Постанова

від 31.10.2013 по справі 909/624/13

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" жовтня 2013 р. Справа № 909/624/13

м. Львів

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

Головуючого - судді Кордюк Г.Т.

суддів: Гриців В.М.

Давид Л.Л.

розглянувши апеляційну скаргу Державного публічного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд", за № 05/01-650 від 22.08.2013 року

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013 року

у справі № 909/624/13

за позовом: ДПАТ "Будівельна компанія "Укрбуд", м. Київ

до відповідача-1: Приватного акціонерного товариства "Лукор", м. Калуш, Івано-Франківська область

до відповідача-2: ТзОВ "Транс Індастрі", м. Донецьк

про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року

за участю представників:

від позивача: Коваленко М.М. - представник

від відповідача-1: Коновал Р.О. - представник

від відповідача-2: не з'явився

Права та обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід суддів не поступали, клопотання про технічну фіксацію судового процесу не надходило, тому протокол судового засідання ведеться з дотриманням вимог ст. 81-1 ГПК України без забезпечення повного фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Розпорядженням голови Львівського апеляційного господарського суду від 29.10.2013 року змінено склад колегії, замість судді Кравчук Н.М., в склад колегії введено суддю Гриців В.М.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013 року у справі № 909/624/13 (суддя Деделюк Б.В.) в задоволені позову Державного публічного акціонерного товариства «Будівельна компанія «Укрбуд» до Приватного акціонерного товариства "Лукор" та ТзОВ "Транс Індастрі" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року - відмовлено.

Приймаючи рішення у справі, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем не доведено та в матеріалах справи відсутні докази щодо порушення суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, а тому позов про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року безпідставний та необґрунтований.

Крім цього, місцевий господарський суд у рішенні зазначив, що доводи позивача про суперечність договору відступлення права вимоги (цесії) вимогам ст. 1077 ЦК України, є безпідставним, оскільки в оспорюваного договорі відсутні ознаки платності, притаманні договору факторингу та, які характеризують таку фінансову послугу.

Також, господарський суд першої інстанції зазначив, що оспорюваний договір містить предмет (п. 1) та умови щодо ціни договору, а тому твердження позивача про порушення вимог ст. 180 ГК України, є безпідставними.

ДПАТ «Будівельна компанія «Укрбуд» не погодившись з висновками, викладеними у рішенні місцевого господарського суду, подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити повністю, оскільки судом першої інстанції порушено і неправильно застосовано норми матеріального і процесуального права та висновки господарського суду першої інстанції не відповідають обставинам справи. Зокрема, в апеляційній скарзі та доповнення до неї, апелянт зазначає, що заміна кредитора (ПАТ «Лукор») новим кредитором (ТзОВ "Транс Індастрі") у справі № 5011-58/118-2012 про стягнення збитків не дозволить ДПАТ «Будівельна компанія «Укрбуд» належним чином захистити свої законні права, а саме витребувати від ПАТ «Лукор» додаткові докази, надати письмові пояснення, провести у справі судову експертизу.

Також, апелянт зазначає, що закон дозволяє передавати (відступати) саме право вимоги особи, а не ймовірність його виникнення, чи право на звернення за захистом права. А тому ймовірність виникнення права не є самим правом, а отже не є об'єктом захисту. Відповідно ПАТ «Лукор» не мало можливості передання (відступлення) права вимоги за спірним договором, оскільки товариство ще не має права вимоги, а лише ймовірність набуття такого права в разі встановлення юридичного факту спричинення шкоди винними діями ДПАТ «Будівельна компанія «Укрбуд».

Крім цього, скаржник вважає, спірний договір не містить умов щодо предмету договору та ціни, оскільки сторони не змогли навіть визначити в чому полягає вимога, яка передається та у якій сумі, а тому суперечить вимогам ч. 3 ст. 180 ГК України.

Також, скаржник вважає, що місцевим господарським судом необґрунтовано залишено поза увагою доводи позивача про порушення при укладанні договору вимог ч. 3 ст. 1079 ЦК України, п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пп. 11 п. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» щодо суб'єктного складу, оскільки оспорюваний договір про відступлення права вимоги (цесії) по своїй суті є договором факторингу, а відповідач-2 не є фінансовою установою.

У доповненні до апеляційної скарги, апелянт зазначає нову обставину щодо обґрунтування свої позовних та апеляційних вимог та вважає, що за умовами договору відповідач-1 відступає відповідачу-2 право вимоги відшкодування вартості демонтованої тепломережі та право вимоги сплати збитків, але для того щоб відповідач-2 мав законні права по стягненню збитків на відновлення демонтованої тепломережі, він повинен мати право на відновлення демонтованої тепломережі. У п. 8 договору визначено перелік документів, які відповідач-1 має передати відповідачу-2 для виконання умов договору. Але, в даному переліку відсутній документ, який би надавав право відповідачу-2 здійснювати відновлення демонтованої тепломережі. Зазначене пояснюється тим, що відповідач-1 (первісний позивач у справі № 5011-58/118-2012, яка на момент укладення оспорюваного договору перебувала в провадженні господарського суду міста Києва), не володів жодними дозвільними документами на відновлення демонтованої ділянки тепломережі, а відтак не міг відступити це право відповідачеві-2, незважаючи на те, що стягнення збитків обґрунтовано саме необхідністю відновлення демонтованої ділянки тепломережі. Таким чином, що укладаючи даний договір сторони не бажали реального настання правових наслідків, що обумовлені ним, а саме, стягнення з позивача коштів як збитків та спрямування їх на відновлення демонтованої тепломережі.

Представником відповідача-1 подано заперечення на апеляційну скаргу, в якому останній просить рішення господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення. Зокрема, відповідач-1 зазначає, що як на порушення свого матеріального права та охоронюваного законом інтересу укладенням оспорюваного договору в даній справі, позивач посилається на те, що на даний час не існує рішення суду, що набрало законної сили і відповідно до якого позивач зобов'язаний був би здійснити відшкодування вартості демонтованої теплофікаційної мережі.

Окрім того позивач зазначає, що заміна сторони у справі №5011-58/118-2012, яка розглядається господарським судом м. Києва порушує законні права та інтереси позивача, а саме позбавляючи права укласти мирову угоду та виконати свій обов'язок в натурі. Однак, відповідач-1 вважає, що вказані обставини не можуть вважатись підтвердженням порушеного права чи інтересу позивача. Таким чином судом першої інстанції об'єктивно з'ясовано відсутність порушеного права чи інтересу позивача оспорюваним правочином.

Щодо твердження позивача про позбавлення його права укласти мирову угоду у господарській справі №5011-58/118-2012, яка розглядається господарським судом м. Києва, то відповідач-1 вважає такі доводи помилковими, оскільки процесуальне право сторін на укладення мирової угоди випливає зі статті 78 ГПК України та відповідно не може бути обмежене шляхом укладення договору.

Не погоджується відповідач-1 і з твердженням апелянта щодо того, що договір про відступлення права вимоги (цесії) від 18 квітня 2013 року є договором факторингу, оскільки в оспорюваному договорі відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 р. відсутні ознаки платності, які відповідно до ст. 1077 ЦК України притаманні договору факторингу та характеризують таку фінансову послугу.

Аналогічні доводи наведено відповідачем-2 у заперечені на апеляційну скаргу, в якому останній також просить рішення господарського суду залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази, заслухавши доводи представника позивача та відповідача-1, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення, виходячи з наступного:

Як вбачається з матеріалів справи, на розгляді господарського суду міста Києва перебуває справа № 5011-58/118-2012 за позовом ТзОВ «Транс Індестрі» (якого в порядку ст. 25 ГПК України замінено правонаступником ПАТ «Лукор») до ДПАТ "Будівельна компанія "Укрбуд", за участю Прокуратури міста Києва про стягнення 9 692 014,00 грн. збитків, завданих неправомірним відчуження та ліквідацію ділянки теплофікаційної мережі від стійки 321 до стійки 451.

Окрім цього, як вбачається з матеріалів справи, між ПАТ «Лукор» (цедент) та ТзОВ «Транс Індастрі» (цесіонарій) укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року (а.с. 17).

Згідно п. 1 договору, за цим договором до цесіонарія переходить право вимагати (замість цедента) від ДПАТ "Будівельна компанія "Укрбуд" (боржник) належного реального виконання зобов'язання щодо відшкодування боржником вартості демонтованої теплофікаційної мережі Ду 600 від стійки 321 до стійки 451, інвентарний № 12577, право власності на яку визнано за ЗАТ "Лукор" (правонаступником якого є цедент) на підставі рішення господарського суду Івано-Франківської області від 08.02.2010 року у справі № 19/183-20/46-22/104.

До цесіойарія переходить право вимагати від боржника сплата суми збитків, яка буде визначена судовим рішенням про її стягнення (п. 2).

Відповідно до п. 4 договору про відступлення права вимоги (цесії), моментом переходу права вимоги цедента до цесіойарія є підписання цього договору.

За відступлення права вимоги цесіонарій сплачує цеденту винагороду в сумі, яка буде визначена додатком до цього договору та яка залежатиме від суми, визначеної відповідно до пункту 2 цього договору (п. 6).

Пунктом 8 вищенаведеного договору, сторони узгодили, що одночасно з підписанням цього договору цедент зобов'язується передати цесіонарію всі відповідні документи, з яких випливає право вимоги, що відступається ж дим договором.

Листом-повідомленням від 25.04.2013 року (а.с. 16), 15.05.2013 року відповідач-2 (цесіонарій) повідомив позивача про укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року.

Пунктом 5 постанови Пленум Верховного Суду України року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06 листопада 2009, передбачено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Тобто позивачем у справі про визнання правочину недійсним може бути заінтересована особа права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

ДПАТ "Будівельна компанія "Укрбуд" не погодившись з укладеним між відповідачами договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року, подало позов про визнання даного правочину недійсним, мотивуючи свої вимоги порушенням свого матеріального права та охоронюваного законом інтересу укладенням оспорюваного договору в даній справі. Позивач посилається на те, що на даний час не існує рішення суду, що набрало законної сили і відповідно до якого позивач зобов'язаний був би здійснити відшкодування вартості демонтованої теплофікаційної мережі. Окрім того позивач вважає, що заміна сторони у справі № 5011-58/118-2012, яка розглядається господарським судом м. Києва порушує законні права та інтереси позивача, а саме позбавляє права укласти мирову угоду та виконати свій обов'язок в натурі.

Отже, предметом позову у даній справі є визнання договору про відступлення права вимоги (цесії) недійсним, а підставою - його суперечність вимогам закону, а саме ст.ст. 512, 1077 ЦК України, ст. 180 ГК України, з посиланням на ст. 203 ЦК України.

Згідно ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Відповідно до ст. 11 ЦК України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, а також має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є лише недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Отже, в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Пунктом 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 року, встановлено, що в силу припису частини першої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205-210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину.

Водночас господарським судам необхідно враховувати, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність.

Як вбачається з матеріалів справи, останніми підтверджується, що на виконання умов оспорюваного договору його сторони вчинили всі необхідні дії, спрямовані на реальне настання правових наслідків, зумовлених цим договором, а саме: цедент (відповідач-1) передав цесіонарію (відповідач-2) всі відповідні документи, з яких випливає право вимоги, що відступається ж дим договором, новий кредитор (відповідач-2) повідомив позивача листом-повідомленням від 25.04.2013 року (а.с. 16), про укладення договору про відступлення права вимоги (цесії) від 18.04.2013 року, а також рішення господарського суду м. Києва від 29.05.2013 року задоволено клопотання позивача у справі № 5011-58/118-2012 (на час прийняття місцевим господарським судом рішення у даній справі, рішення місцевого господарського суду м. Києва від 29.05.2013 року у справі № 5011-58/118-2012, залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 11.09.2013 року) та здійснено заміну ПАТ "Лукор" на його правонаступником - ТзОВ "Транс Індастрі".

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому, особа повинна використовувати належні способи захисту, зокрема, наведені ст. 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.

Окрім вищенаведеного, в обґрунтування доводів позовних вимог позивач зазначає, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги від 18 квітня 2013 року є договором факторингу, оскільки п. 6 оспорюваного договору, встановлено, що за відступлення права вимоги цесіонарій сплачує цеденту винагороду в сумі, яка буде визначена додатком до цього договору та яка залежатиме від суми, визначеної відповідно до пункту 2 цього договору, а оскільки ТзОВ "Транс Індастрі" (цесіонарій) не є фінансовою установою, то вказаний договір суперечить ст. 1077 ЦК України.

Однак, місцевий господарський суд обґрунтовано зазначив, що позивач помилково ототожнює оспорюваний договір про відступлення права вимоги із договором факторингу, виходячи з наступного:

Відповідно до ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою зокрема внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Частиною 3 ст. 656 ЦК України встановлено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.

В той же час відповідно до ч. 1 ст. 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Тобто договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

В оспорюваному договорі відступлення права вимоги від 18.04.2013 р. відсутні ознаки платності, які відповідно до ст. 1077 ЦК України притаманні договору факторингу та характеризують таку фінансову послугу. Таким чином, з огляду на обставини відсутності зі сторони ТзОВ "Транс Індастрі" будь-якого фінансування діяльності відповідача-1 в обмін на передачу права вимоги, твердження позивача про те, що оспорюваний договір є договором факторингу, не ґрунтується на матеріалах справи та є помилковим.

Такий висновок місцевого господарського суду спростовує доводи апелянта, наведені в апеляційній скарзі.

Також, погоджується колегія суддів і з висновком місцевого господарського суду про необґрунтованість тверджень позивача щодо суперечності оспорюваного договору вимогам ст. 180 ГК України, оскільки у п. 1 оспорюваного договору зазначено його предмет, а у п. 6 зазначені умови щодо ціни договору.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що матеріали справи не містять посилань на фактичне порушення прав позивача з боку відповідачів внаслідок укладення спірного договору та позивачем не подано належних та допустимих доказів на підтвердження фактів порушення його права.

Щодо покликання апелянта в додаткових письмових поясненнях до апеляційної скарги на фіктивність укладеного договору про відступлення права вимоги від 18 квітня 2013 року (ст. 234 ЦК України), то колегія суддів такі доводи до уваги не приймає, оскільки останні в позовній заяві не були заявлені позивачем як підстави позову та не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23 березня 2012 року № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Твердження апелянта про порушення і неправильне застосування місцевим господарським судом норм законодавства при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для скасування законного та обґрунтованого рішення, колегія суддів не вбачає. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків викладених у рішенні місцевого господарського суду, а тому колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013 року у даній справі залишити без змін, апеляційну скаргу ДПАТ «Будівельна компанія «Укрбуд» - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в порядку та строки, встановлені ст.ст. 109, 110 ГПК України.

Головуючий - суддя Кордюк Г.Т..

суддя Давид Л.Л.

суддя Гриців В.М.