Постанова

від 10.03.2009 по справі 3/407

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01025, м

 ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01025,  м. Київ, 

вул. Десятинна,  4/6

П О С Т А Н О

В А

І М Е Н Е

М   У К Р А Ї Н И

місто Київ

17 год. 14 хв.

 10.03.2009

р.                                                                                

№ 3/407

Окружний адміністративний суд міста

Києва у складі: головуючої судді 

Блажівської Н. Є., суддів Винокурова К. С. та Кротюка О. В., при

секретарі судового засідання Миколаєнко І. О. розглянув у відкритому судовому

засіданні адміністративну справу

За позовом                         

Громадянина Афганістану ОСОБА_1

до

Державного комітету України у

справах національностей та релігій 

про

скасування рішення та

зобов'язання вчинити дії 

У судовому засіданні 10 березня

2009 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного

судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови.

                                О Б С Т А В И Н

И   С П Р А В И

Громадянин Афганістану ОСОБА_1

(надалі - Позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва і

враховуючи уточнені позовні вимоги, просив визнати неправомірним та скасувати

рішення  Державного комітету України у

справах національностей та релігій про відмову в наданні статусу біженця від 5

травня 2008 року № 228-08 та зобов'язати переглянути справу у відповідності з

процедурою, передбаченою чинним законодавством.

Позивач вважає рішення про відмову в наданні статусу біженця у зв'язку з

відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань - незаконним та

таким, що підлягає скасуванню. Представником Позивача в судовому засіданні

зазначено, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 не може повернутись на

Батьківщину, оскільки в нього є побоювання за своє життя через прихід до влади

моджахедів. Зазначив, що Позивач був членом комсомольської організації в Рязані

і він побоюється, що з цієї причини його можуть заарештувати чи навіть вбити.

Представник Відповідача проти

заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у їх задоволенні.

Представник Державного комітету України у справах національностей та релігій

зазначив, що фактів інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були

пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними

поглядами Позивача виявлено не було. Жодних обґрунтованих фактів переслідувань

або загрози переслідувань на свою адресу заявник не навів. Заходи

адміністративного впливу до заявника не застосовувались.

Розглянувши подані документи і

матеріали та заслухавши пояснення Позивача, його представника та представника

Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких

ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для

розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста

Києва,-

В С Т А Н О В

И В

Кодексом адміністративного

судочинства України передбачено, що іноземці, особи без громадянства та

іноземні юридичні особи користуються в Україні тим самим правом на судовий

захист, що і громадяни та юридичні особи України.

Громадянин Афганістану ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1 народження, за національністю таджик, за віросповіданням

мусульманин.

1992 року ОСОБА_1 залишив країну

постійного проживання і прибув доАДРЕСА_1, де проживав до 1997 року у

містАДРЕСА_2та містіАДРЕСА_3. Зі слів Позивача, він у 1997 році прибув на

територію України, нелегально перетнувши кордон.

13 серпня 2002 року Позивач

звертався із заявою про надання статусу біженця в Україні до відділу у справах

національностей та міграцій Дніпропетровської обласної державної адміністрації

як ОСОБА_1та 24 лютого 2003 року йому було відмовлено у наданні статусу

біженця, про що надіслано повідомлення за місцем проживання.

4 жовтня 2006 року ОСОБА_1звернувся

до Управління міграційної служби в місті Києві із заявою про надання статусу

біженця. 

На співбесіді 12 жовтня 2006 року

заявник повідомив, що приїхав в Україну взимку 1997 року. Причиною втечі з

країни називає переслідування у зв'язку з його політичними поглядами. Заявник

стверджував, що був членом НДП Афганістану, але які конкретно обов'язки він

виконував в партії, пояснити не міг, вказав, що приймав участь у нарадах. На

запитання заявнику чому він вирішив виїхати саме в Україну, він відповів, що в

Росії відповідних документів йому не дали і тому він вирішив приїхати в

Україну.

23 жовтня 2006 року Управлінням

міграційної служби у місті Києві було складено висновок про доцільність відмови

в наданні статусу біженця громадянину АфганістануОСОБА_1 та було прийнято

відповідне рішення, яке викладене у повідомленні № 256 про відмову у наданні

статусу біженця Позивачу.

6 листопада 2006 року першим

заступником начальника Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ»Державної

прикордонної служби України було складено висновок щодо вірогідності вказаних

громадянином Афганістану ОСОБА_1 дати та місця перетину державного кордону, де

він вважав за доцільне в подальшому розгляді справи про надання статусу біженця

заявнику відмовити.

23 листопада 2007 року Постановою

Окружного адміністративного суду міста Києва було скасовано рішення Управління

міграційної служби в місті Києві, викладене у повідомленні № 256 від 23 жовтня

2007 року та зобов'язано Управління міграційної служби в місті Києві прийняти

рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу

біженця громадянину АфганістануОСОБА_1.

На співбесіді 18 грудня 2007 року

громадянин Афганістану ОСОБА_1 повідомив, що як тільки НДПА почала втрачати

владу і до влади почали приходити моджахеди, багато з тих, хто навчався в

колишньому СРСР негайно здали ключі від зброярень та виїхали до СРСР. Позивач

залишив Афганістан 31 грудня 1991 року, без зволікань, як зазначив, отримав

російську візу, тому що здобув освіту у Рязанському вищому

військово-інженерному училищі автомобільних військ. Організував виїзд з

Афганістану чоловік двоюрідної сестри, який був заступником міністра оборони

Афганістану. Також вказав, що після того, як стало зрозуміло, що в Росії він не

отримає жодних документів, він домовився про нелегальний переїзд до Німеччини,

проте контрабандисти доправили його лише в Україну.

15 лютого 2008 року Управлінням

міграційної служби в місті Києві складено висновок про доцільність відмови в

наданні статусу біженця громадянину АфганістануОСОБА_1 у зв'язку з тим, що

заявник до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які пов'язані із

расовою, національною, релігійною приналежністю, політичними поглядами не

причетний. Також у вказаному висновку зазначено, що заявник не навів жодного

конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні громадянської

належності. Інформація, яка була надана заявником, на дала підстав стверджувати

про можливу загрозу переслідування заявника в Афганістані за етнічною,

національною, релігійною або іншими конвенційними ознаками.

5 травня 2008 року Державним

комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення №

228-08 про відмову в наданні статусу біженця громадянину АфганістануОСОБА_1.

Підставою для відмови стала

відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками

раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до

певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до абзацу 5 статті 10

Закону України «Про біженців»№ 2557-III від 21 червня 2001 року (надалі -ЗУ

«Про біженців») статус біженця не надається особі яка вчинила злочин проти

миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у

міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами

України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння

віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у

вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 цього

Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала

притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу

біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється

на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно

проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Під біженцем, відповідно до

положень статті 1 Закону розуміється особа, яка не є громадянином України і

внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за

ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства),

належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за

межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом

цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань,

або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого

попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї

внаслідок зазначених побоювань.

Зважаючи на Загальнодержавну

програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу,

суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви

Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян

третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують

міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що

надається»від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо

виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу

обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його

розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої

відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими

та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його

справою;

- заявник подав свою заяву про

міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність

поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник

заслуговує довіри.

В судовому засіданні Позивачем та

його представником не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з

урахуванням вищевикладених критерії про причини, з яких Позивач не може

повернутися в країну своєї громадянської належності. Зважаючи на це, та

враховуючи інформацію надану самим Позивачем, не підтверджується наявність

умов, передбачених абзацом 2 статті 1 Закону.

Таким чином, суд приходить до

висновку, що наявність в Афганістані, на думку Позивача, певних переслідувань

громадян, не може бути ствердженням того, що такі переслідування мали місце

відносно нього.

Посилання Позивача на те, що при

його поверненні на Батьківщину можуть мати місце обґрунтовані побоювання

зазнати переслідування, суд не може прийняти до уваги, оскільки вони не

підтверджуються ніякими достовірними доводами і носять характер припущення.

Суд також звертає увагу сторін на

те, що до правоохоронних органів Позивач не звертався, жодних фактів

переслідувань або утисків на свою адресу не надав. Він не перебувала ні в яких

організаціях (політичних, громадських, військових). До інцидентів із

застосуванням фізичного насильства, які були б пов'язані з її расовою,

національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетним не був.

Заходи адміністративного впливу до ОСОБА_1не застосовувались і до кримінальної

відповідальності в Афганістані не притягувався.  

Таким чином, Позивач не довів, що

його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально

загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок

переслідування цієї особи за ознакою раси, віросповідання, національності,

громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд враховує те, що ситуація

виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під

час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає

країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній

державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в

країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для

заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду,

коли повернення до країни походження стає небезпечним. Водночас, таке цілком

обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Оскільки Відповідач діяв в межах

повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в

тому числі положеннями Закону України «Про біженців», підстави для визнання

його дій неправомірними відсутні.

Таким чином, Позивач не надав суду

належних доказів, як це передбачено частиною 1 статті 11 Кодексу

адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення

справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та

свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх

переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного

судочинства України, в якій зазначено, що кожна сторона повинна довести ті

обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

За таких обставин суд приходить до

висновку, що обставини, якими обґрунтовуються вимоги Позивача, щодо скасування

Рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій №

228-08 від 5 травня 2008 року та зобов'язання Відповідача переглянути справу

про надання Позивачу статусу біженця - 

Позивачем не доведено.

Виходячи з меж заявлених позовних

вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів

справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи Позивача є

необґрунтованими, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

На підставі викладеного, керуючись

статтями 2, 6, 7, 17, 94, 99, 100, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного

судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-

П О С Т А Н О

В И В

          У задоволенні адміністративного

позову -відмовити повністю.

          Постанова, відповідно до частини 1

статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили

після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого

цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

          Постанова може бути оскаржена до суду

апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її проголошення за правилами,

встановленими статтями  185-187 Кодексу

адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої

інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом

двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього

подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк,

встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Головуюча суддя                                                                       

Н. Є. Блажівська

Судді                                                                                             К.

С. Винокуров

О. В. Кротюк