Ухвала

від 11.09.2013 по справі 2а-2793/12/2070

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" вересня 2013 р. м. Київ К/9991/66438/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Кошіля В.В., Моторного О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «СДМ-ГРУПП»

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2012 року

у справі № 2а-2793/12/2070

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «СДМ-ГРУПП» (далі - позивач, ТОВ «СДМ-ГРУПП»

до Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області (далі - відповідач, Основ'янська МДПІ)

про скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.04.2012 року адміністративний позов задоволено повністю: скасовано податкове повідомлення-рішення від 29.08.2011 року № 00003721520, прийняте Державною податковою інспекцією у Червонозаводському районі м. Харкова, правонаступником якої є Основ'янська МДПІ.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2012 року постанова Харківського окружного адміністративного суду від 24.04.2012 року скасована та прийнята нова постанова, якою відмовлено у задоволені позовних вимог позивача.

Не погоджуючись з судовим рішенням апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Вважає, що рішення суду апеляційної інстанції було прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідач в своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 222 Кодексу адміністративного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинство України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому засіданні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини другої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, але при цьому може встановлювати порушення норм матеріального чи процесуального права, на які не було посилання в касаційній скарзі.

Судами попередніх інстанцій встановлені наступні фактичні обставини справи.

Фахівцями Державної податкової інспекції у Червонозаводському районі м. Харкова в серпні 2011 року проведено документальну виїзну перевірку позивача з питань виявленої недостовірності даних, що містяться у податкових деклараціях з податку на додану вартість за лютий, березень 2010 року.

За наслідками перевірки складено акт від 15.08.2011 року № 3448/15-215/32337105, згідно висновків якого встановлено порушення ч. 1 ст. 203 , ст. 215 , п. 1 ст. 216 , ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів по придбанню товарів, робіт та послуг за період лютий, березень 2010 року, порушення п. 11 розділу XX «Перехідні положення» та абз. 2 п. 201.10 ст. 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України), відсутність об'єктів, які підпадають під визначення ст. 198 ПК України , а саме: завищення податкового кредиту всього в сумі 32 421,00 гривня, у тому числі за лютий 2010 року на суму 2655,00 гривень, за березень 2010 року на суму 29 766,00 гривень.

На підставі зазначеного акту перевірки відповідачем прийнято оскаржуване в даній справі податкове повідомлення-рішення від 29.08.2011 року № 00003721520, згідно якого позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 32 421,00 гривня та застосовано штрафні (фінансові) санкції на суму 8105,25 гривень.

Вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги повністю, суд першої інстанції, виходив з того, що доводи відповідача про відсутність реального характеру відповідних операцій суду не доведено та вони не підтверджується матеріалами справи. Разом з тим, матеріали справи не містять жодних доказів наявності між позивачем та його контрагентом при здійсненні угоди взаємоузгоджених дій, спрямованих на порушення існуючого в державі суспільного ладу або моральних засад. Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця, а наявність порушень ведення бухгалтерського обліку, вимог податкового обліку або інші порушення умов ведення господарської діяльності контрагента не може бути підставою для позбавлення права добросовісного платника податку на додану вартість на віднесення сплачених ним у ціні наданих послуг відповідних сум податку на додану вартість до податкового кредиту за умови, що він виконав усі передбачені законом умови щодо цього.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, виходив з того, що позивачем не надано доказів фактичного переміщення товару зі складу контрагента до складу позивача та доказів подальшого переміщення товару при реалізації іншим контрагентам та дійшов висновку, що відсутність документів, що підтверджують переміщення товару ставить під сумнів реальність укладених позивачем договорів.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає такий висновок суду апеляційної інстанції помилковим та погоджується з висновками суду першої інстанції, який задовольняючи адміністративний позов повністю, виходив з наступного.

Так, судом першої інстанції встановлено, що між ПП «Промінком» та позивачем 17.02.2010 року укладено договір купівлі-продажу № 1702/1, згідно умов якого ПП «Промінком» (за договором - продавець) зобов'язався передати у власність позивача (за договором - покупець) товар на умовах договору, а позивач зобов'язувався прийняти та сплатити товар.

На виконання вказаного договору зазначений контрагент у перевіряємому періоді поставив позивачу товар, видав податкові накладні, а позивач здійснив оплату цього товару.

Крім того, судом першої інстанції, досліджуючи первинні документи встановив, що товар, придбаний позивачем у ПП «Промінком» реалізовано в межах власної господарської діяльності іншим суб'єктам господарювання - ФОП Бондаренко Н.О., ТОВ «Завод підйомних машин та металоконструкцій», ТОВ «Енергоконсалтинг ХХІ», ТОВ «Веста індастріал», ТОВ «Адепт-промсистеми», ТОВ «КНАУФ ГИПС ДОНБАС», ЗАТ «Кримський ТИТАН».

В зв'язку з наведеним, суд першої інстанцій правомірно зауважив, що в даній справі доводи відповідача про відсутність реального характеру відповідних операцій суду не доведено та вони не підтверджується матеріалами справи.

Крім того, судом першої інстанції правомірно не взяті до уваги доводи відповідача щодо не зазначення в податкових накладних, наданих до перевірки, номеру та дати договору, в зв'язку з якими їх було виписано, оскільки згідно акту перевірки від 15.08.2011 року № 3448/15-215/32337105 такі доводи не наводяться, а підставою для визнання неправомірним формування податкового кредиту в даній справі стало визнання нікчемними господарських правовідносин позивача з ПП «Промінком» в зв'язку із встановленою податковими органами неможливістю ведення останнім господарської діяльності.

Разом з тим, судом першої інстанцій встановлено, що матеріали справи не містять жодних доказів наявності між позивачем та його контрагентом при здійсненні угоди взаємоузгоджених дій, спрямованих на порушення існуючого в державі суспільного ладу або моральних засад.

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що позивачем отримано від його контрагента належним чином оформлені податкові накладні на всю кількість продукції, яка оплачена позивачем в повному обсязі грошовими коштами, в тому числі з урахуванням суми податку на додану вартість.

Сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі у разі ухилення від сплати) при фактичному здійсненні господарської операції не впливає на податковий кредит покупця і суму бюджетного відшкодування.

Тобто покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця, а наявність порушень ведення бухгалтерського обліку, вимог податкового обліку або інші порушення умов ведення господарської діяльності контрагента не може бути підставою для позбавлення права добросовісного платника податку на додану вартість на віднесення сплачених ним у ціні наданих послуг відповідних сум податку на додану вартість до податкового кредиту за умови, що він виконав усі передбачені законом умови щодо цього.

Відповідно до приписів п.п. 198.1 ст. 198 ПК України , право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п.п. 198.3. зазначеної статті податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу , та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу , протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу .

Відповідно до п. 201.4 ст. 201 ПК України податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.

Згідно п. 201.10 ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

При цьому, відповідно до п. 201.8 ст. 201 ПК України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу .

Аналізуючи положення ПК України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту витрати зі сплати податку за відсутності податкової накладної, або за наявності податкової накладної, оформленої з порушенням положень ст. 201 Кодексу.

Згідно ст. 201 ПК України підставою для відповідальності платника податку є не підтвердження сум податку, включеного до податкового кредиту, на момент перевірки платника податку. Інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку чинне законодавство не передбачає.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачем податковий кредит в даній справі сформований на підставі сплачених сум ПДВ від господарських операцій, які підтверджені документально та є належним чином виконані, та в подальшому правомірно відповідні суми заявлені до бюджетного відшкодування.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем при його прийнятті, невірно застосовано норми чинного законодавства при неповному та неправильному встановленні всіх дійсних обставин справи, в зв'язку з чим воно підлягає скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ст. 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Колегія суддів, враховуючи наведене, приходить до висновку, що прийнята апеляційним судом ухвала про відмову в задоволенні заяви підлягає скасуванню, а ухвала суду першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 220 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України , колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «СДМ-ГРУПП» - задовольнити.

Харківського апеляційного адміністративного суду від 12.07.2012 року у справі № 2а-2793/12/2070 - скасувати.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 24.04.2012 року у справі № 2а-2793/12/2070 - залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: В.В. Кошіль

О.А. Моторний