Постанова

від 08.07.2013 по справі 922/1102/13

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" липня 2013 р. Справа № 922/1102/13-г

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Гончар Т.В., суддя Потапенко В.І., суддя Барбашова С.В.

при секретарі Сіренко К.О.

за участю представників сторін:

позивача - Лузана О.С. довіреність без номера від 15.01.2013 року;

відповідача - не з'явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. № 1586 Х/3) на рішення господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року у справі № 922/1102/13

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Хладик - Трейд", м. Харків

до приватного акціонерного товариства "Хлібзавод "Салтівський", м. Харків

про стягнення 103 978, 02 грн

ВСТАНОВИЛА:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Хладик - Трейд" звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до приватного акціонерного товариства "Хлібзавод "Салтівський" про стягнення 103978, 02 грн., в тому числі:95099,78 грн. заборгованості по оплаті товару за договором поставки № 2002 від 01.12.2011 р. станом на 12.03.2013 р.; 1772,82 грн. нарахованих на цю заборгованість трьох процентів річних та 103978,02 грн. пені.

Рішенням господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року у справі № 922/1102/13 (суддя Сальнікова Г.І.) позов задоволено.

З відповідача на користь позивача стягнуто 95099,78 грн. заборгованості, 1772,82 грн. трьох процентів річних, 7105,42 грн. пені та 2080 грн. витрат по сплаті судового збору.

Відповідач із вказаним рішенням не погодився та подав на нього до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування господарським судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи та порушення норм матеріального права, просить це рішення скасувати та прийняти нове рішення. яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що господарський суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, безпідставно не прийняв до уваги факт часткової сплати відповідачем після подання позову заборгованості по договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р. на суму 50000 грн.

Відповідач зазначає, що ним відповідно до розпорядження директора від 14.03.2013 р. № 11, яким останній зобов'язав фінансову службу товариства провести часткове погашення заборгованості по договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р. в розмірі 50 000 грн., платіжним дорученням № 408097049 від 14.03.2013 р. були перераховані позивачу грошові кошти в сумі 50 000 грн.

Відповідач вказує на те, що після отримання з банківської установи оригіналу зазначеного платіжного доручення ним було з'ясовано, що його фінансовою службою у реквізиті платіжного доручення «призначення платежу» замість погашення заборгованості згідно з договором поставки № 2002 від 01.12.2011 р. помилково вказано сплату заборгованості згідно з угодою про уступку права вимоги від 01.04.2012 р., у зв'язку з чим 12.04.2013 р. він направив на адресу позивача листи нарочно та поштою з проханням вважати правильним призначенням платежу -погашення заборгованості згідно з договором поставки № 2002 від 01.12.2011 р.

При цьому відповідач зазначає на те, що господарський суд першої інстанції необґрунтовано відмовив в задоволенні його клопотання про припинення провадження у справі в частині стягнення 50 000 грн, пославшись на те, що в господарському суді Харківської області слухається справа № 922/1101/12 за позовом позивача у даній справі до відповідача у даній справі про стягнення з останнього заборгованості за угодою про переведення боргу від 01.04.2012 р. і вказана сума платіжним дорученням № 408097049 від 14.03.2013 р. була перерахована відповідачем саме за цим правочином. Відповідач зазначає, що по наведеній справі він подав зустрічний позов про визнання недійсною угоди про переведення боргу від 01.04.2012 р., у зв'язку з тим, що її підписано неповноважною особою, а тому, на його думку, в разі визнання судом вказаного правочину недійсним, в силу ч. 1 статті 216 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов'язані з його недійсністю, позивач не зможе посилатися у даній справі на те, що вказані грошові кошти перераховані саме за вказаною угодою про переведення боргу.

Зважаючи на це, відповідач вважає, що станом на момент прийняття оскаржуваного рішення сума його заборгованості зменшилась на 50000 грн. та становила 45099,78 грн.

Окрім цього відповідач посилається на те, що господарський суд першої інстанції в порушення ч. 6 статті 232 Господарського процесуального кодексу України стягнув пеню, що нарахована більш ніж за шість місяців прострочення.

Представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.

Відповідач представника для участі в судове засідання не направив, про дату, час та місце його проведення повідомлений належним чином.

Зважаючи на належне повідомлення відповідача про дату, час та місце судового засідання, а також на те, що розгляд апеляційної скарги ухвалою від 13 червня 2013 року вже відкладався за його клопотанням через перебування представника у відпустці, справа розглядається за його відстуності за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вислухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарським судом першої інстанції, 01.12.2011 р. між позивачем, товариством з обмеженою відповідальністю "Хладик-Трейд" (постачальник) та відповідачем, приватним акціонерним товариством "Хлібозавод "Салтівський" (покупець) було укладено договір поставки №2002 (т. 1 а.с. 21-22).

Відповідно до предмета цього договору ( п. 1.1 договору) постачальник зобов"язується передати покупцю, а покупець прийняти та сплатити товар, в кількості та по цінам, вказаним в специфікаціях та накладних, які є невід"ємною частиною договору.

Також 01.12.2011 р. між сторонами у відповідності з вимогами частин 4, 5 статті 181 Господарського кодексу України було укладено протокол розбіжностей до договору поставки №2002 від 01.12.2011 р., в якому сторонами було погоджено усі пункти протоколу прийняти в редакції постачальника (т. 1 а.с. 23-25).

Відповідно п. 3.3 договору поставки №2002 від 01.12.11 р. в редакції п. 3 протоколу розбіжностей, розрахунки між сторонами здійснюються на умовах відстрочки платежу, а саме: в період з 01.05. до 30.09 - 30 (тридцять) календарних днів з моменту поставки товару, відповідно до видаткових накладних; в період з 01.10 до 30.04 - 60 (шістдесят) календарних днів з моменту поставки товару, відповідно до видаткових накладних.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона -постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні -покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на суму 1134309,60 грн.

Факт отримання відповідачем вказаного товару підтверджується наявними в матеріалах справи належним чином засвідченими копіями видаткових накладних, які підписані представниками сторін та скріплені їх печатками (т.1 а.с. 49-43, т. 2 а.с. 2-99).Вказаний факт не заперечується відповідачем, що вбачається з його відзиву на позов та його пояснень по справі.

Підписання покупцем видаткової накладної, яка є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і яка відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за отриманий товар.

Згідно зі статтею 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідач сплатив поставлений йому по договору поставки №2002 від 01.12.2011 р. товар частково на суму 1039209,82 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи банківськими виписками по рахунку позивача №26005000072427 в ПАТ "Укрсоцбанк"( т. 2 а.с. 115-160), у зв'язку з чим у відповідача перед позивачем станом на 12.03.2013 р. утворилась заборгованість по оплаті поставленого товару на суму 95099,78 грн.

В порядку досудового врегулювання спору, відповідно до частини 2 ст. 6 Господарського процесуального кодексу України, позивачем на адресу відповідача рекомендованим листом було надіслано претензію №230-Ю від 19.12.2012 р. з вимогою погасити заборгованість на суму 95099,78 грн. (т.1 а.с 28).

Відповідач вказану заборгованість не сплатив, що стало приводом для подання позову у даній справі.

Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в їх сукупності, колегія суддів виходить з наступних підстав.

Пунктом 1 статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 16 Цивільного кодексу України та статтею 20 Господарського кодексу України серед способів захисту прав суб'єктів господарювання передбачено примусове виконання обов'язку в натурі.

Враховуючи наведені вище обставини та норми, колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач виконав свої обов'язки у повному обсязі, поставив відповідачеві товар на загальну суму 1134309,60 грн., проте відповідач в порушення норм чинного цивільного та господарського законодавства України та умов договору поставки №2002 від 01.12.11 р., лише частково оплатив отриману за цим договором продукцію, у зв'язку з чим у нього утворилась заборгованість на суму 95099,78 грн., а тому позовні вимоги про її стягнення підлягають задоволенню.

При цьому колегія суддів відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги відповідача щодо того, що він після подання позову у даній справі 14.03.2013 р. платіжним дорученням № 408097049 від 14.03.2013 р. перерахував позивачу грошові кошти в сумі 50000 грн., у зв'язку з чим, на його думку, несплаченою на момент прийняття оскаржуваного рішення залишилась заборгованість на суму 45099,78 грн.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довесті ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено вимоги належності та допустимості доказів.

Відповідно до ч. 1 цієї статті господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Згідно з ч. 2 цієї статті обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть бути підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 36 Господарського процесуального кодексу України письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Надана відповідачем в обґрунтування вказаних доводів копія платіжного доручення № 408097049 від 14.03.2013 р. не є належним та допустимим доказом у даній справі, оскільки не містить відомостей, що мають значення для неї, зокрема щодо сплати грошових коштів по договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р., через те, що призначенням платежу в цьому платіжному документі вказано сплату заборгованості згідно з угодою про переведення боргу від 01.04.2012 р.

Як підтверджують сторони та вбачається з матеріалів справи, угода про переведення боргу від 01.04.2011 р. не стосується договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р., на підставі якого по даній справі позивачем заявлено до стягнення заборгованість, 3% річних та пеню.

Вказана угода про переведення боргу укладена між ТОВ "Хладик-Трейд" (кредитор), ПАТ "Хлібозавод "Салтівський" (первісний боржник) та ТОВ "Салтівський-1" (новий боржник) та відповідно до її умов первісний боржник передає, а новий боржник приймає на себе зобов'язання першого і стає боржником кредитора по заборгованості в розмірі 569900,43 грн., по договору поставки № 2550 від 01.07.2010 р.

Також не є підтвердженням факту здійснення оплати за договором поставки № 2002 від 01.12.2011 р. лист відповідача позивачу від 12.04.2013 р. вих. № 312 щодо помилкового зазначення в призначенні платежу сплати заборгованості згідно з угодою про уступку права вимоги від 01.04.2012 р. замість погашення заборгованості по договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р. ( т. 3 а.с. 16).

Так, згідно з банківською випискою від 26.03.2013 р. щодо руху грошових коштів станом на 14.03.2013 р. відповідач сплатив 50000 грн. саме по угоді про переведення боргу від 01.04.2012 р.(т. 3 а.с. 35).

Зміну даних в реквізиті платіжного документа «призначення платежу», окрім як за згодою сторін чинним законодавством не передбачено.

Як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, відповідно до листа Національного банку України від 09.06.2011р. № 25-111/1438-7141 "Про заміну інформації у реквізиті "Призначення платежу", після списання коштів з рахунку платника питання щодо уточнення інформації, зазначеної у реквізиті "Призначення платежу", вирішується між сторонами переказу без участі банку. Банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами.

В матеріалах справи міститься заперечення позивача щодо надання згоди на зміну реквізиту "Призначення платежу" в платіжному дорученні №408097049 від 14.03.2013 р.( т. 3 а.с. 31-33), а тому перерахуваня грошових коштів за цим платіжним документом не здійснювалось на погашення заборгованості по договору поставки № 2002 від 01.12.2011 р.

Колегія суддів відхиляє як безпідставні посилання відповідача в апеляційній скарзі щодо відсутності підстав для перерахування грошових коштів платіжним дорученням 408097049 від 14.03.2013 р. на погашення заборгованості за угодою про переведення боргу від 01.04.2011 р., яка на його думку є недійсною, у зв'язку з чим ним до господарського суду Харківської області в рамках справи № 922/1101/13-г було подано зустрічний позов про визнання цією угоди недійсною.

Колегія суддів зазначає, що питання наявності чи відсутності підстав для перерахування відповідачем грошових коштів на підставі угоди про переведення боргу від 01.04.2011 р. не входить до предмету доказування у даній справі, оскільки. як було зазначено вище, підставою позову у даній справі є невиконання відповідачем своїх грошових зобов'язань за іншою угодою-договором № 2002 від 01.12.2011 р., до якого угода про переведення боргу від 01.04.2011 р. не має відношення.

Також колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про задоволення позовних вимоги щодо стягнення нарахованих на вказану заборгованість 1772,82 грн трьох процентів річних та 103978,02 грн. пені , виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як було наведено вище, позивач виконав свій обов'язок по договору, у зв'язку з чим у відповідача виник обов'язок оплатити поставлений товар у встановлені договором строки, чого останнім здійснено не було.

Таким чином, відповідач є боржником по договору, який прострочив виконання грошового зобов'язання

Згідно з ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором чи законом.

Зважаючи на наведене, господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що нарахування позивачем до стягнення 1772,82 трьох процентів річних є правомірними і обґрунтованим, а позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Відповідно до п. 5.2. договору поставки №2002 від 01.12.2011 р., за порушення строків передбачених п. 3.3 цього договору, покупець виплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Відповідно до ч. 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою(штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Згідно з ч. 3 цієї статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.

Відповідно до статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню, в розмірі, що встановлюється за згодою сторін та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Як правильно встановлено господарським судом першої інстанції, нарахування позивачем відповідачу пені відповідає вимогам ст.ст. 1,3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України та умовам договору поставки №2002 від 01.12.11 р. , а тому вимоги про її стягнення є правомірними, обґрунтованими і підлягають задоволенню.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо того, що господарський суд першої інстанції в порушення вимог ч. 6 статті 232 Господарського кодексу України стягнув пеню, що нарахована більш ніж за шість місяців прострочення, оскільки такий висновок суперечить обставинам справи, а саме ґрунтується на неправильному визначенні відповідачем строку оплати за поставлений товар.

Так, як вже було зазначено вище, відповідно п. 3.3 договору поставки №2002 від 01.12.11 р. в редакції п. 3 протоколу розбіжностей, розрахунки між сторонами здійснюються на умовах відстрочки платежу, а саме: в період з 01.05. до 30.09 - 30 (тридцять) календарних днів з моменту поставки товару, відповідно до видаткових

накладних; в період з 01.10 до 30.04 - 60 (шістдесят) календарних днів з моменту поставки товару, відповідно до видаткових накладних.

Однак відповідач в обґрунтування зазначених доводів апеляційної скарги безпідставно виходив з того, що строк оплати за товар у період, за який нараховано пеню становить 60 днів з моменту поставки, у зв'язку з чим невірно зазначив, що позивачем пеню було нараховано за період більш ніж 6 місяців з дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

З наявного в матеріалах справи розрахунку пені (т.1 а.с. 27) не вбачається перевищення шестимісячного строку її нарахування.

Зважаючи на наведене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку господарського суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, господарський суд першої інстанції всебічно, повно і об'єктивно дослідив матеріали справи в їх сукупності, дав вірну юридичну оцінку обставинам справи та прийняв оскаржуване рішення, яке відповідає вимогам закону та обставинам справи, у зв'язку з чим це рішення підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. 99, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 23 квітня 2013 року у справі № 922/1102/13 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Постанову складено в повному обсязі 04.07.2013 р.

Головуючий суддя Гончар Т.В.

Суддя Потапенко В.І.

Суддя Барбашова С.В.