Ухвала

від 28.03.2013 по справі 2а-1670/8046/12

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2013 р.Справа № 2а-1670/8046/12 Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Чалого І.С.

Суддів: Зеленського В.В. , П'янової Я.В.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 14.01.2013р. по справі № 2а-1670/8046/12

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод"

до Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,

ВСТАНОВИЛА:

19 грудня 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" звернулося до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0000642301 від 23.11.2012.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 14.01.2013 р. адміністративний позов було задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції № 0000642301 від 23.11.2012. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області витрати зі сплати судового збору в сумі 599 грн. 32 копійки.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 14.01.2013 р. та прийняти нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Сторони в судове засідання не з'явились, були повідомлені належним чином про дату, час та місце слухання справи, надали заяви про розгляд справи за їх відсутністю.

Суд апеляційної інстанції розглядає справу відповідно до ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" (ідентифікаційний код 31889628) зареєстровано 29.05.2002 Миргородською районною державною адміністрацією Полтавської області.

Позивач перебуває на податковому обліку в Миргородській об'єднаній державній податковій інспекції Полтавської області та є платником податку на додану вартість відповідно до свідоцтва про реєстрацію платника ПДВ від 04.02.2005 № 23741004.

В період з 15.10.2012 по 02.11.2012 працівниками Миргородської ОДПІ проведено документальну позапланову виїзну перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" з питань своєчасності та повноти відображення в податковому обліку взаємовідносин з ПП "Анві-Продукт", ПП "Плутос Ко", ТОВ "Укрнафтотрейд" за період з 01.07.2012 по 31.12.2011.

За результатами перевірки складено акт від 09.11.2012 № 1412/22-110/31889628/76, яким зафіксовано порушення позивачем п. 198.5.1 ст. 185, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України в результаті чого завищено податковий кредит в сумі 47 945,83 грн.

За результатами розгляду вказаного акту Миргородською об'єднаною державною податковою інспекцією винесено податкове повідомлення-рішення № 0000642301 від 23.11.2012 яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у розмірі 59 932,29 грн.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що укладені позивачем правочини з ПП "Анві-Продукт", ТОВ "Укрнафтотрейд" є дійсними, виконаними сторонами в повному обсязі, без претензій та зауважень, не ким не оскаржені та у судовому порядку не визнані не дійсними, матеріалами справи підтверджено реальний характер спірних фінансово-господарських операцій та з того, що у позивача є в наявності передбачені чинним законодавством підстави для віднесення сум податку на додану вартість за цими операціями до складу податкового кредиту.

Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції та зазначає.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме акту перевірки від 09.11.2012 № 1412/22-110/31889628/76, підставами для висновку про завищення податкового кредиту став висновок податкового органу про те, що правочини укладені від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" з ПП "Анві-Продукт" та ПП "Плутос Ко", ТОВ "Укрнафтотрейд" не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже мають ознаки нікчемності.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що 23.05.2011 між ТОВ "ТД "Укрнафтатрейд" (постачальник) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" (покупець) укладено договір купівлі-продажу нафтопродуктів на умовах поставки нафтопродуктів на умовах поставки автомобільним транспортом або самовивозу № БНД/30. Відповідно до умов якого постачальник зобов'язується поставити, а покупець прийняти і сплатити вартість нафтопродуктів та поставки, в порядку і на умовах, передбачених цим договором і додатками до нього.

Як вбачається із матеріалів справи, за результатами здійснення господарської операції між позивачем та ТОВ "ТД "Укрнафтатрейд" з поставки нафтопродуктів, останнім виписані наступні первинні бухгалтерські документи: рахунок-фактура № СФ-0000227 від 13.09.2011, податкові накладні № 2 від 01.09.2011, № 4 від 02.09.2011, № 26 від 13.09.2011, видаткові накладні № РН-000034 від 02.09.2011, № РН-0000328 від 17.09.2011.

На підтвердження здійснення оплати за придбаний товар, його транспортування та використання у власні господарській діяльності позивачем суду надано: банківські виписки, платіжне доручення № 345 від 13.09.2011, товарно-транспортні накладні Р142 від 02.09.2011, № Р400 від 17.09.2011, сертифікат відповідності, матеріальний звіт по об'єкту виконавця робіт за вересень 2011 року, виробничі відомості № 1 та № 2 витрат матеріалів на виготовлення готових виробів за вересень 2011 року, накладні про реалізацію бітуму ЗАТ "Миргородський "Агрошляхбуд" № 81, № 97, № 104 від 07.09.2011, № 109 від 10.09.2011, № 114/1 від 19.09.2011, № 121, № 122 від 22.09.2011, № 123, № 123/1 від 23.09.2011, № 124, № 124/1 від 24.09.2011, № 125 від 28.09.2011, № 128 від 29.09.2011.

Крім того, 26.10.2011 між позивачем (покупець) та ПП "Анві Продукт" (продавець) укладено договір № 26/10, за умов якого продавець зобов'язується поставити, а покупець прийняти і оплатити нафтопродукти в асортименті на умовах, вказаних у цьому договорі.

Як вбачається із матеріалів справи, за результатами здійснення господарської операції між Товариством з обмеженою відповідальністю "Асфальтобетонний завод" та ПП "Анві Продукт" з поставки нафтопродуктів, останнім виписані наступні первинні бухгалтерські документи: рахунок-фактура № 26 від 26.10.2011, податкова накладна № 47 від 26.10.2011, видаткова накладна № РН-26 від 26.10.2011.

На підтвердження здійснення оплати за придбаний товар, його транспортування та використання у власні господарській діяльності позивачем суду надано: банківські виписки, товарно-транспортні накладні № 4955 від 25.10.2011, № 4959 від 26.10.2011, акт приймання-передачі продукції до договору від 26.10.2011, сертифікат відповідності на бітум, матеріальний звіт по об'єкту виконавця робіт за жовтень 2011 року, виробнича відомості № 3 витрат матеріалів на виготовлення готових виробів за жовтень 2011 року, накладні про реалізацію бітуму ЗАТ "Миргородський "Агрошляхбуд" № 129, № 132 від 07.10.2011, № 13 від 10.10.2011, № 145 від 12.10.2011, № 154 від 23.10.2011, № 157, № 158 від 27.10.2011.

Суд першої інстанції оцінивши наявні в справі докази, відмітив, а суд апеляційної інстанції погодився, що матеріалами справи додатково підтверджено факт виконання позивачем та контрагентами позивача зобов'язань за спірними правочинами. Копії витребуваних судом і долучених до матеріалів справи первинних і розрахункових документів не мають дефектів форми, змісту або походження, котрі в силу ст.9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", п.201.1 ст. 201 Податкового кодексу України, п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995р. №88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995р. за №168/704; далі за текстом -Положення №88) спричиняють втрату первинними документами юридичної сили і доказовості.

З огляду на приписи Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" та Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції робиться висновок про те, що операції суб'єктів права з перерахування саме безготівкових грошових коштів є прозорими для контролю з боку Держави, так як здійснюються виключно у встановлений самою ж Державою спосіб -через банківські установи. Так, наявні у справі документи засвідчують, що безготівкові кошти були списані з рахунків позивача, тобто вибули з його власності. Доказів повернення цих коштів до позивача, наявності у позивача та контрагента позивача спільного інтересу щодо їх отримання (що могло б мати місце в разі пов'язаності цих осіб), в матеріалах справи немає.

Підпунктом 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно з п. 198.3. ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Виходячи з вимог п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенні таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативної або фінансового лізингу.

У відповідності до п. 198.2. ст. 198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Відповідно до п. 198.6. ст. 198 ПК України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

Як вбачається з матеріалів справи, контрагентом на адресу позивача були виписані податкові накладні, що відповідали вимогам п.201.1 ст.201 Податкового кодексу України та не оспорюються відповідачем.

Сума податку на додану вартість за зазначеними податковими накладними позивачем була включена до податкового кредиту відповідного періоду, вищезазначені податкові накладні відображені в реєстрі отриманих та виданих податкових накладних, дані відповідають додаткам до податкових декларацій з податку на додану вартість та даним декларацій з податку на додану вартість.

Колегія суддів зазначає, що ані в суді першої інстанції ані в суді апеляційної інстанції, Відповідачем не було доведено правомірності та обґрунтованості мотивів винесення спірного податкового повідомлення - рішення. Доказів фактичної відсутності операцій по придбанню позивачем послуг (робіт) у своїх контрагентів відповідач не подав.

З огляду на викладене, суд першої інстанції та з чим погоджується суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про безпідставність висновку відповідача стосовно порушення позивачем вимог п. 198.5.1 ст. 185, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України №2755-VI від 02.12.2010 року.

Податковий орган протиправно не взяв до уваги наявність належним чином оформлених первинних та податкових документів, на підтвердження належного укладення та виконання договорів.

Фахівець податкового органу в акті підтверджує надання первинних документів, але стверджує, що не встановлено підтвердження факту реальності здійснення господарської операції за вересень, жовтень 2011 року.

Підприємством позивача правомірно відображено в податковій звітності правові взаємовідносини з вищевказаними суб'єктами господарювання.

Разом з цим колегія судів зазначає, що в п.57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі "Булвес" АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентом.

Тобто позивач не може нести наслідків невиконання постачальниками їх зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, відповідно до зазначеного рішення Європейського суду з прав людини є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Так, відповідачем ані в суді першої інстанції так ані в суді апеляційної інстанції не було доведено наявності між позивачем та контрагентом позивача, взаємоузгоджених спільних зловмисних дій, спрямованих на порушення існуючого в Державі суспільного ладу або моральних засад. Таких доказів суду відповідачем не надано, а судом при виконанні вимог ст.11 КАС України не виявлено.

Додатково суд першої інстанції та суд апеляційної інстанції взяв до уваги той факт, що згідно з змістом суджень відповідача, котрі викладені в акті висновок суб'єкта владних повноважень про відсутність факту реального вчинення господарських операцій спірного правочину вмотивований виключно посиланням на проведенні заходи податкових інспекцій на обліку в яких знаходяться контрагенти позивача. Однак в силу ст.70 КАС України судження органу державної податкової служби України про нереальність укладених суб'єктами господарювання правочинів не може бути визнано належним, допустимим і достатнім доказом невідповідності правочину вимогам закону.

Відповідачем до суду не надано жодних доказів, що укладені між позивачем та контрагентами у спірних правовідносинах договори в судовому порядку оспорювались, є такими, що набули законної сили, рішення судів з приводу визнання вказаних договорів недійсними.

Також колегія судів погоджується з тим, що чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку перевірки відповідності законодавству установчих документів постачальників товару та дотримання ними вимог податкового законодавства. Навіть якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб. При цьому Закон України "Про податок на додану вартість" не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.

Відповідно до ч. 1 та ч. 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Так, угоди між позивачем та вказаними контрагентами за період перевірки були укладені у відповідності до норм чинного законодавства та є такими, що відповідають всім вимогам, що встановлюються до даного виду договорів доки зворотне не буде доведено в суді. Тому підстав для висновків щодо нікчемності або недійсності договору не було.

Чинне законодавство України встановлює принцип презумпції правомірності правочину, згідно якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За таких обставин суд апеляційної інстанції, так як і суд першої інстанції не може погодитися з висновком податкового органу, викладеним у акті перевірки відносно нікчемності укладених правочинів позивачем , оскільки в силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або, якщо він не визнаний судом недійсним. Будь-яких рішень суду, щодо визнання недійними правочинів, податковим органом не зазначено.

Цивільне право говорить, що зміст правочину становлять права та обов'язки про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися.

Колегія судів зазначає, що у вищезазначеному акті перевірки не міститься жодних фактів та не наведено, в чому саме полягає спрямованість укладених угод на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, тобто посилання на зазначену норму Цивільного кодексу України було зроблено перевіряючими безпідставно.

Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки матеріалами справи було підтверджено реальний характер спірних фінансово-господарських операцій.

Таким чином, колегія суддів переглянувши, у межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 195, 196, 197, п.1 ч.1 ст. 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Миргородської об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 14.01.2013р. по справі № 2а-1670/8046/12 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Чалий І.С. Судді Зеленський В.В. П’янова Я.В.