Постанова

від 24.10.2013 по справі 909/649/13

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

cpg1251

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"24" жовтня 2013 р. Справа № 909/649/13

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого судді Орищин Г.В.

суддів Галушко Н.А.

Краєвська М.В.

розглянув апеляційну скаргу Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері за № 40-2093-вих.13 від 05.09.2013 р.

на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013 р.

у справі № 909/649/13

за позовом Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави, уповноваженим органом якої здійснювати відповідні функції в спірних відносинах є Міністерство оборони України, м. Київ

до відповідача-1 концерну "Військторгсервіс"; м.Київ

до відповідача-2 товариства з обмеженою відповідальністю "Водолій-1", м.Івано-Франківськ

про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.03.2008р. та застосування наслідків недійсності договору шляхом повернення в натурі концерну "Військторгсервіс" нежитлової будівлі (їдальні) площею 322,8 кв.м за адресою: вул. Грушевського, буд. №17 та №19, м. Івано-Франківськ

за участю представників сторін:

- прокурора - не з'явився,

- від позивача - не з'явився,

- від відповідача-1 - не з'явився,

- від відповідача-2 - Сохан В.Є.

Права та обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013 р. у справі №909/649/13 (суддя Деделюк Б.В.) відмовлено в задоволенні позовних вимог Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до концерну «Військторгсервіс», товариства з обмеженою відповідальністю «Водолій-1» (надалі - ТзОВ «Водолій-1») про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.03.2008р., укладеного між відповідачами.

Приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спірний договір купівлі-продажу нерухомого майна підписаний уповноваженими представниками відповідача-1 та відповідача-2, за наявності відповідного дозволу Міністерства оборони України. При цьому, факт відкликання 12.02.2005р. Міністром оборони України довіреності від 04.10.2004р. №220/2071, виданої Пукіру П.Н., за якою останній мав право від імені Міністерства оборони України надавати підприємствам військової торгівлі висновки (дозволи) на відчуження майна, не має наслідком недійсність дозволу від 15.12.2004р. №140/6/1623/3 на відчуження майна за спірним договором, оскільки такий наданий в межах дії довіреності. Стосовно заяви відповідача-2 про застосування позовної давності, суд, у зв'язку із необґрунтованістю позовних вимог, відмовив в позові по суті, а не через пропуск позовної давності.

Дане рішення оскаржив прокурор, оскільки вважає, що при його прийнятті суд порушив норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини, які мають значення для справи, у зв'язку з чим просить рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю задоволити позовні вимоги. Скаржник зазначив, зокрема, що відчуження майна за спірним договором відбулось без належної згоди Міністерства оборони України та Фонду державного майна України. Дозвіл на відчуження нерухомого майна вважає таким, що втратив чинність, оскільки довіреність, на підставі якої Пукір П.Н. надавав цей дозвіл управлінню торгівлі Західного оперативного командування, була відкликана Міністром оборони України. Додатковою підставою недійсності дозволу називає ту обставину, що діяльність головного управління торгівлі тилу Міноборони була припинена відповідно до наказу Міністра оборони України від 31.06.2006р. №47, у зв'язку зі створенням концерну «Військторгсервіс». Відтак, вважає, що відповідач-1 при укладенні спірного договору не володів достатнім обсягом цивільної дієздатності, що, відповідно до ст.215 ЦК України, є підставою для визнання договору недійсним.

Не погоджуючись із апеляційною скаргою, ТзОВ «Водолій-1» подало до суду заперечення на апеляційну скаргу від 13.09.2013р. б/н (а.с. 161-165 ), в якому просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. У своєму запереченні позивач зазначив, що купівля нерухомого майна була здійснена ним, як особою, яка мала першочергове право на купівлю цього майна, із дотриманням порядку, встановленого законодавством. Наявність згоди держави на відчуження підтверджується як дозволом Міністерства оборони України від 15.12.2004р. №140/6/1623/3 (підписаного начальником головного управління торгівлі тилу Міноборони в межах наданих йому повноважень), так і розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.07.2001р. №299-р. Доводи скаржника відповідач-2 вважає необґрунтованими.

Прокурор, позивач та відповідач-1 не забезпечили явки повноважних представників в судове засідання, хоча належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення позивачу та відповідачу ухвали суду від 13.09.2013р. за їх адресами (а.с. 140, 143, 144 ) та розпискою прокурора про ознайомлення із часом та місцем поточного судового засідання (а.с. 168 ). Оскільки в справі достатньо матеріалів для розгляду апеляційної скарги по суті, за відсутності клопотань про відкладення розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглядати апеляційну скаргу без прокурора, представників позивача та відповідача-1.

З матеріалів справи та апеляційної скарги вбачається наступне:

17.03.2008р. між державним господарським об'єднанням «Концерн «Військторгсервіс» (продавець) та ТзОВ «Водолій-1» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу (надалі - договір), за умовами пунктів 1.1, 2.1 якого, продавець передає, а покупець приймає у власність приміщення їдальні загальною площею 322,8 кв.м по вул. Грушевського №№17 та 19 в м. Івано-Франківську. Ціна приміщень погоджена сторонами в розмірі 416740,80 грн. (а.с. 26 ).

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Мачкур А.А. за реєстровим номером №1326, у ньому наявні підписи сторін та відбитки їх печаток. З боку продавця договір підписано начальником філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування концерну «Військторгсервіс» Свідерським Г.М., який діяв на підставі довіреності від 12.09.2007р., виданої йому генеральним директором концерну «Військторгсервіс» та посвідченої приватним нотаріусом Ганчук Ю.Я. за реєстровим номером №4165 (а.с. 54 ).

На виконання умов договору, покупець здійснив оплату за приміщення в розмірі 416740,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням від 17.04.2008р. №1 (а.с. 56 ), а 26.06.2008р. сторонами складено акт прийому-передачі приміщень (а.с. 57 ).

Вважаючи, що договір був укладений продавцем без достатнього обсягу цивільної дієздатності, прокурор звернувся з позовом про визнання його недійсним та повернення в натурі нерухомого майна концерну «Військторгсервіс».

Судова колегія, заслухавши пояснення представників позивача, оцінивши подані сторонами докази на відповідність їх фактичним обставинам і матеріалам справи, вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги та, відповідно, скасування оскаржуваного рішення - відсутні, з огляду на наступне:

Відповідно до ст. 655, 658 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару.

Частиною 5 ст. 656 ЦК України встановлено, що особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть встановлюватися законом.

Частинами 2, 3 ст. 326 ЦК України встановлено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

Приписами ст. 74, 136 ГК України визначено, що майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Відповідно до ст.ст. 3, 4, 5 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», Кабінет Міністрів України є суб'єктом управління, що визначає об'єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління, визначеним цим Законом. Управління об'єктами державної власності здійснюють, крім цього, міністерства та інші органи виконавчої влади. Об'єктами управління державної власності є, з поміж іншого, майно, яке передане державним господарським об'єднанням. Здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України, зокрема, визначає порядок відчуження об'єктів державної власності.

Відповідно до п. 6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007р. №803, відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами. Рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна.

Відповідно до чинних у період 1997-2011 років Положень про Міністерство оборони України, що були затверджені указом Президента України №888 від 21.08.1997р. та постановою Кабінету Міністрів України №1080 від 03.08.2006р., визначено, що Міністерство оборони України здійснює управління державним майном, закріпленим за підприємствами, установами і організаціями, які належать до сфери управління міністерства.

Пунктом 1.1 статуту концерну «Військторгсервіс», затвердженого наказом Міністерства оборони України від 25.06.2005р. №358, визначено, що концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України.

Здійснюючи право господарського відання, концерн володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою органу управління майном у випадках, передбачених чинним законодавством України. При цьому відчуження основних фондів концерну здійснюється ним лише за попередньою згодою органу управління майном і, як правило, на конкурентних засадах, відповідно до чинного законодавства України (п.п. 7.3., 7.5. статуту).

Як встановлено судом першої інстанції, нерухоме майно, яке є предметом оспорюваного договору, на момент його укладення було власністю держави в особі Міністерства оборони України та знаходилось на праві господарського відання концерну «Військторгсервіс». Отже, зважаючи на це, відчуження такого майна повинно здійснюватись з урахуванням особливостей його правового режиму, встановлених чинним законодавством України.

Як вбачається з матеріалів справи, довіреністю від 04.10.2004р. № 220/2071 (зі строком дії до 01.10.2007р.) Міністерство оборони України уповноважило начальника головного управління торгівлі тилу Міноборони Пукіра П.Н здійснювати представництво майнових та інших немайнових інтересів довірителя, в тому числі, надавати підприємствам (установам) військової торгівлі від імені Міністерства оборони України висновки (дозволи) на відчуження майна, що закріплене за ними на праві господарського відання (а.с. 27 ).

В межах наданих йому повноважень, начальник головного управління торгівлі тилу Міноборони Пукір П.Н. надав державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» дозвіл від 15.12.2004р. №140/6/1623/3 на відчуження нерухомого майна, зокрема, приміщення їдальні за адресою вул.Грушевського, буд. № 17 та № 19, м. Івано-Франківськ, загальною площею 322,8 кв.м. (а.с. 55 ).

Наказом Міністра оборони України №47 від 31.01.2006р. прийнято рішення про реорганізацію головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України шляхом його приєднання до державного господарського об'єднання «Військторгсервіс» та визначено останнє правонаступником всіх майнових прав та обов'язків головного управління (а.с. 29 ).

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що в матеріалах справи наявні докази надання Міністерством оборони України, як власником нерухомого майна, згоди (дозволу) відповідачу-1 на відчуження нерухомого майна, на підставі якого і був вчинений оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу від 17.03.2008р. При цьому, у дозволі, чи в будь-якому іншому документі не було встановлено будь-яких застережень щодо строку дії чи реалізації вказаного дозволу. Не містить таких і чинне законодавство України.

Як випливає з матеріалів справи, окремим дорученням Міністра оборони України від 12.02.2005р. №1235/2 довіреність Пукіра П.Н. була скасована (а.с. 31 ). На виконання окремого доручення, 17.02.2005р. перший примірник довіреності від 04.10.2004р. №220/2071 повернуто до адміністративного департаменту Міністерства оборони України (а.с. 28 ).

На вказані обставини покликається скаржник, вважаючи їх такими, що тягнуть за собою недійсність дозволу №140/6/1623/3 від 15.12.2004р. та, відповідно, відсутність згоди Міноборони України на його відчуження. Крім того, такі ж наслідки, на думку прокурора, спричиняє та обставина, що дозвіл видавався державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування», яке було припинене.

Колегія суддів не може погодитись із цими аргументами, зважаючи на таке.

Відповідно до ст. 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників (ч.ч. 3, 4 ст. 249 ЦК України).

Отже, припинення представництва за довіреністю не має своїм наслідком недійсності чи припинення виданих на її виконання дозволів або вчинених на її виконання правочинів тощо, якщо такі були вчинені до повідомлення про скасування довіреності. Таким чином, начальник головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України Пукір П.Н., надаючи дозвіл №140/6/1623/3 від 15.12.2004р., діяв в межах наданих йому повноважень на підставі чинної на той час довіреності, виданої Міністром оборони України.

Пунктом 5.2 статуту концерну «Військторгсервіс» та п. 2 наказу Міністра оборони України №47 від 31.01.2006р., відповідно до яких концерн є правонаступником всіх прав та обов'язків головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України, спростовуються доводи скаржника про те, що у зв'язку з реорганізацією головного управління, вищезгадана довіреність втратила свою чинність. Пунктами 3.5 та 4.4 статуту передбачено, що концерн має право укладати угоди, набувати майнові та немайнові права та нести зобов'язання. Керівництво та оперативне управління поточною діяльністю концерну здійснює генеральний директор, який призначається на посаду органом управління майном - Міністерством оборони України. Генеральний директор має право розпоряджатися майном концерну та надавати доручення (довіреності) на здійснення власних повноважень іншим особам.

Відповідно до цих повноважень генеральним директором концерну Пукіром П.Н. було видано директору філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» Свідерському Г.М. нотаріально посвідчену довіреність від 20.09.2007р., на підставі якої він підписав спірний договір.

Судом не приймаються до уваги посилання прокурора на наявне порушення п.6 Порядку відчуження об'єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007р. №803, згідно якого рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна України з наступних підстав. Дозвіл на відчуження спірних приміщень був наданий за три роки до затвердження Кабінетом Міністрів України вказаного порядку. Станом на момент видачі цього дозволу, була чинною постанова Кабінету Міністрів України №1919 від 28.12.2000р. «Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил», відповідно до п.6 якого, відчуження військового майна здійснюється за рішенням Кабінету Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого Мінекономіки переліку такого майна. Разом з тим, спірне майно було включено відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України №299-р від 26.07.2001р. в перелік нерухомого військового майна, яке пропонується до відчуження. Таким чином, дозвіл був виданий відповідно до вимог чинного на той час законодавства.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались законом як правопорушення.

Слід зазначити, що Порядок відчуження об'єктів державної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007р. №803 визначає, що Фонд державного майна України погоджує лише рішення про надання згоди на відчудження нерухомого майна , а не безпосередньо рішення про відчуження майна . Відтак, дозвіл був виданий коли рішення про видачу дозволу приймалось без окремого погодження Фонду державного майна України. При цьому, як вже зазначалось вище, в даному дозволі строк дії не вказаний, а його чинність пов'язана із вчиненням конкретної дії у вигляді реалізації спірного приміщення.

Окрім цього, судова колегія погоджується із висновком суду першої інстанції, що із врахуванням орендних правовідносин між відповідачами за договором від 16.12.2003р. та здійснених відповідачем-2 покращень орендованого майна (а.с. 83-99 ), в розумінні ст.777 ЦК України, рішення Конституційного Суду України №31-рп/2009 від 10.12.2009р. у справі №1-46/2009 та п.11.2 договору оренди, відповідач-2 на момент укладення спірного договору був особою, яка володіла переважним правом перед іншими особами на придбання орендованих приміщень.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, належних доказів наявності передбачених законом підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.03.2008р. суду надано не було, а оспорюваний правочин вчинено при наявності: 1) дозволу Міністерства оборони України №140/6/1623/3 від 15.12.2004р., що наданий начальником головного управління торгівлі тилу Міністерства оборони України державному підприємству Міністерства оборони України «Управління торгівлі Західного оперативного командування» (правонаступником якого є концерн «Військторсервіс») на відчуження військового майна, яке є предметом спірного договору; 2) розпорядження Кабінету Міністрів України №299-р від 26.07.2001р. про відчуження нерухомого військового майна, яке є предметом спірного договору; 3) належним чином виданої довіреності від 20.09.2007р., якою генеральний директор концерну уповноважив директора філії «Управління торгівлі Західного оперативного командування» здійснити продаж майна.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на викладене, судова колегія, прийшла до висновку про обґрунтованість оскаржуваного рішення, як такого, що прийнято відповідно до обставин та матеріалів справи з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Щодо відмови судом першої інстанції відповідачу-2 у застосуванні позовної давності, то попри її пропуск позивачем, така здійснена вірно.

Відповідно до п. 4.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013р. № 7, приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд у разі повного або часткового задоволення позову (скарги) стягує судовий збір з відповідача (повністю або пропорційно задоволеним вимогам), якщо він не звільнений від сплати судового збору; у разі ж повної або часткової відмови в позові судовий збір стягується з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор. Стягнення відповідних сум судового збору здійснюється в доход державного бюджету України.

Зважаючи на це, судові витрати по апеляційній скарзі, в порядку ст.49 ГПК України, слід покласти на позивача.

Враховуючи вищенаведене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду господарського суду Івано-Франківської області від 15.08.2013р. у справі № 909/649/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу Івано-Франківського прокурора з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері - без задоволення.

Стягнути з Міністерства оборони України (03168, м.Київ, просп. Повітрофлотський, 6, ідентифікаційний код 07832465) в доход державного бюджету України 4167,40 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Справу повернути в місцевий господарський суд.

Повний текст постанови складений 25.10.2013р.

Головуючий суддя Орищин Г.В.

суддя Галушко Н.А.

суддя Краєвська М.В.