Постанова

від 08.04.2009 по справі 30/40-08-592

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

30/40-08-592

ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 08 квітня 2009 р.                                                                                    № 30/40-08-592  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого  судді:Губенко Н.М.,

суддів:Барицької Т.Л.,

Грека Б.М.

розглянувши касаційну скаргу

Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"

на постановуОдеського апеляційного господарського суду

від18.12.2008

у справі№ 30/40-08-592

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Затока"

до1. Дочірнього підприємства "Санаторій Затока" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця";2. Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця"

пророзірвання договору

в судовому засіданні взяли участь  представники:- позивача Матківський С.М. (дов. б/н від 12.02.2008);- відповідача 1 не з'явився; - відповідача 2 Рябко Є.О. (дов. №05-03/02 від 05.03.2009)                           Коломієць А.І. (дов. №10-03/05 від 10.03.2009);

Розпорядженням заступника Голови Вищого господарського суду України від 07.04.2009 №02.02-10/144 змінено склад колегії суддів, в провадженні якої знаходиться справа №30/40-08-592 та призначено наступний склад: головуючий суддя –Губенко Н.М., судді –Барицька Т.Л., Грек Б.М..

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Затока" (надалі позивач) звернулося до господарського суду Одеської області з позовом до Дочірнього підприємства "Санаторій Затока" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця" (надалі відповідач 1) та Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця" (надалі відповідач 2/ скаржник). Під час розгляду справи позивач неодноразово уточнював позовні вимоги; останньою заявою від 13.10.2008 про уточнення позовних вимог, позивач просив суд розірвати договір про спільну діяльність №5113177/2004-35 від 27.05.2004, укладений з відповідачем 1, а також визнати за ним право власності на частку в розмірі 52,78% у спільному нерухомому майні та виділити у натурі частку у розмірі 52,78% із спільного нерухомого майна, виділивши у власність товариству нерухоме майно загальною площею 2 442,07 м2 , перелічене в заяві про внесення уточнень до позовної заяви від 13.10.2008.

Рішенням господарського суду Одеської області від 11.11.2008 у справі №30/40-08-592 (суддя Рога Н.В.) Товариству з обмеженою відповідальністю "Затока" відмовлено в задоволенні позову до Дочірнього підприємства "Санаторій Затока" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця" та Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів професійних спілок України "Укрпрофоздоровниця".

Вказане рішення господарського суду Одеської області в частині вимоги позивача розірвати договір про сумісну діяльність мотивовано тим, що позивачем не дотримано порядок розірвання договорів, передбачений ст. 188 ГК України. Відмовляючи у задоволенні другої вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, незаборонених законом, зокрема із правочинів. Позивач, обґрунтовуючи свою вимогу про визнання права власності на частку у майні, посилається на Договір про сумісну діяльність від 27.05.2004 №5113177/2004-35 проте, за вказаним договором, відповідач 1 не є власником майна, переданого до спільної діяльності. Крім того, відповідно до приписів ст. 1141 ЦК України у разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та/або користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Майно, яке є спільною власністю сторін договору про просте товариство у випадку його припинення за загальним правилом має бути поділено між учасниками договору в порядку, передбаченому ст. 367 ЦК України. При цьому, право вимагати повернення із спільної власності речі, визначеної індивідуальними ознаками, має право виключно особа, яка внесла цю річ у спільну власність за договором простого товариства. Отже, у позивача відсутнє право вимагати виділ у натурі частки майна, що знаходиться у спільній частковій власності сторін за спірним договором, а також визнання за позивачем права власності на частку у розмірі 52,78% у спільному нерухомому майні.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 18.12.2008 (судді: Михайлов М.В., Тофан В.М., Журавльов О.О.) вказане рішення місцевого господарського суду скасовано, та прийняте нове рішення, яким позовні вимоги позивача задоволені повністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний господарський суд виходив із того, що: недотримання позивачем порядку розірвання договору, передбаченого ст. 188 ГК України, не позбавляє його права на звернення до суду безпосередньо; суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про порушення відповідачем 1 умов договору про спільну діяльність і з цих підстав, керуючись ст. 651 ЦК України розірвав договір про спільну діяльність.

Визнаючи за позивачем право власності на частку у розмірі 52,78% у спільному нерухомому майні та виділяючи у натурі зазначену частку із спільного нерухомого майна у вказаному розмірі, суд апеляційної інстанції виходив з наступного.

Відповідно до ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їх спільним майном.

Відповідач 1, укладаючи договір про спільну діяльність, не був власником переданого ним у спільну власність майна, проте, такі дії були узгоджені з власником –відповідачем 2. Отже, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що після об'єднання майна, що знаходилось у відповідача 1 та коштів позивача, це майно стало спільним майном. Спільним частковим майно стає після того, як сторонами визнані частки у спільному майні чи є рішення суду про встановлення часток за співвласниками. До такого висновку суд апеляційної інстанції прийшов, проаналізувавши внутрішні документи відповідачів, а саме: статут підприємства (відповідача 2), Положення про порядок укладання договорів про сумісну діяльність в дочірніх підприємствах ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", затвердженого рішенням правління ЗАТ "Укрпрофозодорвниця" та договір про сумісну діяльність. Відповідно до п. 3.6. Положення про порядок укладання договорів про сумсіну діяльність в дочірніх підприємтсвах ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та п. 2.3. Договору про спільну діяльність грошові та інші майнові вклади учасників про спільну діяльність, а також майно вироблене або придбане у результаті спільної діяльності учасників є спільною частковою власністю учасників, відповідно до ст. 1134 ЦК України.

Для визначення часток, судом апеляційної інстанції була призначена будівельно-технічна експертиза, якою підтверджений розмір часток позивача та відповідача 1 у спільній власності у розмірі: позивач –52,78%, відповідач 1 –47,22%.

Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що позивач набув право власності на об'єкти нерухомості, внесені до спільної діяльності, оскільки договір про спільну діяльність був затверджений в установленому порядку головою правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", що свідчить про те, що останнє як власник майна, яке вносилось до спільної діяльності, вчинив дії, направлені на зміну своїх цивільних прав та обов'язків на підставах та з відповідними правовими наслідками, встановленими у договорі про спільну діяльність, зокрема, виникнення спільної власності на дане майно у учасників договору (п. 2.3 договору).

Виділяючи в натурі частку у спільній власності, суд апеляційної інстанції виходив із того, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній власності. Якщо виділ у натурі неможливий, компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою (ст.ст. 364, 370 ЦК України). Відповідно до висновку "Про технічну можливість і умови розділу частини нерухомого майна", наявного в матеріалах справи, поділ нерухомого майна, переданого відповідачем 1 до спільної діяльності є технічно можливим; на підставі наведеного, суд апеляційної інстанції виділив у натурі частку позивача у нерухомому майні у розмірі 52,78%.

Відповідач 2, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою,  в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування касаційної скарги, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст.ст. 651, 355, 364, 1141 ЦК України.

Позивач та відповідач 1 не надали відзив на касаційну скаргу відповідача 2, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції в розумінні ст. 1112 ГПК України переглянути оскаржувані судові рішення.

Сторони у справі належним чином повідомлялися про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002  № 75, проте відповідач 1 не скористався своїм правом бути присутнім у судовому засіданні 08.04.2009.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, згідно з вимогами ст. 1115 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Згідно із статтею 108 Господарського процесуального кодексу України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою (поданням) рішення місцевого господарського суду та постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до вимог статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пунктах 1, 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Вищий господарський суд України вважає, що як оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції, так і рішення суду першої інстанції  таким вимогам не відповідають з огляду на наступне.

Позивач звернувся із позовом до відповідачів 1, 2 про розірвання договору про спільну діяльність від 27.05.2004 №5113177/2004-35, укладеного з відповідачем 1 на підставі ст. 651 ЦК України; про визнання за позивачем права власності на частину нерухомого майна, внесеного учасниками вказаного договору, у спільну власність, в розмірі 52, 78%; про виділення в натурі частки позивача у розмірі 52,78%  із спільного нерухомого майна.

Відповідно до ст. 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Судами попередніх судових інстанцій встановлено, що між позивачем та відповідачем 1 27.05.2004 укладено договір про спільну діяльність №5113177/2004-35, відповідно до умов якого як позивач, так і відповідач 1 зобов'язалися об'єднати їхні вклади для здійснення спільної діяльності на території відповідача 1 і спільно діяти без утворення юридичної особи. Судами правильно визначено, що укладений між позивачем та відповідачем 1 договір за своєю юридичною природою є договором простого товариства.

За своєю природою такий договір є довірчою угодою, оскільки відносини між сторонами ґрунтуються на взаємній довірі, учасники сумісної діяльності ввіряють одне одному своє майно, яке за взаємною згодою повинно використовуватися виключно для досягнення поставленої мети на благо усіх учасників. В договорі про сумісну діяльність -  мета є загальною для усіх учасників, і ні одна із сторін не вправі збагачуватися за рахунок іншої.

Відповідно до ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах учасників і є їхнім спільним майном.

Статтею 1141 ЦК України встановлені підстави, за яких договір простого товариства припиняється, зокрема, у разі розірвання договору на вимогу одного з учасників (п. 4 ч. 1). Згідно з ч. 2 даної норми у разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

Отже, із наведених норм випливає, що у разі припинення договору простого товариства учасник останнього має право на поділ майна, що є у спільній власності учасників.

У даному випадку, передумовою розгляду вимог позивача про визнання за ним права власності на частку в розмірі 52,78% у спільному майні та виділення в натурі вказаної частки, є розгляд вимоги про розірвання договору та встановлення факту наявності або відсутності правових підстав для розірвання; іншими словами, вимоги позивача про визнання за ним права власності та виділення в натурі частки є похідними від вимоги позивача про розірвання договору про спільну діяльність.

Статтею 188 Господарського кодексу України передбачено, що зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Кампус Коттон клаб" щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа щодо досудового врегулювання спорів) №1-2/2002 обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, виходячи із наведеного, колегія суддів вважає неправильними висновок суду першої інстанції і погоджується в даному випадку з висновком апеляційного суду про те, що недотримання порядку розірвання договорів, передбаченого ст. 188 ГК України, не може позбавити особу, в даному випадку –Товариство з обмеженою відповідальністю "Затока", на звернення до суду про розірвання договору.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суду України у постанові від 17.06.2008 у справі №8/32пд.

Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховували при укладенні договору.

Позивач, обґрунтовуючи вимогу про розірвання договору про сумісну діяльність, посилається на систематичне невиконання відповідачем 1 умов договору, а саме: п. 3.4. договору, яким передбачено, що управління загальними справами по спільній діяльності та керівництво спільною діяльністю доручається відповідачу 1 (підприємству за договором); п.п. 3.5., 3.11. договору, якими передбачено узгодження відповідачем 1 з позивачем спільних дій учасників, інформування відповідачем 1 позивача про хід спільних дій, письмове узгодження кошторисів по будівництву, реконструкції та оснащенню кожного об'єкту; п.п. 5.1., 5.2. договору, якими передбачений обов'язок відповідача 1 нараховувати та розподіляти прибуток, отриманий під час спільної діяльності; п.п. 4.1.6., 4.1.12. договору, якими на відповідача 1 покладений обов'язок узгоджувати з позивачем укладення з підрядними організаціями договорів та письмово інформувати про укладення таких договорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Колегія суддів вважає, що як суд першої інстанції, відмовляючи позивачу у задоволенні вимоги розірвати договір про спільну діяльність, так і суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимогу позивача та розриваючи в судовому порядку оспорюваний договір, прийняли по суті різні судові рішення, проте припустилися однакових порушень наведених норм, не дослідили належним чином матеріалів справи, не врахували усіх обставин справи.

Так, суд першої інстанції, прийшовши до неправильного висновку, про що вказувалося вище, про недотримання позивачем порядку, встановленого ст. 188 ГК України, для розірвання договорів, взагалі не розглядав та не  досліджував підстав, про наявність яких стверджував позивач для розірвання договору.

В той же час, суд апеляційної інстанції, визнаючи доводи позивача достатніми для розірвання договору оренди, не врахував приписів ст. 33 ГПК України, якими на особу, яка посилається на ті чи інші доводи в обґрунтування своїх вимог, покладений обов'язок доведення в установленому законом порядку своїх доводів.

Так, прийшовши до висновку, що відповідач 1 порушував п.п. 3.5., 3.11., 4.1.6., 4.1.12. договору та не узгоджував з позивачем спільних дій учасників, суд апеляційної інстанції не зазначив, які саме спільні дії вчинювалися відповідачем 1 та які саме з них не були узгоджені з позивачем; встановлення судом апеляційної інстанції факту не інформування відповідачем 1 позивача про хід спільних дій також є передчасним та таким, що не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки позивач не надав, а суд апеляційної інстанції не витребував відповідних доказів, із яких би також вбачалося, які спільні дії вчинювалися відповідачем 1, про хід виконання яких відповідач 1 не інформував позивача. Аналогічних порушень норм процесуального права припустився суд апеляційної інстанції, прийшовши до висновків про те, що відповідач 1 не узгоджував з позивачем кошторисів по будівництву, реконструкції та оснащенні кожного об'єкту, що відповідач 1 не узгоджував з позивачем укладення договорів з підрядними організаціями, адже ці висновки не підтверджені жодними наявними в матеріалах справи доказами, а зроблені судом апеляційної інстанції лише на підставі доводів позивача.

Крім того, зазначаючи в постанові про те, що саме відповідач 1 не надав суду доказів про узгодження спільних дій з позивачем (що є порушенням умов договору), суд апеляційної інстанції знову ж таки не врахував принципу тягаря доказування, за яким, особа, яка стверджує про ті чи інші обставини, повинна довести належним чином (належними засобами) ті чи інші обставини; отже, в даному випадку, не лише відповідач 1 має обов'язок довести узгодження спільних дій з позивачем, а й позивач, який стверджує про відповідне порушення відповідачем 1 умов договору і вимагає, зокрема, на цій підставі розірвати договір про спільну діяльність, зобов'язаний належним чином підтвердити своє таке твердження.

До того ж, суд апеляційної інстанції, стверджуючи про порушення відповідачем 1 п. 3.8. договору, яким на нього покладений обов'язок відкрити валютний рахунок, не врахував, що даним пунктом не визначений строк чи дату відкриття відповідачем 1 валютного рахунку, а відтак відсутні і правові підстави для визнання порушення відповідачем 1 цього пункту.

Виходячи із наведеного, колегія суддів касаційної інстанції вважає передчасними висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для розірвання договору про спільну діяльність, так само як і висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні такої вимоги позивача, позаяк судові рішення у даній справі і в частині вимог про визнання за позивачем права власності на частку у спільному майні у розмірі 52,78% та про виділення в натурі вказаної частки також не можуть вважатися обґрунтованими та юридично правильними, адже, як вказувалося вище, вирішення судом зазначених вимог можливе лише при вирішенні судом питання наявності чи відсутності правових підстав для розірвання договору про спільну діяльність, яке не було достовірно з'ясовано судами попередніх судових інстанцій.

Крім того, проаналізувавши оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції, колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції про визнання за позивачем права власності та виділення частки в натурі є передчасними та зроблені без належного аналізу правового режиму майна та законодавства, що регулює дані відносини на підставі договору про сумісну діяльність від 27.05.2004.

З огляду на викладене справа має бути передана на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно встановити обставини, зазначені в цій постанові, ретельно перевірити наявність підстав, про які стверджує позивач для розірвання договору, витребувати належні докази на підтвердження доводів про порушення відповідачем 1 умов договору, врахувати, що нерухоме майно, передане за згодою відповідача 2 відповідачем 1 у спільну діяльність для одержання прибутку шляхом сумісної експлуатації, врахувати приписи ч. 2 ст. 1141 ЦК України, перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, встановити дійсні права і обов'язки сторін, і в залежності від встановленого правильно застосувати норми матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.

Керуючись ст. ст. 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 18.12.2008 та рішення господарського суду Одеської області від 11.11.2008 у справі №30/40-08-592 скасувати, справу передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області від 11.11.2008 в іншому складі суду.

Головуючий суддя                                                                     Н.М. ГУБЕНКО

Судді                                                                                    Т.Л. БАРИЦЬКА

                                                                                          Б.М. ГРЕК