Постанова

від 16.10.2013 по справі 918/1084/13

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" жовтня 2013 р. Справа № 918/1084/13

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Гудак А.В.

суддів Філіпова Т.Л.

при секретарі судового засідання Юрчук Ю.М

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" на рішення господарського суду Рівненської області від 03.09.13 р.

у справі № 918/1084/13 (суддя Романюк Р.В. )

позивач Товариство з обмеженою відповідальністю "РМФ"

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв"

про стягнення 92 000 грн.

за участю представників сторін:

позивача - не з'явився

відповідача - не з'явився

Клопотання про технічну фіксацію судового процесу не поступало, заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області від 03 вересня 2013 року у справі № 918/1084/13 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю» РМФ» до Товариства з обмеженою відповідальністю " СВ Драйв" про стягнення 92 000 грн. задоволені повністю.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РМФ" 92 000 грн. основного боргу та 1 840 грн.00 коп. витрат по сплаті судового збору.

Ухвалюючи рішення з огляду на ст.ст. 509,525,526,530,612,655,693 Цивільного кодексу України, місцевий господарський суд вказав, що перерахування позивачем грошових коштів в якості попередньої оплати по Договору № 6 від 07 березня 2013 року та їх сума підтверджується зібраними у справі матеріалами. За відсутності доказів поставки відповідачем товару, обумовленого Договором чи повернення суми попередньої оплати, позовні вимоги про стягнення 92 000 грн. 00 коп., є обґрунтованими.

Не погодившись з постановленим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, якою просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 03 вересня 2013 року та відмовити у задоволенні позову.

Так, апелянт вказує, що справу розглянуто за відсутності представника ТОВ "СВ Драйв", що на думку скаржника є порушенням процесуального права. Скаржник зазначає, що 30 серпня 2013 року до місцевого господарського суду ним було подано клопотання про відкладення розгляду справи, яка була призначена на 03 вересня 2013 року ,через неможливість явки на нього з поважних причин. На думку скаржника , зазначене клопотання не було вирішено, тим самим суд порушив норми ч.1 ст. 77 ГПК України, а відтак з необ"єктивних причин, за відсутності представника ТОВ "СВ Драйв" розглянув справу по суті.

Просить задовольнити вимоги скарги.

У відзиві на апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "РМФ" зазначає, що рішення місцевого суду прийняте з дотриманням вимог господарського процесуального права. Зокрема, вказує, що судові засідання судом першої інстанції призначались двічі, проте на жодне з них відповідач не забезпечив явку свого представника, вимоги ухвал суду від 23 липня 2013 року та 31 липня 2013 року не виконав.

Крім того, вказує, що ухвалою суду від 31 липня 2013 року клопотання відповідача про відкладення розгляду справи було задоволено, однак на наступне засідання Товариство з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" не забезпечило явку свого представника , у зв"язку з відрядженням керівника. В свою чергу, Товариство з обмеженою відповідальністю "РМФ" вважає таку причину неявки неповажною та надуманою, адже згідно ч.3 ст.28 ГПК України , представниками юридичної особи у судах окрім керівників , можуть бути також інші особи , повноваження яких підтверджується довіреністю.

Вважає безпідставними доводи апелянта , в тій частині, що позивачем не дотриманий порядок досудового врегулювання спору, оскільки це є правом , а не обов"язком особи , яка добровільно , виходячи з власних інтересів його використовує.

Просить залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представники Товариства з обмеженою відповідальністю "РМФ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" не скористалися правом участі під час апеляційного перегляду справи та не забезпечили явку своїх представників у судове засідання апеляційного господарського суду, хоча про час та місце апеляційного перегляду справи повідомлялися заздалегідь та належним чином ,на що вказують повідомлення відділення поштового зв"язку про вручення копій ухвали Рівненського апеляційного господарського суду від 19 вересня 2013 року про прийняття апеляційної скарги до розгляду та призначення судового засідання на 16 жовтня 2013 року ( а.с. 60,61).

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки сторони належним чином повідомлені про час та місце апеляційного перегляду справи, обмеженість строків вирішення спору ,явка сторін обов"язковою не визнавалась, судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників апелянта та Товариства з обмеженою відповідальністю "РМФ".

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню , виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції , 07 березня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" ( продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "РМФ" ( покупець) укладено Договір купівлі - продажу № 6 , за умовами п.1.1 якого продавець зобов"язується передати у власність покупця , а покупець зобов"язується прийняти та оплатити товар, товар визначений у виставленому рахунку відповідно до заявки покупця .( а.с.9)

Пунктом 2.1 Договору передбачено , що одиниця виміру товару, загальна кількість товару, ціна за одиницю товару та загальна вартість товару, що поставляється на умовах даного Договору визначаються в виставленому рахунку на кожну окрему партію товару, що додаються до цього договору та є його невід'ємною частиною.

Продавець зобов'язується передати товар покупцеві в обумовлений термін, або не пізніше 5 банківських днів з моменту стовідсоткової оплати товару згідно виставленого рахунку, відповідно до умов даного договору. Покупець зобов'язується провести оплату товару в термін дії виставленого рахунку, шляхом перерахування коштів на поточний рахунок продавця. При поставці товару продавець зобов'язаний надати наступні документи: рахунок - фактуру; видаткову накладну; товарно - транспортну накладну; податкову накладну; посвідчення про якість (п. п. 4.1. - 4.3. Договору).

Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений відтисками їх печаток.

Так, 10 червня 2013 року ТОВ "СВ Драйв" виставив рахунок - фактуру №СФ -00000017 на суму 102 000,00 грн., відповідно до якого ТОВ "РМФ" мав оплатити поставку товару ( цукру) в кількості 20000,00 ( кг).

На виконання вимог п.4.2 Договору, ТОВ "РМФ" здійснило стовідсоткову оплату товару згідно виставленого рахунку, а саме на суму 102 000,00 , про що свідчить платіжне доручення № 230 від 11 червня 2013 року.

Разом з тим, ТОВ " СВ Драйв" , в порушення вимог п.4.1 Договору, не здійснило поставку обумовленого в рахунку - фактурі №СФ -00000017 від 10 червня 2013 року товару ( цукру).

В свою чергу, 13 червня 2013 року ТОВ "РМФ" звернулось з листом до ТОВ "СВ Драйв", в якому зазначає, що у зв"язку з усною відмовою ТОВ "СВ Драйв" від проведення відвантаження товару , просить повернути грошові кошти в розмірі 102 000,00 грн. ( а.с.12).

14 червня 2013 року на розрахунковий рахунок ТОВ "РМФ" були частково повернуті ТОВ "СВ Драйв" грошові кошти в сумі 10 000 гривень , про що свідчить виписка з рахунку позивача ( а.с.13).

08 липня 2013 року ТОВ "РМФ" звернулось з вимогою № 033 до ТОВ "СВ Драйв" про відвантаження товару або повернення грошових коштів в розмірі 92 000 грн. ( а.с.14 ).

Як свідчать матеріали справи, зазначена вимога апелянтом була проігнорована , в зв"язку з чим ТОВ "РМФ" звернулось до місцевого господарського суду з позовом про стягнення з відповідача на його користь 92 000 грн.

За приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) однією із підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договір, умови якого, в силу вимог ч. 1 ст. 629 ЦК України є обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно з частиною 1 статті 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Цивільний кодекс у ч. 1 ст. 509 ЦК України також визначає зобов'язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 179 ГК України господарсько-договірними зобов'язаннями є майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів.

Статтями 174, 193 Господарського кодексу України визначено, що господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать та повинні виконуватися суб»єктами господарювання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

У відповідності з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Так, відповідно ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до частини 1 статті 612 ЦК України - боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом, при цьому статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 693 ЦК України , якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

За таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого суду щодо стягнення грошових коштів на суму 92 000 гривень з Товариства з обмеженою відповідальністю "СВ Драйв" у зв"язку з невиконанням останнім договору купівлі - продажу № 6 товару ( цукру) від 07 березня 2013 року .

Крім того, судова колегія не може погодитись з доводами скаржника про порушення місцевим господарським судом норм процесуального права при розгляді справи з огляду на таке.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було вжито всіх заходів для реалізації відповідачем права на захист своїх прав та інтересів, оскільки ухвали суду від 23.07.2013 р. про прийняття апеляційної скарги до провадження та призначення її до розгляду та про відкладення розгляду справи від 31 липня 2013 року були отримані скаржником , про що свідчать наявні в матеріалах справи поштові повідомлення ( а.с. 28,29).

В свою чергу, 26 липня 2013 року на адресу місцевого господарського суду надійшло клопотання ТОВ "СВ Драйв" про відкладення розгляду справи у зв"язку з перебуванням директора Остаповича С.О у щорічній відпустці (а.с.25-26).

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 31 липня 2013 року розгляд справи був відкладений на 03 вересня 2013 року на 14 годину 30 хвилин у зв"язку із заявленим клопотанням відповідача ( а.с.31).

02 вересня 2013 року відповідач вдруге заявив клопотання про відкладення розгляду справи, покликаючись на те, що директор знаходиться у відрядженні ( а.с. 35).

Колегія суддів погоджується з висновком суду про відсутність підстав щодо його задоволення та не вбачає в цьому порушення процесуального права .

Так, стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Господарський процесуальний кодекс України не містить вимог щодо відповідальних осіб, які можуть представляти інтереси сторін в господарському суді. Надання повноважень на представництво інтересів сторони в процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб, а тому неможливість явки в судове засідання конкретного представника , не є правовою підставою для відкладення розгляду справи.

Згідно п.3.14 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" вбачається, що затягуванням судового процесу розуміються дії або бездіяльність учасника судового процесу, спрямовані на: неможливість початку розгляду судом порушеної провадженням справи; неможливість прийняття судом рішення в даному судовому засіданні; створення інших перешкод у вирішенні спору по суті з метою недосягнення результатів такого вирішення протягом установлених законом процесуальних строків.

За таких обставин, колегія суддів апеляційної інстанції не може погодитись з доводами апелянта щодо порушення судом першої інстанції його права на участь в судових засіданнях під час розгляду справи.

Разом з тим, слід зазначити, що такі дії відповідача ,пов»язані з його неявкою в судове засідання були спрямовані на умисне затягування судового процесу, що порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.

Посилання скаржника на те, що позивач, всупереч вимогам ч.1 ст.7 ГПК України не дотримався досудового врегулювання спору( не дотримався місячного строку розгляду претензії ), колегією суддів відхиляються.

Так, рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ТОВ "Торговий Дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої ст. 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 09.07.2002 року №15-рп/2002 встановлено, що положення частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Конституційний Суд України виходить з того, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України треба розглядати в системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України, які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п'ята ст. 55 Конституції України). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, зокрема судовий захист.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ст. 124 встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України).

Із змісту частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти цих правовідносин. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Так, відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта ст. 13 Конституції України встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, зокрема у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.

Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного положення частини другої ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують по суті правильного висновку суду, викладеного у рішенні.

В силу ст.ст. 33, 38, 43,47 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд, оцінивши подані по справі докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен прийняти рішення за результатами обговорення усіх цих обставин.

Апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи та вірно застосовані норми процесуального і матеріального права, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування чи зміни рішення господарського суду Рівненської області від 03 вересня 2013 року у справі № 918/1084/13.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги у зв"язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 49 ГПК України покладається на апелянта .

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Рівненської області від 03 вересня 2013 року у справі № 918/1084/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю " СВ Драйв" залишити без задоволення .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Філіпова Т.Л.