Постанова

від 18.09.2013 по справі 922/2493/13

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "17" вересня 2013 р.                                                           Справа № 922/2493/13             Колегія суддів у складі: головуючий суддя Пелипенко Н.М., суддя Камишева Л.М. , суддя  Тихий П.В. при секретарі Новікової Ю.В.. за участю представників: прокурора – Овсянніков С.В., посвідчення № 019218 від 31.07.2013 р.; позивача – не з'явився; відповідача – не з'явився; розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника прокурора Харківської області (вх. № 2597Х/1-28) на рішення Господарського суду Харківської області від « 29» липня 2013 року у справі № 922/2493/13   за позовом Прокурора Червонозаводського району м. Харкова в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області, м. Харків; до Приватного підприємства "Ніка", м. Харків; про розірвання договору, виселення та стягнення 40988,55 грн., - ВСТАНОВИЛА: В червні 2013 року прокурор Червонозаводського району м. Харкова в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до ПП "Ніка", про розірвання договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року;  стягнення заборгованості по орендній платі в сумі 18457,97 грн. та пені у сумі 22530,58 грн;  виселення відповідача з займаних нежитлових приміщень у будівлі навчально-виробничих майстерень (перший поверх), загальною площею 200,0 кв.м., які розміщені за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 26; про зобов'язання передати вищевказані нежитлові приміщення позивачу. Рішенням господарського суду Харківської області від 29.07.2013 року (суддя Калініченко Н.В.) позов задоволено частково. Стягнуто з Приватного підприємства "Ніка" на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області заборгованість по орендній платі за договором оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року в сумі 18457,97 грн. та пеню в сумі  2403,45 грн. В частині стягнення пені в розмірі 20127,13 грн. відмовлено. В решті позову  відмовлено. Зазначене рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог мотивовано тим, що в період з липня 2011 року по березень 2013 року у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем з орендної плати в сумі 18457,97 грн; оскільки вказана сума заборгованості, станом на момент розгляду справи не сплачена відповідачем, позовні вимоги в цій частині були задоволені. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про розірвання договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, а також в частині виселення відповідача з займаних нежитлових приміщень та зобов'язання відповідача передати нежитлові приміщення, що були об'єктом оренди, господарський суд першої інстанції виходив з того, що договір оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року на момент подачі позову до суду вже припинив свою дію. Частково задовольняючи  вимоги  про   стягнення  пені на суму 2403,45 грн., господарський суд зазначив, що позивачем розрахунок пені здійснений без врахування положень Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а також без врахування строків позовної давності. Крім того, оскільки договір оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року припинив свою дію ще до моменту подачі позову до суду, а саме, 31 березня 2013 року, нарахування пені за період з 11 квітня 2013 року по 22 квітня 2013 року в розмірі 1107,48 грн. місцевий господарський суд визнав необґрунтованим. Заступник прокурора Харківської області із вказаним рішенням місцевого господарського суду не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати наведене рішення в частині відмови у стягненні пені в розмірі 20127,13 грн., прийняти в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Апеляційну скаргу обґрунтовує  порушення норм матеріального права, що полягають у наступному. По-перше, прокурор не погоджується з тим, що судом до спірних правовідносин було застосовано положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань». По-друге, прокурор зазначає про те, що судом було застосовано позовну давність в один рік щодо вимог про стягнення пені за відсутності заяви відповідача. По-третє, прокурор зазначив, що судом необґрунтовано відмовлено у стягненні пені за період з 11.04.2013 року по 22.04.2013 року в розмірі 1107,48 грн. через припинення договору  оренди. В судовому засіданні прокурор апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити. Представник позивача в своїх письмових поясненнях та в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги прокурора, просив апеляційну скаргу задовольнити. Відповідач  відзив  на  позовну  заяву  не  надав, представник  відповідача в судове засідання не з*явився, хоча належним чином був повідомлений про  місце та час розгляду справи. Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, дійшла висновку про необхідність відкладення розгляду справи на 17.09.2013 року, з метою забезпечення всебічного, повного та об*єктивного дослідження усіх матеріалів справи. В судове  засіданні 17.09.2013 року  з*явився   прокурор,  який  підтримує   апеляційну  скаргу, представник  позивача  в  судове засідання не   з*явився. Представник відповідача своїм правом на участь в судовому засіданні  знов не скористався, свого представника до суду не направив, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлявся належним чином, про що свідчить наявне в матеріалах справи повідомлення про вручення відповідачеві поштового відправлення Харківського апеляційного господарського суду. На думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі  матеріалів достатніх для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Крім того,   судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, ознайомлення з матеріалами справи, зняти з них копії, надання  доказів тощо). Беручи до уваги, що відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд, згідно зі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, розглядає справу за наявними матеріалами. Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги, вислухавши пояснення прокурора і представника позивача, та перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне. 06 січня 2005 року між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Харківській області (позивачем) та Приватним підприємством "Ніка" (відповідачем) був укладений договір оренди № 1407-Н (далі за текстом - договір), відповідно до пункту 1.1. якого позивач передав, а відповідач прийняв в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення у будівлі навчально-виробничих майстерень (перший поверх), загальною площею 200,0 кв.м., які розміщені за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 26, що знаходяться на балансі Харківського Індустріально-педагогічного технікуму. Вартість зазначених приміщень визначена згідно з експертною оцінкою за станом на 07 липня 2004 року і становить 87100 грн. Факт передачі приміщень в оренду підтверджується актом приймання-передачі орендованого майна, підписаним сторонами 06 січня 2005 року, який є додатком № 2 до договору. Відповідно до пунктів 3.1-3.2 договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року №786 зі змінами, і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (останній місяць, по якому є інформація про індекс інфляції - грудень 2004 року, 781,10 грн. (згідно додатку № 3). Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Згідно з пунктом 3.3. договору, орендна плата перераховується відповідачем щомісячно, до 10 числа місяця, наступного за звітним, відповідно до вимог діючої Методики у наступному порядку - безпосередньо до Державного бюджету на рахунки, визначені фінансовими органами - у розмірі 50%; на рахунок, визначений балансоутримувачем - у розмірі 50%. Пунктом 5.2. договору передбачено, що відповідач повинен своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату, а також всі податки і збори, передбачені законодавством України. Згідно пункту 5.6. договору відповідач повинен щомісячно, до 12 числа місяця наступного за звітним, надавати регіональному відділенню ФДМУ по Харківській області інформацію про перерахування орендної плати до Державного бюджету. 31 травня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду №1 до договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, згідно з якою сторони погодили викласти пункт 3.3. договору в наступній редакції: "Орендна плата перераховується орендарем щомісячно, до 10 числа місяця, наступного за звітним, відповідно до вимог діючої Методики, у наступному порядку: безпосередньо до Державного бюджету на рахунки, визначені фінансовими органами у розмірі 70 %, на рахунок, визначений Балансоутримувачем - у розмірі 30%. 25 грудня 2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 2 до договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, в якій вказано, що пункт 3.1. договору добавлено абзацом такого змісту: "Орендна плата за базовий місяць перерахунку оренди грудень 2006 року - 1443,00 грн. (місяць, рік). Орендна плата за перший місяць оренди з перерахунком - січень 2007 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць перерахунку на індекс інфляції за січень 2007 року (місяць, рік) (розрахована згідно з додатком № 1 до цієї додаткової угоди). Також, у вищевказаній додатковій угоді № 2 зазначено, що додаткову угоду № 1 від 31 травня 2007 року до договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року слід вважати такою, що втратила чинність. Як вбачається з матеріалів справи, позивач свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, як свідчить акт приймання-передачі орендованого майна від 06 січня 2005 року, надав відповідачу приміщення в оренду. В свою чергу відповідач, як зазначає прокурор в позовній заяві, свій обов'язок щодо своєчасної сплати орендної плати виконував не належним чином. Як випливає з наданого розрахунку заборгованості з орендної плати, в період з липня 2011 року по березень 2013 року у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем з орендної плати в сумі 18457,97 грн. Вказана сума заборгованості, станом на момент розгляду справи залишається не сплаченою відповідачем. Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків;  договір є відплатним,  якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України, ст. 173 Господарського кодексу України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Згідно ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Згідно ч. 1 ст. 13 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передача об'єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. Відповідно до ст. 286 Господарського кодексу України, орендна плата це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі. Крім того, згідно ч. 3 ст. 18 та ч. 3 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі, строки  внесення   орендної  плати визначаються  у договорі. Відповідно до ч. 5 ст. 762 Цивільного кодексу України, плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. За змістом ст. 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 525-526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається. Зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Враховуючи викладене, та те, що відповідачем до матеріалів справи не надано доказів сплати орендної плати за користування приміщеннями, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов вірного та законного висновку про те, що позовні вимоги прокурора та позивача в частині стягнення  заборгованості по орендній платі в сумі 18457,97 грн. є правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню. Розглядаючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені за несвоєчасну сплату орендної плати в сумі 22530,58 грн., колегія суддів зауважує наступне. Так, у відповідності до пункту 3.5 договору сторонами була встановлена відповідальність відповідача за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у вигляді пені у розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати. За розрахунками позивача, наданими до матеріалів справи, відповідач повинен сплатити пеню за прострочення грошового зобов`язання по сплаті орендної плати в сумі 22530,58 грн. за період з 11 серпня 2011 року по 22 квітня 2013 року. Вирішуючи питання про наявність або відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та вимог апеляційної скарги, колегія суддів звертає увагу на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки. Згідно приписів ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. В пункті 5.2 договору сторонами обумовлено, що у разі несвоєчасного перерахування орендної плати до Державного бюджету або перерахування її не в повному обсязі орендар (відповідач) повинен сплачувати пеню в розмірі 0,5% від суми за кожний день прострочення, включаючи день оплати. В той же час, у відповідності до ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Як вірно зазначив місцевий господарський суд, розрахунок пені був здійснений позивачем без врахування положень Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Як вбачається з матеріалів справи, при нарахуванні пені позивач керувався лише умовами пункту 5.2 договору, залишивши поза увагою імперативні приписи статті 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” щодо граничного розміру пені. Доводи, викладені в апеляційній скарзі прокурора, про те, що положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", враховуючи положення преамбули вказаного закону, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин колегія суддів вважає такими, що ґрунтуються на довільному тлумаченні чинного законодавства, з огляду на таке. Згідно з преамбулою Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності. Дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб'єктів переказу грошей через платіжні системи. В обґрунтування своєї позиції по справі прокурор посилається на те, що оскільки умовами договору передбачено обов'язок відповідача сплачувати орендну плату в тому числі і до Державного бюджету України, то положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не можуть бути застосовані до спірних правовідносин, оскільки дія цього закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, а тому, на думку прокурора, позивач вірно нарахував пеню за ставкою 0,5% від суми за кожний день прострочення, відповідно до умов договору, тобто за ставкою більшою ніж максимальний розмір пені, передбачений статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Проте, з такою правовою позицією прокурора погодитись не можна. Для правильного вирішення спору в цій частини, враховуючи те, що умовами договору було передбачено обов'язок відповідача сплачувати частину орендної плати до Державного бюджету України, а також для вирішення питання щодо сфери застосування Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", колегія суддів вважає необхідним звернутись до положень Бюджетного кодексу України. Відповідно до п. 41 ст. 2 Бюджетного кодексу України платіж це - виконання бюджетних, боргових, гарантійних чи податкових зобов'язань, що виникли в поточному або попередніх бюджетних періодах. В той же час, згідно п. 7 ст. 2 Бюджетного кодексу України бюджетне зобов'язання це - будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому; В свою чергу п. 6 ст. 2 Бюджетного кодексу встановлено, що бюджетне асигнування це - повноваження розпорядника бюджетних коштів, надане відповідно до бюджетного призначення, на взяття бюджетного зобов'язання та здійснення платежів, яке має кількісні, часові та цільові обмеження. Крім того, за умовами п. 12-1 ст. 2 Бюджетного кодексу України боргове зобов'язання це - зобов'язання позичальника перед кредитором за кредитом (позикою), що виникло внаслідок випуску і розміщення боргових цінних паперів та/або укладання кредитних договорів; Враховуючи вищевикладені положення Бюджетного кодексу України, колегія суддів звертає увагу на те, що оскільки відповідач не є розпорядником бюджетних коштів, він не може мати повноважень бюджетного асигнування, що в свою чергу свідчить про те, що він не має бюджетних зобов'язань, як не має і боргових зобов'язань у розумінні Бюджетного кодексу України, оскільки спір виник внаслідок невиконання умов договору оренди, а не договору кредиту (позикою) що виникло внаслідок випуску і розміщення боргових цінних паперів та/або укладання кредитних договорів. Таким чином, оплата орендної плати, враховуючи положення Бюджетного кодексу України, навіть якщо частина орендної плати за умовами договору повинна перераховуватись до Державного бюджету України за своєю правовою природою, не є платежем до бюджету, оскільки не направлена на виконання бюджетних, боргових, гарантійних чи податкових зобов'язань. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів зазначає, що спірні правовідносини підпадають під дію Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", оскільки ці правовідносини виникли не за обставин несвоєчасної сплати податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, тобто не за обставин, на які не поширюється Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань". Крім того, відповідно до преамбули Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", його дія регулює договірні правовідносини щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань між підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та господарювання, тобто Закон підлягає застосуванню і у тому випадку, коли стороною у правовідносинах є державний орган. Таким чином, колегія суддів констатує, що до спірних правовідносин щодо нарахування пені слід застосовувати положення Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", а доводи  викладені в апеляційної скарзі, в цій частині, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства. Колегія суддів зазначає, що обмеження максимального розміру пені за порушення грошових зобов`язань встановлено спеціальним законом, яким є Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", в преамбулі якого зазначено, що він регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачено, що розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Частиною 2 статті 343 Господарського Кодексу України встановлено, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Таким чином, граничний розмір пені, який не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, визначений спеціальним законом, положення якого не встановлюють обмежень щодо визначення сторонами в договорі розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Тотожна правова позиція викладена і в постанові Вищого господарського суду України від "29" вересня 2011 року у справі № 16/137-10. З огляду на положення частини шостої статті 231, частини другої ст. 343 Господарського кодексу України та ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" яким би способом не визначався в договорі оренди (найму) розмір пені за прострочення платежу за відповідним зобов'язанням, стягнуто може бути лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислена з урахуванням подвійної облікової ставки Національного банку України. Аналогічна правова позиція викладена і в пункті 5.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду № 12 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна» та знайшла своє відображення і в судовій практиці, зокрема, в Постанові Вищого господарського суду України від 11.04.2012 року у справі № 23/309. Вказана правова позиція також підтверджена висновками Верховного суду України. Відповідно до пункту 3 абз. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-06/224/2012 «Про доповнення до Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів", за змістом Закону від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» визначений у договорі розмір пені за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання не може перевищувати розміру подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня (постанова Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 р. у справі № 3-114гс11; постанова Верховного Суду України від 7 листопада 2011 р. у справі № 3-121гс11). Відповідно до вимог статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України. Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком місцевого господарського суду про те, що стягненню підлягає лише пеня, розмір якої не перевищує подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, а не пеня, розмір якої визначено договором у розмірі 0,5% від суми, що підлягає сплаті. Щодо строків нарахування пені, колегія суддів вважає необхідним зазначити наступне. Як вже було вказано, у відповідності до пункту 3.5 договору сторонами була встановлена відповідальність відповідача за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань у вигляді пені у розмірі 0,5% від суми заборгованості за кожний день прострочення, включаючи день оплати. Відповідно до ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. Таким чином положення ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України застосовується до відповідних правовідносин, якщо інше не встановлено законом або договором. Оскільки умовами укладеного між сторонами договору оренди встановлено можливість стягнення пені за кожний день прострочення, включаючи день оплати, строки нарахування пені визначені позивачем у відповідності до чинного законодавства. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого господарського суду України від 03.04.2013 року у справі № 5011-12/11851-2012. Щодо застосування місцевим господарським судом позовної давності в один рік щодо вимог про стягнення пені за відсутності заяви відповідача, колегія Харківського апеляційного господарського суду зазначає наступне. Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 258 Цивільного кодексу України для  окремих  видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю; позовна давність в один рік  застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до вимог ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Слід також зазначити, що відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду №10 від 29.05.2013 року «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою. Суддя не повинен з власної ініціативи зазначати про сплив позовної давності. Враховуючи викладене, а також те, що в матеріалах справи відсутня заява відповідача про застосування позовної давності, колегія суддів дійшла висновку про те, що позовна давність до спірних правовідносин застосована господарським судом першої інстанції із порушенням норм матеріального права, а саме - ч. 3 ст.  267 Цивільного кодексу України. Щодо доводів місцевого господарського суду про те, що оскільки договір оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року припинив свою дію ще до моменту подачі позову до суду, а саме, 31 березня 2013 року, нарахування пені за період з 11 квітня 2013 року по 22 квітня 2013 року в розмірі 1107,48 грн. є необґрунтованим, колегія суддів зазначає наступне. Згідно ч. 2 ст. 202 Господарського кодексу України господарське   зобов'язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином;  зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов'язання; у разі поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. В правового аналізу наведеної норми права вбачається, що припинення договору за відсутності виконання зобов'язання за таким договором, проведеним належним чином не є підставою припиненням зобов'язання відповідача щодо сплати пені за несвоєчасну оплату орендної плати. Враховуючи викладене, місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені за період з 11 квітня 2013 року по 22 квітня 2013 року залишив поза увагою імперативні приписи частини 2 статті 202 Господарського процесуального кодексу України. Підсумовуючи вищевикладені міркування щодо розміру пені, що підлягає стягненню, відсутності заяви відповідача, та у зв'язку з цим – відсутності підстав для застосування позовної давності, та необґрунтованості відмови у задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені за період з 11 квітня 2013 року по 22 квітня 2013 року, колегія суддів дійшла наступного висновку. Позовні вимоги щодо стягнення пені в сумі 22530,58 грн. підлягають задоволенню частково – на суму 2602,45 грн., яка розрахована колегією суддів за період з 11.08.2011 року 22.04.2013 року, без застосування позовної давності, з урахуванням максимального розміру пені, що встановлений статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", тобто - подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Щодо позовних вимого про розірвання договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, виселення Приватного підприємства "Ніка" з займаних нежитлових будівель у будівлі навчально-виробничих майстерень (перший поверх), загальною площею 200,0 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 26, та передачу зазначених приміщень позивачу, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до пункту 10.1. договору, цей договір було укладено строком на 11 місяців, з 06 січня 2005 року до 16 грудня 2005 року включно. Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Згідно із ст. 764 Цивільного кодексу України у разі, якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку дії договору найму, то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором. Таким чином, з огляду на вищевикладене, а також враховуючи відсутність будь-яких заперечень з боку сторін договору, дію договору було подовжено. Пунктом 10.3. договору сторони погодили, що цей договір може бути розірвано в односторонньому порядку у випадках порушення орендарем зобов'язань в частині несплати орендних платежів упродовж 3-х місяців, повної відмови від договору, у разі невикористання об'єкту. Згідно пункту 10.11 договору, чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; банкрутства орендаря; розірвання за погодженням сторін або достроково за рішенням господарського суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. Положеннями ст. 785 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі припинення договору найму на наймача покладено обов'язок негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Статтею 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря, останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Згідно з ч. 2 ст. 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом),  який  підписується  сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється. Суд зазначає, що аналіз вказаної норми свідчить, що особа на підтвердження виконання зобов'язання за договором найму вправі в судовому порядку вимагати передачі їй майна, що було предметом договору, за актом приймання-передачі. Як вбачається з матеріалів справи, 31 березня 2013 року сторонами було підписано акт приймання-передачі орендованого майна по договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, відповідно до якого відповідач передав, а позивач прийняв окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення у будівлі навчально-виробничих майстерень (перший поверх), загальною площею 200,0 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 26. Таким чином, саме 31 березня 2013 року вищевказаний договір припинив свою дію, отже, зобов'язання сторін за цим договором припинились у відповідності до статті 653 Цивільного кодексу України. Приймаючи до уваги те, що договір оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року на момент подачі позову до суду вже припинив свою дію, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про те, що позовні вимоги прокурора в частині розірвання договору оренди № 1407-Н від 06 січня 2005 року, а також в частині виселення відповідача з займаних нежитлових приміщень у будівлі навчально-виробничих майстерень (перший поверх), загальною площею 200,0 кв.м., які розташовані за адресою: м. Харків, вул. Кооперативна, 26, та зобов'язання відповідача передати нежитлові приміщення, що були об'єктом оренди, позивачу, не підлягають задоволенню, оскільки були заявлені безпідставно. Колегія суддів зазначає, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги норм процесуального права і всебічно перевіривши обставини, вирішив  справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, та при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні  відносини, або виходячи із загальних засад та змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені  обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом  обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку  всіх доказів. Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд допустив порушення норм матеріального права, у зв'язку з чим це рішення підлягає частковому скасуванню, а апеляційна скарга прокурора – частковому задоволенню. Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 49, 99, 101, 102, п. 4 ст. 103, п. 4 ст. 104, 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, - ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу прокурора задовольнити частково. Рішення Господарського суду Харківської області від 29 липня 2013 року у справі № 922/2493/13 змінити. Вкласти резолютивну частину рішення в частині стягнення пені у наступній редакції. Стягнути з Приватного підприємства "Ніка" (61157, м. Харків, вул. Селянська, б. 34, кв. 13, код ЄДРПОУ 30884351) на користь Регіонального відділення Фонду державного майна України по Харківській області  (61024, м. Харків, вул. Гуданова, 18, код ЄДРПОУ 23148337) пеню в сумі  2602,45 грн. В частині стягнення пені в розмірі 19928,13 – відмовити. В іншій частині рішення залишити без змін. Стягнути з Приватного підприємства "Ніка" (61157, м. Харків, вул. Селянська, б. 34, кв. 13, код ЄДРПОУ 30884351 на користь Державного бюджету України (одержувач платежу - УДК у Дзержинському районі м. Харкова, банк одержувача - Головне управління Державного казначейства України у Харківській області, код банка одержувача - 851011, код класифікації доходів бюджету - 22030001, номер рахунку - 31216206782003) судовий збір за подання позову у розмірі 1720,50 грн. та судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 860,25 грн. Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні судові накази. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України через Харківський апеляційний господарський суд. Повний текст постанови складений та підписаний 19.09.2013 р. Головуючий суддя                                                                    Пелипенко Н.М. Суддя                                                                                           Камишева Л.М.   Суддя                                                                                           Тихий П.В.