють платнику податку формувати податковий кредит та валові витрати у зв'язку з реальним придбанням товарів (робіт, послуг) та на підставі відповідних розрахункових, платіжних та інших документів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Як вбачається з матеріалів справи, товарно-матеріальні цінності, придбані позивачем в силу характеру його діяльності, безпосередньо використовувалися в основній господарській діяльності підприємства.

Крім того, слід зазначити, що надані позивачем документи на підтвердження здійснення господарських операцій, а саме: договори; приймальні акти, акти приймання металів чорних (вторинних), накладні, податкові накладні, - мають силу первинних документів та повністю відповідають документам бухгалтерського обліку в розумінні Закону № 996-ХIV. Позивачем суду також надані письмові докази (видаткові, податкові накладні, квитанції про приймання вантажу), які посвідчують використання у власній господарській діяльності товару, який отриманий позивачем від ТОВ «Загіп» та ПП «Вєріт», а саме подальшу реалізацію товару.

Отже, господарські операції позивача із контрагентами здійснювалися у межах звичайної господарської діяльності підприємства, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними документами, які розкривають зміст та обсяг господарської операції.

При цьому, на час здійснення фінансово-господарських операцій позивачем з його контрагентами, останні були право- та дієздатними юридичними особами, створеними та зареєстрованими у відповідності до діючого законодавства України.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що посилання відповідача на лист ПП «Вєріт», отриманий податковим органом у листопаді 2012 року, не може прийматись як доказ про відсутність взаємовідносин, з огляду на те, що господарські операції відбулися у липні, вересні 2010 року, і у позивача є наявними всі первинні документи, які підтверджують здійснення господарських операцій. Крім того, в матеріалах справи є наявні платіжні доручення про оплату товару, що спростовує доводи про відсутність взаємовідносин, оскільки отримання грошових коштів свідчить саме про наявність певних взаємовідносин. Крім цього, податковим органом не здійснена виїзна позапланова документальна перевірка ПП «Вєріт» та не підтверджено належними доказами відсутність господарських відносин між позивачем та ПП «Вєріт».

Крім того, суд першої інстанції правильно зазначив, що лист ДПІ у Куйбищевському районі м. Донецька про неможливість проведення перевірки ТОВ «Загіп» від 16 листопада 2012 року № 23571/7/22-213, в якому зазначено, що перевірка не була проведена у зв'язку із тим, що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про не підтвердження відомостей про юридичну особу не може прийматись до уваги, оскільки даний запис внесений державним реєстратором 11 вересня 2012 року, і ніякого відношення до господарських операцій здійснених в липні 2010 року не має.

Стосовно відсутності під час перевірки у позивача оригіналів первинних документів суд першої інстанції правильно встановив обставини в цій частині та зробив правильні висновки. Як вбачається з постанови від 24 травня 2011 року Пролетарським районним відділом МВУ ГУМВС України в Донецькій області було відмовлено у порушенні кримінальної справи за заявою працівника позивача щодо викрадення бухгалтерських документів підприємства (позивача). Оригінали всіх первинних документів були надані суду першої інстанції, які були повернуті підприємству за винагороду. Тобто, відсутність первинних документів на час перевірки та не надання їх податковому органі мають об'єктивні причини, а тому суд правильно зазначив, що враховуючи наявність у позивача всіх оригіналів первинних документів, які підтверджують здійснення господарських операцій позивача з ПП «Вєріт» та ТОВ «Загіп», висновки податкового органу щодо порушення позивачем підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону № 334 не підтверджуються.

Щодо відсутності товарно-транспортних накладних, то суд апеляційної інстанції зазначає, що за умовами договору, поставка товару здійснювалась продавцем, а тому ці документи мають були наявними у нього.

Також, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апелянта про нікчемність та фіктивність зазначених договорів. Частиною 1 статті 204 Цивільного кодексу України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності). Тобто, головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку. Крім того, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року роз'яснено, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину.

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено судами попередніх інстанцій фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентами правочинів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судом першої та апеляційної інстанції не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави. Відповідачем лише зазначено, без відповідних доказів, про відсутність реальності поставок товарів (робіт, послуг) які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності тощо, що може свідчити про відсутність необхідних умов для здійснення відповідної господарської, економічної діяльності як позивачем, так і його контрагентом - є тільки припущенням.

Крім того, посилання відповідача на частини 1, 5 статтю 203, частини 1,2 статті 215, статтю 216 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 71 КАС України - кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

При цьому, доводи, викладені заявником в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 159 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Отже, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому, у відповідності до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Враховуючи наведене, керуючись статтями 2, 11, 160, 184, 195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст. 200, ст. 205, ст. 206, 211, 212, 254, Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Пролетарському районі м. Донецька Донецької області Державної податкової служби - залишити без задоволення.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 28 січня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі.

В повному обсязі ухвала складена 19 березня 2013 року.

Колегія суддів: В.П.Юрченко

М.І.Старосуд

О.О.Чебанов