Постанова

від 02.04.2013 по справі 810/1127/13-а

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2013 року місто Київ № 810/1127/13-а

10.09

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Шевченко А.В., при секретарі судового засідання Коваленко О.О., за участю представників

позивача: - Недзельський Ю.Г., відповідача: - Безсмертна М.Т., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «СБ «Вікторія» до Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби провизнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «СБ «Вікторія» з адміністративним позовом до Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 16.11.2012 року № 0036262220 та від 16.11.2012 року № 0036272220.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що податкові повідомлення-рішення Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби від 16.11.2012 року № 0036262220 та від 16.11.2012 року № 0036272220, прийняті з порушенням норм матеріального права, є такими, що суперечать нормам чинного законодавства України та підлягають скасуванню.

В призначений день та час у судове засідання з'явився представник позивача та представник відповідача.

Під час судового розгляду справи представником позивача на підтвердження обставин, викладених у позовній заяві надавалися додаткові докази по справі, які досліджені судом та долучені до матеріалів справи.

Представник позивача позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

Відповідач проти позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях на адміністративний позов, просив суд відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та об'єктивно дослідивши матеріали справи, та оцінивши їх у сукупності, судом встановлено наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю «СБ «Вікторія» є юридичною особою, код за ЄДРПОУ: 36178602.

З матеріалів справи встановлено, що 02.11.2012 року Бориспільською ОДПІ Київської області ДПС було проведено перевірку позивача, за результатами якої складено Акт від 02.11.2012 року № 477/22-2/36178602 «Про результати проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ТОВ «СБ «Вікторія» (код за ЄДРПОУ: 36178602) з питань дотримання вимог податкового та валютного законодавства по взаємовідносинам з ТОВ «Карбонові Технології» (код за ЄДРПОУ: 37144663) за січень 2012 року, ТОВ «ЕН ДЖІ КОНСАЛТАНТС» (код за ЄДРПОУ: 35534650) за лютий 2012 року».

Перевіркою встановлено та в Акті зафіксовано наступні порушення вимог податкового законодавства:

- пункт 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, у зв'язку з чим завищено обсяги задекларованого податкового кредиту в сумі 168 626, 00 гривень, а саме:

за січень 2012 року у сумі 84 832, 00 гривень;

за лютий 2012 року у сумі 83 794, 00 гривень;

- підпункт 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, у зв'язку з чим занижено суму податку на прибуток у розмірі 177 058, 00 гривень, а саме:

І квартал 2012 року на суму 177 058, 00 гривень.

На підставі Акта перевірки від 02.11.2012 року № 477/22-2/36178602, Бориспільською ОДПІ Київської області ДПС були винесені наступні податкові повідомлення рішення:

- від 16.11.2012 року № 0036262220 за платежем по ПДВ на суму грошового зобов'язання за основним платежем - 168 626, 00 гривень та за штрафними (фінансовими) санкціями - 42 156, 50 гривень;

- від 16.11.2012 року № 0036272220 за платежем по податку на прибуток на суму грошового зобов'язання за основним платежем - 177 058, 00 гривень та за штрафними (фінансовими) санкціями - 44 264, 50 гривень.

Позивач, не погодившись з вищевказаним податковим повідомленням-рішенням звернувся до суду з даним позовом, в якому просив суд його скасувати, що і є предметом даного позову.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

З матеріалів справи встановлено, що між позивачем (рекламодавець) та ТОВ «Карбонові Технології» (рекламіст) був укладений договір щодо надання рекламних послуг від 01.10.2011 року № 011011/2. Згідно умов вищевказаного договору рекламодавець доручає, а рекламіст зобов'язується виконати роботу по рекламі в обсязі і на умовах, передбачених даним договором. Описом об'єкту реклами згідно договору є: Інтернет ресурс компанії ТОВ «СБ «Вікторія». Описом реклами (спосіб) або послуги: розповсюдження рекламної інформації про ресурс, спрямоване на залучення нових контактів та поширення інформації щодо бренду компанії.

Також, між позивачем (рекламодавець) та ТОВ «ЕН ДЖІ КОНСАЛТАНТС» (рекламіст) був укладений договір щодо надання рекламних послуг від 01.02.2012 року № 02022012. Згідно умов вищевказаного договору рекламодавець доручає, а рекламіст зобов'язується виконати роботу по рекламі в обсязі і на умовах, передбачених даним договором. Описом об'єкту реклами згідно договору є: Інтернет ресурс компанії ТОВ «СБ «Вікторія». Описом реклами (спосіб) або послуги: розповсюдження рекламної інформації про ресурс, спрямоване на залучення нових контактів та поширення інформації щодо бренду компанії.

Під час розгляду справи встановлено, що для оформлення господарських операцій на підтвердження виконання рекламних послуг, позивач і ТОВ «Карбонові Технології» та позивач і ТОВ «Ен Джі Консалтанс» підписали акти здачі-прийняття робіт (виконання послуг) відповідно до договорів щодо надання рекламних послуг від 01.10.2011 року № 011011/2 та від 01.02.2012 року № 02022012. на виконання умов вищевказаних договорів були виписані відповідні податкові накладні.

На підставі отриманих від контрагентів первинних бухгалтерських документів позивачем було сформовано валові витрати та податкових кредит.

У момент виникнення спірних відносин формування валових витрат та податкового кредиту регулюється Податковим кодексом України.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Порядок формування податкового кредиту, підстави його виникнення та порядок визначення сум податку на додану вартість, що підлягають відшкодуванню з Державного бюджету України, встановлено статтею 198 Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до пункту 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше;

дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Пунктом 200.1 статті 200 Податкового кодексу України передбачено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

При цьому, при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом, а при від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду (пункти 200.1, 200.2 статті 200 Податкового кодексу України).

За приписами пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України, платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються, зокрема, опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг.

Відповідно до пункту 200.2 статті 200 Податкового кодексу України, при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом.

Згідно з пунктом 201.4 статті 201 Податкового кодексу України, податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.

Відповідно до пункту 201.6 статті 201 Податкового кодексу України, податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Органи державної податкової служби за даними реєстрів виданих та отриманих податкових накладних, наданих в електронному вигляді, повідомляють платника податку про наявність у такому реєстрі розбіжностей з даними контрагентів. При цьому платник податку протягом 10 днів після отримання такого повідомлення має право уточнити податкові зобов'язання без застосування штрафних санкцій, передбачених розділом II цього Кодексу.

Згідно з пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Положення пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, про що зазначалося вище, передбачають, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Відповідно до статті 2 Закону України від 16.07.1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (зі змінами та доповненнями), цей Закон поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності (далі - підприємства), які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Суб'єкти підприємницької діяльності, яким відповідно до законодавства надано дозвіл на ведення спрощеного обліку доходів і витрат, ведуть бухгалтерський облік і подають фінансову звітність у порядку, встановленому законодавством про спрощену систему обліку і звітності.

Згідно зі статтею 3 Закону України від 16.07.1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Підприємства, які мають право ведення спрощеного обліку доходів і витрат та не зареєстровані платниками податку на додану вартість, можуть узагальнювати інформацію в регістрах бухгалтерського обліку без застосування подвійного запису.

Відповідно до статті 9 Закону України від 16.07.1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Оглянувши надані суду акти виконання робіт та податкові накладні, су відмічає, що в них зазначена інформації тільки про те, що дані послуги є рекламними., ніяких підтверджуючих документів реального виконання та суті наданих послуг надано не було.

Серед суттєвих умов віднесення до валових витрат, пов'язаних з виконанням робіт (послуг), та, відповідно, формування податкового кредиту, є можливість за наявними первинними документами встановити об'єм виконаних послуг, їх калькуляцію та якісні показники виконаних послуг для необхідності їх ідентифікації та визначення факту (способу) їх використання у господарській діяльності підприємства, а також встановлення відповідності/невідповідності цифрових даних про обсяги наданих послуг зазначеним у звітах даним бухгалтерського обліку позивача.

З урахуванням наведених норм та вищевказаних обставин справи надані позивачем документи не можуть вважатися первинними документами (при відсутності інших необхідних первинних документів), що підтверджують факти виконання рекламних послуг, оскільки не містять інформації про конкретні об'єми та направлення, по яким проводились відповідні рекламні послуги. В актах здачі-прийняття робіт (виконання послуг) не визначено, які саме рекламні послуги надано сторонами у розмірі грошових коштів, зазначених у цих актах. Крім того, із наданих позивачем документів не вбачається, які саме критерії використовувались для визначення вартості послуг та, відповідно, необхідність та доцільність використання їх в господарській діяльності (направленість на отримання прибутку, а не завищення валових витрат) і правомірність формування валових витрат та податкового кредиту. Таким чином, надані позивачем первинні документи на підтвердження господарської операції з виконання рекламних послуг не відповідають вимогам діючого законодавства.

На думку суду, у випадку, що є предметом судового розгляду, дослідженні фактичні дані вказують на недоведеність позивачем економічної доцільності витрат на неконкретні рекламні послуги, та причинного зв'язку між придбаними послугами та отриманням економічної вигоди, направленої на максимізацію доходів чи мінімізацію витрат, тобто на отримання прибутку в цілому, та наміру придбання платником податку послуг для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Документи, якими позивач хотів підтвердити спірні валові витрати та правомірність податкового кредиту, є такими, що беззаперечно не підтверджують такі витрати, оскільки первинні документи для надання їм юридичної сили повинні мати обов'язкові реквізити, передбачені статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні». В іншому ж випадку, у платника податку не виникає права відносити до складу валових витрат витрати без належних на те документів, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку. Валові витрати можуть бути підтверджені лише тими документами, що свідчать про реальність виконання договорів, зміст, обсяг наданих послуг та їх вартість. Частина друга статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» висуває до первинних документів такий обов'язковий реквізит як зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції.

З огляду на викладене, за відсутності інших доказів, що підтверджували б фактичне надання конкретних послуг, документи, на підставі яких сформовані валові витрати за спірними господарськими операціями, самі по собі не можуть беззаперечно підтверджувати право платника на формування податкового кредиту та валових витрат.

Отже, позивачем в перевіряємому періоді безпідставно включено до складу валових витрат та податкового кредиту (в частині сплати ПДВ), витрати на придбання рекламних послуг не підтверджені документами, які б доводили об'єм проведених робіт, їх реальну вартість, направленість господарських операцій на отримання прибутку в цілому, обґрунтування економічної вигоди від проведених операцій, відповідності та співрозмірності реального і заявленого змісту господарських операції, а також причинного зв'язку між придбанням послуг та отриманням економічної вигоди від цього придбання та інше.

Вищенаведене вказує на невідповідність реального і заявленого змісту господарських операцій, тобто свідчить про їх безтоварність.

Також, слід відмітити, що засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами передбачено Законом України від 03.07.1996 року № 270/96-ВР «Про рекламу».

Відповідно до статті 1 Закону України від 03.07.1996 року № 270/96-ВР «Про рекламу», реклама - інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару.

З матеріалів, наданих позивачем, вбачається, що жодного графічного зображення рекламного характеру на паперових чи електронних носіях, зразків реклами, розроблених виконавцем послуг, а також документів позивачем не надано. Тобто продукт рекламних послуг, який начебто був одержаний позивачем на виконання вимог договорів не представлено.

Таким чином, твердження позивача про отримані рекламні послуги є фіксацією, яка супроводжувалася оформленням документів з метою створення видимості того, що надання послуг відбулось в дійсності.

Тим більше, у наданих договорах з контрагентами чітко вказується, що рекламіст подає на затвердження рекламодавцю в 15 денний термін з дня підписання договору докладну програму робіт з реклами продукції або надання послуг, із зазначенням часових інтервалів, звітних матеріалів та орієнтовних сум, необхідних для виконання робіт. Власними силами та з власних матеріалів, на власній матеріальній базі виготовляє необхідні ескізи, тексти, оригінал-макети. Подає на затвердження рекламодавцю ескізи, оригінал-макети та інші матеріали, необхідні для проведення робіт. Запуск у виробництво не затверджених рекламодавцем матеріалів не допускається.

З наданих суду фотокарток та прикладів рекламної продукції взагалі не можливо встановити, що такі послуги були надані саме ТОВ «Карбонові Технології» та ТОВ «Ен Джі Консалтанс». З цих фотокарток лише вбачається, що буклети для інформування споживачів про послуги, які надає позивач, кимсь було виготовлено. Тим більше, в укладених договорах об'єктом реклами є Інтернет ресурс компанії ТОВ «СБ «Вікторія». Будь-яких доказів створення таких Інтернет ресурсів позивачем не надано.

Таким чином, суд вважає, що вищезазначене свідчить про безтоварність операцій між позивачем та його контрагентами, в зв'язку з чим, позивачем відображено у складі податкового кредиту суму ПДВ по отриманим послугам та сформовано валові витрати, по яких не встановлено зв'язок з господарською діяльністю позивача.

Також, слід відмітити, що з матеріалів справи вбачається, що основним видом діяльності ТОВ «Карбонові Технології» є оптова торгівля автомобільними деталями та приладдям, ТОВ» Ен джі консалтантс» - консультування з питань комерційної діяльності й керування.

Слід зазначити, що суд не вважає, що суб'єкти господарювання не можуть здійснювати інші види діяльності, ніж ті, які визначені ним під час реєстрації підприємства. Водночас, про реальність господарських операцій, поряд з іншим, можуть свідчити дані, які підтверджують доцільність придбання робіт (послуг), товарів у тих підприємств, які спроможні надати такі послуги, товари.

У даному випадку суд вважає, що вибір контрагентів, які не спроможні надати необхідні послуги свідчить не про халатність позивача у пошуку контрагентів, а про отримання податкової вигоди - формування податкового кредиту і зменшення податкових зобов'язань по податку на прибуток підприємств.

Факт оплати таких послуг на рахунки контрагентів не може бути беззаперечним доказам отримання таких послуг, якщо не можливо встановити реальність отримання таких послуг.

Будь-яких доказів, окрім усних пояснень представника позивача, що після отримання таких рекламних послуг збільшилась кількість клієнтів позивача, суду надано не було, а отже, суд не вбачає зв'язку між отриманими послугами та господарською діяльністю позивача.

Стосовно посилання відповідача на акти ДПІ у Печерському районі міста Києва про неможливість проведення зустрічних звірок ТОВ «Карбонові Технології» та ТОВ «Ен Джі Консалтанс», за звірками яких не встановлено факту реального здійснення господарських операцій та відсутність об'єктів оподаткування при придбані та продажу товарів у відповідності до статей 22, 185 Податкового кодексу України та висновок відповідача про нікчемність укладених право чинів з контрагентами, суд зазначає наступне.

Бориспільською ОДПІ було отримано від ДПІ у Печерському районі міста Києва акти про неможливість проведення зустрічних звірок ТОВ «Карбонові Технології» та ТОВ «Ен Джі Консалтанс», за звірками яких не встановлено факту реального здійснення господарських операцій та відсутність об'єктів оподаткування при придбані та продажу товарів у відповідності до статей 22, 185 Податкового кодексу України.

З вищезазначених актів вбачається, що фінансово-господарська діяльність ТОВ «Карбонові Технології» та ТОВ «Ен Джі Консалтанс» здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про не набуття належним чином цивільної праводієздатності, тобто фінансово-господарські взаємовідносини між контрагентами є фіктивними правочинами, та такими, що вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цими правочинами (стаття 234 Цивільного Кодексу України).

Вищенаведене свідчить, про те, що правочини між ТОВ «СБ «Вікторія» в розрізі з вищезазначеними контрагентами, не спрямовані на реальне настання правових наслідків.

Статтями 626, 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. При цьому договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як визначено у статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За приписами статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: 1) невідповідністю його змісту вимогам закону; 2) наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; 3) укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (статті 204 Цивільного кодексу України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить, зокрема, фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (стаття 234 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, у разі недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Недійсність договору прямо законом не встановлена, а тому зазначений правочин є оспорюваним.

Суд звертає увагу, що відповідачем не надано доказів визнання недійсним у судовому порядку вищезазначеного договору.

Та, водночас положеннями Податкового кодексу України не передбачено такого права, як визнання в односторонньому порядку господарських правочинів недійсними.

Однак, на думку суду дійсність договору не означає автоматично реальності вчинення господарської операції на виконання цього договору. Тобто відсутність встановленої судом недійсності цивільного правочину чи господарського зобов'язання не є перешкодою для донарахування податкових зобов'язань платника у разі порушення ним вимог податкового законодавства (що має місце, зокрема, за відсутності реального виконання господарської операції, відображеної в податковому обліку).

В судовому засіданні не було підтверджено належного виконання сторонами договору, реальності укладеного правочину.

Відтак, позивачем не було надано суду первинних документів, які б свідчили про реальність операцій між позивачем та його контрагентами, в тому числі належних та допустимих доказів у підтвердження факту надання послуг, передбачених договорами.

Суд дійшов висновку, що правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит та на формування валових витрат можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів, послуг чи основних фондів із метою використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, а не саме лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на поточних рахунках платників податку.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 16.07.1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов'язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами Податкового кодексу України.

На думку суду, з урахуванням специфіки даного виду послуг (рекламні), за недоведеністю наміру платника податку отримати користь від придбаних послуг, відсутні підстави для зменшення бази оподаткування податком на прибуток та податком на додану вартість за рахунок валових витрат та податкового кредиту.

Надані позивачем первинні документи на підтвердження господарської операції з надання рекламних послуг, не відповідають вимогам діючого законодавства, а отже, не можуть прийматися як підтвердження товарності вказаної господарської операції та бути підставою для віднесення витрат до валових витрат і формування податкового кредиту (в частині сплати ПДВ в ціні послуг).

Оскільки в судовому засіданні встановлено відсутність зв'язку між вчинюваними господарськими операціями по наданню контрагентами рекламних послуг та господарською діяльністю позивача, суд приходить до висновку про неправомірність формування позивачем сум податкового кредиту та валових витрат. Доводи позивача про неправомірність оспорюваних податкових рішень спростовуються наведеними фактичними даними.

Отже, враховуючи викладене, позивачем перераховувалися, а ТОВ «Карбонові Технології» та ТОВ «Ен Джі Консалтанс» приймалися кошти без мети реального настання правових наслідків, а тому підстав для віднесення до податкового кредиту суми ПДВ та формування валових витрат у позивача не було.

Таким чином, витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток, а також податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість мають бути фактично здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Водночас за відсутності факту придбання послуг або в разі якщо придбані послуги не призначені для використання у господарській діяльності платника податку, відповідні суми не можуть включатися до складу витрат для цілей оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість навіть за наявності формально складених, але недостовірних документів або сплати грошових коштів.

У зв'язку з вищевикладеним суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими та такими, що не відповідають нормам чинного законодавства України, не можуть бути підставами для скасування податкових повідомлень-рішень, а тому задоволенню не підлягають.

Статтею 11 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 71 цього Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім розгляду справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкту владних повноважень.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суб'єкт владних повноважень повинен надати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідачем були надані всі докази, які дають підстави вважати про правомірність висновку перевіряючого під час проведення перевірки.

Відповідно до частини другої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «СБ «Вікторія» до Бориспільської об'єднаної державної податкової інспекції Київської області Державної податкової служби про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд.

Згідно з частиною другою статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Шевченко А.В.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 05 квітня 2013 р.