Рішення

від 15.08.2013 по справі 909/624/13

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

cpg1251

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 серпня 2013 р. Справа № 909/624/13

Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Деделюка Б.В.,

при секретарі судового засідання Червак Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Державного публічного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд", вул. М.Раскової, 23, м. Київ, 02002,

до відповідача: приватного акціонерного товариства "Лукор", вул. Промислова, 4, м. Калуш, Калуський район, Івано-Франківська область, 77306,

до відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі", вул. Жмури, 1, м. Донецьк, 83007,

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року,

за участю представників сторін:

від позивача: Бєлицька І.В.- представник, (довіреність № 07/02-428 від 28.05.2013 року ),

від відповідача: приватного акціонерного товариства "Лукор" - Коновал Р.О. - представник, довіреність № 26/1-17 від 23.01.2013 року,

від відповідача: товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі" - представники не з"явилися,

встановив:

Державне публічне акціонерне товариство "Будівельна компанія "Укрбуд" звернулося в суд із позовною заявою до приватного акціонерного товариства "Лукор" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що договір про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року суперечить вимогам чинного законодавства.

Ухвалою господарського суду Івано-Франківської області від 30.05.2013 року прийнято позовну заяву і порушено провадження у справі та призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 11.06.2013 року.

Ухвалою суду від 11.06.2013 року відкладено розгляд справи на 18.07.2013 року.

Ухвалою суду від 18.07.2013 року залучено до участі у справі в якості іншого відповідача товариство з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі" та відкладено розгляд справи на 30.07.2013 року.

Ухвалою суду від 30.07.2013 року відкладено розгляд справи на 15.08.2013 року.

В судовому засіданні 15.08.2013 року представником позивача подано клопотання в порядку ст. 38 ГПК України про витребування доказів, згідно якого просить витребувати від приватного акціонерного товариства "Лукор" та товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі" відомості щодо того, чи укладено між ними додаткову угоду про визначення суми винагороди до договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року і чи здійснено виплату винагороди згідно з договором.

Представник приватного акціонерного товариства "Лукор" заперечує щодо задоволення клопотання позивача про витребування доказівю.

Судом відхилено клопотання позивача про витребування доказів, оскільки ці докази не стосуються предмету спору та є недопустимими.

Представник позивача, в судовому засіданні 15.08.2013 року, позовні вимоги підтвердив в повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві та додаткових письмових поясненнях. Обгрунтовуючи позовні вимоги посилається на те, що спірний договір не містить умов щодо предмету та ціни. Просить визнати недійсним договір про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року та покласти на відповідачів судові витрати.

Представник приватного акціонерного товариства "Лукор", в судовому засіданні 15.08.2013 року, проти позову заперечує з підстав викладених письмових поясненнях.

Представник товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі", в судове засідання 15.08.2013 року, не з"явився.

Згідно відзиву на позовну заяву б/н від 07.08.2013 року (вх. № 13204/13 від 13.08.2013 року) ТзОВ "Транс Індастрі" позовні вимоги не визнає та просить відмовити в задоволенні позову з посиланням на те, що при укладенні договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року сторонами не порушено вимоги чинного законодавства України.

Враховуючи те, що відповідач, належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, суд, вважає за можливе розглянути справу без участі повноважного представника ТзОВ "Транс Індастрі".

Розглянувши документи і матеріали, подані сторонами та витребувані судом, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши зібрані по справі докази, оцінивши їх відповідно до приписів ст. 43 ГПК України, з"ясувавши обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, давши оцінку доказам, які мають значення для справи, суд вважає за правильне взяти до уваги наступне.

18.04.2013 року між приватним акціонерним товариством "Лукор" (Цедент) та товариством з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі" (Цесіонарій) укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) (далі Договір).

Згідно п. 1 Договору за цим Договором до Цесіонарія переходить право вимагати (замість Цедента) від Державного публічного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд" (Боржник) належного реального виконання зобов"язання щодо відшкодування Боржником вартості демонтованої теплофікаційної мережі Ду 600 від стійки 321 до стійки 451, інвентарний № 12577, право власності на яку визнано за ЗАТ "Лукор" (правонаступником якого є Цедент) на підставі рішення господарського суду Івано-Франківської області від 08.02.2010 року у справі № 19/183-20/46-22/104.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Пленум Верховного Суду України у пункті 5 Постанови № 9 від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", зазначив, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тобто позивачем у справі про визнання правочину недійсним може бути заінтересована особа права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Як на порушення своїх прав та законних інтересів укладенням оспорюваного договору в даній справі, позивач посилається на те, що на даний час не існує рішення суду, що набрало законної сили і відповідно до якого Позивач зобов'язаний був би здійснити відшкодування вартості демонтованої теплофікаційної мережі. Окрім того позивач зазначає, що заміна сторони у справі №5011-58/118-2012 яка розглядається господарським судом м. Києва порушує законні права та інтереси позивача, наприклад, позбавляючи права укласти мирову угоду та виконати свій обов'язок в натурі.

Однак на думку відповідача вказані обставини не можуть вважатись підтвердженням порушеного права позивача. Відповідно до ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Статтею 11 ЦК України визначено, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі. Закон не містить приписів про можливість відступлення тільки тих прав, які підтверджуються рішенням суду, а тому посилання позивача на відсутність рішення суду яким з нього стягнуто збитки не заслуговує на увагу.

Щодо твердження позивача про позбавлення його права укласти мирову угоду у господарській справі№5011-58/118-2012 яка розглядається господарським судом м. Києва, то воно є помилковим, оскільки процесуальне право сторін на укладення мирової угоди випливає зі статті 78 ГПК України та відповідно не може бути обмежене шляхом укладення договору.

Не заслуговує на увагу і твердження позивача про позбавлення його права виконати свій обов'язок в натурі оскільки по своїй суті виконання обов'язку в натурі не може розцінюватись як право, а є обов'язком особи. Однак слід зазначити, що така вимога до позивача наразі не ставилась, а відповідно у нього нема такого обов'язку.

Приписами ст. 15 ЦК України передбачено право особи як на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, так і на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. В силу ст. 16 ЦК України та ст.ст. 1,2 ГПК України зазначені права можуть бути реалізовані особою шляхом звернення до суду з вимогою про визнання правочину недійсним. При цьому, обов'язковою умовою такого звернення є порушення іншими особами майнового права чи інтересу позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 року № 18-рп/2004 "У справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)" визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справза захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ч. 2 ст. 21 ГПК України позивачами є підприємства та організації, що подали позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

В силу ч. З ст. 215 ЦК України оспорюваний договір може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом.

Отже, позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, окрім їх учасників, може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушують ці правочини, і тільки з підстав, прямо передбачених Законом.

Згідно з ст. 2 ГПК України господарський суд порушує провадження у справі за позовами, зокрема, підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації, встановленого вищевказаними нормами, права.

Так, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Аналогічної правової позиції дотримується ВГСУ у своїх постановах від 16 липня 2013 року у справі № 914/516/13-г, від 03 квітня 2013 року у справі № 5011-16/11137-2012. від 06 лютого 2013 року у справі № 25/084-12, від 23 березня 2011 року у справі № 33/341, від 12 травня 2011 року у справі № 22/501.

Вказана судова практика надавалась господарському суду іншим відповідачем по справі, а саме ПрАТ "Лукор".

Щодо твердження позивача про порушення норм чинного законодавства.

Як вбачається із позовної заяви, позивач стверджує, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги від 18 квітня 2013 року є договором факторингу. Обґрунтовує своє твердження посиланням на п. 6 оспорюваного договору, відповідно до якого за відступлення права вимоги Цесіонарій сплачує Цеденту винагороду в сумі, яка буде визначена додатком до цього договору та яка залежатиме від суми, визначеної відповідно до пункту 2 цього договору, а оскільки ТОВ «Транс Індастрі» не є фінансовою установою то вказаний договір суперечить ст. 1077 та 203 ЦК України.

Проте, слід зазначити, що позивач помилково ототожнює оспорюваний договір про відступлення права вимоги із договором факторингу зважаючи на наступне.

Відповідно до ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Частиною 3 ст. 656 ЦК України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

В той же час відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Тобто договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

В оспорюваному договорі відступлення права вимоги від 18.04.2013 р. відсутні ознаки платності, які відповідно до ст. 1077 ЦК України притаманні договору факторингу та характеризують таку фінансову послугу. До того ж, з назви та предмет) оспорюваного договору вбачається що це "договір відступлення права вимоги", а не "договір факторингу".

Таким чином, з огляду на обставини відсутності зі сторони ТОВ «Транс Індастрі» будь-якого фінансування діяльності відповідача в замін на передачу права вимоги, твердження позивача про те, що оспорюваний договір є договором факторингу, не грунтується на матеріалах справи та є помилковим.

Слід зазначити, що вказаної вище правової позиції дотримуються ВГСУ та ВСУ при розгляді аналогічних справ (постанови ВГСУ від 03.07.2012 р. та від 14.12.2011 р.. а також постанова ВСУ від 10.07.2007 р. на яку також посилається і позивач).

Твердження позивача, про те. що оспорюваний договір суперечить вимогам ст. 180 ГК України адже не містить умов про ціну та предмет договору, є надуманими та безпідставними оскільки у п. 1 оспорюваного договору зазначено його предмет, а у п. 6 зазначені умови щодо ціни договору. В той же час, навіть якщо припустити, що оспорюваний договір не містить істотних умов про його предмет та ціну, то в такому випадку також відсутні підстави для визнання такого договору недійсним. Пленум ВСУ у п. 8 Постанови від 06.11.2009 р. № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, зазначив, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Слід також зазначити, що у п. 1 вказаної Постанови пленуму ВСУ, встановлено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Зважаючи на те, що оспорюваний правочин є договором відступлення прав вимоги, а не договором факторингу, то при вирішенні даної справи до нього слід застосовувати норми цивільного кодексу що регулюють відступлення права вимоги та купівлю-продаж, а не норми що регулюють операції факторингу.

Договором погоджені його істотні умови.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно ч. 2. вказаної норми сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Також, відповідно до ч. 3 названої статті ЦК України, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Зі змісту ч. 2 ст. 202 ЦК України та ч. 4 ст. 626 ЦК України вбачається, що правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми, до яких застосовуються загальні положення про договір.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України, зокрема з правочинів. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Окрім того, у відповідності до норм ст. 627 ЦК України з врахуванням приписів ст. 6 даного кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 628 ЦК України регламентовано, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Підстави недійсності правочину встановлені статтею 215 ЦК України.

Згідно цієї статті підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У відповідності до пункту 4 частини третьої статті 129 Конституції України та відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За наведених обставин суд приходить до висновку, про відсутність правових підстав для задоволення позову, тому в позові слід відмовити.

Судові витрати відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 8, 124 Конституції України, ст.ст. 11, 509, 203, 215, 525, 526, 530, 626-628, 1077 Цивільного кодексу України, ст.ст. 174, 175, 180, 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 22, 33, 34, 43, 49, 82 -85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

в позові Державного публічного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд" до приватного акціонерного товариства "Лукор", товариства з обмеженою відповідальністю "Транс Індастрі" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 20.08.13

Суддя Деделюк Б. В.

Виготовлено в КП "Діловодство спеціалізованого суду"