Постанова

від 20.09.2013 по справі 804/8734/13-а

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2013 р. Справа № 804/8734/13-а Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіСтепаненко В.В. при секретаріНовченко Є.Ю. за участю: представника позивача представника відповідача ОСОБА_3, Туркіної А.С. розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 до Новомосковської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Новомосковської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень №0002561702 та №0002571702 від 06.06.2013 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач не погоджується з викладеними в акті перевірки висновками про порушення ним податкового законодавства, вважає, що пода ткові повідомлення-рішення, винесені за результатами перевірки, є безпідставними та суперечать діючому пода тковому законодавству, а тому підлягають скасуванню з підстав, викладених у позовній заяві та поясненнях.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач позов не визнав, надав до суду письмові заперечення, зазначивши, що висновки про вчинені позивачем порушення, зроблені в акті перевірки, відповідають фактичним обставинам, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення винесено правомірно, в межах повноважень та на підставі законодавства України. Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши наявні документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Новомосковською об'єднаною державною податковою інспекцією Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області проведено документальну планову виїзну перевірку фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 01.07.2010 року по 31.12.2012 року, за результатами якої складено акт від 24.05.2013 року №191/172/НОМЕР_1.

На підставі висновків акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0002561702 від 06.06.2013 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на доходи фізичних осіб у розмірі 3 700 651,87 грн., та податкове повідомлення-рішення №0002571702 від 06.06.2013 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок на додану вартість у сумі 53 573,34 грн.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно висновків акту перевірки відповідачем було встановлено, що правочини, укладені фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 з ПП «Автопорт» (код ЄДРПОУ 31791519), ПП «Дакар» (код ЄДРПОУ 30242420), ТОВ «Тріал-Інвест» (код ЄДРПОУ 36717760), ТОВ «Авроратрейд» (код ЄДРПОУ 37231609), ТОВ «Айвар-МС» (код ЄДРПОУ 37426854), ТОВ «Аван-Тайм» (код ЄДРПОУ 37426833), ТОВ «Хорс-Енерджи» (код ЄДРПОУ 37435298) відповідно до ч.1, 5 ст.203, ч.1, 2 ст.215 Цивільного кодексу України є нікчемними та недійсними, так як не спричиняють реального настання правових наслідків, передбачених ст.665, 662, 656 Цивільного кодексу України і в силу ст.216 Цивільного кодексу України не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Як підставу нікчемності правочинів податковий орган наводить статтю 228 Цивільного кодексу України.

Відповідно до положень статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У відповідності до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України закріплено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що відповідно до презумпції правомірності правочину всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлена судом.

Суд зазначає, що при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування. Акт перевірки не містить жодних посилань та доказів, з яких підстав відповідач вважає угоди, здійснені позивачем, нікчемними правочинами, а також не доводить умислу позивача на порушення публічного порядку та не містить посилання на те, в чому таке порушення полягає.

Крім того, чинним законодавством не передбачено право податкового органу щодо встановлення висновків в актах перевірки про нікчемність правочинів, укладених чи неукладених суб'єктами господарювання, при перевірці їх господарської діяльності або визнання їх такими, що не відповідають закону, в тому числі вимогам статей 665, 662, 656 Цивільного Кодексу України в актах перевірки.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку про безпідставність та необґрунтованість висновку податкового органу щодо визначення правочинів позивача як таких, що не спрямовані на реальне настання правових наслідків.

Відповідно до пункту 44.1 статті 41 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Згідно статті 1 Закону України від 16.07.1999 року №996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Отже, для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо), які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Взаємовідносини позивача з ТОВ «Автопорт», ТОВ «Тріал Інвест», ТОВ «Авроратрейд», ПП «Дакар», ТОВ «Айвар МС», ТОВ «Аван-Тайм», ТОВ «Хорс-Енерджи» за період II півріччя 2010 року - 2012 рік ґрунтувались на укладених господарських договорах.

Придбання позивачем товарів та існування фактів поставок цих товарів підтверджується первинними документами, що відповідають положенням Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», які надавались для перевірки відповідачу та були долучені до матеріалів справи, а саме видатковими та податковими накладними; оплата за товар підтверджується банківськими виписками, квитанціями до прибуткових касових ордерів.

Суд звертає увагу, що акт перевірки не містить обставин про встановлення будь-яких недоліків первинних бухгалтерських документів, наданих позивачем.

Як вбачається з акту перевірки, твердження Новомосковської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про безтоварність операцій позивача ґрунтуються на відсутності у контрагентів необхідних трудових ресурсів, виробничих потужностей транспортних засобів та торгівельного обладнання, що дає змогу ставити під сумнів факт здійснення суб'єктом господарювання задекларованого основного виду діяльності.

Крім того, відповідач вказує на відсутність фактичного здійснення господарських операцій у зв'язку з тим, що ФОП ОСОБА_5 не було надано документів, які підтверджують транспортування (перевезення) товару від вищевказаних контрагентів до позивача, а саме договори перевезення, транспортного експедирування та документи про їх виконання (товарно-транспорті накладні тощо), довіреності.

Проте суд не погоджується з таким висновком податкового органу з огляду на наступне.

Так, судом встановлено, що транспортування товару від контрагентів до позивача відбувалось позивачем транспортом на підставі договорів позики транспортного засобу. Вказане підтверджується первинними документами та встановлено в акті перевірки (а.с.28 т.1).

Відсутність товарно-транспортних накладних, що засвідчують транспортування товару від контрагента до позивача, дає підстави лише припускати факт порушення законодавства про автомобільний транспорт, а не податкового законодавства.

Отже, відсутність у документообігу позивача товарно-транспортної накладної при наявності інших документів, якими підтверджено факт відпуску та приймання товарно-матеріальних цінностей, не може спростовувати факту придбання позивачем товару та реальності вчинення господарської операції. Податкове законодавство не ставить в залежність право платника податків на податковий кредит від наявності чи відсутності товарно-транспортної накладної.

Суд звертає увагу, що реалізація позивачем товару, придбаного у зазначених контрагентів, покупцям підтверджується договорами, видатковими накладними, податковими накладними, довіреностями на отримання ТМЦ, документами по оплаті товару, товарно-транспортними накладними на перевезення товару покупцям, актами звірки взаєморозрахунків; реєстрами податкових накладних, журналами-ордерами, відомостями аналітичного обліку товарів, що свідчить про реальність господарських угод.

Таким чином, суд вважає, що посилання відповідача щодо ненадання документів на підтвердження транспортування придбаних позивачем товарів не може слугувати підставою для визнання проведених господарських операцій нікчемними.

Згідно п.138.2 статті 138 Податкового кодексу України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених Податкового кодексу України. При цьому відповідно до п.п.139.1.9. п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

На підставі викладеного суд приходить до висновку, що позивачем до складу валових витрат включено документально підтверджені витрати з придбання товарів у вищезазначених контрагентів на суму 19 484 740,85 грн., які безпосередньо пов'язані з одержанням доходу у відповідності з вимогами статті 13 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян» №13-92 від 26.12.1992 року.

Водночас суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №0002571702 від 06.06.2013 року.

Так, судом встановлено, що будь-яких договорів, укладених фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 з ТОВ «Солара» (код ЄДРПОУ 36644195), до перевірки надано не було. Також до перевірки не надано податкових та видаткових накладних, виписаних ТОВ «Солара» на адресу ФОП ОСОБА_5 Розрахунки між суб'єктами не проводились, реалізація отриманих товарів від ТОВ «Солара» згідно з наданими для перевірки документами не відбувалась.

При проведенні перевірки було встановлено завищення податкового кредиту за грудень 2010 року на суму 42858,67 грн. Так, за березень 2011 року встановлено наявність (декларування) господарських відносин позивача з ТОВ «Солара». Згідно з деклараціями з податку на додану вартість ФОП ОСОБА_5 зменшувались поточні податкові зобов'язання в березні 2011 року на суми податку, нараховані на підставі податкової накладної, виписаної ТОВ «Солара» в грудні 2010 року.

Пояснюючи наявність даного порушення, позивач зазначив, що в додатку 5 податкової декларації з ПДВ - Розшифровки податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів - уточнюючому за травень 2011 року, в графу «Постачальник (індивідуальний податковий номер)» помилково було внесено ІПН іншого контрагента по операціям з придбання податком на додану вартість, які надають право формування податкового кредиту. Тобто на підставі договору №107 від 01.10.2010 року позивачем був куплений товар у ТОВ «ПП «СФЕРА 7» в грудні 2010 року на суму 214293,33 грн. без ПДВ (сума ПДВ 42858,67 грн.), а в додаток 5 помилково внесено ІПН ТОВ «Солара». У зв'язку з цим і виникла така сума нарахованого податку з придбання товарів, яка не підтверджена податковими накладними.

Суд зазначає, що у відповідності до абзацу першого пункту 50.1 статті 50 Податкового кодексу України у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно (у тому числі за результатами електронної перевірки) виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Згідно пункту 50.2 статті 50 Податкового кодексу України платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом.

З наведеного слідує, що платник податків зобов'язаний надати уточнюючий розрахунок, якщо виявить помилку до початку його перевірки контролюючим органом. Подання такого уточнюючого розрахунку обмежене випадком, коли перевірка вже розпочата та перевіряється саме той податковий період, у якому виявлена помилка.

В даному випадку позивачем було виявлено помилку внаслідок проведеної перевірки його податкової декларації.

Таким чином, встановлені контролюючим органом під час документальної перевірки помилки, що призвели до викривлення показників раніше поданих платником податків податкових декларацій, не є самостійно виявленими платником податків. Відповідно підстави для коригування (подання уточнюючого розрахунку) показників податкової звітності за перевірені під час документальної перевірки періоди або періоди, що перевіряються, в частині виявлених порушень, у платника відсутні.

На підставі викладеного суд робить висновок, що податкове повідомлення-рішення №0002571702 від 06.06.2013 року було винесено правомірно, в межах повноважень та на підставі законодавства України.

Згідно із частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищевикладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується вимогами частини 3 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Виходячи з цього, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1758,3 грн. підлягає компенсації з Державного бюджету України.

Керуючись статтями 11, 70-72, 86, 94, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 до Новомосковської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Новомосковської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Дніпропетровській області №0002561702 від 06.06.2013 року.

Присудити з Державного бюджету України на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 судові витрати у розмірі 1758,3 грн. (одна тисяча сімсот п'ятдесят вісім гривень тридцять копійок).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст постанови складено 25 вересня 2013 року.

Суддя В.В. Степаненко